§ 147. Робочий час і його види

У правовому розумінні поняття робочого часу харак­теризується як норма тривалості часу, протягом якого працівник повинен виконувати трудові обов'язки відпо­відно до закону і правил внутрішнього трудового розпо­рядку.

Праця як доцільна діяльність людини відбувається в часі й виражається в конкретній мірі, визначеній суспіль­ством. Серед показників, що характеризують продуктив­ність та якість праці, важливе значення має тривалість робочого часу і часу відпочинку від роботи, тривалість щорічних відпусток. Обмеження тривалості робочого часу К.Маркс називав "...попередньою умовою, без якої всі дальші спроби поліпшення становища робітників та їх визволення приречені на невдачу" і пропонував у зако­нодавчому порядку обмежити робочий день вісьмома годи­нами. Обґрунтована К.Марксом вимога восьмигодинного робочого дня знайшла відображення в законодавстві Ук­раїни. Скорочення тривалості робочого часу було і зали­шається одним з головних завдань держави.

В Україні тривалість робочого часу встановлена зако­ном і не може бути змінена угодою сторін трудового договору. Виняток становлять випадки, коли громадян приймають на роботу на умовах неповного робочого дня чи неповного робочого тижня.

Тривалість робочого часу є, по суті, нормою праці, яка водночас відіграє роль регулятора охорони здоров'я і жит­тя працівника.

Законодавство про працю розрізняє такі види робочого дня і робочого тижня: нормальний робочий день і тиж­день; неповний робочий день і тиждень; ненормований робочий день. Нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень. Підпри­ємства та організації при укладенні колективного договору можуть встановлювати норму тривалості робочого часу працівників меншу ніж 40 годин на тиждень.

Для працівників встановлюється п'ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями. При п'ятиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи (зміни) визна­чається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності. На підприємствах, в установах, орга­нізаціях, де за характером виробництва та умовами роботи запровадження п'ятиденного робочого тижня є недоціль­ним, встановлюється шестиденний робочий тиждень з одним вихідним днем. При шестиденному робочому тижні три­валість щоденної роботи не може перевищувати семи годин при тижневій нормі 40 годин, шести годин — при тиж­невій нормі 36 години і чотирьох годин — при тижневій нормі 24 години.

П'ятиденний або шестиденний робочий тиждень встанов­люється власником або уповноваженим ним органом спіль­но з профспілковим комітетом з урахуванням специфіки роботи, думки трудового колективу і за погодженням з місцевою Радою.

Скорочена тривалість робочого часу. Законодавство про працю,   встановлюючи   тривалість   робочого   часу,   завжди враховує умови праці,  професію,  вік працюючих та інші особливості, що мають для цього значення. Так, скорочена тривалість робочого часу встановлюється: для працівників віком від 16 до 18 років — 36 годин на тиждень; для осіб віком від  15 до  16 років (для учнів віком від  14 до  15 років,  які  працюють в  період  канікул)  —  24  години на тиждень; для учнів, які працюють протягом року у віль­ний від навчання час (вона не може перевищувати поло­вини  максимальної  тривалості   робочого  часу,   передбаче­ного для осіб відповідного віку), — не більше 12 годин на тиждень;   для   працівників,   зайнятих   на  роботах,   пов'я­заних   зі   шкідливими   умовами   праці,   —   не   більше   36 годин   на   тиждень.   Крім   того,   законодавством   встанов­люється скорочена тривалість робочого часу для окремих категорій працівників  — науковців,  науково-педагогічних працівників,  викладачів середніх  спеціальних навчальних закладів, учителів усіх загальноосвітніх шкіл, вихователів і  викладачів   музики  дошкільних   закладів,   медичних   та інших   працівників.   Скорочена   тривалість   робочого   часу може встановлюватися на підприємствах і в організаціях для жінок, які мають дітей віком до 14 років або дитину-інваліда, за рахунок власних коштів.

При роботі в нічний час встановлена тривалість роботи (зміни) скорочується на одну годину. Це правило не по­ширюється на працівників, для яких уже передбачено скорочення робочого часу, наприклад у зв'язку зі шкід­ливими умовами праці. Тривалість нічної роботи зрівню­ється з денною у тих випадках, коли це необхідно за умов виробництва, зокрема на безперервних виробництвах.

Нічним вважається час з 10-ї години вечора до 6-ї години ранку.

Робота інвалідів у нічний час допускається лише за їхньою згодою і за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям.

Напередодні святкових і неробочих днів тривалість роботи працівників скорочується на одну годину як при п'ятиденному, так і при шестиденному робочому тижні. Напередодні вихідних днів тривалість роботи при шести­денному робочому тижні не може перевищувати п'яти годин.

Неповний робочий час. За угодою між працівником і власником може встановлюватись як при прийнятті на роботу, так і згодом неповний робочий день або неповний робочий тиждень.

На прохання вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до 14 років або дитину-інваліда, в тому числі таку, що знаходиться під її опікуванням, або здійснює догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку, власник або уповноважений ним орган зобов'язані вста­новити їй неповний робочий день або неповний робочий тиждень. Оплата праці в цих випадках провадитися про­порційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку. Робота на умовах неповного робочого часу не тягне за собою будь-яких обмежень обсягу трудових прав праців­ника (тривалості щорічної відпустки, врахування трудового стажу, допомоги по соціальному страхуванню тощо).

Важке соціально-економічне становище України ви­магає, щоб у кожному об'єднанні, на кожному підпри­ємстві й на кожному робочому місці максимально вико­ристовувалися резерви зростання продуктивності праці. У використанні робочого часу важливе значення має ре­жим робочого часу.

Режим робочого часу не може бути єдиним для всіх підприємств, установ, організацій. Він залежить від характеру виробництва, тривалості робочого часу, конкретних умов діяльності виробництва, роботи громадського транспор­ту тощо. Режим робочого часу, тобто час початку і закін­чення щоденної роботи (зміни), визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку конкретного підпри­ємства, установи, організації і графіками змінності відпо­відно до законодавства.

Призначення працівника на роботу протягом двох змін підряд забороняється. На безперервних роботах заборо­няється залишати роботу до приходу змінного працівника. У випадках нез'явлення змінного працівника робітник чи службовець заявляє про це старшому по роботі, який зобов'язаний негайно вжити заходів.

Ненормований робочий день. Поряд з нормованим ро­бочим днем на практиці застосовується ненормований, тоб­то понад встановлений нормальний або скорочений, робо­чий день без додаткової оплати. Як компенсація за мож­ливі переробітки понад встановлений робочий час праців­нику надається додаткова відпустка (до семи робочих днів). Ненормований   робочий   день   —   це   особлива   умова праці, яка допускається законодавством тільки для певної категорії працівників і полягає в тому, що працівники у разі виробничої потреби можуть залучатися в окремі дні до ненормованої роботи,  тобто до роботи,  тривалість якої перевищує   їх   робочий   час.   При   цьому   така   робота   не визнається   понаднормованою.   Наприклад,   робота  страхо­вого агента, експедитора з постачання тощо.

Особливість роботи працівників із ненормований робо­чим днем полягає у тому, що тривалість їх праці понад встановлений законодавством час обмежена не кількістю годин, а колом функціональних обов'язків. Такі обов'язки визначаються трудовим договором, правилами внутрішнього трудового розпорядку, посадовими інструкціями. Праців­ники з ненормований робочим днем додержуються вста­новленого порядку використання робочого часу на загаль­них підставах. При ненормованому робочому дні праців­ники звільняються від роботи у вихідні та святкові дні.

Ненормований робочий день можна встановити лише для певних категорій працівників: адміністративного, управ­лінського, технічного й господарського персоналу; осіб, праця яких не піддається обліку в часі (консультанти, агенти, інструктори тощо); осіб, робочий час яких за характером роботи подрібнюється на частини невизначеної тривалості.

Надурочні роботи. Надурочними вважаються роботи, які працівник виконує за розпорядженням власника та з дозволу профспілкового комітету і тривалість яких пере­вищує встановлену тривалість робочого дня.

Надурочні роботи, як правило, не допускаються. Влас­ник або уповноважений ним орган можуть застосовувати надурочні роботи лише у виняткових випадках, що визна­чаються законодавством, а саме у разі: проведення робіт, необхідних для оборони країни, а також відвернення гро­мадського або стихійного лиха, виробничої аварії та негай­ного усунення їх наслідків; проведення суспільно необ­хідних робіт з водопостачання, опалення, освітлення, кана­лізації, транспорту, зв'язку для усунення випадкових або несподіваних обставин, які порушують правильне їх функ­ціонування; необхідності закінчити розпочату роботу, яка внаслідок непередбачених обставин чи випадкової затрим­ки з технічних причин (умов) виробництва не могла бути закінчена в нормальний робочий час, а також коли при­пинення її може призвести до псування або загибелі дер­жавного чи громадського майна; необхідності невідклад­ного ремонту машин, верстатів або іншого устаткування; необхідності виконання вантажно-розвантажувальних робіт з метою недопущення або усунення простою рухомого складу; необхідності продовження роботи при нез'явленні працівника, який заступає, коли робота не припускає перерви (в цих випадках власник зобов'язаний негайно вжити заходів до заміни змінника іншим працівником).

Законодавство забороняє залучати до надурочних робіт вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років; осіб молодше 18 років; працівників, які навчаються в загальноосвітніх школах і професійно-технічних учили­щах без відриву від виробництва, в дні занять. Законодав­ством можуть бути передбачені й інші категорії праців­ників, яких забороняється залучати до надурочних робіт. Жінки, які мають дітей віком від трьох до 14 років або дитину-інваліда, можуть залучатися до надурочних робіт лише за їх згодою. Залучення інвалідів до надурочних робіт можливе лише за їх згодою і за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям.

Надурочні роботи не повинні перевищувати для кож­ного працівника чотирьох годин протягом двох днів по­спіль і  120 годин на рік.

Чергування. На підприємствах, в установах, організа­ціях іноді можуть встановлюватися, як виняток і тільки за погодженням  з  профспілковим  комітетом,  чергування, при яких вирішуються невідкладні організаційні та інші питання, що не входять у коло службових обов'язків працівників на підприємстві, в установі, організації. Чер­гування здійснюється після закінчення робочого дня або у вихідні та святкові дні. Чергування у вихідні та святкові дні компенсується наданням працівникові протягом най­ближчих 10 днів відгулу тієї ж тривалості, що й чер­гування. Певні категорії осіб не можуть залучатися до чергування: матері, що мають дітей віком до 12 років, і вагітні жінки.

§ 148. Правове регулювання часу відпочинку

Конституція України (ст. 45) визначає: кожен, хто пра­цює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також опла­чуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скоро­ченої тривалості роботи у нічний час.

Право на відпочинок є реальним правом, яке гаран­тується і охороняється законом. Правове регулювання часу відпочинку здійснюється з урахуванням дії економічних законів, зокрема законів економії робочого часу й зако­номірності скорочення тривалості робочого дня. К.Маркс писав, що мірою багатства колись буде не робочий, а вільний час.

Трудове право України визначає такі види відпочинку: перерви протягом робочого дня (зміни); щоденний відпо­чинок після роботи; щотижневий безперервний відпочинок (вихідні дні); щорічні (святкові) неробочі дні; щорічні відпустки та інші види відпусток.

Перерви протягом робочого дня надаються працівни­кам для відпочинку і харчування (обідня перерва три­валістю не більше двох годин, як правило, через чотири години після початку роботи). Перерва не включається в робочий час. Час початку і закінчення перерви встанов­люється правилами внутрішнього трудового розпорядку.

Працівники використовують час перерви на свій роз­суд. На цей час вони можуть піти з місця роботи. На тих роботах, де через умови виробництва перерву встановити не можна, працівникові має бути надана можливість прий­мання їжі протягом робочого часу. Перелік таких робіт і місце   обідньої  перерви  визначаються  власником  за  пого­дженням з профспілковим комітетом.

Крім обідньої перерви для деяких категорій праців­ників спеціальними нормативними актами визначаються додаткові короткі перерви, які включаються в робочий час і оплачуються: жінкам — для годування дитини; вантаж­никам — для відпочинку; особам, що працюють на від­критому повітрі, — в холодну пору року для зігрівання. Тим, хто має дітей віком до півтора року, надаються крім загальної перерви для відпочинку і харчування додаткові перерви для годування дитини.

Щоденним відпочинком є перерва в роботі після закін­чення робочого дня (зміни). Тривалість такого відпочинку залежить від конкретного режиму робочого часу. Однак у всіх випадках мінімальна тривалість щоденного відпочин­ку разом із часом обідньої перерви має бути за загальними правилами не меншою за подвійну тривалість робочого часу в робочий день, що передує відпочинку. Наприклад, при семигодинному робочому дні і годинній обідній перерві (при поденному обліку робочого часу) міжденна перерва (щоденний відпочинок) у роботі становить 16 годин.

Щотижневий відпочинок. Вихідні дні надаються всім працівникам. При 5-денному робочому тижні — два вихід­ні на тиждень, при 6-денному — один вихідний день. Загальним вихідним днем є неділя. Другий день при 5-денному робочому тижні, якщо він не визначений зако­нодавством, визначається графіком роботи організації, по­годженим з профспілковим комітетом і, як правило, має надаватися підряд із загальним вихідним днем

Вихідні дні на підприємствах, в установах, організа­ціях, пов'язаних з обслуговуванням населення (в мага­зинах, на підприємствах побутового обслуговування насе­лення, в театрах, музеях, школах-інтернатах тощо), встанов­люються місцевими Радами.

На безперервно діючих підприємствах, в установах, організаціях, зупинення яких неможливе з виробничо-тех­нічних умов або через необхідність безперервного обслу­говування населення, вихідні дні надаються в різні дні тижня почергово кожній групі працівників згідно з гра­фіком змінності, затвердженим власником за погодженням з профспілковим комітетом.

Законодавство про працю забороняє роботу у вихідні дні. Залучення до роботи окремих працівників у ці дні допускається   тільки   з   дозволу   профспілкового   комітету підприємства, установи, організації і лише у виняткових випадках за письмовим наказом (розпорядженням) влас­ника або уповноваженого ним органу.

Святковими днями в Україні є: 1 січня — Новий рік, 7 січня — Різдво Христове, 8 березня — Міжнародний жіночий день, 1 і 2 травня — День міжнародної солідар­ності трудящих, 9 травня — День Перемоги, 28 червня — День Конституції України, 24 серпня — День незалежності України.

Неробочими днями є також дні релігійних свят: 7 січ­ня — Різдво Христове; один день (неділя) — Пасха (Велик­день); один день (неділя) — Трійця.

За поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій, зареєстрованих в Україні, керівництво під­приємств, установ, організацій надає особам, які сповіду­ють відповідні релігії, до трьох днів відпочинку протягом року для святкування їхніх великих свят з відпрацюван­ням за ці дні.

У зазначені вище святкові та неробочі дні допус­каються роботи, припинення яких неможливе через вироб­ничо-технічні умови (безперервно діючі підприємства, уста­нови, організації), роботи, викликані необхідністю обслу­говування населення, а також невідкладні ремонтні та вантажно-розвантажувальні роботи. На бажання праців­ника, який працював у святковий або неробочий день, йому може бути наданий інший день відпочинку або оплачена робота у подвійному розмірі.

Щорічні відпустки. Такі відпустки встановлюються від­повідно до Закону України "Про відпустки" від 15 лис­топада 1996 р. Право на відпустку мають громадяни Ук­раїни, які перебувають у трудових відносинах з підпри­ємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи. Законом України "Про відпустки" вста­новлюються такі види щорічних відпусток: основна від­пустка; додаткова відпустка за роботу з шкідливими умо­вами праці; додаткова відпустка за особливий характер праці; інші додаткові відпустки, передбачені законодав­ством.

Щорічна основна відпустка надається працівникам три­валістю не менше як 24 календарних дні за робочий рік. Право на щорічну відпустку повної тривалості у перший рік роботи настає після закінчення шести місяців безпе­рервної   роботи   на   підприємстві,   в   установі,   організації.

Працівник повинен бути попереджений про відпустку за два тижні письмово. Промислово-виробничому персоналу вугільної, металургійної промисловості, працівникам, зай­нятим на підземних гірничих роботах і в кар'єрах, та ряду інших категорій працівників з особливими умовами праці встановлена щорічна відпустка до 28 і більше календарних днів. Керівним, педагогічним, науково-педагогічним праців­никам освіти та науковим працівникам надається щорічна основна відпустка тривалістю до 56 календарних днів у порядку, затверджуваному Кабінетом Міністрів України.

Інвалідам І і II груп надається щорічна основна від­пустка тривалістю З0 календарних днів, а інвалідам III групи — 26 календарних днів. Особам віком до 18 років надається щорічна основна відпустка тривалістю 31 ка­лендарний день.

Щорічна додаткова відпустка за роботу із шкідливими і важкими умовами праці тривалістю до 35 календарних днів надається працівникам, зайнятим на роботах, пов'я­заних із негативним впливом на здоров'я шкідливих ви­робничих факторів.

Щорічна додаткова відпустка за особливий характер праці надається:

окремим категоріям працівників, робота яких по­в'язана з підвищеним нервово-емоційним та ін­телектуальним навантаженням або виконується в особливих природних географічних і геологічних умовах та в умовах підвищеного ризику для здоров'я, — тривалістю до 35 календарних днів.

працівникам з ненормованим робочим днем — тривалістю до семи календарних днів згідно зі списками посад, робіт та професій, визначених колективним договором, угодою.

Конкретна тривалість щорічної додаткової відпустки за особливий характер праці встановлюється колективним чи трудовим договором залежно від часу зайнятості праців­ника в цих умовах.

Відпустки без збереження заробітної плати. Така від­пустка може бути надана працівникові на його прохання за угодою сторін у зв'язку із сімейними обставинами та з інших поважних причин. Тривалість відпустки не може перевищувати 15 календарних днів на рік.

Закон України "Про відпустки" передбачає випадки, коли відпустки без збереження заробітної плати надаються працівникові на його прохання в обов'язковому порядку. До них належать відпустки:

особам, які беруть шлюб (строком до 10 кален­дарних днів);

для закінчення санаторно-курортного лікування відповідно до медичного висновку;

у разі смерті рідних тривалістю, залежно від сту­пеня спорідненості з померлим, від 3 до 7 днів;

для складання вступних екзаменів у вищі нав­чальні заклади та у ряді інших випадків.