§ 2. Основні напрями здійснення державного будівництва і місцевого самоврядування в Україні

Організація публічної влади ніколи не залишається незмінною, вона перебуває в постійному розвитку. У даному аспекті державно- правові системи, як справедливо зазначається в сучасній теоретичній літературі, завжди були і залишаються «перехідними», тобто такими, що перебувають на переході від одного стану держави і права до іншо- го^[2]. Саме в такому перехідному стані й перебуває зараз за оцінками фахівців Україна.

Для пострадянської України специфіка перехідного періоду визна­чається низкою особливих завдань, насамперед необхідністю розбудо­ви незалежної держави, руйнацією адміністративно-командної систе­ми, переходу від повновладдя рад до системи організації державної влади за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, від гіперцентралізації до оптимальної децентралізації державного управ­ління, становлення самостійного місцевого самоврядування.

Конституція 1996 р. стала результатом компромісу основних по­літичних еліт і свідченням реального співвідношення суспільних сил на момент її прийняття. Як наслідок, перехідний характер української державності, таких її компонентів, як економічна, політична і правова системи, містить у собі декілька варіантів можливого розвитку^[3]. Про­те прийняття Основного Закону дало можливість провести низку суттєвих політико-правових реформ, спрямованих на формування більш ефективної, сучасної системи публічної влади, наближеної до населення, відповідальної перед людиною й орієнтованої на забезпе­чення її прав і свобод. Однак успіх реформ значною мірою залежить від якості відповідної науково-методичної бази. Кожний крок на шля­ху до модернізації держави і місцевого самоврядування, перш ніж бути здійсненим, повинен отримати належне наукове обґрунтування, організаційну й матеріально-фінансову підтримку.

Трансформаційні процеси можуть відбуватися з певними недолі­ками, одним із яких на сучасному етапі державного будівництва в Україні є те, що всупереч   п .12 ст. 92 Конституції окремі закони досі не прийняті. Саме тому Верховна Рада України якнайшвидше має врегу­лювати законодавчі прогалини щодо організації державного управлін­ня і місцевого самоврядування, прискорити розгляд законопроектів про адміністративно-територіальний устрій, нової редакції Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» (а можливо, й Муніципаль­ного кодексу), з тим щоб логічно продовжити конституційне регулю­вання відповідно до потреб поступального розвитку країни.

Що ж до реформи системи державного управління в сучасній Укра­їні, то вона може дати ефект лише за умови, коли одночасно, взаємо­доповнюючи, будуть реформуватися органи всіх гілок державної влади, що буде супроводжуватися процесами якісного перетворення вітчизняної державної служби, впровадження в країні раціонального адміністративно-територіального устрою, ліквідацією умов, що по­роджують бюрократизм і корупцію в державному апараті, тощо. Ре­зультати цієї реформи мають бути спрямовані насамперед на вирішен­ня забезпечення реального розмежування державної влади і власності, зміцнення правових засад громадянського суспільства, що формується нині в Україні, поглиблення демократизації всіх сфер і ланок суспіль­ного життя.

Нині, коли незалежна Україна увійшла у ХХІ ст. , коли державні рішення приймаються на власній політичній та інтелектуальній осно­ві, особливо гостро відчувається потреба в концентрації і координації зусиль вітчизняних професійних науковців на дослідженні проблем, пов’язаних з економічними, юридичними, управлінськими проблема­ми, розробленні наукових рекомендацій щодо їх розв’язання. Насам­перед необхідне багатоаспектне, комплексне наукове розроблення юристами, політологами, економістами та представниками інших га­лузей вітчизняного суспільствознавства загальнодержавної доктрини державного будівництва й місцевого самоврядування, демократичних громадсько-політичних, соціально-економічних, юридичних, управ­лінських перетворень у країні.

Основними напрямами здійснення державного будівництва і місцевого самоврядування в Україні на сучасному етапі є:

1) онов­лення правової основи державного будівництва і місцевого самовря­дування з урахуванням новітніх наукових розробок, вітчизняного й зарубіжного досвіду; адаптація національного законодавства до зако­нодавства Євросоюзу;

2) подальша деконцентрація та децентралізація влади; забезпечення правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності місцевого самоврядування;

3) поглиблення демократич­них тенденцій в управлінській діяльності; запровадження нових форм залучення громадськості до процесу вироблення й обговорення влад­них рішень;

4) оптимізація структури і штатів апарату органів держав­ної влади та місцевого самоврядування;

5) чітке розмежування функцій і компетенції між «рівнями» і «підсистемами» публічної влади;

6) за­безпечення «прозорості» державної політики, боротьба з бюрократиз­мом в апараті публічної влади;

7) запровадження чітких процедур політичної та юридичної відповідальності при здійсненні публічної влади; 8) удосконалення системи підготовки кадрів для державної служби та служби в органах місцевого самоврядування, правових та організаційних форм і методів діяльності органів публічної влади;

9) запровадження технологій «електронного врядування»;

10) раціоналі­зація документообігу в органах публічної влади;

11) упорядкування системи дорадчих, координаційних та інших допоміжних структур при органах публічної влади;

12) упорядкування й оптимізація системи оплати праці в органах публічної влади та їхньому апараті, забезпечен­ня її «прозорості».

Ці перетворення мають забезпечити якісні зрушення в роботі ор­ганів публічної влади та їх посадових осіб, підняти їх на рівень тих вимог, що ставить перед ними сучасний стан розвитку українського суспільства.