§ 108. Форми та види власності

Відповідно до Конституції України існує власність Ук­раїнського народу, комунальна та приватна власність. Цей перелік форм власності не є вичерпним. Так, згідно із Законами України "Про власність" і "Про підприємства в Україні" передбачається колективна власність. Підставою для класифікації форм власності є суб'єкти права влас­ності (тобто ті, хто конкретно виконує функції власника).

Суб'єктом власності Українського народу є Україн­ський народ.

Об'єкти власності Українського народу. Згідно із до ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континен­тального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. У цілому об'єкти власності Українського народу законодавст­вом не обмежуються.

Суб'єктом комунальної власності є відповідний орган місцевого самоврядування та уповноважений ним вико­навчий орган. Згідно з Конституцією України територіаль­ні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управ­ляють майном, що є у комунальній власності, утворюють, реорганізують та ліквідують комунальні підприємства, ор­ганізації та установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю.

Об'єктами комунальної власності можуть бути жит­лові будинки, підприємства міського транспорту, водопоста­чання, теплопостачання, побутового обслуговування, куль­турні заклади, заклади народної освіти, охорони здоров'я та ін.

Суб'єктом права приватної власності є громадяни України, іноземці, особи без громадянства, а також ство­рені громадянами юридичні особи.

Об'єктом права приватної власності можуть бути речі (майно), природні ресурси, допущені до цивільного обігу, а також результати інтелектуальної, творчої діяль­ності, в тому числі твори науки, літератури і мистецтва, винаходи і відкриття, сценарії кінофільмів, радіо- і теле­візійних передач, інші результати інтелектуальної творчої діяльності.

Кожна з вищеназваних форм власності може підрозділя­тися на види, що більш конкретно розкривають їх сутність і зміст. Так, приватна форма власності поділяється на особисту, спільну подружжя — майно, нажите під час шлюбу, спільну власність громадян, набуту внаслідок спіль­ної господарської діяльності. При цьому розрізняється спіль­на власність з визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток (сумісна власність). Колективна влас­ність передбачає такі види власності: власність коопе­ративна — внески, будівлі, споруди, продукція, доходи, що передбачені статутом кооперативу; власність громадсь­ких об'єднань (професійних спілок, благодійних фондів, політичних партій та організацій), релігійних об'єднань (культові споруди, предмети релігійної обрядності, житлові будинки, кошти, майно, необхідне для забезпечення діяль­ності).

§ 109. Інтелектуальна власність

У Конституції України визначається, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися резуль­татами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Суб'єктами цієї власності можуть бути громадяни, юри­дичні особи, держава, а об'єктами — літературні, мистець­кі твори, наукові відкриття, винаходи, промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові наймену­вання та інші результати інтелектуальної праці.

Усі результати творчої діяльності поділяються на дві групи: перша охороняється авторським правом, а друга (так звана промислова власність) — патентним правом та ін.

Майнові права, що належать суб'єктам інтелектуальної власності, можуть передаватися повністю чи частково ін­шій особі за договором, а також у порядку спадкування, якщо інше не передбачене законом. Передача майнових прав у цих випадках не має наслідком передачу чи обме­ження   прав   авторства   та   інших   невідчужуваних   прав.

Умови договору про передачу або обмеження таких прав є недійсними. Так, наприклад, художник, який намалював картину, може продати чи подарувати її, але нікому не може передати право авторства на неї.

§ 110. Зобов'язання та засоби їх забезпечення

Цивільні зобов'язання є найбільш поширеним видом цивільно-правових відносин. Люди щоденно вступають між собою чи з організаціями в цивільно-правові відносини, які називаються зобов'язально-правовими. Сферою зобов'я­зально-правових відносин є виробництво і продаж товарів, побутове обслуговування населення, будівництво, транс­портні послуги та ін.

Зобов'язанням вважаються правовідносини, в яких одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію, як-то: передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші, — або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Більшість зобов'язань виникають з договорів. Проте зобов'язання можуть виникати і з інших правомірних дій: адміністративних актів, рятування та охорони майна тре­тіх осіб, знахідки чужого майна або скарбу та ін. Зобо­в'язання можуть також виникати з неправомірних дій: внаслідок знищення, пошкодження або привласнення чу­жого майна, заподіяння шкоди здоров'ю громадянина, що потягло за собою втрату заробітку, заволодіння знахідкою, безпідставне набуття майна. Отже, підставами виникнення зобов'язань є два види дій: правомірні й неправомірні.

Суб'єктом зобов'язання може бути правосуб'єктна фі­зична чи юридична особа. Сторона, яка має право вима­гати від другої сторони виконання якоїсь дії, називається кредитором, а сторона, яка зобов'язана виконати вимогу кредитора, — боржником. Сторони у зобов'язанні назива­ються ще контрагентами.

Зобов'язання, коли одна сторона має тільки право і не несе ніяких обов'язків, а друга несе тільки обов'язки і не має ніяких прав, називаються односторонніми. Такі відно­шення складаються: при договорі позики, в якому пози­кодавець має тільки право вимагати повернення позичених грошей і не  несе  ніяких  обов'язків,  а в  позичальника є тільки обов'язок повернути позичені гроші й немає ніяких прав; при позадоговірному заподіянні шкоди, коли потер­пілий має лише право вимагати відшкодування завданих збитків, а заподіювач зобов'язаний відшкодувати завдані ним збитки і не має ніяких прав. Але в більшості випад­ків у зобов'язанні кожна сторона має не тільки права, а й несе певні обов'язки.

Зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог, передбачених у правових актах, а за відсутності таких — відповідно до вимог, що звичайно ставляться. Виконання зобов'язань може забезпечуватися згідно з дого­вором або законом неустойкою, заставою, завдатком і по­ручительством.

Неустойка — це визначена договором або законом сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зо­крема у разі прострочення виконання.

Застава — це додатковий до основного договір між кредитором і боржником, за яким кредитор (заставоутри­мувач) у разі невиконання зобов'язання має право повер­нути стягнення на обумовлене цим договором майно борж­ника.

Завдаток — це грошова сума, що видається однією з договірних сторін другій стороні на підтвердження дого­вору і забезпечення його виконання. Коли договір не виконано стороною, що дала завдаток, вона втрачає його. Коли ж у невиконанні договору винна сторона, яка одер­жала завдаток, вона зобов'язана повернути завдаток у подвійному розмірі.

Поручительство — договір, за яким поручитель бере на себе обов'язок відповідати перед кредитором за вико­нання зобов'язання основним боржником. Отже, у договорі поруки беруть участь три суб'єкти — кредитор, боржник з основного договору і третя особа — поручитель, з якою кредитор укладає додатковий договір — договір пору­чительства.

§ 111. Авторське право

Авторське право — це сукупність правових норм, якими регулюються майнові і немайнові відносини, пов'я­зані   із   створенням   і   використанням   творів   літератури, науки та мистецтва. Основні положення авторського права передбачені Цивільним кодексом України та Законом Ук­раїни "Про авторське право та суміжні права". Авторське право поширюється як на обнародувані, так і на необ-народувані твори в галузі літератури, науки і мистецтва незалежно від їх призначення, жанру, достоїнства, обсягу, мети, а також способу відтворення, виражені в усній, письмовій або будь-якій іншій формі.

Об'єктами авторського права є книги, брошури, статті, музичні твори, сценарії, хореографічні твори, твори жи­вопису, скульптури, графіки, дизайну, твори архітектури, садово-паркового мистецтва, кінофільми, відеофільми та ін.

Авторові належить право:

на опублікування, відтворення і розповсюдження свого твору всіма дозволеними законом спосо­бами під своїм ім'ям, під умовним ім'ям (псев­донімом) або без позначення імені (анонімно);

на недоторканність твору;

на одержання винагороди за використання твору іншими особами, крім випадків, зазначених у законі.

При виданні, публічному виконанні або іншому вико­ристанні твору забороняється без згоди автора вносити будь-які зміни як у самий твір, так і в його назву. Забороняється також без згоди автора супроводжувати твір при його виданні ілюстраціями, передмовами, післямо­вами, коментарями, будь-якими поясненнями.

Авторові твору, створеного в порядку виконання служ­бового завдання в науковій або іншій організації, нале­жить особисте немайнове право на цей твір. Авторське право на радіо- і телевізійні передачі належить радіотеле­візійним організаціям, що передають їх, а на твори, вклю­чені в ці передачі, — їх авторам.

Використання твору автора (в тому числі переклад на іншу мову) іншими особами допускається не інакше, як на підставі договору з автором або його правонаступником, крім випадків, зазначених у законі.

Допускається без згоди автора, але із зазначенням імені автора:

використання цитат з опублікованого твору;

публічне виконання музичних творів під час офі­ційних та релігійних церемоній;

вільне відтворення бібліотеками та архівами при­мірників твору ретрографічним способом з метою освіти, навчання, приватного дослідження;

відтворення твору в цілях і за умов, передбаче­них ст. 22—25 Закону України "Про авторське право і суміжні права".

Авторське право діє протягом усього життя автора і 70 років після його смерті. Воно переходить у спадщину, але право автора на ім'я і право на недоторканність твору не переходять за спадкоємством.

§ 112. Цивільно-правові угоди. Договори

Угоди є найпоширенішими в цивільному праві юридич­ними фактами. Угоди — дії громадян і організацій, спря­мовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Такі дії можуть бути передбачені за­конодавством і можуть бути такими, що законом не пе­редбачені, але й не суперечать чинному законодавству. Угода має юридичну силу, якщо в ній виявлена воля її учасників, причому в такій формі, щоб вона була доступна і зрозуміла для них.

Зовнішній вираз волі називається волевиявленням. Во­левиявлення є суттю самої угоди. Вона може бути вира­жена словами (усно), у письмовій формі або поведінкою. Це так звані конклюдентні дії, тобто дії, які свідчать про те чи інше волевиявлення, наприклад спадкоємець зали­шається проживати в квартирі, яку йому заповів батько. Це свідчення того, що спадкоємець згоден прийняти спад­щину. Громадянин опускає в торговельний автомат монету або жетон (вчиняє дію) і це свідчення того, що громадянин бажає придбати необхідну йому річ.

Угоди, які щоденно учиняють юридичні особи і грома­дяни, є досить різноманітними, а тому вимагають певної класифікації. Вони бувають одно-, дво- або багатосторон­німи. Якщо для виникнення угоди достатньо волевияв­лення однієї сторони, угода є односторонньою (наприклад, розпорядження своїм майном на випадок смерті — за­повіт). Якщо для виникнення угоди необхідні зустрічні волевиявлення двох сторін, то це — двостороння угода. Такі угоди (їх більшість) називаються договорами. Для виникнення багатосторонньої угоди необхідне волевияв­лення трьох і більше сторін.

Залежно від способу укладання угоди поділяються на консенсуальні та реальні. Консенсуальні угоди вважаються укладеними з моменту досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами. Більшість угод є консенсуальними. Для укладання реальної угоди поряд зі згодою сторін необхідне вчинення фактичних дій (наприклад, передача майна). До реальних угод належать договори позики, пере­везення, дарування.

За особливостями мети, якої намагаються досягти сто­рони, угоди поділяються на платні й безоплатні. У плат­ній угоді дії однієї сторони відповідає обов'язок іншої сторони вчинити зустрічну дію (сплатити гроші, передати річ, виконати роботу та ін.). Переважна більшість догово­рів є платними. У безоплатній угоді одна сторона зобо­в'язана вчинити дії, а інша не зобов'язана вчиняти власні зустрічні дії. Односторонні угоди є безоплатними. Деякі двосторонні угоди залежно від розсуду сторін можуть бути як платними, так і безоплатними (наприклад, договори доручення, схову).

Не всяка угода може бути визнана дійсною. Для того, щоб угода мала належну юридичну силу, вона має відпо­відати низці вимог закону, які заведено називати умовами дійсності угоди.

Це такі умови:

відповідна форма угоди;

наявність сторін;

зміст угоди;

відповідність внутрішньої волі та волевиявлення сторін.

Форма угоди може бути усна або письмова (проста чи нотаріальна).

Письмовою вважається угода, якщо вона підписана її учасниками; а якщо вона вчиняється юридичними особа­ми, то має бути скріплена також печаткою. Форма угоди обирається за розсудом осіб, які її укладають, за винятком випадків, коли закон зобов'язує укласти угоду в певній формі. Згідно з цивільним законодавством угоди держав­них, кооперативних і громадських організацій між собою і з громадянами, а також угоди громадян між собою на значну суму грошей укладаються у письмовій формі. У письмовій формі укладається договір поруки та інші передбачені  законодавством   види  забезпечення  цивільно-правових зобов'язань. Недодержання простої письмової форми, що вимагається законом, позбавляє сторони права в разі спору посилатися для підтвердження угоди на показання свідків, а у випадках, прямо зазначених у законі, має наслідком недійсність угоди.

У решті випадків угода може бути укладена в усній формі. В усній формі укладаються угоди, які виконуються під час укладання. При усній формі угод між організа­ціями або між організацією і громадянином організація, яка оплатила товари або послуги, повинна одержати від другої сторони письмовий документ, що підтверджує одер­жання грошей і підстави цього.

Нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у ви­падках, зазначених у законі. Недодержання нотаріальної форми угод у цих випадках тягне за собою їх недійсність. Нотаріальна форма передбачається для договорів купівлі-про-дажу, дарування будинків, квартир, дач та іншої нерухо­мості, договорів на довічне утримання особи. Нотаріаль­ного посвідчення вимагають заповіти, шлюбні договори, згода батьків на усиновлення їх дитини тощо.

Оскільки угода є вольовим актом, спрямованим на досягнення правового результату, то й укладати її можуть лише особи, які володіють у тому чи іншому обсязі дієздат­ністю. Якщо ж виникає необхідність вчинення угоди не­дієздатною особою, то від її імені угоду вчиняють законні представники — батьки, усиновителі, опікуни, піклуваль­ники. Якщо ж угода вчиняється недієздатною особою, то вона визнається недійсною. Наслідком такого визнання, як правило, є двостороння реституція, тобто кожна із сторін зобов'язана повернути іншій все одержане за угодою.

Ознакою правоздатності організації є її статус юридич­ної особи. Угоди юридичної особи не повинні суперечити цілям її діяльності та статусу.

Зміст угоди становлять цивільні права й цивільні обо­в'язки сторін, які зумовлені їх волею. Насамперед воля сторін має відповідати нормам права. Якщо воля сторін суперечить вимогам права, то є підстави вважати угоду протизаконною. До таких угод належать так звані мнимі угоди, коли сторони ставлять за мету вчинити угоди без виникнення певних юридичних наслідків (мнимий продаж майна), а також удавані угоди, тобто угоди, укладені з метою приховати іншу угоду (під виглядом дарування здійснюється купівля-продаж).

Угода є дійсною і набуває юридичної сили лише за умо­ви, що справжня воля сторін і зовнішній вираз угоди — волевиявлення — збігаються. У деяких випадках волевиявлен­ня не відображає справжньої волі сторін, тобто немає єдності (відповідності) волі й волевиявлення, що свідчить про відсутність справжнього бажання укласти угоду. Така розбіжність волі й волевиявлення має місце, коли угода учиняється під впливом насильства, погрози, обману, по­милки, збігу тяжких обставин.

Насильство — це фізичний або психічний вплив на особу іншого учасника угоди або його близьких з метою примусу до її вчинення.

Погроза — це вплив на учасника угоди або його близьких обіцянкою (погрозою) заподіяти майнову або не-майнову шкоду. Погроза за змістом має бути серйозною, реальною, протиправною.

Помилка — це відсутність справжньої уяви про ті чи інші обставини, що мають значення для угоди; помилка має бути суттєвою.

Обман — це навмисне введення іншої сторони в оману повідомленням їй фактів, які не відповідають дійсності. Обман має місце і тоді, коли одна із сторін замовчує обставини, які мають істотне значення для угоди.

Збіг тяжких обставин — це настання такого скрутного становища для однієї із сторін угоди, яке примушує її укласти угоду на вкрай невигідних для себе умовах.

Якщо угоду визнано недійсного за однією із зазначених підстав, друга сторона повертає потерпілій стороні все одержане нею за угодою, а у разі неможливості повер­нення одержаного в натурі — відшкодовує його вартість.

Як зазначалося, будь-який цивільно-правовий договір є угодою. Отже, всі вимоги щодо угод рівною мірою відно­сяться і до договорів.

Договір — це угода двох або більше сторін (громадян або юридичних осіб), спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Для виникнення договору необхідна воля сторін, що його укладають. Ця воля має збігатися, тобто волевиявлення сторін знаходить свою реалізацію в досягненні угоди між ними. Предметом договору завжди є певна дія, але ця дія повинна бути тільки правомірною. Якщо предметом договору буде непра­вомірна дія, тобто незаконна, то такий договір визнається недійсним. Змістом будь-якого договору є права та обо­в'язки сторін, встановлені ним. Зміст будь-якого договору характеризується його умовами. Істотними визначаються такі умови договору, без яких договір не може вважатися укладеним. Істотними є ті умови договору, які визначені такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї із сторін досягнуто згоди.

§ 113. Договір купівлі-продажу

Договір купівлі-продажу — один із найпоширеніших типів договорів, за яким продавець зобов'язується пере­дати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'я­зується прийняти майно і сплатити за нього визначену грошову суму. Цей договір оплатний, двосторонній. Право продажу майна, крім випадків примусового продажу, на­лежить власникові. Продаж майна провадиться за цінами, що встановлюються за погодженням сторін, якщо інше не передбачено законодавчими актами. При укладанні дого­вору продавець зобов'язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на продавану річ (право наймача, право застави, право довічного користування тощо). Право влас­ності на продане майно переходить до покупця, як пра­вило, з моменту передачі речі.

Якість проданої речі має відповідати умовам договору, а якщо таких вказівок у договорі немає — вимогам, що звичайно ставляться. Річ, що продається торговельною організацією, має відповідати стандартові, технічним умо­вам або зразкам, встановленим для речей цього роду.

Покупець, якому продано річ неналежної якості, якщо її недоліки не були застережені продавцем, вправі ви­магати:

заміни речі, визначеної у договорі родовими озна­ками, річчю належної якості;

відповідного зменшення купівельної ціни;

безоплатного усунення недоліків продавцем чи від­шкодування витрат покупця на їх виправлення;

заміни на такий самий товар іншої моделі з від­повідним перерахуванням купівельної ціни;

розірвання договору з відшкодуванням збитків.

Товаром може бути всяке майно, не вилучене з цивіль­ного обороту. Більше того, товаром може бути майно, якого на момент укладання договору ще немає в натурі, наприклад майбутній врожай або річ, яка буде виготовлена після укладення договору.

Слід мати на увазі й те, що стосовно деяких речей прийнято спеціальний порядок їх набуття, спеціальне оформ­лення договору: нотаріальне посвідчення, державна реєст­рація (купівля-продаж домоволодінь, квартир, гаражів, авто­машин, промислових об'єктів та ін.).

§ 114. Договір майнового найму (оренда)

Договір майнового найму (оренди) — це договір, за яким наймодавець зобов'язаний надати наймачеві майно у тимчасове користування за плату. Де двосторонній, опла-тний і, як правило, письмовий договір.

За цим договором одна сторона — наймодавець — зобов'язана надати наймачеві майно у стані, що відповідає умовам договору і призначенню майна, і провадити за свій рахунок капітальний ремонт зданого у найом майна, якщо інше не передбачено законом або договором.

Друга сторона — наймач — зобов'язана:

своєчасно вносити плату за користування майном;

користуватися майном відповідно до договору і призначення майна;

підтримувати найняте майно в належному стані;

провадити за свій рахунок поточний ремонт, як­що інше не встановлено законом або договором;

при припиненні договору найму повернути майно в тому стані, в якому його одержано, з урахуван­ням нормального зносу або у стані, обумовлено­му договором.

Строк договору майнового найму визначається за пого­дженням сторін. Коли договір майнового найму укладено без зазначення строку, він вважається укладеним на неви-значений строк і кожна із сторін вправі відмовитися від договору в будь-який час, попередивши про це в письмовій формі Другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого  майна   —   за  три  місяці.   Здавання  наймачем найнятого майна в піднайом дозволяється лише за згодою наймодавця. Різновидами договору майнового найму мож­на вважати договір оренди. Орендою вважається засноване на договорі тимчасове й оплатне володіння та корис­тування землею, природними ресурсами, підприємствами та іншими майновими комплексами і майном, необхідним орендареві для самостійного здійснення господарської та іншої діяльності.

§ 115. Договір позики

За договором позики одна сторона (позикодавець) пе­редає другій стороні (позичальникові) у власність гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку саму суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. Договір позики вважається укладеним у момент передачі грошей або речей.

Договір позики є реальним і, як правило, письмовим та обмеженим певним строком. Він може бути безоплатним і оплатним. Оплатним договір вважається тоді, коли в його умовах передбачено одержання позикодавцем від позичаль­ника процентів на суму позики.

Сторонами договору можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Оспорювання договору позики показан­нями свідків, як правило, не допускається.

Позиковими операціями закон визнає операції банків, ломбардів, кас громадської взаємодопомоги і фондів твор­чих спілок. За кредитними операціями банків позичальник має повертати не лише позичену суму (кредит), а й від­сотки на неї.

§ 116. Договір дарування

За договором дарування одна сторона (дарівник) пере­дає безоплатно іншій стороні (обдарованому) майно у влас­ність. Дарівник повинен бути власником відчужуваного у такий спосіб майна. Цей договір є безоплатним, тому дарівник не вправі вимагати від обдарованої особи зустріч­них дій майнового характеру. Договір вважається укла­деним з моменту прийняття майна обдарованим.

Сторонами у договорі дарування можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, Автономна Рес­публіка Крим, територіальні громади. Батьки (усиновлю-вачі), опікуни не мають права дарувати майно дітей та підопічних. Договір дарування між юридичними особами, які займаються підприємницькою діяльністю, не допус­каються, якщо право дарування прямо не передбачене у статуті дарівника. Дарунком можуть бути рухомі речі, у тому числі гроші та цінні папери, нерухомі речі, майнові права, якими уже володіє дарівник, а також ті, які можуть виникнути у нього в зв'язку із здійсненням права інтелектуальної власності, та інші права.

Договір дарування предметів особистого користування та побутового призначення може бути укладений усно, але договір дарування рухомих речей, які мають особливу цінність, укладається письмово; договір дарування неру­хомої речі укладається письмово і посвідчується нотаріу­сом, договір дарування валютних цінностей на значну суму укладається письмово і посвідчується нотаріусом.

Договором може бути встановлено обов'язок обдарова­ного вчинити певну дію майнового характеру на користь третьої особи або утриматись від її вчинення (сплачувати грошову допомогу, не висиляти особу з будинку, право особи користуватись певною ділянкою та ін.).

Як правило, юридичні особи укладають між собою оплатні угоди. Водночас набувають поширення угоди, за якими юридичні особи, що займаються підприємництвом, передають безоплатно майно різним громадським об'єднан­ням, некомерційним організаціям на засадах спонсорства, меценатства, благодійництва тощо. Такі угоди за своїм змістом близькі до дарування.

<< Первая < Предыдущая 1 2 3 4 5 6 Следующая > Последняя >>