§ 2. Види права власності

У римському праві в його історичній перспективі не існувало єди­ного поняття права власності¹. Найпершим архаїчним правом власності в Римі була квіритська власність (dominium ex jure Quiritium), яка регулювалася й захищалася цивільним правом (іш civile). Квіритській власності були притаманні такі ознаки: 1) вона була доступна виключ­но римським громадянам (cives) і звужувалася територіально землями Італії; 2) матеріальними об’єктами права власності могли бути тільки манципні речі (res mancipi); 3) все, що включалось в res чи давало їх приріст, було звільнено від будь-яких податкових платежів; 4) єдиним можливим способом набуття права власності була манципація, а про­сте передавання речі не створювало квіритської власності.

Із територіальним розширенням Риму, поряд із квіритською, по­чала розвиватися провінційна власність. Землі, набуті за межами Апеннінського півострова, не включалися до об’єктів квіритської власності та не регулювалися італійським правом (іш italicum). Вва­жалося, що власність на такі землі належала римському народу (populus romanus) або пізніше імператору (princes). Ті особи, які отримали відповідні наділи землі, мали лише право щодо цих земель­них ділянок користуватися ними, вживати плоди та інше, а також були зобов’язані сплачувати за це податкові платежі, які називались від­повідно до сенатських провінцій — поземельний податок у сенат­ських провінціях (stipendium) і поземельний податок в імператорських провінціях (tributum)¹.

Третім видом права власності в Римі є так звана преторська, або бонітарна, власність (лат. in bonis habere — мати в складі майна). Вона виникала на підставі відсутності хоча б однієї з ознак, притаман­них квіритській власності, а саме: якщо набувач не був римським громадянином або хоча й був римським громадянином, але набував неманципні речі, або набував манципні речі шляхом простої традиції. Ця власність розвивається на основі преторського захисту покупця при абсолютному невизнанні з боку цивільного права. Ураховуючи те, що римському праву був відомий інститут набувальної давності (usucapio), відповідно до якого претор, захищаючи права покупця, що придбав річ із порушенням норм квіритського права, застосовував фікцію — сплив строку набувальної давності. Це дозволяло претору визнавати покупця власником.

Унаслідок злиття цивільного і преторського права преторська влас­ність остаточно злилася з квіритською. Поступово зникли відповідні відмінності в правовому режимі квіритської, провінціальної, пре­торської (бонітарної) власності, унаслідок чого власність починаючи з кінця ІІІ ст. н. е. визначається терміном proprietas і характеризується головним чином її належністю до відповідних суб’єктів права.