§ 133. Конституційне право на працю і відпочинок

Праця — основа життя і багатства суспільства, джере­ло внутрішнього зростання духовних якостей людини. Пра­ця — це діяльність людини, що потребує витрат фізичної або розумової енергії і має своїм призначенням створення матеріальних і духовних цінностей. Праця є найважли­вішою умовою існування суспільства, його розвитку і вдо­сконалення.

Суттєві соціально-економічні й політичні зміни в Ук­раїні, спрямовані на побудову суверенної, незалежної, демо­кратичної, соціальної і правової держави, досягатимуться передусім, наполегливою, сумлінною, творчою працею її громадян. Мета побудови України як цивілізованої дер­жави — забезпечення добробуту людини, її права на до­статній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї.

У Конституції України (ст. 43) зазначається, що кожен громадянин має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяль­ності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспіль­них потреб.

Конституція України проголошує, що використання примусової праці забороняється. Не вважається приму­совою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до зако­нів про воєнний і про надзвичайний стан.

Кожен має право на безпечні й здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законодавством. Конституція України забороняє використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних та шкідливих для їхнього здоров'я роботах, гарантує захист громадян від незакон­ного звільнення. Право на своєчасне одержання винаго­роди за працю захищається законом.

Ст. 44 Конституції України встановлює: ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів.

Конституцією проголошується право не лише на пра­цю, а й на відпочинок. Так, у ст. 45 зазначається, що кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням ско­роченого робочого дня щодо окремих професій і вироб­ництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Деталь­не регулювання права громадян на працю, на страйк, на відпочинок здійснюється чинним законодавством про працю.

§ 134. Трудові відносини

Трудові відносини — це врегульовані нормами права відносини щодо застосування праці громадянина в якості працівника (робітника або службовця), який уклав тру­довий договір з підприємством, з установою, організацією або з фізичною особою. Ці відносини регулюються нормами трудового права, через що сторони наділяються взаємними правами і обов'язками. їх виконання забезпечується при­мусовою силою держави. Отже, трудові правовідносини — це врегульовані нормами трудового права, суспільні від­носини, між працівником і власником або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, у яких одна сторона — працівник — зобов'язується виконувати роботу за певною спеціальністю, кваліфікацією чи посадою з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а друга — власник або уповноважений ним орган чи фізична особа — зобо­в'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, передбачені законодавством, колективним договором і угодою сторін.

Зміст трудових правовідносин становлять права та обо­в'язки їх суб'єктів.

 

§ 135. Кодекс законів про працю України (КЗпІІ)

КЗпП — це єдиний систематизований законодавчий акт, в якому містяться норми права, що регулюють галузь суспільних трудових відносин працівників і закріплюють суспільну організацію праці. КЗпП України прийнято 10 грудня 1971 р. (з наступними змінами і доповненнями). Він складається з 18 глав: загальні положення; колективний договір; трудовий договір; забезпечення зайнятості вивіль­нюваних працівників; робочий час; час відпочинку; нор­мування праці; оплата праці; гарантії та компенсації, гарантії при покладенні на працівників матеріальної відпо­відальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації; трудова дисципліна; охорона праці; праця жі­нок; праця молоді; пільги для працівників, які поєднують роботу з навчанням; індивідуальні трудові спори; профе­сійні спілки, участь працівників в управлінні підприємст­вами; трудовий колектив, державне соціальне страхування; нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю.

КЗпП — це лише основа трудового законодавства Ук­раїни. Верховна Рада України прийняла низку законів, які відіграють значну роль у вдосконаленні регулювання тру­дових відносин. Це Закони України: "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992 р. (зі змінами і доповненнями), "Про колективні договори і угоди" від 1 липня 1993 p., "Про оплату праці" від 24 березня 1995 р. (із змінами), "Про відпустки" від 15 листопада 1996 р. та ін.

Визначальне місце посідає Закон України "Про зай­нятість населення", прийнятий 1 березня 1991 р. (зі зміна­ми і доповненнями). За умов ринкової економіки і рівно­правності різних форм власності цим Законом визначають­ся правові, економічні та організаційні основи зайнятості населення України та його захисту від безробіття, а також соціальні гарантії з боку держави в реалізації громадянами права на працю. Закон вперше дає визначення зайнятості як діяльності громадян, пов'язаної із задоволенням осо­бистих і суспільних потреб і такої, що, як правило, приносить їм доход у грошовій або іншій формі. Закон складається з п'яти розділів: загальні положення; право громадян на зайнятість; регулювання та організація зай­нятості населення; компенсації і гарантії при втраті робо­ти; контроль та відповідальність за порушення законодав­ства про зайнятість населення.

 

 

 

§ 136. Колективний договір

Колективний договір — це угода, яку укладають влас­ник або уповноважений ним орган (особа) і один або кілька профспілкових  чи інших  уповноважених  на представництво трудовим колективом органів, а у разі від­сутності таких органів — представники трудящих, обрані та уповноважені трудовим колективом. Колективний до­говір укладається відповідно до чинного законодавства (ст. 10—20 КЗпП України, Закон України "Про колективні договори і угоди" та ін.) та взятих сторонами зобов'язань і має на меті регулювання виробничих, трудових і соціаль­но-економічних відносин, а також узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів.

Колективний договір укладається на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форм власності й господарювання, які використовують найману працю і ма­ють права юридичної особи. Зміст колективного договору визначають сторони. У ньому передбачаються взаємні зобо­в'язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема: зміни в орга­нізації виробництва і праці; забезпечення продуктивної зайнятості; нормування й оплата праці, встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудо­вих виплат (премій, доплат, надбавок тощо); встановлення гарантій, компенсацій, пільг; участь трудового колективу у формуванні, розподілі та використанні прибутку підпри­ємства, установи, організації (якщо це передбачено ста­тутом); встановлення режиму роботи, тривалості робочого часу і відпочинку, умов і охорони праці; забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного обслуговуван­ня, організації оздоровлення і відпочинку працівників; гарантії діяльності профспілкової чи інших представниць­ких організацій трудящих. У колективному договорі мож­на передбачити додаткові, порівняно з чинним законо­давством і угодами, гарантії, соціально-побутові пільги.

Колективний договір підлягає реєстрації місцевими орга­нами державної виконавчої влади. Колективний договір набирає чинності від дня підписання його сторонами або від дня, зазначеного в ньому, і діє до часу укладення нового договору або перегляду чинного, якщо інше не передбачено договором. На новостворених підприємствах, в організаціях колективний договір має укладатися у три­місячний строк після реєстрації або після рішення про заснування їх, якщо реєстрація не передбачена. Колек­тивний договір поширюється на всіх працівників неза­лежно від того, чи є вони членами профспілки, і обов'яз­ковий як для власника або уповноваженого ним органу, так і для працівників. Контроль за виконанням колектив­ного  договору  здійснюється  безпосередньо  сторонами,  які його уклали, або уповноваженими ними представниками. Щорічно в строки, передбачені колективним договором, сторони, що його підписали, звітують про його виконання.

§ 137. Трудовий договір: поняття та порядок укладення

Працівники реалізують право на працю шляхом укла­дення трудового договору.

Трудовий договір — це угода між працівником (робіт­ником чи службовцем) і власником підприємства, уста­нови, організації або уповноваженим ним органом чи фізич­ною особою. Працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому тру­довому розпорядку. А власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язуються виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання ро­боти, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Працівник має право реалізу­вати свої здібності до продуктивної творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на кількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачено законодавством, колективним догово­ром або угодою сторін.

Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організація праці працівника, умови розір­вання трудового договору, в тому числі дострокового, мо­жуть встановлюватися угодою сторін. Контракт укладаєть­ся письмово у двох екземплярах і підписується сторонами, які його уклали.

Поняття трудового договору включає три складових, тісно пов'язаних між собою частини: укладення трудового договору (прийом працівника на роботу); зміна трудового договору (переведення працівника на іншу роботу за його згодою); припинення трудового договору (звільнення пра­цівника з роботи (посади).

Сторони трудового договору: працівник (робітник чи службовець) — одна сторона, роботодавець —власник під­приємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа — інша.

Представником власника, як правило, виступає керів­ник підприємства, установи, організації, який признача­ється або обирається.

Строки і форма трудового договору. Трудовий договір може бути:

безстроковим, що укладається на невизначений строк;

на визначений строк, встановлений за погоджен­ням сторін;

таким, що укладається на час виконання певної роботи.

Трудовий договір укладається, як правило, у пись­мовій формі. Додержання письмової форми є обов'язковим при організованому наборі працівників; при укладенні конт­рактуру випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору в письмовій формі; при укладенні тру­дового договору з неповнолітніми та в інших випадках, передбачених законодавством України.

Зміст трудового договору становлять його умови (права та обов'язки сторін).

Умови поділяються на два види: умови, що визна­чаються угодою сторін, і умови, що встановлюються зако­нодавством про працю. Умови трудового договору, які визначаються угодою сторін, поділяються на обов'язкові (необхідні) та факультативні (додаткові). Обов'язкові умови: про місце і рід роботи, про трудову функцію (діяльність); про строки дії трудового договору, про оплату праці тощо. Факультативні (додаткові) умови трудового договору — це всі інші умови, які визначаються угодою сторін і не суперечать законові. Наприклад, про поліпшення житло­вих умов працівника та його сім'ї, про надання місця дитині працівника в дитячому садку підприємства тощо.

Порядок укладення трудового договору. При укладенні трудового договору громадянин зобов'язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, — і документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), документ про стан здоров'я тощо. При укладенні трудового договору забороняється вимагати від осіб, що поступають на роботу, відомості про їхню партійну та національну приналеж­ність, походження, прописку та документи, надання яких не передбачено законодавством.

При укладенні трудового договору угодою сторін може бути обумовлене випробування з метою перевірки відповід­ності працівника роботі, яка йому доручається. Умова про випробування має бути передбачена у наказі (розпоряджен­ні) про прийняття на роботу. Випробування не встанов­люється у разі прийняття на роботу: осіб, які не досягли 18 років; молодих працівників після закінчення профе­сійних навчально-виховних закладів; молодих спеціалістів після закінчення вищих закладів освіти; осіб, звільнених у запас з військової чи альтернативної (невійськової) служ­би; при прийнятті на роботу і при переведенні в іншу місцевість, на роботу на інше підприємство, в установу, організацію, а також в інших випадках, передбачених законодавством. Строк випробування не може перевищу­вати трьох місяців, а в окремих випадках, за погодженням з відповідним комітетом профспілки, — шести місяців. У випадку прийняття на роботу працівників за робочими спеціальностями випробування не може перевищувати од­ного місяця. Протягом випробування на працівника поши­рюється законодавство про працю. Коли строк випробу­вання закінчився, а працівник продовжує працювати, то він вважається таким, що витримав випробування. Якщо протягом строку випробування буде встановлено невідпо­відність працівника роботі, на яку його прийнято, то ке­рівник підприємства, установи, організації протягом цього строку вправі розірвати трудовий договір.

У разі укладення трудового договору між фізичною особою і працівником фізична особа повинна у тижневий строк з моменту фактичного допущення працівника до роботи зареєструвати укладений у письмовій формі тру­довий договір у державній службі зайнятості за місцем свого проживання.

Укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним ор­гану (керівника) про зарахування працівника на роботу.

1234»Последняя