§ 6. Легати та фідеїкоміси

Легат (legatum) — заповідальний відказ, безоплатне заповідальне розпорядження спадкодавця, яке робилося в заповіті, щодо надання спадкоємцям деяких грошових сум або речей визначеній особі, на підставі чого виникало сингулярне спадкування. Легат виключає пев­ну частину спадкової маси з решти майна, яке переходить спадкоємцям. З наведеного визначення випливає, по-перше, сингулярний характер наступництва легатарія (особи, на користь якої призначений легат) у майні спадкодавця. Це означає, що він — наступник спадкодавця в окремому праві, але не в будь-якій частці спадщини, і що отримання легату не супроводжується відповідальністю за борги спадкодавця. По- друге, оскільки легат залишається тільки в заповіті, неможливо покласти легат на спадкоємця за законом¹.

Виникнення легату сходить до Законів ХІІ таблиць. Спадкодавець, опікуючись долею дружини та дітей, які виключалися з-поміж цивіль­них спадкоємців, заповідав їм певну частину майна на прогодування. Згодом легати набувають більш широкого застосування, але як наступ­ництво, яке не породжує для легатарія жодних зобов’язань із боргів померлого. Легат відразу ж з моменту відкриття спадщини становить квіритську власність легатарія і може бути витребуваний із будь-якого володіння за допомогою віндикаційного позову.

Предметом легату могло бути все те, що перебувало в обороті, і те, що мало для легатарія економічний або моральний інтерес.

Суб’єктами легату є: а) заповідач; б) особа, для якої призначений легат, — легатарій (honoratus або legatarius); в) особа, зобов’язана видати легат (oneratus). Призначати легат мав право тільки запові­дач. Легатарієм міг бути тільки той, кого можна було призначати спадкоємцем. Заповідач міг зобов’язати видати легат лише тій осо­бі, яка отримує будь-що з майна заповідача. На випадок смерті до набуття легату право на нього переходило до його спадкоємців. Легат міг бути призначений або в заповіті, або в кодицилі (публічне або приватне розпорядження заповідача за присутності п’яти свід­ків).

Порядок набуття легатів. У процесі набуття легатарієм його права розрізняють два моменти: виникнення права на легат та здій­снення цього права. Легатарій набував права на легат за законом без свого відома, але не всупереч своєї волі. Він міг відмовитися від цього права. Легатарій набував права на легат у день смерті заповіда­ча, але здійснити це право можна було тільки з моменту прийняття спадщини. Якщо легат залишений за умови, то право на легат виникає з моменту настання умови. Юридичне значення полягає в тому, що якщо легатарій переживе цей момент, його право на отримання легату само стає здатним переходити за спадкуванням. Отже, якщо потім легатарій помре, не отримавши легат, право на легат переходить до його спадкоємця.

Легатарій або його спадкоємці отримують право вимагати здійснен­ня їх права на легат із моменту прийняття спадкоємцем спадщини. Відтоді легатарій мав право пред’являти віндикаційний позов до будь- якої особи, в якої перебуває відказана річ, або зобов’язальний позов до спадкоємця про виконання легату.

Легати набули в Римі широкого поширення. При цьому нерідко заповідачі призначали стільки легатів, що спадкоємцям не залишалося майже нічого зі спадкового майна. Унаслідок цього в них не було інте­ресу приймати спадщину. У зв’язку з цим були введені обмеження легатів. Спочатку було встановлено, що забороняється призначати легати більше 1000 асів кожний і що жоден легатарій не може отриму­вати більше, ніж спадкоємець, який отримав найменшу частку в спад­щині. Але ці заходи виявилися недостатньо ефективними, тому що було можливим, призначивши багато невеликих легатів, все ж таки вичерпати всю спадщину.

Тому законом Фальцидія (І ст. до н. е.) була встановлена більш радикальна заборона: спадкоємець не мав права видавати як легат більше 3/4 спадщини. Чверть спадщини, яка залишалася після пога­шення боргів спадкодавця, повинна була залишитися спадкоємцеві. Це так звана фальцидієва четвертина^[3].

Фідеїкоміси (лат. fideicommissum — звернення до честі іншо­го) — це усне або письмове розпорядження останньої волі, через яке заповідач під чесне слово зобов’язував свого спадкоємця видати третій особі або всю спадщину, або її певну частку. У житті трапля­лися випадки, коли легати залишалися без дотримання форм цивіль­ного заповіту. Це були неформальні легати. Виконувати їх чи ні, було справою совісті спадкоємця. Саме тому ці розпорядження отримали назву — фідеїкоміси, тобто доручене совісті. Вони могли бути зверне­ні не тільки до спадкоємця, а й до боржника заповідача: «Борг свій віддай не моєму спадкоємцеві, а Тіберію, якому я винен уважним до­глядом... добрим вчинком... тощо»^[4].

Довгий час схоже прохання вважалося моральним обов’язком, і тільки імператор Август надав йому юридичного значення. Хоча такі розпорядження не користувалися позовним захистом, особа, на користь якої було здійснене таке розпорядження, могла звернутися до пред­ставницької адміністративної влади — консула (у подальшому до фі- деїкомісарного претора). В епоху принципату фідеїкоміси отримали позовний захист, що фактично об’єднало їх із легатами.