§ 3. Спільна власність

Як і інші права, власність на одну й ту саму річ могла належати де­кільком особам. У такому разі йшлося про спільну власність, або «кон­домініум». Спочатку римські юристи, які визнавали виключний характер права власності, вважали неможливою наявність права власності в де­кількох суб’єктів на одну й ту саму річ. Та події, що відбувалися в жит­ті та не залежали від волі людини (наприклад, при спільному спадкуван­ні), а також при виникненні товариських утворень або якщо особи не мали достатніх коштів для придбання певної речі та укладали між собою договір із метою набуття речі спільно, свідчили про виникнення такого положення, коли необхідно було визначати взаємини осіб, кожна з яких претендувала на відповідну річ разом з іншими особами. У таких випадках римляни, яким не був відомий відповідний спеціальний юридичний термін, вели мову про спільну власність (communion) та річ, що перебуває у спільній власності (res communis).

Співвласникам належало право на сумісне володіння і користуван­ня річчю. При спільному праві власності на неподільну річ (communion pro indiviso) неправильним є твердження, що кожний співвласник має обмежене право власності на частину спільної речі, а також те, що в кожного з них окремо є частка у праві власності на всю річ. Швидше за все кожна особа має все право власності на всю річ. Оскільки інші особи мають таке саме право власності, то різні права власності, які мають співвласники як рівноправні особи, змагаються між собою як взаємно обмежені. У результаті цього виникає поділ права власності на ідеальні частки у співвідношенні до вартості об’єкта, що дає мож­ливість виразити право єдиного, спільного власника в цілому за допо­могою дробу відповідно до кількості співвласників на окрему річ. Так, ще давньоримський класик Кв. Муцій Сцевола висловив ідею власності багатьох осіб на одну річ в ідеальних частках — pars pro indiviso (D. 50. 16. 25). Детальніше цю ідею розвинув Цельз-син, який зазначав: «.. .не може бути власності або володіння двох осіб у повному обсязі: і ніхто не є власником частки речі, а має власність на частку всієї не­подільної речі». Іншими словами, одне право власності на одну й ту саму річ може належати кільком особам в ідеальній частці речі, а не фізично поділеній.

У разі якщо кілька осіб мали право власності на річ, що є матеріаль­но подільною, але функціонально пов’язаною (лат. communio pro diviso — спільне право на подільну річ), то кожний співвласник роз­поряджався окремою власністю на відповідну частину речі (наприклад, права, що виникли внаслідок розподілу попередньо єдиної земельної ділянки). Кожний співвласник мав право незалежно від інших відчу­жувати свою частку, а саме продати, обміняти, передати у спадщину, подарувати, обтяжити її узуфруктом або здати під заставу, привласни­ти у відповідній частці плоди та відповідні надбання спільного раба (servus communis) тощо. Тобто кожний співвласник міг вільно вико­ристовувати ті одноосібні дії, які стосувалися тільки його частки пра­ва власності, а дії щодо юридичного розпорядження всією річчю він міг вчинити лише за згодою всіх інших співвласників. Користуючись річчю, що належала особам на праві спільної власності на підставі домовленості між співвласниками або і без неї, співвласникам заборо­нялося змінювати реальне економічне призначення речі. Інакше кожний із співвласників міг висунути відповідні заперечення (prohihitio) за допомогою республіканського магістрату до порушників права ко­ристування річчю.

Розвинений індивідуалізм у суспільних відносинах Римської дер­жави сприяв боротьбі проти колективних форм власності, і, як наслідок, у римському праві встановилося, що спільна власність — це не зовсім нормальні випадки (лат. communion est mater rixarum — спільність власності породжує розбрат). Тому римські юристи визначали лише дві правомочності спільних власників: право заперечення, яке надаєть­ся кожному із учасників щодо розпорядження річчю іншим співвлас­никам; право кожного зі співвласників вимагати розподілу спільної власності, хоча римське право не підтримувало цього. Утім розподіл спільної власності був можливий у добровільному та судовому поряд­ку. Добровільний здійснювався шляхом уступки права (in iure cessio) на частку одному із співвласників або ж за допомогою відчуження речі третім особам.

Судовий розподіл спільної власності проводився шляхом подання спеціального позову про поділ (actio communi dividundo) відповідно до процесуальної формули присудження (adiudicatio), за допомогою якої магістрат наділяв суддю повноваженнями щодо розподілу майна.