§ 117. Договір довічного утримання

Договір довічного утримання є договором, за яким громадянин (відчужувач) передає іншому громадянину або організації — юридичній особі (набувачу) будинок, кварти­ру, інше нерухоме майно або майно, що має значну цінність, взамін чого набувач майна зобов'язується нада­вати відчужувачеві довічне грошове або матеріальне забез­печення.

Договір довічного утримання має бути нотаріально по­свідчений державним або приватним  нотаріусом, а якщо він передбачає відчуження нерухомого майна, то підлягає також державній реєстрації. У договорі довічного утри­мання зазначається оцінка відчужуваного майна, яка вста­новлюється за погодженням сторін, а також конкретні види грошового і матеріального забезпечення, тобто суми, які має виплачувати набувач, та періодичність цих виплат і можливість індексації, надання харчування, догляду, медичного обслуговування, санаторно-курортного лікування та іншої необхідної допомоги.

Таку угоду можуть укладати і забезпечені громадяни, але які за станом здоров'я не можуть себе обслуговувати, тому допомога з боку набувача може полягати лише у догляді за ними (утриманні будинку, приготуванні їжі, супроводі у прогулянках та ін.).

Якщо утримання передбачає лише виплату певних пла­тежів у грошах, то розмір грошової суми, що визначається у договорі, у розрахунку на місяць має бути не меншим від розміру грошової оцінки прожиткового мінімуму.

За договором довічного утримання набувач не має права під час дії договору відчужувати одержане майно. Випадкова втрата або пошкодження майна, одержаного набувачем, не звільняє набувача від обов'язків, взятих ним на себе за договором.

Договір довічного утримання може бути розірваний:

на вимогу відчужувача, якщо набувач майна не виконує обов'язків, взятих на себе за договором;

на вимогу набувача майна, якщо з незалежних від нього обставин його майновий стан змінився настільки, що він не в змозі надавати відчужу­вачеві обумовлене забезпечення.

У разі розірвання договору майно має бути повернене відчужувачеві. Витрати на забезпечення відчужувача, про­ведені набувачем майна до розірвання договору не відшко­довуються. Договір може бути розірваний також за одно­часною згодою обох сторін.

Оскільки набувач зобов'язаний утримувати відчужува­ча довічно, то строк дії договору не можна визначити; такі договори є договорами з невизначеним строком і настання смерті відчужувача є умовою припинення договору.

У разі смерті набувача майна (фізичної особи) обо­в'язки за договором переходять до тих спадкоємців, до яких переходить майно, яке було відчужуне за договором; у разі відсутності таких спадкоємців або у разі відмови їх від договору довічного утримання майно, яке раніше було відчужене з умовою довічного утримання, повертається відчужувачеві. Договір припиняється також за зверненням відчужувача до спадкоємців з вимогою повернення майна.

У разі реорганізації юридичної особи обов'язки за договором довічного утримання переходять до правона­ступників юридичної особи, яка уклала договір; у разі ліквідації юридичної особи майно, яке раніше було від­чужене з умовою довічного утримання, має бути повернене відчужувачеві.

Цивільний кодекс допускає встановлення довічного утри­мання на користь кількох осіб (чоловіка і дружини; двох сестер і брата). Договором може бути обумовлено право на одержання утримання і на користь третіх осіб, яких ви­значає відчужувач майна.

Спірні питання, які виникають у процесі виконання договору, вирішуються судом і, якщо спір виник з приводу обсягу утримання, що надається, суд має керуватися прин­ципами добросовісності і здорового глузду.

Задля запобігання спорів у договорі на довічне утри­мання бажано детально і чітко регламентувати види, об­сяг, якість матеріального забезпечення, умови проживання "утриманця", надання медичної допомоги, можливість індек­сації грошових виплат тощо.

Слід зазначити, що договір на довічне утримання має гуманний характер і основною його метою є, насамперед, надання особам, які за станом здоров'я або внаслідок віку не можуть себе обслуговувати, постійного стороннього до­гляду. Перетворення укладання таких договорів на різно­вид підприємництва — небажане явище в суспільстві. Враховуючи, що відчужувані — це переважно немічні та одинокі люди, держава має взяти під контроль виконання таких договорів, доручивши здійснення контролю на орга­ни опіки та піклування.

§ 118. Цивільно-правова відповідальність. Делікт

Цивільно-правова відповідальність — це один із видів юридичної відповідальності, суть якої полягає в приму­совому впливі на порушника цивільних прав і обов'язків шляхом застосування до нього санкцій переважно майно­вого характеру.

Цивільно-правова відповідальність характеризується низ­кою особливостей, що вирізняють її серед інших видів юридичної відповідальності. Головними особливостями та­кої відповідальності є:

переважно її майновий характер;

можливість добровільного здійснення її самим правопорушником (наприклад, правопорушник доб­ровільно відшкодовує матеріальні збитки без втру­чання судових органів);

компенсаційна мета (поновлення потрушених май­нових або особистих немайнових прав);

можливість виявлення власної ініціативи у вста­новленні відповідальності (передбачення в дого­ворі неустойки та її розмірів, умов розірвання договору та ін.);

додатковий характер для порушника (як прави­ло, боржник, до якого застосовано цивільно-правову відповідальність, не звільняється від ви­конання зобов'язання в натурі).

Питання щодо віднесення цивільно-правової відпові­дальності до певного її виду — часткової, солідарної, субсидарної — виникає лише у випадках порушення зобо­в'язання. Цивільно-правове зобов'язання це таке ци­вільне правовідношення, за якого одна особа (боржник)

зобов'язана здійснити на користь іншої (кредитора) певну дію або утриматися від певних дій, а кредитор має право вимагати вказаної поведінки від боржника. Кожна зі сто­рін у зобов'язанні може мати кілька учасників. Така участь кількох осіб може бути частковою чи солідарною.

Часткове зобов'язання має місце тоді, коли в ньому беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників і кожен із кредиторів має право вимагати виконаним, а кожен із боржників повинен виконати зобов'язання у певній частці.

Припускається, що ці частки є рівними, якщо інше не випливає із закону або договору. При частковій відпові­дальності кожна із зобов'язаних осіб віддає у певній частці спільного боргу.

Солідарні зобов'язання виникають тоді коли вони пе­редбачені договором або встановлені закоти, зокрема при неподільності предмета зобов'язання. Якщщ в такому зо­бов'язанні є один кредитор і кілька бощишків, то кре­дитор має право вимагати виконання як від усіх боржни­ків  разом,  так і від  кожного з них окремо,  причому як повністю, так і в частині боргу. Не одержавши повного задоволення від одного з солідарних боржників, кредитор має право вимагати неодержане з решти солідарних борж­ників. Усі боржники залишаються зобов'язаними доти, доки зобов'язання не буде погашене повністю. Виконання солідарного зобов'язання повністю одним із боржників звіль­няє решту боржників від його виконання.

Для субсидарної або додаткової відповідальності харак­терне існування основного і додаткового боржників. Кре­дитор не може вибрати, до кого звернутися з вимогою — до основного чи додаткового боржника. У всіх випадках відповідальність несе основний боржник і лише у випадку неможливості стягнення боргу з основного боржника мож­на притягти до відповідальності додаткового. Прикладом субсидарної відповідальності може бути відповідальність батьків або піклувальників за шкоду, заподіяну неповно­літнім віком від 15 до 18 років (якщо у неповнолітнього немає майна або заробітку, достатнього для відшкодування заподіяної шкоди, то до відповідальності притягаються батьки, усиновителі або піклувальники).

Відповідальність залежить від підстави виникнення і поділяється на договірну та позадоговірну відповідальності.

Договірна відповідальність — це обов'язок однієї сто­рони відшкодувати збитки, завдані іншій стороні неналеж­ним виконанням або невиконанням умов договору, тобто добровільно взятих на себе зобов'язань.

Вона характеризується такими рисами:

до настання відповідальності сторони були зв'я­зані між собою певним цивільно-правовим зобо­в'язанням;

дане зобов'язання виникло з укладеного догово­ру;

підставою відповідальності боржника перед кре­дитором є факт невиконання чи неналежного виконання зобов'язання.

Позадоговірною визнається відповідальність, що настає у зв'язку із заподіянням шкоди однією особою (правопору­шником) іншій особі (потерпілому), між якими відсутні договірні відносини.

Делікт — правопорушення, яке є підставою для при­тягнення правопорушника до передбаченої законом відпо­відальності.

Деліктна відповідальність є наслідком позадоговірного заподіяння шкоди. Вона настає за умов:

заподіяння майнової шкоди (збитків);

протиправності діяння особи, яка заподіяла шко­ду;

наявності причинного зв'язку між протиправни­ми діями особи, яка заподіяла шкоду, і самою шкодою;

наявності вини особи, яка заподіяла шкоду.

За деліктним зобов'язанням той, хто заподіяв шкоду, зобов'язаний у повному обсязі відшкодувати її, а інша сторона має право вимагати від заподіювача виконання його зобов'язання. На відміну від договірної відповідаль­ності, деліктна відповідальність є порушенням загального правила не завдавати шкоди іншому.

Особливістю цивільно-правової відповідальності є те, що вона може наставати й без вини, якщо це передбачено законом або договором. Так, згідно з Цивільним кодексом боржник не звільняється від відповідальності за немож­ливість виконання грошового зобов'язання. Це означає, що у разі неможливості суб'єкта господарських відносин роз­рахуватися з кредиторами через відсутність коштів на його рахунку в банку, він, як правило, не звільняється від відповідальності.

Найпоширенішим випадком відповідальності особи без вини є відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки. Джерелом підвищеної небезпеки є предмети матеріального світу (транспортні засоби, меха­нізми, шкідливі викиди підприємства, вибухові речовини, отрути та ін.), які через свої специфічні особливості не піддаються повному контролю людини, що використовує ці предмети в своїх інтересах, і тому становлять підвищену небезпеку для оточення, оскільки мають високу ступінь імовірності заподіяння їм шкоди.

Відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом під­вищеної небезпеки, як правило, покладається на власника або володільця цього джерела, а не на особу, що безпо­середньо ним керувала. Ця відповідальність настає незалеж­но від вини особи, що керувала джерелом підвищеної небезпеки, і вини його власника або володільця. Якщо джерело підвищеної небезпеки належить підприємству — юридичній особі, то вона й відповідає за заподіяну шкоду. Власники або володільці джерела підвищеної небезпеки звільняються від відповідальності за заподіяну шкоду, якщо доведуть, що шкода настала внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Особа не несе відповідальності, якщо в її діях нема складу правопорушення. Підставами для звільнення від цивільно-правової відповідальності є, зокрема, випадок (ка­зус) і непереборна сила.

Казусом є випадкова дія особи, яка має зовнішні ознаки правопорушення, але позбавлена елементу вини (умислу чи необережності) і не тягне юридичної відпо­відальності. Як правило, казус не залежить від волі особи і за існуючих умов не може бути передбачений.

Непереборна сила — це надзвичайна і невідворотна за даних умов подія. До таких подій належать землетруси, повені, урагани, лісові пожежі та інші стихійні лиха. Також непереборною силою можуть вважатися певні су­спільні явища — воєнні дії, страйки тощо.

§ 119. Спадкове право

Спадкове право — це сукупність норм цивільного права, що встановлюють порядок переходу прав і обов'яз­ків (спадщини) від особи, що померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкове право урегульоване шостою книгою нового Цивільного кодексу.

Підставою виникнення спадкових правовідносин є смерть громадянина або оголошення його судом померлим.

У спадкування переходять майнові права авторів, тобто право на винагороду за використання створеного ними твору, майнові права, пов'язані з винаходами, майнові права, що випливають з різноманітних договорів. До спад­щини включають і борги спадкодавця, проте спадкоємець, який прийняв спадщину, відповідає за ці борги лише в межах справжньої вартості спадкового майна, що перей­шло до нього. Спадковим майном можуть бути також приватні підприємства, частки (паї) та вклади в майні господарських товариств.

Не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема:

особисті немайнові права (честь, гідність, авторство);

право на участь у товариствах та право членства  в об'єднаннях громадян, якщо інше не перед­бачене законом або їх установчими документами;

право на відшкодування шкоди у зв'язку з ка­ліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

право на аліменти, на пенсію, допомогу або інші виплати, передбачені законом. Проте закон пе­редбачає право спадкоємців на всі виплати спад­кодавцю до моменту його смерті.

Спадкодавцями можуть бути тільки фізичні особи (гро­мадяни України, іноземці, особи без громадянства). Після ліквідації юридичних осіб спадкування не буває. Спад­коємці — це носії права спадкування. Ними можуть бути особи, живі на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті за життя спадкодавця і народжені після його смерті. Спадкоємцями можуть бути також юридичні особи (благодійні фонди, лікарняні установи, будинки ін­валідів, музеї, бібліотеки, громадські організації, партії та ін.) і держава.

Є два види спадкоємства: спадкоємство за заповітом і спадкоємство за законом. При цьому пріоритет належить заповіту, бо спадкоємство за законом застосовується тільки тоді, коли:

заповіту немає;

заповіт визнано недійсним;

спадкоємці, призначені в заповіті, померли до від­криття спадщини або відмовилися прийняти її.

Заповіт може скласти будь-яка особа, яка досягла 18 років і є дієздатною. Заповідати можна лише те майно, яке є власністю громадянина. Заповіт повинен бути укла­дений в письмовій формі із зазначенням місця і часу його укладення. Заповіт має бути власноручно підписаний спад­кодавцем і нотаріально посвідчений. У разі відсутності нотаріуса заповіт може бути посвідчений головним або черговим лікарем, головою сільради, командиром війсь­кового підрозділу, капітаном корабля та рядом інших посадових осіб, яким надано таке право.

Заповіт може бути складено подружжям. Це означає, що подружжя може скласти спільний заповіт на випадок смерті одного з них. Таким чином, чоловік і дружина можуть заповідати свою спільну сумісну власність. Проте у разі смерті чоловіка чи дружини другий з подружжя не може щось змінити у цьому заповіті.

Заповідач може обумовити виникнення в особи, що названа у заповіті, права на спадкування наявністю певної умови, як пов'язаної, так і не пов'язаної з її поведінкою, проживанням у певному місці, народженням дітей, здобут­тям освіти.

Умова, зазначена в заповіті, має існувати на час від­криття спадщини. Умова, зазначена в заповіті, є недійс­ною, якщо вона суперечить законові або моральним заса­дам суспільства. Особа, призначена у заповіті, не має права вимагати визнання умови недійсною на тій підставі, що не знала про неї, або якщо настання її від неї не залежить.

Заповідач може зобов'язати спадкоємця до вчинення певних дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети.

Спадкове право передбачає можливість складання спад­кового договору. Спадковий договір, як і будь-який інший, передбачає наявність двох сторін. У ньому зазначається, що спадкодавець (відчужувач) після своєї смерті заповідає майно другій стороні договору (набувачу), але в разі вико­нання певних умов. Наприклад, якщо надаватиме спадко­давцю матеріальну або медичну допомогу, доглядатиме його господарство тощо. Умови можуть бути різні, але вони не повинні порушувати конституційні права і свободи людини. Зазначений вид договору має складатись у пись­мовій формі і нотаріально посвідчуватись.

Заповідач має право в будь-який час скасувати заповіт і скласти новий. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній. Заповідач має також право у будь-який час внести до заповіту зміни та доповнення. Скасу­вання заповіту, внесення до нього змін та доповнень про­водяться заповідачем особисто.

Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є недійсним. За позовом заінте­ресованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його внутрішній волі (застосування щодо заповідача фізичного насильства, погрози, введення його в оману та ін.).

Цивільне законодавство передбачає право на обов'яз­кову частку в спадщині. Зокрема, неповнолітні, а також повнолітні, але непрацездатні діти спадкодавця, непра­цездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадку-ють незалежно від змісту заповіту (тобто від того, чи були вони  зазначенні в  ньому чи  ні —  половину частки,  яка належала б кожному з них у разі спадкування за зако­ном). Так, наприклад, якщо спадкодавець заповів все своє майно дружині за другим шлюбом, але має дорослого непрацездатного сина, то цей син має право на обов'язкову частку у спадщині у розмірі однієї чверті від вартості спадкового майна.

Спадкоємці за законом призиваються до спадщини в порядку черги. Цивільне законодавство передбачає п'ять черг спадкоємців:

діти і батьки спадкодавця і той з подружжя, який його пережив. При цьому неважливо, діти рідні чи всиновленні — вони мають однакові права;

рідні брати та сестри спадкодавця (у тому числі єдинокровні та єдиноутробні), дідусі й бабусі як з боку батька, так і з боку матері;

рідні дядько та тітка спадкодавця;

особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини;

інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно. У зазначену чергу право на спадкування за законом одержують утриманці спадкодавця. При цьому утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менш як п'ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним засобом для життя.

Слід мати на увазі, що кожна наступна черга спад­коємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги.

Не мають права на спадкування ні за заповітом, ні за законом особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців, або вчинили замах на їхнє життя, а також особи, які умисно перешкоджали здійсненню спадкодавцем своєї останньої волі і цим спри­яли виникненню права на спадкування у них самих або у близьких їм осіб.

Не мають права на спадкування за законом батьки після дітей, щодо яких вони позбавлені батьківських прав і не були відновлені у цих правах на момент відкриття спадщини, а також батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), інші особи, що ухилялися від виконання покладених на них за законом обов'язків щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом.

Не мають права на спадкування за законом один після одного особи, шлюб між якими визнаний судом недійсним.

За рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, важку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

У разі відсутності спадкоємців як за законом, так і за заповітом, або у разі усунення їх від права успадкування за рішенням суду спадкове майно переходить у власність територіальній громаді села, селища або міста.

Законодавство встановлює справедливу норму, згідно з якою спадкоємці зобов'язані відшкодувати розумні ви­трати, яких зазнав один із них або інша особа на утри­мання, догляд, лікування та поховання спадкодавця. Мо­жуть бути стягнені витрати, здійснені не більш як за три роки до смерті спадкодавця. Витрати на поховання, у тому числі на спорудження надгробного пам'ятника, а також інші розумні витрати відшкодовуються спадкоємцями тим особам, які їх фактично зазнали.

Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину, не приймати спадщини або відмо­витись від неї. Спадщина приймається спадкоємцем осо­бисто. Від імені малолітніх та недієздатних спадщину приймають їхні батьки або опікуни. Для прийняття спад­щини встановлюється строк у шість місяців, який почи­нається від дня відкриття спадщини. Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця або ого­лошення його померлим судом.