§ 2. Види порядків спадкування

Римське спадкове право пройшло чотири етапи свого розвитку:

1)   спадкування за цивільним правом;

2) спадкування за преторським едиктом;

3) спадкування за імператорськими законами;

4) спадкуван­ня за правом Юстиніана.

Цивільне спадкування (hereditas) регламентувалося Законами ХІІ таблиць, які визначали два види спадкування: спадкування за запові­том та спадкування за законом. Останнє мало місце, якщо спадкода­вець помирав, не залишивши заповіту. Якщо померла особа залишила заповіт і він відповідає вимогам закону, воля заповідача є священною і незмінною.

Ще один важливий принцип був закріплений Законами ХІІ таблиць і полягав у тому, що спадкоємці беруть на себе всі борги померлого, так само поділяють між собою всі ті вимоги, які належали спадкодав­цеві, для того, щоб і те і інше відповідало часткам спадщини та діста­лося кожному із спадкоємців. Спадкоємцями могли бути тільки агнати. Цивільний спадкоємець мав особисто виявити свою волю на набуття спадщини. Набуття спадщини за цивільним правом (іш сшіе) було для окремих спадкоємців не правом, а обов’язком. Якщо не було ні «своїх», ні «найближчих агнатів», майно спадкували та ділили між собою ті родичі померлого, з якими він збирався на куріатні збори у складі свого роду.

З глибокої давнини і до перших століть республіканського періоду зберігся звичай, який дозволяв спадкодавцеві виявити волю перед куріат- ними коміціями, а під час війни, у поході — перед військом (останнє було дозволено правом Юстиніана). Для попередження будь-якого об­ману ім’я спадкоємця записувалося особисто заповідачем. Крім того, сім свідків підписували заповіт та скріплювали їх печатками. З цієї миті заповіт набував сили. Не могли бути свідками жінки, неповнолітні, німі, глухі, божевільні особи, які перебували під опікою.

Із Законів ХІІ таблиць вбачається, що спори стосовно спадщини не були рідкістю і в ті давні часи, бо позов про поділ спадщини вихо­дить із приписів цього закону. Наприклад, спори виникали щодо обся­гу спадкової частки, заповідального відказу (легату), позбавлення спадщини, недійсності заповіту тощо.

На цьому етапі розвитку римського спадкового права вже визнаєть­ся та закріплюється принцип свободи заповіту, хоча існують ще й пе­режитки інституту власності агнатської сім’ї. Когнатське споріднення ще не дає права спадкування за законом.

Спадкування за преторським едиктом полягало у володінні спадко­вими речами, яке дозволено претором у спорі двох претендентів на спад­щину. Реформи, які здійснювалися у спадкуванні претором, почалися ще в республіканський період і завершилися в епоху принципату. Головним у процесі переходу від цивільного до преторського спадкування є зміщення центру тяжіння від особи спадкоємця до господарчої специфіки спадку­вання, тобто від суб’єкта до об’єкта. У цьому і полягає принципово нова концепція спадкування за преторським правом (bonorum possessio).

Процедури, які обтяжували процес цивільного спадкування, були несприятливими для законного спадкоємця в разі його відсутності або неможливості прийняти спадщину за будь-яких інших поважних при­чин. Претор, керуючись принципами «доброї совісті» і справедливості, скасовує набуття спадщини за давністю володіння (usucapio) і вводить інтердикт проти володільця спадковою масою за давністю володіння на користь дійсного спадкоємця. Таким чином, унеможливлюється набуття чужої спадщини, а у разі якщо таке набуття здійснене з корис­ливими намірами, воно вважається злочином.

Спадкоємець за преторським правом називався не heres, а loco heredis. Спадкоємцями за преторським правом були когнати, а також подружжя та найближчий агнат померлої особи. Такі зміни були на користь окремих спадкоємців. Так, за преторськими едиктами набува­ють права на спадкування за законом:

1)    діти померлого, у тому числі еманциповані, але за тієї справедливої умови, що ці останні внесуть у загальну спадкову масу все своє власне майно;

2)   найближчий агнат померлого, який свого часу перебував під його владою, але з певних причин залишив сім’ю заради самостійних занять, наприклад служби в муніципалітеті, і не ділився з нею заробітком; мати померлого, якщо вона перебувала у шлюбі з чоловічою владою (cum many) з батьком померлого;

3)  усі інші кровні родичі померлого до шостого ступеня споріднення;

4)  один із подружжя, що пережив другого — спадкодавця.

Спільне спадкування осіб, які входили до різних черг, вважалося неможливим, тобто попередня черга спадкоємців завжди виключала наступну.

Набуття спадщини завжди залежало від волі спадкоємця, виявлен­ня якої могло бути здійснено в будь-який час після відкриття спадщи­ни. Набуття спадщини не обмежувалося в часі. Про прийняття спад­щини не потрібно було заявляти перед будь-якою владою. Допускало­ся виявлення волі спадкоємця щодо прийняття спадщини через пред­ставника. Власність на спадкове майно була не цивільною, а преторсь­кою (бонітарною). Спадкові вимоги реалізовувалися за допомогою фіктивного позову; позову, аналогічного з цивільним спадковим по­зовом; спеціального позову interdictum quorum bonorum. Останній являв собою прискорену судову міру для тимчасового визнання права позивача на відому спадщину, яка перебувала у відповідача.

Спадкування за імператорськими законами. У період принципа­ту та абсолютної монархії відбулося подальше вдосконалення рим­ського спадкового права. Імператорські конституції та сенатусконсуль- ти (senatus consulta) продовжили тенденцію пріоритету кровного споріднення, що призвело до розширення й узаконення прав дітей на материнську спадщину та надання їм права на спадкування майна родичів по материнській лінії. Значну увагу приділяли узагальненню та закріпленню засад преторської системи спадкування. Проте спад­кове право залишалося складним і не мало чіткої системи.

Спадкування за правом Юстиніана. Поступово спадкування, яке вважалося преторським, було прирівнено до цивільного спадкування, що сприяло утвердженню та спрощенню спадкового права. У 542 р. відбува­ється реформа спадкування за заповітом, яка стосувалася, зокрема, необхід­ного спадкування. У зв’язку зі складністю цього інституту було зроблено спробу його спрощення. Необхідними спадкоємцями почали вважати ви­східних та низхідних родичів. Обов’язкова частка (portio debita) могла на­даватися цим спадкоємцям у будь-якій формі, наприклад у формі дарунка за життя спадкодавця. Якщо така частка не була визначеною, то спадкоємець, якого обминули в заповіті, мав право вимагати не цієї частки, а того, що належало б йому при спадкуванні за законом. У юстиніанівський період розмір обов’язкової частки був збільшений до 1/2 частки, що за законом належала б кожному певному спадкоємцеві, якщо ця частка була менше за 1/4 від усієї спадщини, і до 1/3 — якщо ця частка була більше.

У 548 р. реформується спадкування за законом, яке будується ви­ключно на когнатському спорідненні. Усі родичі були розподілені на п’ять черг залежно від ступеня їх споріднення зі спадкодавцем. Крім того, до спадкування могли закликатися всі родичі без обмеження ступеня споріднення. Був створений чіткий порядок спадкування, що становить основу сучасного спадкового права.