§ 6. Припинення права власності

Найпоширенішими підставами припинення права власності на майно є відповідні похідні підстави його набуття, але тільки навпаки, коли відчужувач майна на підставі відповідного юридичного факту втрачав право на майно (купівля-продаж, дарування, міна, надання приданого тощо). У цих випадках римляни констатували припинення права власності, а саме — перехід цього права до іншої особи. Перехід був можливий лише за наявності суворого дотримання принципу nemo plus juris (ніхто не може передати іншому більше прав, ніж має сам (D. 50. 17. 54). Тобто право власності до нового власника переходило із тими самими обмеженнями, що мав і попередній власник (наприклад, право застави, земельні сервітути тощо).

Окрім цього право власності на майно може припинятись і за інших підстав, що стосуються об’єкта або суб’єкта права власності. Так, найбільш природним способом припинення права власності римські юристи вважали повне знищення речі. У цьому разі йдеться про фізич­не знищення об’єкта власності або про виникнення юридичної непри­датності стосовно того, що неможливо створити об’єкт власності (наприклад, раба відпустили на волю).

Суб’єктивною підставою для припинення права власності була дерелікція (derelictio), яка мала місце в разі, якщо власник відмовляв­ся від права на відповідну річ. Але в результаті derelictio річ фізично не знищувалась, а ставала такою, що нікому не належала, тобто кину­тою (res derelicta). Отже, така річ могла стати об’єктом окупації і пе­рейти у власність до іншої особи.