§ 7. Відповідальність за шкоду, заподіяну правоохоронними органами

У процесі реалізації відсильних норм ЦК України ст. 443 передбачено право громадянина на відшко­дування шкоди, заподіяної незаконними діями службових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду. Важливі питання цього виду відшкодування вирішуються у Законі України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, поперед­нього слідства, прокуратури і суду" від 1 грудня 1994 р.¹. Цей закон заповнив прогалину у чинному законодавстві України і розширив порівняно зі ст. 443 ЦК України сферу захисту цивільних майнових прав: права власності, права на житлове приміщення, немайнових особистих прав (право на честь, право на гідність тощо), а також трудових і пенсійних прав.

Стаття 443 ЦК України передбачає конкретний вид зобо­в'язання внаслідок заподіяння шкоди. Сфера застосування зазначеної статті чітко визначена переліком незаконних дій у цій статті. До них належать:

1)      незаконне засудження;

2)      незаконне притягнення до кримінальної відповідальності;

3)      незаконне застосування взяття під варту як запобіжного заходу;

4)      незаконний адміністративний арешт;

5)   незаконне  накладення  адміністративного  стягнення  у вигляді виправних робіт.

Закон України від 1 грудня 1994 р. до вже зазначених не­законних дій відповідних службових осіб відносить і такі неза­конні дії: 1) незаконне проведення в ході розслідування чи су­дового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, неза­конного накладення арешту на майно, незаконного відсторо­нення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян; 2) незаконну конфіскацію майна, незаконне накладення штрафу; 3) незаконне прове­дення оперативно-розшукових заходів, передбачених зако­нами України "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою зло­чинністю". Наявність однієї із передбачених незаконних дій у сукупності з іншими підставами відповідальності (шкода, причинний зв'язок) породжують зобов'язальні відносини між потерпілим і зобов'язаною особою.

Проект ЦК України розширив перелік незаконних дій служ­бових осіб правоохоронних органів, які є елементом спе­ціального делікту. До них належать незаконне затримання і незаконне застосування підписки про невиїзд. Ця нор­мативна новела створює нові гарант захисту прав фізичних осіб від незаконної діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду.

Випадки заподіяння шкоди внаслідок незаконних дій, що не охоплюються ст. 443 ЦК України і Законом України від 1 груд­ня 1994 р. (наприклад, незаконне виконання вироку, втрата, розтрата, псування матеріальних цінностей, вилучених судо­во-прокурорськими органами), мають підпадати під дію ч. 1 ст. 442 ЦК України.

Підставами відповідальності за шкоду, заподіяну неза­конними діями органів дізнання, попереднього слідства, про­куратури та суду, є шкода, незаконні дії, причинний зв'язок між незаконними діями та шкодою. Наявність вини не вима­гається, бо за ст. 443 ЦК України і Законом України від 1 груд­ня 1994 р. шкода відшкодовується незалежно від вини служ­бових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокура­тури і суду. У названому законі передбачаються види шкоди, що підлягають відшкодуванню громадянинові:

1)      заробіток та інші грошові доходи, втрачені ним внаслідок незаконних дій;

2)      майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка у статутному фонді господарського товариства,  учасником  якого  був  громадя­нин, та прибуток, якого він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в доход дер­жави судом, вилучене органами дізнання чи попереднього слідства,   органами,   що  здійснюють   оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт;

3)      штрафи, стягнені на виконання судового вироку, судові витрати, інші суми, сплачені громадянином внаслідок неза­конних дій;

4)      суми, сплачені громадянином за надання йому юридич­ної допомоги;

5)      моральна шкода.

Втрата заробітку та інших доходів підлягає відшкодуванню за час:

тримання під вартою;

відбування покарання або адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт;

відсторонення від посади за постановою слідчого або про­курора;

перебування на стаціонарній судово-психіатричній експертизі;

відсутності на роботі у зв'язку з викликом громадянина до органів розслідування або суду як підозрюваного, підсудного, обвинуваченого;

працевлаштування громадянина в межах тримісячного строку до прийняття адміністрацією підприємства, установи, організації рішення з цього питання у встановлений місячний строк;

між проголошенням виправдувального вироку і вступом його в законну силу.

Якщо громадянин був позбавлений можливості займати певні посади або займатися певною діяльністю, внаслідок чого в межах призначеного судом строку не працював або виконував менш оплачувану роботу, тоді втрата заробітку за відповідний період підлягає відшкодуванню із зарахуванням заробітку за менш оплачуваною роботою.

Відшкодування заробітку та інших грошових доходів, спла­чених штрафних сум, сум судових витрат, а також сум, спла­чених громадянином у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги, і сум моральної шкоди проводиться за рахунок коштів державного бюджету. Відшкодування моральної шкоди проводиться тоді, коли незаконні дії органів дізнання, попе­реднього слідства, прокуратури і суду завдали громадянинові моральної шкоди, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Конфісковане, вилучене, заарештоване майно повер­тається громадянинові в натурі, а в разі неможливості повер­нення в натурі його вартість відшкодовується за рахунок тих підприємств, установ, організацій, яким воно було передано безоплатно. Внаслідок ліквідації зазначених організацій або через недостатність у них коштів для відшкодування шкоди вартість майна (частина вартості) відшкодовується за раху­нок державного бюджету (статті 3 і 4 Закону України від 1 грудня 1994 p.). Крім того, громадянин повинен бути понов­лений у трудових, житлових, особистих правах, у навчально­му закладі, військових та інших званнях, йому повертаються ордени та медалі, в разі потреби публікуються спростування обставин, що ганьблять особу (статті 6—11 Закону України від1 грудня 1994р.).

Протиправний характер дій службових осіб слідчо-проку­рорських органів повинен відповідати змістові незаконних дій, що перелічені в зазначених правових нормах. Для з'ясу­вання їх змісту необхідно звернутися до ст. 176 Криміналь­ного кодексу України, статей 148 і 155 Кримінально-процесу­ального кодексу України, статей 31 і 32 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Для встановлення відповідальності за заподіяну шкоду слід визначити причинний зв'язок між незаконними діями служ­бових осіб відповідних органів і шкодою. Такими є об'єктивні підстави відповідальності за ст. 443 ЦК України. Щодо суб'єк­тивної підстави відповідальності, як зазначалося вище, ст. 443 передбачає відповідальність незалежно від вини. Вважаємо позицію закону цілком виправданою. Обгрунтування відпові­дальності незалежно від вини вбачається:

1)        в подальшому зміцненні законності в діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду;

2)        в підсиленні захисту прав і законних інтересів громадян. Суб'єктом відповідальності за шкоду, заподіяну громадяни­нові незаконними діями органів дізнання, попереднього слід­ства, прокуратури та суду, за ст. 443 ЦК України є держава.

Отже,  перед  потерпілими  відповідає держава,  а  не заподіювачі шкоди — органи дізнання,  попереднього слідства, прокуратури і суду. За загальним правилом, суб'єктом від­повідальності є заподіювач  шкоди. Якщо шкода заподіяна службовими особами організації, що має статус юридичної особи, суб'єктом відповідальності є юридична особа (статті 23 і 32 ЦК). Чому ст. 443 відступила від загального правила, по­клавши обов'язок відшкодування на державу як таку? Якими є соціальні та юридичні підстави покладення відповідальності на державу, а не на заподіювача шкоди? На нашу думку, відповідь може бути такою. Захист прав громадян є функцією держави, яка характеризує один з напрямів діяльності всіх її органів, передусім органів, спеціально створених для захисту правопорядку, в тому числі для захисту прав громадян. Це су­дово-прокурорські органи,  органи дізнання і попереднього слідства, інші органи, що здійснюють від імені держави функції правосуддя,   прокурорського   нагляду,   розслідування  злочи­ни. Дедалі більше стає загальновизнаним, що правосуддя, прокурорський нагляд є вищими гарантіями юридичних прав громадян у державі. За таких умов незаконна діяльність зазначених органів є порушенням функції держави щодо захисту прав громадян. Саме тому не державні органи (про­куратура, суд, міліція та ін.), а держава зобов'язана відшко­дувати шкоду, заподіяну потерпілому. Встановлення такого суб'єкта відповідальності свідчить про те, що законодавець розцінює незаконну діяльність органів дізнання, попереднь­ого слідства, прокуратури і суду як надзвичайну подію в за­гальнодержавному масштабі. Українська держава відшкодо­вує заподіяну шкоду за рахунок державного бюджету. Трап­ляються судові помилки щодо визначення суб'єкта відпові­дальності за шкоду, заподіяну незаконною діяльністю слідчо-судово-прокурорських органів. Так, громадянин К. був неза­конно засуджений. Згодом обвинувальний вирок було скасо­вано. Громадянин К. звернувся до суду з позовом про відшко­дування шкоди, пов'язаної зі сплатою послуг юридичній кон­сультації. Суд виніс рішення про стягнення відповідної суми за рахунок консультації. Це рішення незаконне, бо зазначені суми відшкодовуються за рахунок державного бюджету, а не коштів певної організації, зокрема юридичної консультації.

Суб'єктами права на відшкодування шкоди є громадяни, щодо яких були вчинені відповідні незаконні дії. Право на відшкодування заподіяної шкоди виникає з моменту вступу у законну силу виправдувального вироку, з дня винесення по­станови про закриття кримінальної справи, в основу якої по­кладено реабілітуючі підстави (відсутність події злочину, відсутність у діяннях особи складу злочину або недоказовість участі громадянина у вчиненні злочину), чи припинення справи про адміністративне правопорушення. Закриття кри­мінальної справи на підставі акта про амністію, по закінченні строку давності притягнення до кримінальної відповідаль­ності, у зв'язку з прийняттям закону, що усуває кримінальну відповідальність за вчинене діяння, не є підставою для виникнення права на відшкодування за ст. 443 ЦК України.

Зміна кваліфікації вчиненої злочинної дії за статтею зако­ну, що передбачає менш тяжкий злочин з призначенням більш м'якого покарання або зниження міри покарання без зміни кваліфікації, також не є підставою для відшкодування шкоди відповідно до зазначених вище правових норм. Стаття 53¹ Кримінально-процесуального кодексу України зобов'язує органи дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду роз'яснити   громадянинові   порядок   поновлення   його   порушених прав. Ці органи повинні направити громадянинові, а у разі його смерті — його спадкоємцям, повідомлення про припинення кримінальної справи або копію виправдувально­го вироку. Громадянинові також направляється повідомлен­ня, що роз'яснює його права і порядок відшкодування шкоди. Розмір відшкодування шкоди залежно від того, який орган здійснював слідчі дії чи розглядав справу, визначають відпо­відні органи дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суд. Вони виносять постанову (ухвалу) про розмір відшкоду­вання протягом місяця з дня надходження заяви від потер­пілого громадянина про відшкодування шкоди. Якщо справу закрив суд при розгляді її в касаційному порядку або в поряд­ку нагляду, розмір відшкодування визначає суд, що розглядав справу у першій інстанції. У постанові (ухвалі) містяться певні реквізити: зміст вимог громадянина; докладний розрахунок втраченого громадянином заробітку; розмір штрафів, судові витрати та інші суми, сплачені у зв'язку з незаконними діями;

суми, сплачені на користь юридичної консультації.

Якщо під час розглядання заяви про відшкодування шкоди виникає спір між спадкоємцями щодо частки кожного з них, а також спір стосовно осіб, які повинні бути включені в коло спадкоємців, то в постанові необхідно зазначити суму, що підлягає сплаті всім спадкоємцям. А спір між ними підлягає розв'язанню в загальнопозовному порядку. Отже, незадово-лені спадкоємці не мають права пред'являти претензії до органів, які винесли постанову (ухвалу) про розмір відшкодування.

Така постанова (ухвала) може бути оскаржена відпо­відному прокурору чи у вищестоящий суд у порядку і в строки, передбачені кримінально-процесуальним законодавством і законодавством про адміністративні правопорушення. її копія, завірена гербовою печаткою, надсилається грома­дянинові або його спадкоємцям. Громадянин чи його спад­коємці подають копію постанови у фінансовий відділ регіо­нального органу державного управління за місцем проживан­ня для одержання чека, який потім подається до відповідної установи Національного банку України.

Постанова (ухвала) про розмір відшкодування має велике юридичне значення, адже в ній передбачається конкретиза­ція об'єкта права на відшкодування та визначено розміри гро­шових сум, право на які належить громадянинові. Без цього документа неможлива реалізація права на відшкодування. Якщо зазначені органи не виносять постанову (ухвалу) про розмір відшкодування, то вони так чи інакше перешкоджають здійсненню належного громадянинові права на відшкодуван­ня. Тому, на нашу думку, громадянин має право звернутися до суду за захистом порушеного права на відшкодування.

Заподіяна шкода не підлягає відшкодуванню, якщо грома­дянин у процесі дізнання, попереднього слідства і судового розгляду самообмовою перешкоджав встановленню істини і тим самим сприяв вчиненню незаконних дій щодо нього. Са-мообмова визначається як свідомо неправдиві свідчення підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, які вони дали з метою переконати органи попереднього слідства і суд у тому, що саме вони скоїли злочини, хоч насправді вони їх не вчиняли. В юридичній літературі висловлена пропозиція щодо умов, за наявності яких самообмова вважається встановле­ною, доведеною, внаслідок чого потерпілому може бути від­мовлено у відшкодуванні шкоди. Самообмова повинна вира­жатися у показаннях обвинуваченого, які зафіксовано у про­токолі допиту. Слід погодитися з тим, що не є самообмовою відмова особи від давання показань або умовчання про обставини, які виправдовують її. З позицій кримінально-про­цесуального законодавства обвинувачений не несе відпові­дальності за відмову від давання показань. Отже, право­мірним є твердження про те, що позбавляти такого обвину­ваченого права на відшкодування заподіяної шкоди було б не­справедливим- Вина обвинуваченого, який застосовує само-обмову, може виражатися лише в умислі. За таких обставин позбавлення його права на відшкодування цілком відповідає вимогам ст. 454 ЦК України, згідно з якою умисел потерпілого виключає відповідальність заподіювача шкоди. Якщо самооб­мова була наслідком необережної поведінки потерпілого, то вважаємо, що потерпілий повинен набути право на відшко­дування шкоди. Самообмова має бути актом волі обвинува­ченого, що сформувалася незалежно від діяльності служ­бових осіб, які розслідують справу. Шкода відшкодовується, коли самообмова була наслідком застосування насильства, погроз чи інших незаконних дій. При цьому факт насильства, погроз або інших незаконних дії мають встановити слідчі органи, прокурор або суд.