§ 5. Обмеження права власності

Обмеження права власності належать до суб’єктивних прав влас­ника і не впливають на сутність самого правового інституту^[2]. Обме­ження існували ще у давні часи і стосувалися здебільшого земельної власності. Окремі правомочності власника могли бути обмежені або за законом, або ж з волі самого власника. Обмеження, встановлені законом, хоча і зменшують необмежену владу окремого власника щодо його майна, але кінцевою метою цього є вдосконалення відносин влас­ності в цілому. Встановлювались вони в інтересах усіх власників. Так, зокрема, звичаєве право і закон, а в подальшому і преторське право звузили вільне здійснення права власності з міркувань «загального блага», тобто держави, а також в інтересах окремих приватних осіб, переважно сусідів.

За змістом обмеження містять зобов’язання по утриманню від певних дій (in non faciendo) — негативні обмеження, або зобов’язання терпіти дії інших осіб (in patiendo) — позитивні обмеження. Пози­тивні зобов’язання (in patiendo) особи, що є власником (propter rem), римському праву невідомі. Публічна влада може примусити власника до позитивних дій тільки за межами цивільного права.

На безпосередню залежність власника від інших членів суспільства вказують права по сусідству (iura vicinitatis). До сфери інтересів влас­ника входили не лише місце розташування об’єктів його власності, близьке розташування від економічних і культурних центрів, але і властивості природного середовища, наявність джерел, зелених ма­сивів, чисте повітря тощо. Якщо небажані для власника зміни в його проживанні та господарюванні відбуваються з природних причин, то власнику нема на кого скаржитись. Але якщо шкода завдана внаслідок діяльності сусідів, тоді потрібно було вирішувати питання про врегу­лювання відносин, які стосувалися матеріальних інтересів власників- сусідів. Так, наприклад, якщо дощова вода збігає з верхньої ділянки землі на нижню, тоді власник нижньої ділянки стає беззахисним. Якщо власник ділянки навмисно відводить таку воду на ділянку сусіда, тоді він буде притягнутий до відповідальності за позовом про затримання дощової води (actio aguae pluviae arcendae) та завдання шкоди (D. 39. 3. 1. 1).

Дуже схожим правилом був підпорядкований захист від будь-якої іншої небажаної діяльності сусіда: проникнення запахів, диму, звуків, світла, камнепадів тощо — шляхом подання негаторного позову (actio negatoria). Так, якщо господарська діяльність чинила матеріальний вплив на сусідній маєток, власник міг наполягати на її припиненні. Але, в свою чергу, власник був зобов’язаний терпіти небажаний ефект від діяльності сусіда, що був необхідним саме для його існування (наприклад, якщо джерелом диму була опалювальна система, що діяла взимку).

Якщо власник виконував на своїй ділянці роботи, які могли спричи­нити пошкодження на ділянці сусіда, можна було протестувати за допо­могою позову про заперечення нових робіт (operis novi nuntiatio). У цьому разі, щоб продовжувати роботи, сусід був зобов’язаний надати гарантії про те, що за необхідності він відшкодує можливу шкоду. Якщо ж роботи супроводжувались уторгненням на чужу земельну ділянку (facere in alieno), власник також міг протестувати проти цього за допомогою відповідного інтердикту, який зобов’язував порушника ліквідувати все збудоване на земельній ділянці (interdictum resitutorium).

Отже, лише та діяльність могла бути заперечена або обмежена без шкоди для волі власника, яка сама обмежувала волю інших власників, безпосередньо стосуючись об’єктів їх виключної влади, тобто об’єктів права власності.