§ 2. Деліктна відповідальність: поняття та зміст

Вище вже зазначалося, що потерпілий і заподіювач до заподіяння шкоди перебували в абсолютних правовідносинах. Абсолютні правовідносини є формою реалі­зації абсолютних прав: права власності, права на життя, права на охорону здоров'я, права на честь і гідність, права на ділову репутацію тощо. В результаті дослідження юридичного змісту, тобто абсолютних прав і абсолютних обов'язків, цих правовідносин, було визначено критерій їх відмежування від інших цивільних правовідносин, а саме: коло зобов'язаних осіб щодо уповноважених суб'єктів. Абсолютність суб'єктивного права, як елемента абсолютних правовідносин, перш за все полягає в тому, що воно охороняється від усіх і кожного. За образним висловом В.К. Райхера, одного із перших при­бічників наведеної класифікації цивільно-правових відносин, в абсолютних правовідносинах "право випромінює енергію з однієї точки хвилеподібно в усі сторони соціального сере­довища", і тому зв'язок між уповноваженими зобов'язаними суб'єктами встановлюється за типом "бездротового" зв'язку, який з'єднує дану точку простору з абсолютно невизначеною кількістю всіх "інших точок". Крім того, здійснення абсолютно­го права засновано на власних діях уповноваженої особи. До­статньо сказати, що власник, як правило, сам, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому майном і отже, самостійно здійснює належна йому право власності .

Цивільно-правове регулювання абсолютних відносин забезпечує їх розвиток за нормальних умов використання суб'єктом належних йому абсолютних прав. Поряд з цим цивільно-правові норми встановлюють правила про способи захисту абсолютних правовідносин у разі порушення їх. За­конодавство, практика, наука передбачають деліктні (поза­договірні) способи захисту абсолютних правовідносин. Це речово-правові і зобов'язально-правові. Критерієм їх розме­жування є характер і зміст порушення абсолютного права. Якщо порушення абсолютного майнового права пов'язано з втратою тих чи інших повноважень і не поєднується зі знищенням або пошкодженням об'єкта права— майна, то за­стосовуються речово-правові способи захисту. До них нале­жать: право вимоги майна в натурі з чужого незаконного володіння шляхом подання віндикаційного позову; право вимоги усунення будь-яких порушень абсолютного права, не поєднаних з позбавленням володіння через пред'явлення не-гаторного позову; право вимоги визнання абсолютного май­нового права за допомогою позову про визнання.

У деліктних цивільних правовідносинах реалізуються зобо­в'язально-правові засоби захисту абсолютних прав. Потерпі­лий набуває права вимоги про відшкодування збитків, і він має право пред'явити позов про збитки. Праву потерпілого, як зазначалося вище, відповідає обов'язок заподіювача шкоди відшкодувати заподіяну шкоду.

З'ясування юридичної природи цього обов'язку пов'язане з розкриттям суті деліктної відповідальності. У врегулюванні соціальної можливості (суб'єктивного права) потерпілого не­важко знайти риси методу цивільно-правової регламентації. Суб'єктивне право потерпілого має однобічно дозвільний ха­рактер. Диспозитивне начало цивільно-правового регулю­вання в цьому випадку виявляється в тому, що потерпілий використовує своє право вимоги на свій розсуд: він може пред'явити або не пред'явити вимогу про відшкодування збит­ків заподіювачеві. Інша справа щодо суб'єктивного обов'язку заподіювача. Питання не тільки в тому, що суб'єктивний обо­в'язок заподіювача, на відміну від пасивного обов'язку особи в абсолютних правовідносинах, є активним, тобто спрямо­ваним на відшкодування заподіяної шкоди. Цей обов'язок істотно відрізняється від обов'язків, що виникають внаслідок правомірних дій, зокрема укладення договору. Останні обов'язкові, але не примусові, тоді як обов'язок заподіювача за своєю природою, сутністю примусовий. Він є елементом юридичного змісту цивільно-правового примусу¹. Цивільно-правовий примус є видовим поняттям щодо родового поняття державного примусу як одного з методів здійснення держав­ної влади в суспільстві.

В юридичній літературі немає єдності думок з приводу поняття державного примусу. На наш погляд, оптимальним є визначення примусу як фактичного стану, який виключає рішення людини з ланцюга детермінації, бо примус для того, кого примушують, виключає вибір між виконанням і невико­нанням обов'язку. Наведене визначення державного приму­су має бути поширено і на цивільно-правовий примус. А це означає, що обов'язок заподіювача є заходом примусу неза­лежно відлого, чи він виконується добровільно чи в судовому порядку. Його виникнення і зміст передбачені в імперативній нормі ст. 440 ЦК України незалежно і проти волі, бажань заподіювача. Відмова законодавця в даному разі від таких звичайних    засобів    цивільно-правового    регулювання,    як диспозитивність і правова ініціатива учасників правовідно­син, зумовлена певними причинами. Це необхідність гаран­тувати усунення порушення абсолютних прав і їх наслідків, забезпечити безперешкодне функціонування механізму пра­вового регулювання захисту абсолютних прав, запобігти порушенню прав у майбутньому.

Одним з видів заходів примусу є цивільно-правова відпо­відальність. У цьому розумінні примусовий обов'язок запо-діювача з відшкодування шкоди можна розглядати як вид цивільно-правової деліктної відповідальності. В зазначеному аспекті цивільно-правова деліктна відповідальність являє собою заснований на імперативній нормі цивільного права новий (поряд з порушеним або замість нього) суб'єктивний відносний обов'язок правопорушника (заподіювача) перетер­піти міри державного примусу, що включають у себе осуджен­ня його поведінки або стимулювання його до соціальне необхідних дій у вигляді позбавлення благ особистого чи май­нового характеру з метою поновлення порушених абсолют­них правовідносин чи поновлення майнового стану потерпі­лого за наявності умов, зазначених у законі.

Запропоноване визначення цивільно-правової деліктної відповідальності максимально охоплює як загальні предмет­но-галузеві ознаки (обов'язок — як результат цивільно-пра­вового врегулювання поведінки), так і специфічні ознаки регулювання деліктних зобов'язань (порушення абсолютного обов'язку і у зв'язку з цим виникнення відносного обов'язку, зміст якого полягає в перетерпінні мір державного примусу, осудженні поведінки зобов'язаної особи чи стимулюванні до соціальне необхідних дій, форми осудження або стимулюван­ня у вигляді позбавлення благ особистого чи майнового ха­рактеру, поновлення порушених абсолютних правовідно­син — функціональне значення деліктної відповідальності). Це визначення також відповідає змістові нормативної конст­рукції деліктної відповідальності, що закріплена в ст. 440 ЦК України. Ця сама конструкція збережена в ст. 1120 проекту ЦК України.