§ 5. Прийняття спадщини

«Лежача» (hereditas jacens) спадщина. Зі смертю спадкодавця відбувається відкриття спадщини. Саме на цей момент визначається, хто закликається до спадкування. Особи, які закликаються до спадкування, не набувають права на саме спадкове майно, поки не приймуть його. У період між відкриттям спадщини та його прийняттям спадкове майно не належить нікому. Це «лежача» спадщина, яка чекає свого суб’єкта^[2].

Оскільки господаря у цього майна не було, воно вважалося безгос­подарним (res nullius). Хоча до цього майна не застосовувалося прави­ло щодо заволодіння безгосподарними речами, але все ж будь-яка особа, отримавши річ із «лежачої» спадщини і володіючи нею протягом року, ставала власником, незважаючи на те, що умов для набуття пра­ва власності за давністю тут не було.

Згодом «лежачу» спадщину почали охороняти. її перестали вважа­ти безгосподарним майном. Але до прийняття майна спадкоємцем воно вважалося таким, що належить померлому. Особа спадкодавця продов­жувалася у спадковому майні («підтримувалася» спадщиною). Ця містична конструкція давала змогу запобігати різним посяганням на «лежачу» спадщину.

Прийняття спадщини (hereditas aditio). Прийняття спадщини не зводиться тільки до процедури, хоча і вона є не другорядною. Час, коли наступництво вважалося встановленим, та порядок цього встановлення в римському праві є неоднаковими для різних категорій спадкоємців. Що стосується цивільного права, слід зважати на два важливих моменти. По- перше, агнати, які перебували під владою спадкодавця, вважалися наступ­никами спадщини одразу ж після того, як вона відкривається, тобто в момент смерті глави сім’ї (спадкодавця). По-друге, ні за яких обставин агнати не могли відмовитися від прийняття спадщини.

Обидва правила діяли і щодо закликаних до спадкування рабів¹.

Вступ у спадщину міг бути здійснений або прямим волевиявлен­ням, або ж самою поведінкою особи як спадкоємця. Наприклад, особа стягує належні суми з боржників спадкодавця, сплачує борги його кредиторам тощо.

Коли спадкоємець приймає спадщину, він не лише набуває відповід­них прав, але і стає відповідальним за зобов’язаннями спадкодавця. Якщо спадщина складалася переважно з боргів спадкодавця, універ­сальний характер спадкового наступництва вимагав від спадкоємців їх прийняття. Уникнути такої необмеженої відповідальності спадкоємець міг тільки шляхом радикального заходу — неприйняття спадщини. У цьому разі претор призначав «конкурс», тобто розпродаж майна померлого, щоб задовольнити вимоги кредиторів.

Для захисту інтересів кредиторів спадкодавця преторським едиктом було введено «пільгу відділення». Вона полягала в тому, що кредиторам спадщини було надане право вимагати відділення спадкового майна від власного майна спадкоємця. Це робилося для того, щоб спадкове майно пішло, у першу чергу, на задоволення вимог кредиторів спадко­давця, потім на виплату легатів і лише в останню чергу на задоволен­ня вимог кредиторів спадкоємця.

Коли (на прохання спадкоємця) встановлений судом строк для прийняття спадщини закінчувався, суду залишалося визнати спадкоємця або таким, що прийняв спадщину, або таким, що від неї відмовився. До епохи Юстиніана спадкоємець, який прострочив прийняття спад­щини, вважався таким, що відмовився від неї, а після Юстиніана — таким, що прийняв спадщину.

У римському праві поступово склався інститут спадкової трансмісії (transmissio delationis).

Спадкова трансмісія — це перехід права на прийняття спад­щини до спадкоємців особи, яка була закликана до спадкування, але не встигла за життя реалізувати своє право на прийняття спад­щини.

За стародавнім цивільним правом спадкова трансмісія була неможли­вою. Якщо закликаний до спадкування спадкоємець не приймав спадщи­ну, вона вважалася безгосподарною. За преторським правом володіння спадковим майном пропонувалося в цьому випадку іншим спадкоємцям. Якщо ж спадщину не приймав до своєї смерті спадкоємець за заповітом, то відкривалося спадкування за законом. Таким чином, право прийняти спадщину розглядалося як особисте право спадкоємця, яке є невідчужуваним та не переходить до його спадкоємців. Але згодом допускалися винятки, а саме: претор допустив, якщо спадкоємець помре, не встигнувши прий­няти спадщину без своєї вини, то його спадкоємцям може бути надане право прийняти спадщину. Імператор Феодосій ІІ у 450 р. постановив, що десцеденти (низхідні родичі спадкодавця — діти, онуки, які закликалися за заповітом і померли до моменту прийняття спадщини) передають своє право спадкування власним низхідним спадкоємцям, для яких «закликан­ня» перетворюється у набуття спадщини. У праві Юстиніана це правило було узагальнено. Якщо смерть спадкоємця настала протягом року від дня, коли він дізнався про відкриття для нього спадщини, право прийняти спадщину вважається таким, що перейшло до його спадкоємців. Останні могли здійснити це право впродовж строку, який ще залишився для при­йняття спадщини.