§ 4. Підстави деліктної відповідальності

Юридичною підставою позадоговірної відповідальності є склад цивільного правопорушення (ст. 440 ЦК). Необхідні елементи складу такі: шкода, протиправна поведінка, причинний зв'язок між шкодою і протиправною поведінкою, вина. Фактичною підставою є вчинення право­порушення. У цій формі виражена формула генерального делікту: хто з своєї вини заподіяв іншому шкоду, зобов'язаний її відшкодувати. Встановлений ст. 440 склад цивільного пра­вопорушення поширюється на всі норми, що входять до глави 40 ЦК України, тією мірою, в якій його не змінюють спеціальні правила, передбачені окремими статтями цієї глави.

Шкода — зменшення або знищення майнових чи немай-нових (особистих) благ, що охороняються законом. Виступа­ючи як зменшення наявних майнових, особистих благ, шкода може бути майновою і моральною (немайновою). Майновою вважається шкода, яка має певну економічну цінність і вира­жається у грошах. Моральною є шкода, яка не має економічного змісту. У судовій практиці моральна шкода визначається як моральні або фізичні страждання, заподіяні внаслідок порушення особистих немайнових прав громадя­нина або організації чи їхніх майнових прав (постанова Пле­нуму Верховного Суду України "Про судову практику в спра­вах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31 березня 1995 p.). Необхідно зазначити, що характер шкоди не визначається об'єктом, якому вона завдається. Майнова і моральна шкода може мати місце як при порушенні май­нових, так і особистих благ. Наприклад, заподіяння каліцтва, що спричинило зниження працездатності, призводить до зменшення заробітної плати. Привласнення чужого авторст­ва позбавляє автора одержати авторський гонорар. У наведених прикладах майнова шкода є наслідком порушення особистих немайнових благ. У зв'язку з цим знищення фотог­рафії близької людини викликає певні душевні страждання (моральну шкоду), проте майнової шкоди немає.

Вказуючи на шкоду як елемент цивільного правопорушен­ня, ст. 440 ЦК України передбачає майнову шкоду, внаслідок якої до складу правопорушення входить лише майнова шкода, її відсутність виключає кваліфікацію поведінки як цивільного правопорушення. Разом з тим до складу правопорушення входить і моральна шкода (ст. 440¹ ЦК). Хоч вона, на відміну від майнової, не визначає розмір її відшкодування, суд виносить рішення про відшкодування у грошовій або іншій матеріальній формі моральної шкоди.

Розмір відшкодування моральної шкоди визначається з урахуванням суті позовних вимог, характеру правопорушен­ня, глибини моральних і психічних страждань потерпілого та інших негативних наслідків, але не менше п'яти мінімальних розмірів заробітної плати (докладніше про компенсацію мо­ральної шкоди див. параграф 15 даної глави).

При пошкодженні чи знищенні майна шкода виражається у сумі вартості знищеної або пошкодженої речі. Коли така річ давала плоди і доходи, тоді шкода виражається у втраті можливості їх одержання. При ушкодженні здоров'я потер­пілий втрачає повністю або частково працездатність, що обмежує вияв його особистості, внаслідок чого виникає повна або часткова втрата заробітної плати. При заподіянні смерті майнова шкода виявляється у втраті можливості одер­жувати майнове утримання непрацездатними особами, які були на утриманні померлого, а також у витратах на похован­ня померлого.

Майнова шкода, входячи до складу цивільного правопору­шення, виконує ще одну функцію —її розмір визначає розмір цивільної відповідальності.

Протиправність поведінки — це невиконання юридичного обов'язку, встановленого нормою права. Юридичні обов'яз­ки, ухилення від яких заборонено законом, виявляються у формі необхідності утримуватись від вчинення певних дій для невизначеного кола. Протиправність завжди виявляється у конкретних формах і поза ними не існує. Форми протиправної поведінки безпосередньо пов'язані з формами юридичних обов'язків:

необхідність вчиняти певні дії для конкретної особи (активний обов'язок);

необхідність утримуватися від вчинення дій, заборонених нормою права (пасивний обов'язок).

Якщо для виконання активного юридичного обов'язку необхідно, щоб зобов'язана особа вчиняла певні дії, то пасив­ний юридичний обов'язок виконується шляхом утримання від вчинення заборонених дій.

Відповідно до форм юридичних обов'язків Протиправність виступає у формі дії і бездіяльності. Протиправна дія — це поведінка, що заборонена законом. У разі протиправної без­діяльності особа не вчиняє дії, до якої вона зобов'язувалася нормою права. Сама по собі пасивність не є протиправною, вона стає такою лише у випадку, коли норма права зобо­в'язує дану особу до вчинення відповідної дії. Як дія, так і бездіяльність — це форми поведінки людини, в яких виражена її свідомість і воля. Вольова дія (бездіяльність) особи завжди допускає наявність і відображається втому чи іншому вчинку, який підпадає під правовий вплив. Право здатне вплинути і на імпульсивну поведінку особи, за якої людина зберігає до­статні можливості самоконтролю¹.

Отже, значення правового регулювання полягає в тому, що закон пред'являє свої вимоги у формі правових приписів лише до тих, хто може їх розуміти, виконувати, діяти свідомо. Протиправна дія (бездіяльність) особи характеризує зов­нішню, очевидну сторону поведінки, що полягає у невиконанні юридичного обов'язку. Розуміння протиправної дії чи без­діяльності як об'єктивної категорії означає, що виявившися зовні, вона існує як факт, незалежний тепер від свідомості суб'єкта, і змінити який не неможливо.

Держава, нормуючи поведінку людей і діяльність колекти­вів, забезпечує їм можливість свободи вибору власної пове­дінки, діяльності, однак цей вибір має свої межі. Вибір по­ведінки на основі необхідності і в межах правового регулювання є вільним вибором. У нашому випадку свобода вибору полягає не в тому, що зобов'язаний суб'єкт вирішує сам чи виконувати, чи не виконувати йому покладений на нього юридичний обов'язок; вільний вибір тут полягає в обранні такої поведінки, яка б не призвела до порушення юридичного обов'язку.

Стаття 440 ЦК України визначає зміст юридичного обов'язку встановленням заборони, що виражена в її диспо­зиції: не завдавати шкоди особі громадянина, його майну, майну організації. Юридичний обов'язок, який покладається у даному випадку на суб'єктів абсолютних правовідносин, є пасивним, виконання його здійснюється утриманням від вчинення заборонених дій. Виражена у ст. 440 ЦК України за­борона є загальною, особливість її полягає в тому, що вона не перераховує дій, які не можна вчиняти; вона лише вста­новлює видову або родову характеристику, пов'язуючи її з негативним результатом. Ця стаття не може передбачити і перерахувати дії, якими можна заподіяти шкоду. Тому вона забороняє будь-яку подібну дію. Порушення заборони, тобто вчинення дії, що завдала шкоду іншій особі, є протиправною дією. Вчинення протиправної дії завжди призводить до пору­шення суб'єктивного права і блага (матеріального чи особистого), на яке існує суб'єктивне право. Слід зазначити, що загальна заборона властива не тільки цивільному праву. Вона використовується і в кримінальному праві, де за її до­помогою формулюються деякі склади злочинів, зокрема хуліганство, необережне вбивство, знищення майна тощо. Характерно, що там, де кримінальний закон не може повно деталізувати опис об'єктивної сторони злочину, він обме­жується вказівкою на один із елементів — шкідливі наслідки.

Отже, відповідно до загальної заборони, що передбачена в ст. 440 ЦК України, першою формою протиправної поведінки буде свідома і вольова дія, яка завдала шкоди особі грома­дянина, його майну або майну організації.

Другою формою протиправної поведінки є протиправна бездіяльність, якій відповідає юридичний обов'язок в активній формі — обов'язок вчинити необхідні дії. Якщо протиправ-ність дії полягає в тому, що особа вчиняє заборонені дії, то при бездіяльності особа не вчиняє дій, до яких вона норма­тивно зобов'язувалася. Власне, для визначення бездіяльності протиправною необхідна спеціальна норма, що знаходиться поза ст. 440 ЦК України. Вона досить часто належить до системи нормативних актів інших галузей. До таких норм можна віднести правила з охорони праці, правила техніки безпеки, санітарії, правила дорожнього руху тощо. Прикладом спеціальних правил може бути ст. 53 Кодексу торговельного мореплавства, що зобов'язує капітана судна: 1) подавати до­помогу будь-якій поміченій у морі особі, якій загрожує загибель; 2) йти з усією можливістю на допомогу потерпілим, коли його повідомлено, що вони потребують допомоги. Невиконання цього обов'язку є протиправною бездіяльністю, а тому ч. З згаданої статті вказує на те, що за невиконання зазначених дій (обов'язків) капітан несе встановлену зако­ном відповідальність.

Бездіяльність визнається протиправною за умови, якщо в ній виявлені свідомість і воля особи. Коли особа внаслідок об'єктивних обставин не могла діяти, тоді упущена нею без­діяльність не була виявом її розуму та волі. При цьому вона не може бути визнана протиправною. Така особливість іноді безпосередньо зазначається в нормі, яка покладає обов'язок діяти. Так, наведена ст. 53 Кодексу торговельного мореплав­ства, покладаючи на капітана судна обов'язок подати допо­могу поміченій у морі особі, якій загрожує загибель, засте­рігає умовою: оскільки він може це зробити без небезпеки для свого судна, екіпажу і пасажирів. Якщо така можливість об'єктивно виключається, неподання допомоги не вважати­меться протиправним. Слід зазначити, що Кримінальний ко­декс України, передбачаючи відповідальність за неподання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, пов'язує її з фізичною можливістю виконати: "мав можливість подати їй допомогу", "при можливості подати таку допомогу", "неподання без поважних причин допомоги" (статті 111—113 Кримінального кодексу України). Відсутність такого застереження в нормі, яка покладає обов'язок діяти, не може бути підставою для неврахування об'єктивної можливості діяти. Протилежний висновок суперечив би суті поведінки людини.

Чинне законодавство передбачає випадки, коли заподіян­ня шкоди вважається правомірним. Відповідно до вимог ст. 440 ЦК України шкода, заподіяна правомірними діями, підлягає відшкодуванню лише у випадках, передбачених законом. Заподіяння шкоди вважається правомірним у таких випадках:

1.       Здійснення прав і виконання обов'язку. Це найпошире­ніший спосіб заподіяння шкоди правомірними діями.

2.       Згода потерпілого на заподіяння йому шкоди. Така згода має юридичне значення за умови, що вона є добровільною та її здійснення не порушує інтереси інших осіб. Пошкодження, на відвернення якого дана згода, є у вільному розпорядженні потерпілого. Проте не має юридичного значення згода потер­пілого на ушкодження здоров'я, заподіяння смерті, така дія завжди буде протиправною.

3.  Виключається  протиправність заподіяння  шкоди дією, яка вчинена у стані необхідної оборони. Відповідно до ст. 444 ЦК України така шкода не підлягає відшкодуванню. Необхідна оборона згідно зі ст. 15 Кримінального кодексу України є пра­вом кожного громадянина на самозахист та захист осіб від будь-яких посягань з боку правопорушника. Шкода, заподіяна посягаючому,  не  підлягає відшкодуванню,  оскільки  вона є наслідком правомірних дій. У юридичній науці і судовій прак­тиці докладно розроблено критерії правомірності дій, вчине­них у стані необхідної оборони.

У проекті ЦК України закріплена судова практика, згідно з якою, якщо при захисті від протиправного посягання той, хто обороняється, заподіяв шкоду третім особам, вона відшкодо­вується тим, хто вчинив напад.

У разі перевищення меж необхідної оборони шкода, запо­діяна посягаючому, підлягає відшкодуванню. Перевищення меж необхідної оборони являє собою комуляцію двох право­порушень — кримінального та цивільного. Підставою для пок­ладення обов'язку на заподіювача шкоди є цивільне правопо­рушення. Проте розмір відшкодування не може визначатися без урахування того, що шкода виникла внаслідок злочинних дій потерпілого. Шкода в даному випадку відшкодовується згідно зі ст. 440 ЦК України.

4.  Правомірними вважаються дії, якими завдано шкоди у стані   крайньої  необхідності.   Умовами   правомірності   запо­діяння шкоди є: неможливість за певних обставин усунути не­безпеку, що загрожує, іншими засобами.

Крайня необхідність, як і необхідна оборона, є здійснення права на захист, тобто правомірною дією. Однак на відміну від необхідної оборони, де шкода завдається посягаючому, при крайній необхідності шкода завдається особі, поведінка якої є правомірною. При крайній необхідності захист блага, якому загрожувала небезпека, здійснюється за рахунок порушення інтересів (заподіяння шкоди) особи, яка ніякого відношення до небезпеки, що виникла, не має. Враховуючи ситуацію, ЦК України в ст. 445 покладає на заподіювана шкоди, поведінка якого є правомірною, обов'язок відшкоду­вання шкоди. Якщо заподіювач діяв не в своїх інтересах, а в інтересах третіх осіб, то ст. 445 надає право суду покласти обов'язок відшкодування на третю особу чи звільнити від відшкодування шкоди повністю або частково як цю третю особу, так і того, хто заподіяв шкоду.

Необхідно зазначити, цю правомірна поведінка заподію-вача шкоди виключає можливість ставити питання про відпо­відальність. Стаття 445 ЦК України передбачає один із тих випадків, коли правомірно заподіяна шкода підлягає відшко­дуванню (слід підкреслити, що назва даної статті не відповідає її змістові).

В проекті ЦК України назву статті про крайню необхідність приведено у відповідність з її змістом. Заголовок ст. 1222 про­екту такий: "Відшкодування шкоди, завданої у стані крайньої необхідності".

Проект ЦК України на відміну від чинного передбачає ще один варіант заподіяння шкоди правомірною дією. У зв'язку з цим у проекті сформульовано таку норму: "В разі прийняття закону, що припиняє право власності, завдані власникові внаслідок прийняття такого закону збитки підлягають відшко­дуванню у повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності державою за рахунок загальнодержавної скарбниці, Автономною Респуб­лікою Крим за рахунок її скарбниці, територіальною громадою за рахунок її скарбниці". Ця норма покликана захистити інте­реси власника шляхом відшкодування заподіяної шкоди (збитків).

Причинний зв'язок як елемент цивільного правопорушен­ня виражає зв'язок протиправної поведінки і шкоди, що на­стала, при якому протиправність є причиною, а шкода — наслідком. Заподіювач несе відповідальність лише за ту шкоду, яка є необхідним наслідком його поведінки. Визнача­ючи склад цивільного правопорушення, ст. 440 ЦК України вимогу    наявності    причинного    зв'язку    виражає    шляхом вказівки на особу, яка заподіяла шкоду. В окремих складах цивільного правопорушення, що передбачені спеціальними нормами глави 40 ЦК України, причинний зв'язок має свої особливості. Він має не одну, а дві і більше ланок. Так, при відповідальності за ст. 447 ЦК України в причинний зв'язок як елемент складу правопорушення входить причинний зв'язок між поведінкою неповнолітнього і шкодою, між діями неповнолітнього і поведінкою осіб, які несуть відповідальність. При ушкодженні здоров'я необхідним є причинний зв'язок між протиправною поведінкою і ушкодженням здоров'я, між уш­кодженням здоров'я і втратою працездатності.

Встановлення причинного зв'язку між протиправною пове­дінкою і шкодою дає можливість визначити суб'єкта відпові­дальності та її межі, тобто особа несе відповідальність лише за ту шкоду, яка викликана Ті поведінкою.

Вина відповідно до функції, яку вона виконує у структурі правопорушення, в цивілістичній літературі визначається як психічне ставлення особи до вчинюваної нею протиправної дії чи бездіяльності та її можливих наслідків. Категорія "пси­хічне ставлення", що використовується в понятті вини, вира­жає оцінку (можливість оцінки) поведінки, передбачення або можливість передбачення настання шкідливих наслідків. Вина тісно пов'язана з протиправністю та її наслідками. Питання про вину виникає лише за умови, коли вчинена протиправна поведінка. Маючи спільні риси з протиправністю, вина відріз­няється від неї усвідомленням або можливістю усвідомлення протиправного чи соціально значущого характеру дії (бездіяльності) і передбаченням або можливістю передбачен­ня шкідливих наслідків.

Залежно від співвідношення психічних елементів, що утво­рюють зміст вини, визначаються її форми — умисел і необережність. Для першої форми вини — умислу — харак­терним є усвідомлення особою суспільної небезпеки своєї поведінки, передбачення негативних її наслідків, бажання такої поведінки або небажання, але свідоме її допущення. В основу цієї характеристики умислу покладено різницю між його видами — прямим і евентуальним. Цивільне законодав­ство не поділяє умисел на види, оскільки немає такої потреби. Справа не лише в тому, що види умислу, як у цілому форми вини, не впливають на розмір відповідальності. При умисному цивільному   правопорушенні   правопорушник   ні   прямо,   ні евентуально не ставить собі за мету завдати шкоду, зокрема громадянинові, його праву на недоторканність життя і здоров'я, яке порушує. Усвідомлюючи соціальне значення своєї поведінки та можливі її наслідки, правопорушник не на­магається їх досягти — він намагається досягти іншого результату, корисного для нього самого.

Для другої форми вини— необережності—характерно, що особа, яка вчиняє правопорушення, передбачала можливість настання негативних наслідків своєї поведінки, але легковаж­но розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості таких наслідків, хоч повинна була або могла їх передбачити. На відміну від кримінального законодавства, цивільне розрізняє просту і грубу необережності, що має зна­чення при визначенні розміру відшкодування (ст. 454 ЦК). Для розмежування простої і грубої необережності можна використати відоме положення римського права "нерозумін­ня того, що всі розуміють". При грубій необережності особа порушує елементарні правила поведінки, а тому ступінь шкідливих наслідків досить великий. При простій необереж­ності, навпаки, протиправність полягає у порушенні складних правил, у зв'язку з чим ступінь передбачення наслідків досить малий.

Науково-технічний прогрес ставить великі вимоги до всіх професій, зокрема тих, які пов'язані з використанням особливо небезпечних приладів, машин тощо. Необізнаність неприпустима у будь-якій галузі діяльності, і де б вона не виявилася, результатом її є людська трагедія. Наше законо­давство не знає такої форми вини, як необізнаність, хоч по­треба в ній є. При необізнаності особа не виявляє в діях необ­хідних знань, яких вимагає відповідна професія. Психологіч­ний механізм необережної вини при необізнаності полягає у тому, що особа усвідомлює свою непідготовленість до обраної нею діяльності і не може передбачити негативні наслідки з причини своєї некомпетентності.

У новому законодавстві необхідно було б передбачити і таку форму необережності, як неосвіченість. Хоч вона також не впливає на розмір цивільної відповідальності, але її існу­вання у законі було б застереженням для тих, хто, усвідом­люючи свій низький професійний рівень, береться за роботу, яка потребує високої професійної кваліфікації.

На відміну від кримінального права, де існує презумпція (припущення) невинності, в цивільному законодавстві перед­бачено протилежне правило: Той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, коли доведе, що шкоду заподіяно не з його вини" (ст. 440 ЦК). Припущення вини заподіювана шкоди належить до презумпцій, що можуть бути спростовані, тобто довівши свою невинність, заподіювач тим самим спростовує презумпцію, доводить її хибність. Якщо в процесі дослідження всіх матеріалів справи не вдалося спрос­тувати цю презумпцію, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювана шкоди. Презумпція вини заподіювана шкоди — одна з правових форм вираження принципу рівності сторін у цивільному процесі (щодо склад­ності доведення).

Отже підстава позадоговірної відповідальності — це цивільне правопорушення, структурними елементами якого є шкода, протиправність поведінки, причинний зв'язок та вина.