§ 100. Цивільне законодавство та його джерела. Цивільний кодекс України

Цивільне законодавство — це сукупність нормативно-правових актів, що регулюють майнові та пов'язані з ними особисті немайнові відносини.

Загальними принципами цивільного законодавства є:

неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;

неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, передбачених законом;

свобода договору;

свобода підприємництва;

можливість  судового  захисту  цивільних  прав  у разі їх порушення;

справедливість, добросовісність і здоровий глузд.

Цивільне законодавство по суті є формою вираження цивільного права.

Найголовніші засади цивільно-правового регулювання визначаються Конституцією України. Так, у Конституції ви­значаються основні форми власності, передбачається рів­ність усіх суб'єктів права власності перед законом, перед­бачається право кожного на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом, закріплюються за громадянами право на вибір роду трудової діяльності,  право на повагу до   своєї   гідності,   на   особисту   недоторканність,   свободу пересування та ін.

До системи цивільного законодавства належать:

Цивільний кодекс України;

Закони України: "Про власність", "Про підпри­ємництво", "Про підприємства в Україні", "Про господарські товариства", "Про банкрутство", "Про заставу", "Про цінні папери і фондову біржу", "Про лізинг", "Про приватизацію державного жит­лового фонду", "Про авторське право і суміжні права" та ін.

Багато цивільно-правових норм міститься також в ука­зах Президента України, постановах і розпорядженнях Кабінету Міністрів України, наказах та інструкціях мініс­терств і відомств, рішеннях і розпорядженнях органів місцевої влади та самоврядування.

Слід зауважити, що в багатьох законах і підзаконних нормативних актах окрім норм цивільного права містяться норми адміністративного, природоохоронного, фінансового та інших галузей права.

Цивільні правовідносини можуть регулюватися зви­чаєм (у тому числі звичаєм ділового обороту), тобто пра­вилом поведінки, яке не передбачене в законодавстві, але яке є усталеним, таким, що широко застосовується.

Чільне місце в системі цивільного законодавства Ук­раїни посідає Цивільний кодекс. Цей Кодекс пройшов три читання у Верховній Раді України і має бути введений в дію з 1 січня 2003 року. Кодекс визначатиме правовий статус суб'єктів цивільного права (громадян, юридичних осіб), загальні вимоги до угод, правові інститути представ­ництва і довіреності, позовну давність. Кодекс регулю­ватиме речове право (право власності), зобов'язальне право, окремі види договорів (купівлі-продажу, міни, дару­вання, поставки, державної закупки сільськогосподарської продукції, майнового найму, найом житлового приміщен­ня, безоплатного користування майном, підряду, підряду на капітальне будівництво, перевезення, позики, розра­хункових та кредитних відносини, доручення, комісії, схо­ву, довічного утримання, сумісної діяльності); зобов'язан­ня, що виникають з публічного обіцяння винагороди; зо­бов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди; зобов'язання,   що  виникають  внаслідок  рятування  майна, придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав.

Слід зазначити, що в багатьох країнах (Франції, ФРН, Іспанії, Греції, Туреччині, Японії) поряд із цивільним існують і торговельні кодекси, які відображають специфіку певної частини господарських і торговельних відносин. В інший групі країн (Швейцарії, Італії, Російській Федерації та ін.) основні норми торговельного і господарського права існують у рамках Цивільного кодексу.

§ 101. Цивільно-правові відносини

Як уже зазначалося, захист права власності забезпе­чується насамперед нормами цивільного права. Право влас­ності фактично є серцевиною цієї галузі права. В основі цивільно-правового регулювання лежать передусім майнові відносини, предметом яких можуть бути конкретні речі, майно, а також інші блага (роботи, послуги).

Цивільне право регулює також і деякі немайнові від­носини, що виникають у зв'язку із здійсненням особистих прав, невід'ємних від особи.

Особисті немайнові права поділяються на дві групи:

права, що пов'язані з майновими правами (права автора у галузі літератури, мистецтва, науки тощо, де окрім авторства особа має право і на гонорар);

права, що не пов'язані з майновими правами (право на ім'я, недоторканність особистого жит­тя, честь, гідність).

Особливістю цивільно-правових відносин є те, що їх учасники (суб'єкти) характеризуються юридичною рівніс­тю, майновою відокремленістю і певною автономією (віль­ним волевиявленням). Юридична рівність учасників цивіль­них правовідносин відрізняє ці правовідносини від інших — фінансових, податкових, адміністративних. Ступінь автоно­мії і майнової самостійності може бути різним. Найбільш широкими вони є у громадян і приватних підприємств. Автономна воля і майнова самостійність державних і кому­нальних підприємств певним чином обмежуються.

Суб'єктами цивільних правовідносин можуть бути: фі­зичні   особи   —   громадяни   України,   іноземці,   особи   без громадянства; юридичні особи — державні підприємства, організації та установи, приватні підприємства, коопера­тиви, господарські товариства, фермерські господарства, іноземні підприємства, громадські організації, релігійні ор­ганізації, партії тощо. У цивільних правовідносинах мо­жуть брати участь також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні юри­дичні особи, іноземні держави.

Об'єктами цивільних правовідносин є матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких сторони (суб'єкти) вступають між собою в цивільні правовідносини. Такими об'єктами є: речі, дії, результати духовної та інтелек­туальної творчості, особисті немайнові блага та ін.

Речі — найпоширеніший об'єкт цивільних правовід­носин, оскільки за допомогою їх задовольняються істотні потреби громадян та організацій. Річчю визнається пред­мет зовнішнього (матеріального) світу, який перебуває у натуральному стані в природі або створений працею лю­дини. Юридичне поняття речі не завжди збігається з побутовим значенням цього слова. У цивільному праві під річчю розуміють будинки і промислові комплекси, цистер­ни з нафтою і газопроводи, земельні ділянки і тварин тощо. .

Речі у цивільному праві класифікуються за різними ознаками. У зв'язку з цим вони поділяються на рухомі та нерухомі; засоби виробництва й предмети споживання; речі, що знаходяться у цивільному обігу, обмежені в обігу і вилучені з цивільного обігу; речі індивідуально визначені і родові; речі споживні і непоживні; речі подільні і не­подільні; речі головні і приналежні; плоди і доходи; живі і неживі речі.

Для поділу речей на рухомі й нерухомі є та підстава, що нерухомі речі (житловий будинок та інші будови ви­робничого і невиробничого призначення, наприклад фаб­рики, мости, трубопроводи), пов'язані з землею, як пра­вило, мають значну вартість. У разі відділення від землі вони втрачають звичайне призначення і відповідно зни­жуються в ціні. До нерухомості належать також земельні ділянки і багатолітні насадження. Угоди з нерухомістю (купівля-продаж, дарування, обмін та ін.) підлягають нота­ріальному посвідченню і спеціальній державній реєстрації.

Засоби виробництва поділяються на основні та обо­ротні. До основних належать: будівлі, машини, устатку­вання, засоби транспорту і зв'язку. У виробничому процесі вони використовуються тривалий час. Оборотні засоби — це сировина, основні й допоміжні матеріали, паливо, за­пасні частини тощо.

Предмети споживання використовуються безпосередньо людиною — це продукти харчування, одяг, взуття, пред­мети побуту тощо. Ці види речей розрізняються за своїм правовим режимом.

Речі, щодо яких закон дозволяє вільну торгівлю без будь-яких обмежень, знаходяться у цивільному обороті. Речі, щодо яких закон встановлює спеціальний порядок відчуження і придбання, обмежені в обігу (мисливська зброя, деякі ліки). Речі, заборонені законом для вільної торгівлі, вилучені з цивільного обігу (наркотичні речовини, сильнодіючі отрути).

Індивідуально визначені речі наділені характерними ознаками, що вирізняють їх з безлічі однорідних речей і тим самим індивідуалізують їх (картина відомого худож­ника, годинник з дарчим написом). Родовими вважаються речі, що визначаються родовими ознаками, властивими усім речам того самого роду (борошно, картопля, цегла, гроші). Родові речі вимірюються числом, вагою, обсягом тощо і є замінними. Індивідуально визначену річ замінити не можна, бо інша така річ не може мати тих інди­відуальних ознак, які важливі для її власника.

Речі, які при споживанні перестають існувати, — спо­живні (продукти харчування). Речі, які служать людям у процесі споживання тривалий строк, — неспоживні (одяг, взуття, будинки, меблі).

Якщо при поділі річ втрачає своє цільове призначення, вона є неподільною (швейна машина, магнітофон, кінь). Якщо при поділі річ не втрачає свого господарського призначення, вона подільна (хліб, молоко, вугілля).

Під головною річчю розуміють таку річ, яка має само­стійне значення в цивільному обігу, тобто є незалежною від інших речей. Приналежною визнається річ, яка має служити головній речі і пов'язана з нею спільним гос­подарським чи іншим цільовим призначенням (футляр до скрипки, рама до картини, ключ до замка). Правове зна­чення цього поділу полягає в тому, що приналежна річ слідує долі головної речі, якщо законом або договором не встановлено інше (якщо виставлено на продаж годинник з ланцюжком, то покупцю за зазначену суму передаються і годинник і ланцюжок).

Плоди — це природне породження самої речі (приплід тварин,   плоди   фруктових   дерев).   Доходи   —   це   те,   що приносить власнику експлуатація його речей (доход від перевезення пасажирів автомашиною). Плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не передбачено за­коном або договором.

Живі речі (живі істоти), на відміну від неживих речей, підлягають спеціальному правовому регулюванню (заборона жорстокого поводження, певні правила утримання, забо­рона садистських засобів ловлі тварин та ін.).

§ 102. Цивільна правоздатність, дієздатність

Для того щоб громадяни були учасниками цивільних правовідносин, вони мусять мати певний юридичний ста­тус, фізичні, психічні, інтелектуальні властивості. Перед­усім громадяни мають бути правоздатні і дієздатні.

Цивільна правоздатність — це здатність людини бути носієм цивільних прав та обов'язків, здатність мати ци­вільні права і нести цивільні обов'язки. Змістом цивільної правоздатності є можливість мати майно у власності або в користуванні, одержувати його у спадок або на інших законних підставах, обирати вид діяльності і місце про­живання, бути стороною в договорах, мати авторські та винахідницькі права, право на недоторканність особистого життя, на честь, гідність, ділову репутацію та ін.

Громадяни можуть мати і інші цивільні права, які не передбачені в нормативно-правових актах, якщо вони не суперечать законам України та моральним засадам грома­дянського суспільства.

Правоздатність однакова за обсягом у всіх громадян, вона не залежить від статі, раси, національності, віроспо­відання, мови, освіти, місця проживання та інших обста­вин. Усі громадяни рівні перед цивільним законодавством.

Правоздатність виникає з моменту народження гро­мадянина і припиняється з його смертю. Жоден грома­дянин за своє життя не може бути позбавлений цивільної правоздатності. Правоздатність може бути частково обме­жена лише судом на певний строк у випадку покарання за вчинений злочин. Особа, позбавлена за вироком суду волі, втрачає право вільного вибору місця проживання, вільного вибору роду занять. Вона обмежується в праві користу­вання своєю власністю тощо. У минулому цивільними кодексами  багатьох  країн  передбачалася  можливість  позбавлення людини всіх цивільних прав — цивільна смерть; у теперішній час такі норми не передбачені.

Але наявність у громадянина лише однієї правоздат­ності ще не робить його повноцінним суб'єктом цивільного права. Мало володіти правами і мати обов'язки. Важливо також бути здатним самостійно здійснювати права, вико­нувати обов'язки, проводити необхідні для цього дії з прийняттям на себе всієї повноти відповідальності за свою поведінку. Така здатність іменується цивільною дієздат­ністю, тобто здатністю громадянина своїми діями набувати і реалізовувати цивільні права і обов'язки (укладати дого­вори на виконання робіт, здавати своє майно в оренду, обирати місце проживання тощо).

Правоздатна особа, яка не має дієздатності, також може набувати цивільних прав і обов'язків не тільки своїми діями, а шляхом дії своїх представників і батьків, усиновителів, опікунів і піклувальників.

Зміст дієздатності громадян тісно пов'язаний із зміс­том правоздатності. Можна сказати, що дієздатність — це надана громадянину законом можливість реалізації своєї правоздатності власними діями. При здійсненні своїх прав особа має утримуватись від дій, які б порушували права інших осіб, заподіювали шкоду довкіллю та культурній спадщині, зобов'язана додержуватись моральних засад сус­пільства.

Обсяг дієздатності залежить від віку, стану психічного здоров'я, а за певних умов — від способу життя і пове­дінки особи.

За обсягом дієздатність поділяється на такі види:

повна;

мінімальна;

неповна;

обмежена;

недієздатність особи.

Повна дієздатність настає з досягненням повноліття, тобто 18 років. У такому віці громадянин стає достатньо психічно і розумово зрілим, має певний життєвий досвід і може вчиняти будь-які правомірні дії. Враховуючи, що за певних умов шлюб можуть брати неповнолітні, встанов­лено, що з моменту одруження неповнолітні стають пов­ністю дієздатними. У разі народження дитини неповно­літньою   жінкою   також   наступає   її   повна   дієздатність.

Повна дієздатність може надаватись особі, якій випов­нилось 16 років і яка працює за трудовим договором або займається підприємництвом. Для більшості країн харак­терне набуття повної дієздатності з 18 років — у Росії, Ве­ликобританії, Франції, ФРН, але у Швейцарії та Японії — з 20 років, а в СІЛА — у різних штатах — від 18 до 21 року.

Мінімальна дієздатність визначається за малолітніми, яким не виповнилось 14 років. Угоди за цих дітей укла­дають їхні батьки або опікуни. Водночас в цьому віці діти вже можуть укладати дрібні побутові угоди. Це угоди, які задовольняють побутові потреби дитини, стосуються пред­метів, які мають невисоку вартість, відповідають інтересам дитини, її фізичному і духовному розвиткові. Діти ку­пують продукти, книжки, білети в музеї і на виставки, одержують книжки в бібліотеці тощо. У цьому віці діти можуть набувати авторських прав (опубліковувати свої вірші, музичні твори, малюнки та ін.), вкладати кошти в кредитні установи. За шкоду (пошкодження або знищення чужого майна), заподіяну неповнолітніми, які не досягли 14 років, відповідають їхні батьки або опікуни. Відшко­дування шкоди перекладається проте на школу, лікарню, інтернат або іншу подібну установу, якщо в момент запо­діяння шкоди дитина перебувала під її наглядом.

Неповна дієздатність настає у громадян віком від 14 до  18 років (неповнолітніх) і включає права:

самостійно вчиняти дрібні побутові угоди;

самостійно розпоряджатися своїм заробітком, сти­пендією або прибутком;

самостійно здійснювати права автора на свої ви­твори науки, літератури та мистецтва, об'єкти промислової власності або інші результати своєї творчої діяльності;

вкладати кошти в кредитні установи і розпоря­джатися ними;

бути членами та засновниками громадських і кооперативних організацій відповідно до закону про такі організації та до їхніх статутів;

на володіння, користування і розпорядження май­ном трудового або селянського господарства, як­ що неповнолітні є членами зазначених госпо­дарств;

розпоряджатися коштами, що внесені іншими особами на їхнє ім'я, за згодою батьків або піклувальників;

вчиняти будь-які інші угоди за умови згоди на це їхніх батьків (усиновлювачів) або піклуваль­ників;

якщо неповнолітній проживає з одним із батьків, згода на вчинення ним угоди має бути одержана від того з батьків, з ким він проживає.

У разі заперечення батьків правочин може бути здійснений з дозволу органів опіки і піклування.

За наявності достатніх підстав (наприклад, легковажне витрачання коштів, якщо сім'я перебуває в тяжкому мате­ріальному становищі, використання грошей на придбання спиртних напоїв) суд може обмежити неповнолітнього у праві самостійно розпоряджатися своєю заробітною платою (заробітком), стипендією.

Неповнолітній віком від 14 до 18 років самостійно відповідає за заподіяну ним шкоду. У випадку коли у неповнолітнього немає майна або заробітку, достатнього для відшкодування заподіяної ним шкоди, шкода у від­повідній частині має бути відшкодована його батьками або піклувальниками. Цей їхній обов'язок припиняється після досягнення тим, хто заподіяв шкоду, повноліття, а також якщо у нього до досягнення повноліття з'являться майно або заробіток, достатні для відшкодування шкоди.

Неповнолітній сам несе відповідальність за невико­нання договору, укладеного ним самостійно, а якщо дого­вір укладено за згодою батьків (або піклувальників) і у неповнолітнього не вистачає майна, достатнього для від­шкодування збитків, додаткову відповідальність несуть бать­ки або піклувальники.

Обмежена дієздатність. Мотивом для обмеження грома­дянина в дієздатності може бути зловживання спиртними напоями, наркотичними або токсичними речовинами, що ставить його чи його сім'ю, а також інших осіб, яких він за законом зобов'язаний утримувати, в скрутне матеріаль­не становище. Обмеження вводиться за рішенням суду і зберігається доти, доки внаслідок припинення зловжи­вання спиртним і наркотичними речовинами не буде від­мінено судом. Протягом усього часу, поки діє обмеження, громадянин, може самостійно вчиняти лише дрібні побу­тові угоди. Інші угоди, у тому числі одержання заробітної плати, пенсії та інших прибутків, а також розпорядження ними, вимагають згоди спеціально призначеного для такої особи піклувальника. Забезпечуючи інтереси сім'ї алко­голіка чи наркомана, ці норми відіграють важливу роль й у загальній справі боротьби з алкоголізмом і наркоманією.

Новий Цивільний кодекс передбачатиме право суду обмежити у дієздатності особу також у випадках, коли вона страждає на психічний розлад здоров'я, який суттєво впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій або керувати нами.

Недієздатність особи. Підставою для визнання громадя­нина недієздатним є душевна хвороба або ненормальність розумового розвитку (недоумство), внаслідок яких грома­дянин не здатний розуміти значення своїх дій або керу­вати ними. Проте сам по собі факт душевної хвороби або недоумства, хоча б він і був очевидним для оточення, ще не дає підстав вважати громадянина недієздатним. Грома­дянин може бути визнаний недієздатним лише судом, причому із заявою до суду можуть звернутися лише члени сім'ї громадянина, прокурор, органи опіки і піклування, психіатрична лікувальна установа. Для розгляду такої спра­ви вимагається висновок судово-психіатричної експертизи.

Над недієздатною особою встановлюється опікунство. Недієздатна особа позбавляється права на вчинення будь-яких угод. Угоди від її імені та в її інтересах вчиняє опі­кун. У разі видужання або значного поліпшення здоров'я громадянина, визнаного недієздатним, суд поновлює його у дієздатності.

<< Первая < Предыдущая 1 2 3 4 5 6 Следующая > Последняя >>