§ 10. Припинення юридичних осіб

Припинення юридичної особи можливо у двох формах — у фор­мі ліквідації або у формі правонаступництва (ст. 104 ЦК). Юридич­на особа є такою, що припинилася, з дня внесення до Єдиного держав­ного реєстру запису про її припинення.

Загальні засади припинення юридичної особи передбачаються статтями 104-112 ЦК. Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, по-перше, зобов’язані негайно письмово повідомити про це орган державної реєстрації, який вносить до Єдиного державного реєстру відомості, що юридична особа перебуває у процесі припинення; по-друге, при­значають за погодженням з органом державної реєстрації комісію з припинення юридичної особи (ліквідаційну комісію, ліквідатора тощо) та встановлюють порядок і строки припинення такої особи. Ви­конання функцій комісії з припинення юридичної особи можуть бути покладені на орган управління юридичною особою.

Припинення діяльності різних організаційно-правових форм та видів юридичних осіб відбувається у порядку, передбаченому спеці­альним законодавством.

Припинення юридичної особи у формі правонаступництва передбачає виникнення на основі юридичної особи однієї або біль­ше нових юридичних осіб. ЦК відмовився від терміна «реорганізація», замінивши по суті останній на його характеристику, бо правонаступ- ництво — це спосіб передання всього свого майна, прав та обов’язків однією юридичною особою іншим юридичним особам — правонаступникам, що може відбуватися у таких формах зміни статусу юридичної особи, як злиття, приєднання або поділ^[57].

ЦК не дає поняття правонаступництва, а визначає тільки існуючі її форми — злиття декількох юридичних осіб в одну юридичну особу; поділ однієї юридичної особи на декілька самостійних юридичних осіб; приєднання однієї або декількох юридичних осіб до іншої юридичної особи; перетворення, тобто зміну організаційно-правової форми юри­дичної особи.

Припинення юридичної особи у формі правонаступництва здійсню­ється за рішенням його учасників або органу юридичної особи, уповно­важеного на це установчим документом, а у випадках, установлених законом, — за рішенням суду або відповідних органів державної влади. Таким чином, припинення у формі правонаступництва передбачає добровільний і примусовий порядок припинення юридичної особи.

Законом може бути передбачено одержання згоди відповідних ор­ганів державної влади на припинення юридичної особи шляхом злит­тя або приєднання. Таку згоду відповідно до ст. 22 Закону України «Про захист економічної конкуренції» треба одержати від антимонопольних органів — Антимонопольного комітету України (далі — АКУ) чи ад­міністративної колегії АКУ, які контролюють появу юридичних осіб, що можуть зайняти домінуюче становище на товарному ринку. При порушенні цих вимог АКУ має право у судовому порядку вимагати визнання недійсним такого припинення юридичної особи.

При злитті двох або більше юридичних осіб вони припиняють свою діяльність, а замість них створюється нова юридична особа, до якої переходять всі права та обов’язки останніх.

При поділі на базі однієї юридичної особи, яка припиняє свою діяльність, утворюється дві або більше юридичних осіб. Усе майно юридичної особи на підставі роздільчого акта (балансу) поділяється на відповідні частки майна та відповідні права та обов’язки юридичної особи, що припиняє свою діяльність, і переходять до створених юри­дичних осіб.

При приєднанні однієї або декількох юридичних осіб до іншої юридичної особи всі їх права і обов’ язки переходять до останньої одночасно з припиненням діяльності всіх юридичних осіб і виникнен­ням нової юридичної особи.

Перетворенням юридичної особи є зміна її організаційно-правової форми. У разі перетворення до нової юридичної особи переходить усе майно, всі права та обов’язки попередньої юридичної особи^[58].

Окремо слід зупинитися на такому способі, як виділ. Відповідно до ст. 109 ЦК виділ — це перехід за розподільчим балансом частини майна, прав та обов’ язків юридичної особи до однієї або кількох ство­рюваних нових юридичних осіб. Таким чином, при виділі юридична особа зберігає своє існування як вже нова юридична особа і частина її майна теж оформлюється як нова юридична особа (юридичні особи). Цей спосіб законодавець помістив серед норм, які регулюють порядок припинення діяльності юридичних осіб, хоча і не відніс його до таких форм правонаступництва, як злиття, приєднання, поділ, перетворення. На наш погляд, це технічний прийом, який застосовано, виходячи з того, що у даному випадку відбувається не тільки «переродження» юридичної особи, а й створення нових юридичних осіб (юридичної особи), про що прямо вказується в ч. 1 ст. 109 ЦК.

До виділу застосовуються за аналогією положення про припинен­ня юридичної особи у формі правонаступництва (частини 1, 2, 4 ст. 105; статті 106, 107 ЦК).

Ліквідація — це така форма припинення діяльності юридичної особи, яка не передбачає перехід прав і обов’язків у порядку право- наступництва до інших юридичних осіб, оскільки сама юридична особа, а звідси також її права і обов’язки ліквідуються. Незважаю­чи на те, що юридичні особи різних організаційно-правових форм та видів мають особливі підстави ліквідації, можна виділити загальні, більш-менш притаманні усім юридичним особам.

Законодавець розрізняє добровільний і примусовий порядок ліквідації. Добровільний порядок передбачає, що юридична особа припиняє свою діяльність за рішенням учасників або органу юридич­ної особи, уповноваженого на це установчим документом. Мотиви ініціативи учасників можуть бути різними. Зокрема, це може бути пов’язано із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, з досягненням мети, для якої її створено, а також із певними обставини, що не дають можливості функціонування юридичної осо­би в тій чи іншій організаційно-правовій формі. Наприклад, коли в повному товаристві залишається один учасник, воно ліквідується, якщо учасник протягом шести місяців з цього моменту не перетворить таке товариство в інше господарське товариство (ч. 1 ст. 132 ЦК). Якщо вартість чистих активів товариства з обмеженою відповідаль­ністю стає меншою від визначеного законом мінімального розміру статутного капіталу, товариство підлягає ліквідації (ст. 144 ЦК). Установчим документом юридичної особи можуть бути передбачені й інші підстави припинення її діяльності (наприклад, висновок за­сновників про недоцільність її існування). Спеціальні закони, які визначають правове становище тієї чи іншої форми юридичних осіб, містять особливі підстави їх ліквідації. Зокрема, особливості лікві­дації банків встановлюються Законом України «Про банки і банків­ську діяльність», пенсійних недержавних фондів — Законом України «Про недержавне пенсійне забезпечення» тощо.

Примусова ліквідація юридичної особи провадиться на підставі рішень суду. Це можливо, зокрема, при визнанні недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, установлених законом. З вимогою до суду про ліквідацію юридичної особи може звертатися орган державної реєстрації, а також учасник юридичної особи.

Для ліквідації юридичної особи органом (особою), який прийняв рішення про ліквідацію, створюється ліквідаційна комісія, встановлю­ються порядок і строки ліквідації. Суд може покласти обов’язки щодо ліквідації юридичної особи на учасників або орган, уповноважений приймати рішення про ліквідацію.

З моменту призначення комісії до неї переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи, і вона виступає у суді від імені цієї юридичної особи. Порядок ліквідації юридичної особи вста­новлюється ст. 111 ЦК. Ліквідаційна комісія повідомляє про ліквідацію у пресі за місцем знаходження юридичної особи, про порядок і строки ліквідації, вживає необхідних заходів для стягнення дебіторської за­боргованості юридичної особи, виявлення її кредиторів та претензій останніх, провадить інвентаризацію і оцінку майна, складає проміжний ліквідаційний баланс, який затверджується учасниками юридичної особи або органом, що прийняв рішення про ліквідацію. У разі недо­статності в юридичної особи коштів для задоволення вимог кредиторів ліквідаційна комісія здійснює продаж майна останньої і провадить розрахунки з кредиторами (задоволення вимог кредиторів відбуваєть­ся відповідно до ст. 112 ЦК). Тільки після цього складається ліквіда­ційний баланс, який затверджується учасниками юридичної особи або органом, що прийняв рішення про її ліквідацію. Майно, що залиши­лося після задоволення вимог кредиторів, передається її учасникам, якщо інше не встановлено установчими документами юридичної осо­би або законом.

Припинення юридичної особи у формі ліквідації через про­цедуру банкрутства. Ринкова економіка не може ефективно функці­онувати за відсутності законодавства, яке охороняло б цивільний обо­рот від наслідків неефективної роботи юридичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності, що виявляється в невиконанні прийнятих останніми на себе зобов’язань, коли таке невиконання набуває стійко­го систематичного характеру. Виникає потреба офіційного визнання вказаного учасника неплатоспроможним боржником (банкрутом) і вжиття певних заходів, включаючи і ліквідацію.

Відповідно до чинного законодавства банкрутство — це визнана господарським судом (далі — судом) неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Ліквідація через процедуру банкрутства — припинення діяль­ності юридичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності, визнаної судом банкрутом, з метою здійснення заходів щодо задо­волення судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна.

Суб’єкт банкрутства — боржник, неспроможність якого викона­ти свої грошові зобов’язання встановлена судом.

Відповідно до того, що цивільне законодавство регулює діяльність юридичних осіб приватного права, як боржника слід розглядати під­приємницькі товариства (господарські товариства будь-якого виду або виробничий кооператив), які неспроможні виконати свої грошові зобов’язання перед кредиторами, у тому числі зобов’язання щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), протягом трьох мі­сяців після настання встановленого строку їх сплати. Боржниками не можуть бути відокремлені структурні підрозділи вказаних юридичних осіб — філії та представництва. Утім Законом України «Про віднов­лення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»^[59] (далі — Закон) встановлено, що його положення застосовуються також до юридичних осіб приватного права, що діють у формі споживчого товариства, благодійного чи іншого фондів (ч. 4 ст. 3).

Неплатоспроможність — неспроможність вказаних юридичних осіб виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов’язання (зобов’язання боржника заплатити кредитору певну суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством) перед кредиторами, у тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов’язання щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) не інакше як через віднов­лення платоспроможності.

Кредитор — це юридична або фізична особа, яка має у встановле­ному порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов’язань до боржника, виплати заборгованості по заробітній платі працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків та зборів. Кредитори поділяються на два види: конкурсні — кредитори, які виникли до порушення про­вадження у справі про банкрутство або визнані як конкурсні згідно з указаним Законом і зобов’язання яких не забезпечені заставою майна боржника, та поточні — ті кредитори, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство.

Умови та порядок визнання юридичної особи (боржника) банкру­том, повного або часткового задоволення вимог кредиторів та засто­сування судових процедур банкрутства: розпорядження майном борж­ника; мирової угоди; санації; ліквідаційної процедури встановлено Законом, який передбачає також й особливості банкрутства окремих категорій суб’єктів підприємницької діяльності (зокрема, страхових організацій, організацій — професійних учасників ринку цінних папе­рів, містоутворюючих та особливо небезпечних підприємств, сільсько­господарських підприємств тощо).

Разом з тим ліквідація внаслідок банкрутства — виняткова міра, що, як правило, не дає можливості кредиторам задовольнити свої ви­моги у повному обсязі, виходячи з принципу, який при цьому діє, — справедливість і рівномірність розподілу майна боржника між усіма кредиторами. Відповідно до ст. 31 Закону існує шість черг задоволен­ня вимог кредиторів. Причому вимоги кожної наступної черги задо­вольняються у міру надходження на рахунок коштів від продажу май­на банкрута після повного задоволення вимог попередньої черги. Кредитори ж конче зацікавлені у тому, щоб отримати борг у повному обсязі. А це можливо лише тоді, коли боржник функціонуватиме як учасник цивільного обороту. Звідси: ліквідація — не самоціль і їй обов’язково мають передувати певні запобіжні заходи, які становлять цілу систему. Наприклад, Закон відносить до останніх досудову сана­цію, яка є системою реорганізаційних організаційно-господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, правових заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, які може здійснювати будь-яка особа з метою запобігання банкрутству боржника до початку порушення провадження у справі про банкрут­ство. Оздоровлення фінансово-господарського становища боржника може здійснюватися, наприклад, шляхом надання або фізичною, або юридичною особою (інвестором) фінансової допомоги у розмірі, до­статньому для погашення зобов’язань боржника перед кредиторами, що, у свою чергу, зобов’ язує боржника взяти на себе відповідні зобов’язання перед особами, які надали таку допомогу (ст. 3 Закону).

Тільки тоді, коли запобіжні заходи не спрацьовують, кредитор або боржник мають право на звернення до суду із заявою про порушення справи про банкрутство (далі — заяви) (ч. 2 ст. 6 Закону). Проваджен­ня у справах про банкрутство регулюється розділом ІІ Закону.

Існують такі правила подачі заяви кредитором: вона може ґрун­туватися на об’ єднаній заборгованості боржника щодо різних зобов’язань перед ним; декілька кредиторів мають право об’єднати свої вимоги до боржника і звернутися до суду з однією заявою, а при проведенні процедур банкрутства їх інтереси буде представляти комі­тет кредиторів. Заява повинна відповідати певним вимогам, що вста­новлені ч. 1 ст. 7 Закону.

Боржник теж має право звернення до суду з відповідною заявою (ч. 2 ст. 6 Закону). Але він зобов’язаний це зробити у разі виникнення таких обставин: задоволення вимог одного або декількох кредиторів призведе до неможливості виконання грошових зобов’ язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами; орган боржника, уповно­важений прийняти рішення про його ліквідацію, прийняв рішення про звернення до суду із заявою боржника про порушення справи про бан­крутство; при ліквідації боржника не у зв’язку з процедурою банкрутства встановлена неможливість боржника задовольнити вимоги кредитора у повному обсязі (ч. 5 ст. 7 Закону). На боржникові лежить зобов’язання одночасно подати до суду план санації юридичної особи.

Справа про банкрутство порушується безпосередньо господар­ським судом за місцезнаходженням боржника, якщо безспірні вимо­ги кредитора (вимоги, визнані боржником, інші вимоги кредиторів, підтверджені виконавчими чи розрахунковими документами, за якими відповідно до законодавства здійснюється списання коштів з рахунків боржника) до боржника сукупно становлять не менше трьохсот міні­мальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку (ч. 3 ст. 6 Закону).

Отримавши заяву, суддя може: прийняти її і порушити справу про банкрутство; відмовити в її прийнятті (наприклад, коли вимоги кредитора повністю забезпечені заставою (ч. 2 ст. 8 Закону) або по­вернути її без розгляду (ст. 9 Закону). Утім повернення заяви не пере­шкоджає повторному зверненню з нею до суду в загальному порядку після усунення допущеного порушення.

Якщо суддя приймає заяву, він виносить і направляє сторонам та державному органу з питань банкрутства ухвалу про порушення про­вадження у справі про банкрутство, у якій, зокрема, вказується: про введення процедури розпорядження майном боржника, про призна­чення розпорядника майна, про дату проведення підготовчого засідан­ня суду; введення мораторію на задоволення вимог кредиторів. У цій же ухвалі боржника може бути зобов’язано подати аудиторський ви­сновок або провести аудит. Із дня винесення даної ухвали рішення про реорганізацію (припинення діяльності боржника у формі правонаступ- ництва) чи ліквідацію приймаються у порядку, визначеному Законом (ч. 14 ст. 11).

До дати проведення підготовчого засідання боржник повинен: подати до суду та заявнику відзив на заяву, а також оголошення про порушення справи про банкрутство до офіційних друкованих орга­нів (газет «Голос України» або «Урядовий кур’єр»). З моменту цього оголошення починає спливати 30-денний строк подачі конкурсними кредиторами письмових заяв із вимогами до боржника, а також до­кументів, що їх підтверджують. Вимоги, пред’явлені після спливу цього строку, або не заявлені взагалі — не розглядаються і вважають­ся погашеними (ч. 1, ч. 2 ст. 14 Закону).

Кредитор має право: заявити додаткові майнові вимоги, а якщо попередні вимоги забезпечені заставою, заявити вимоги у частині, не забезпеченій нею, або на суму різниці між розміром вимоги та виручкою, яка може бути отримана при продажу предмета застави, якщо вартість останньої недостатня для повного задоволення вимог кредитора.

За результатами розгляду заяви кредитора та відзиву боржника у підготовчому засіданні виноситься ухвала, у якій визначаються: розмір вимог кредитора, дата складання розпорядником майна реєстру вимог кредиторів, дата попереднього засідання суду, дата скликання перших загальних зборів кредиторів, дата засідання суду, на якому буде винесено ухвалу про санацію боржника чи про визнання його банкру­том і відкриття ліквідаційної процедури або припинення провадження у справі про банкрутство.

Суд виносить ухвалу про припинення провадження у справі про банкрутство у випадках, передбачених законом (зокрема, боржник не включений до Єдиного державного реєстру; боржник на цей час вже ліквідований; затверджено мирову угоду; боржник виконав усі зобов’язання перед кредиторами тощо) (ст. 40 Закону).

Процедура розпорядження майном. У цій процедурі суд має право за клопотанням сторін або учасників провадження у справі про банкрутство (сторони, арбітражний керуючий тощо) чи за своєю іні­ціативою вживати заходів щодо забезпечення вимог кредиторів, а саме:

заборонити укладати без згоди арбітражного керуючого угоди, зобов’язати боржника передати цінні папери, валютні цінності, інше майно на зберігання третім особам або вжити інших заходів для збе­реження майна боржника;

відсторонювати керівника боржника від посади та покласти ви­конання його обов’ язків на розпорядника майна, якщо керівник борж­ника перешкоджає діям розпорядника майна, а також вчиняє дії, які порушують права та законні інтереси боржника, кредиторів тощо.

Запроваджені заходи діють відповідно або до дня введення про­цедури санації і призначення її керуючого, або до винесення постано­ви про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної про­цедури з призначенням ліквідатора, або до затвердження судом миро­вої угоди, або до винесення ухвали про відмову у визнанні боржника банкрутом.

Як уже вказувалося, одночасно з порушенням провадження у спра­ві про банкрутство вводиться мораторій на задоволення вимог кре­диторів, тобто зупиняється виконання боржником усіх вимог креди­торів за зобов’язаннями, що виникли до дня порушення провадження у справі про банкрутство, включаючи і ті, які виникли після порушен­ня справи, але віднесені до вимог конкурсних кредиторів; а також зу­пиняється дія будь-яких заходів, спрямованих на забезпечення при­мусового виконання таких вимог: забороняється стягнення на підста­ві виконавчих та інших документів, не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи не­належне виконання грошових зобов’язань тощо (частини 4-5 ст. 12 Закону). Утім дія мораторію не поширюється на відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю та життю фізичної особи, на виплату авторської винагороди тощо (ч. 6 ст. 12 Закону).

Дія мораторію припиняється з дня припинення провадження у спра­ві про банкрутство.

У процедурі розпорядження майном майнові інтереси кредиторів забезпечує розпорядник майна боржника, який призначається судом із числа осіб, зареєстрованих як арбітражні керуючі (ст. 3 Закону), за загальним правилом на строк не більш як шість місяців. Він наділя­ється певними правами та обов’язками. Призначення розпорядника майна не є підставою для припинення повноважень керівника чи ор­гану управління боржника, за деякими винятками (ч. 16 ст. 13 Закону). Розпорядник майна, як правило, не має права втручатися в оперативно- господарську діяльність боржника (частини 14 - 15 ст. 13 Закону). Разом з тим після його призначення органи управління боржника не мають права приймати рішення про: припинення боржника шляхом

правонаступництва або ліквідацію; створення юридичних осіб або про участь в інших юридичних особах; створення філій та представництв; виплату дивідендів; проведення боржником емісії цінних паперів; ви­хід зі складу учасників боржника юридичної особи; придбання у ак­ціонерів раніше випущених акцій боржника тощо (ч. 11 ст. 13 Закону). Певні дії можуть здійснюватися керівником, органом управління борж­ника за згодою розпорядника майна (частини 12-13 ст. 13 Закону).

Повноваження розпорядника майна припиняються з дня затвер­дження судом мирової угоди або призначення керуючого санацією або призначення ліквідатора, якщо інше не передбачено Законом.

Саме у цій процедурі створюється, як вже зазначалося, комітет кредиторів, котрий приймає рішення щодо: підготовки та укладення мирової угоди, продовження або скорочення строку процедури розпо­рядження майном боржника, звернення до суду з клопотанням про відкриття процедури санації, визнання боржника банкрутом і відкрит­тя ліквідаційної процедури, припинення повноважень розпорядника майна тощо (ч. 8 ст. 16 Закону).

Процедура санації боржника. Суд за клопотанням комітету креди­торів (ст. 16 Закону) у строк, що не перевищує строку дії процедури розпорядження майном, має право винести ухвалу про проведення санації боржника та призначення керуючого санацією, яким може бути призначено особу, що виконувала повноваження розпорядника майна, чи керівника боржника, якщо на це є згода комітету кредиторів та (або) інвесторів.

Санація вводиться на строк не більше дванадцяти місяців, хоча за клопотанням комітету кредиторів цей строк може бути продовжено ще до шести місяців або скорочено.

Із дня винесення ухвали про санацію: керівник боржника відсто­ронюється від посади, управління боржником переходить до керуючо­го санацією, за винятком, коли санація провадиться керівником борж­ника (ст. 53 Закону); припиняються повноваження органів управління боржника; арешт на майно боржника та інші обмеження дій боржника щодо розпорядження його майном можуть бути накладені лише в ме­жах процедури санації.

Права та обов’язки керуючого санацією передбачені в частинах

5,   6, 10, 11, 13 ст. 17 Закону. Зокрема, він може: розпоряджатися майном боржника, укладати від імені боржника мирову угоду, цивільно-правові, трудові та інші угоди, подавати заяви про визнання угод, укладених боржником, недійсними, відмовитися від виконання договорів боржника, укладених до порушення провадження у справі про банкрутство, невиконаних повністю або частково, якщо виконання договору завдає збитків боржнику або створює умови, що перешкоджають відновлен­ню платоспроможності боржника, тощо; здійснювати заходи щодо стягнення дебіторської заборгованості перед боржником. Керуючий санацією зобов’язаний розробити та подати на затвердження комітету кредиторів план санації боржника тощо.

План санації за наявності інвесторів розробляється за їх участю і повинен передбачати строк відновлення платоспроможності боржни­ка. Заходами щодо відновлення платоспроможності можуть бути: ре­структуризація боржника; перепрофілювання виробництва, закриття нерентабельних виробництв, відстрочка та (або) розстрочка платежів чи прощення (списання) частини боргів, про що укладається мирова угода, ліквідація дебіторської заборгованості; продаж частини майна боржника; зобов’язання інвестора про погашення боргу тощо (ч. 2 ст. 18 Закону). Інвестор (інвестори) за умови виконання зобов’язань, передбачених планом санації, може набувати право власності на майно боржника відповідно до законодавства та плану санації (ч. 3 ст. 18 Закону).

Продаж майна боржника як цілісного майнового комплексу про­вадиться на відкритих торгах, якщо інше не встановлено планом сана­ції, і передбачає відчуження всіх видів майна, призначеного для здій­снення підприємницької діяльності, включаючи приміщення, споруди, обладнання, сировину, продукцію, права вимоги, права на знаки (по­значення), що індивідуалізують боржника, його продукцію, інші права. Сума, одержана від продажу майна, включається до складу майнових активів боржника.

Якщо боржник за рахунок суми, вирученої від продажу майна як цілісного майнового комплексу, задовольняє вимоги кредиторів у пов­ному обсязі, провадження у справі про банкрутство підлягає припи­ненню судом за заявою керуючого санацією; якщо суми недостатньо — керуючий останньою пропонує кредиторам укласти мирову угоду. Якщо ж така угода не укладена — суд визнає боржника банкрутом та відкриває ліквідаційну процедуру (ст. 19 Закону).

З метою відновлення платоспроможності боржника та задоволен­ня вимог кредиторів план санації може передбачати продаж частини майна боржника на відкритих торгах. Майно боржника, щодо обігу якого встановлено обмеження, продається на закритих торгах, учасни­ками яких можуть бути тільки ті особи, котрі відповідно до законодавства можуть мати зазначене майно у власності чи на підставі іншого речового права.

Розрахунки з кредиторами, вимоги яких включені до реєстру, про­водяться керуючим санацією, починаючи з дати, зазначеної у затвер­дженому судом плані санації, у порядку черговості, яка встановлена ст. 31 Закону.

За п’ятнадцять днів до закінчення санації, а також за наявності підстав для дострокового її припинення керуючий санацією зобов’язаний надати зборам кредиторів письмовий звіт, що має містити певні відо­мості (ч. 2 ст. 21 Закону), до якого додаються докази задоволення вимог конкурсних кредиторів згідно з реєстром. Крім цього керуючий сана­цією вносить на збори кредиторів: одну з пропозицій — стосовно прийняття рішення або про дострокове припинення процедури санації у зв’язку з відновленням платоспроможності боржника, або про до­строкове припинення процедури санації і укладення мирової угоди; чи про звернення до суду з клопотанням: про продовження процедури санації або про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

Комітет кредиторів розглядає звіт керуючого санацією і за наслід­ками приймає відповідне рішення (ч. 5 ст. 21 Закону). Якщо комітет кредиторів прийняв рішення про припинення процедури санації у зв’язку з виконанням плану санації і відновленням платоспромож­ності боржника, звіт керуючого, за правилом, підлягає затвердженню судом.

Ліквідаційна процедура може бути відкрита тільки при наявності певних обставин, які зазначені у Законі: з ініціативи комітету кредиторів, коли останнім відхилено план санації керуючого санацією (ч. 5 ст. 18 Закону), за наслідками розгляду звіту керуючого санацією (ч. 5 ст. 21 Закону) та з ініціативи суду, якщо протягом шести місяців з дня вине­сення ухвали про санацію у суд не буде подано плану санації боржника (ч. 6 ст. 18); якщо зборами кредиторів не прийнято жодного рішення за наслідками розгляду звіту керуючого санацією або таке рішення не по­дано у суд (ч. 5 ст. 21 Закону); у разі відмови суду в затвердженні звіту керуючого санацією чи неподання такого звіту у встановлений строк (ч. 12 ст. 21 Закону); якщо розрахунки з кредиторами не проведені у стро­ки, передбачені планом санації (ч. 13 ст. 21 Закону).

У постанові про визнання боржника банкрутом (далі — постанова) суд відкриває ліквідаційну процедуру та призначає ліквідатора, яким може бути особа, що виконувала повноваження розпорядника майна або (та) керуючого санацією. На ліквідатора переходять права керів­ника (органів управління) юридичної особи — банкрута щодо управ­ління банкрутом та розпорядження його майном, а повноваження ке­рівника (органів управління) юридичної особи припиняються.

Ліквідатор виконує свої повноваження (ст. 25 Закону) до завершен­ня ліквідаційної процедури в порядку, передбаченому законодавством. На ньому, зокрема, лежить обов’язок опублікувати відомості про ви­знання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури в офі­ційних друкованих органах; він бере до свого відання майно боржника, вживає заходів до забезпечення його збереження; очолює ліквідаційну комісію та формує ліквідаційну масу; пред’являє до третіх осіб вимо­ги щодо повернення дебіторської заборгованості банкруту; заявляє про відмову від виконання договорів банкрута; вживає заходів, спрямова­них на пошук, виявлення та повернення майна банкрута, що знахо­диться у третіх осіб; реалізує майно банкрута для задоволення вимог, включених до реєстру вимог кредиторів, тощо.

Строк ліквідаційної процедури не може перевищувати 12 міся­ців.

Наслідки визнання боржника банкрутом. Із дня прийняття судом постанови підприємницька діяльність банкрута завершується закін­ченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можли­вості її продажу; строк виконання всіх грошових зобов’язань банкрута та зобов’язання щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) вважається таким, що настав; припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших економічних санкцій за всіма ви­дами заборгованості банкрута; відомості про фінансове становище банкрута перестають бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю; скасовується арешт, накладений на майно боржника, визна­ного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном та­кого боржника; вимоги за зобов’язаннями, що виникли під час про­ведення процедур банкрутства, можуть пред’являтися тільки в межах ліквідаційної процедури тощо.

У ліквідаційному процесі формується ліквідаційна маса банкру­та (ст. 26 Закону), проводяться інвентаризація та оцінка майна банкру­та (ст. 29 Закону). Після цього ліквідатор розпочинає продаж цього майна, який оформляється договорами купівлі-продажу, що уклада­ються між ліквідатором та покупцем (ст. 30 Закону). Кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів.

Після завершення всіх розрахунків із кредиторами ліквідатор подає до суду звіт та ліквідаційний баланс. Якщо за результатами такого балансу після задоволення вимог кредиторів не залишилося майна, суд виносить ухвалу про ліквідацію юридичної особи — банкрута. Копія цієї ухвали направляється органу, який здійснив державну реє­страцію юридичної особи-банкрута для виключення її з Єдиного дер­жавного реєстру.

Якщо майна банкрута вистачило, щоб задовольнити всі вимоги кре­диторів, він вважається таким, що не має боргів, і може продовжувати свою підприємницьку діяльність. Суд може винести ухвалу про ліквіда­цію юридичної особи, що звільнилася від боргів, лише у разі, якщо у останньої залишилося майнових активів менше, ніж вимагається для її функціонування згідно із законодавством (наприклад, акціонерне то­вариство, товариство з обмеженою відповідальністю тощо).

Слід зазначити, що боржник і кредитор можуть укласти між собою мирову угоду, тобто домовитись стосовно відстрочки та (або) роз­строчки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника. Мирова угода оформляється угодою сторін (ст. 35 Закону) і може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство, але тільки щодо вимог, забезпечених заставою, а також вимог другої та наступних черг кредиторів.

Рішення про укладення мирової угоди від імені кредиторів прий­мається комітетом кредиторів, а рішення від імені боржника — керів­ником боржника чи арбітражним керуючим.

Мирова угода укладається у письмовій формі та підлягає затвер­дженню судом. Одностороння відмова від мирової угоди не допуска­ється.

За заявою будь-кого із кредиторів мирова угода може бути визна­на судом недійсною, якщо боржником подані недостовірні відомості про своє майно або виконання мирової угоди призведе боржника до банкрутства. Наслідком цього є поновлення провадження у справі про банкрутство. Водночас вимоги кредиторів, за якими зроблені розра­хунки, вважаються погашеними. Кредитори ж, чиї вимоги при їх задо­воленні обмежували права та законні інтереси інших осіб, зобов’язані повернути все отримане у порядку виконання мирової угоди.

Мирова угода може бути розірвана за рішенням суду у разі: неви­конання боржником умов мирової угоди щодо не менш як третини вимог кредиторів; провадження боржником дій, які завдають збитків правам та законним інтересам кредиторів.

У разі визнання мирової угоди недійсною або її розірвання вимоги кредиторів, щодо яких були надані відстрочка та (або) розстрочка платежів або прощення (списання) боргів, відновлюються у повному розмірі у незадоволеній частині.

^[1] Див.: Герваген, Л. Л. Развитие учения о юридическом лице [Текст] / Л. Л. Герва- ген. - СПб., 1888; Ельяшевич, Б. Юридическое лицо. Его происхождение и функции в римском частном праве [Текст] / Б. Ельяшевич. - СПб., 1910; Братусь, С. Н. Юриди- ческие лица в советском гражданском праве [Текст] / С. Н. Братусь. - М., 1947; Гри- банов, В. П. Юридические лица [Текст] / В. П. Грибанов. - М., 1961; Хохлов, Е. Б. Понятие юридического лица: история и современная трактовка [Текст] / Е. Б. Хохлов,

B.  В. Бородин // Гос-во и право. - 1993. - 9. - С. 152-159; Суханов, Е. А. Юридические лица как участники гражданских правоотношений [Текст] / Е. А. Суханов // Граждан­ское право : учебник : в 2 т. / отв. ред. Е. А. Суханов. - М., 1998. - Т. 1; Суворов, Н. С.Об юридических лицах по римскому праву [Текст] / Н. С. Суворов. - М., 2000; Бори­сова, В. І. Теорії юридичної особи: історія та сучасність [Текст] / В. І. Борисова // Вісн. Акад. прав. наук України. - 2001. - № 4. - С. 117-130.

^[2] Див.: Вильнянский, С. И. Лекции по советскому гражданскому праву [Текст] /C.  И. Вильнянский. - Харьков, 1958.

^[3] Каминка, А. И. Акционерньїе компании. Юридическое исследование [Текст] /А. И. Каминка. - СПб., 1902. - Т. 1.

^[4] Див.: Асосков, А. В. Правовьіе формьі участия юридических лиц в междуна- родном коммерческом обороте [Текст] / А. В. Асосков. - М. : Статут, 2003. - С. 318.

^[5] Див.: Васильев, А. М. Правовьіе категории. Методологические аспекти разработки системьі категории теории права [Текст] / А. М. Васильев. - М. : Юрид., 1976. - С. 136.

^[6] Див.: Кондаков, Н. И. Логический словарь-справочник [Текст] / Н. И. Кондаков. - М. : Наука, 1975.- С. 156.

^[7] Див.: Генкин, Д М. Об юридических лицах в проекте ГК СССР [Текст] / Д. М. Ген- кин // Труди 1-й научной сессии ВИЮН. - М., 1940. - С. 291-303; Маслов, В. Ф. Правовое регулирование хозяйственной деятельности в условиях социализма [Текст] /В. Ф. Маслов, А. А. Пушкин, И. Ф. Прокопенко // Сов. государство и право. - 1980. - № 1. - С. 15; Советское гражданское право [Текст] : учеб. пособие / под ред. О. А. Кра- савчикова. - Свердловск : Изд-во Сверд. юрид. ин-та, 1976. Вьіп. 1. - 175 с.

^[8] Див.: Кравчук, В. Сутнісні ознаки юридичної особи [Текст] / В. Кравчук // Пред- принимательство, хоз-во и право. - 1999. - № 7. - С. 30-32; Борисова, В. І. Понятие и признаки юридического лица [Текст] / В. І. Борисова // Проблеми законності : Респ. міжвід. наук. зб. - 2000. - № 45. - С. 48-57; Примак, В. Визначальна ознака юридичної особи [Текст] / В. Примак // Юрид. вісн. України. - 2002. - 26 жовт. - 1 листоп. - С. 13; Кузнєцова, Н. С. Цивільне право України [Текст] : підручник - Кн. 1. - С. 109-110; Кучеренко, І. М. Цивільне право України [Текст] : акад курс : підручник. - Т. 1. За­гальна частина / І. М. Кучеренко. - К. : Вид. Дім «Ін Юре», 2003. - С. 167-168.

^[9] Ельяшевич, Б. В. Юридическое лицо, его происхождение и функции [Текст] / Б. В. Ельяшевич. - СПб., 1910. - С. 449.

^[10] Юридичні особи публічного права (державні установи, державні господарські товариства) мають спеціальну правоздатність, а звідси - володіють майном на іншому речовому праві.

^[11] Див.: Про затвердження Положення про Міністерство юстиції України : Указ Президента України від 30 груд. 1997 р. (із наст, змінами і доп.) // Офіц. вісн. України. -1998. - № 2. - С. 47.

^[12] Див. більш докладно: Борисова, В. І. До проблеми участі публічних юридичних осіб у цивільних правовідносинах [Текст] / В. І. Борисова // Трансформація ринкових відносин в Україні: організаційно-правові та економічні проблеми : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., Одеса, 15 трав. 2003 р. - Одеса : Астропринт, 2003. - С. 7-11.

^[13] Дане питання докладніше буде розглянуто у § 4 цієї глави.

^[14] Див.: Про недержавне пенсійне забезпечення [Текст] : Закон України від 9 лип.

2003  р. // Юрид. вісн. України. - 2003. - 20-26 вер. № 38.

^[15] Ця точка зору поділяється не всіма правниками, зокрема, Т. В. Боднар вважає, що у вказаних юридичних осіб виникають зобов’язальні права (див.: Цивільне право України [Текст] : підручник. - С. 347, 353).

^[16] Іншу точку зору висловлено О. М. Калітенко (див.: Цивільний кодекс України [Текст] : коментар. - Х. : ТОВ Одіссей, 2003. - С. 222-223), яка вважає, що і публічні юридичні особи - власники майна. Із цим важко погодитися. До того ж обґрунтування, що нею наводиться, не може бути взято до уваги. Закон України «Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності» від 3 березня 1998 р. регулює відносини, пов’язані з передачею об’єктів права державної власності у комунальну власність територіальних громад, а також об’єктів права комунальної власності у державну власність. Мова йде не про створення юридичних осіб публічного права, а лише про трансформування державної власності у комунальну і навпаки. Але комунальна власність не є приватною власністю.

^[17] Більш детально про це див.: Борисова, В. І. До проблеми товариства однієї осо­би [Текст] / В. І. Борисова // Проблеми законності. - 2001. - № 50. - С. 72-81.

^[18] Див.: Борисова, В. І. Про залежність юридичних осіб [Текст] / В. І. Борисова // Вісн. Акад. прав. наук. України - 2000. - № 44. - С. 62-59.

^[19] Сутність розпорядчого способу полягає у тому, що рішення про створення юри­дичної особи приймається одним або декількома власниками майна або уповноваже­ними на це органами, які затверджують її статут і звертаються до державного реєстра­тора. Як вже вказувалося, в Україні у такий спосіб на підставі розпорядчого акта Президента, органу державної влади, органу влади АРК чи органу місцевого само­врядування створюються юридичні особи публічного права (абз. 3 ч. 2 ст. 80 ЦК), що відповідає практиці законодавства багатьох країн світу. Це, безумовно, не може свід­чити про те, що рішення про створення юридичної особи публічного права в Україні не може бути прийнято сумісно декількома органами державної влади. При цьому слід виходити з того, що рішення про створення юридичної особи публічного права у ви­гляді розпорядчого акта - це, безумовно, адміністративний акт, але за своєю сутністю він нічим не відрізняється від рішення фізичних або юридичних осіб створити юри­дичну особу приватного права. Зайвий раз про це свідчить і правило про державну реєстрацію юридичних осіб публічного права. Такий підхід до визначення правової природи розпорядчого акта запропонований О. В. Дзерою (див.: Цивільне право Укра­їни [Текст] : підручник : у 2 кн. / О. В. Дзера, Д. В. Боброва, А. С. Довгерт та ін. ; за ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. - К. : Юрінком Інтер, 2002. - С. 390).

^[20] Див.: Довгерт, А. С. Концепція та види юридичних осіб у проекті Цивільного кодексу України [Текст] // Кодифікація приватного (цивільного) права України / за ред. А. Довгерта. - К. : Укр. центр правн. студій, - 2000. - С. 132.

^[21] Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців : затв. Верхов. Радою України від 15 трав. 2003 р. // Юрид. вісн. України. - 2003. - 12-18 лип. № 28 (420).

^[22] Більш докладно про це див.: Борисова, В. І. До проблеми співвідношення по­

^[23] Щодо питань індивідуалізації юридичної особи та її продукції, тобто наймену­вання торговельної марки та географічного позначення, див. главу 28 розділу VI, цього підручника.

^[24] Слід зазначити, що принцип спеціальності (principe de la specialite) виник в ад­міністративній, державній практиці Франції тільки на початку Х1Х ст. До цього мо­менту юридичні особи мали загальну правоздатність.

^[25] Відомо, що однією з найбільш суттєвих якісних відмінностей між ринковою економікою і плановим господарством є те, що перша для суб’єктів - учасників ци­вільного обороту створює постійне «поле активності», а друге орієнтовано у своїй більшості на обмеження активності цих суб’єктів межами команд.

^[26] Відповідно до ст. 3 Закону України «Про туризм» для юридичних осіб (турис­тичних операторів) діяльність з організації та забезпечення створення туристичного продукту, реалізації та надання туристичних послуг є виключною (див.: «Про туризм» [Текст] : Закон України) // Відом. Верхов. Ради України. - 1995. - № 31. - Ст. 241 (з наст. змінами і допов.).

^[27] Див.: Климкин, С. И. Реализация правоспособности юридического лица через его органьї [Текст] / С. И. Климкин // Цивилистические записки : межвуз. сб. науч. тр. - М. : Статут, 2001. - С. 158.

^[28] Більш докладно про це див. : Борисова, В. І. Питання управління юридичними особами і їх вирішення за чинним законодавством України [Текст] / В. І. Борисова // Право України. - 2009. - № 5. - С. 113-120; Вона ж. Органи управління юридичної особи як її інституціонально-функціональні представники [Текст] / В. І. Борисова // Право України. - 2006. - № 6. - С. 97-102;

^[29] Див.: Степанов, Д. Компания, управляющая хозяйственньїм обществом [Текст] / Д. Степанов // Хоз-во и право. - 2000. - № 10. - С. 62-63; Тьшель, А. Курс междуна- родного торгового права [Текст] / А. Тьшель, Я. Функ, В. Хвалей. - Минск : Амалфея,1999. - С. 291.

^[30] Термін «вищий орган» (головний, керівний) - це не правова категорія, це лише оцінка з боку законодавця того, що орган має виключну компетенцію рішення найголовніших питань функціонування юридичної особи.

^[31] Прийнятий 15 берез. 2001 р. (Відом. Верхов. Ради України. - 2001. - № 21. - Ст. 103).

^[32] Прийнятий 20 груд. 2001 р. (Юрид. вісн. України. - 2002. - 26 січ. - 1 лют. (№ 4)).

^[33] Прийнятий 17 верес. 2008 р. (Відом. Верхов. Ради України. - 2008. - № 50-51. - Ст. 384).

^[34] Прийнятий 19 верес. 1991 р. (Відом. Верхов. Ради України. - 1991. - № 49. - Ст. 682).

^[35] Прийнятий 10 лип. 2003 р. (Відом. Верхов. Ради України. - 2004. - № 5. - Ст. 35).

^[36] Див.: Степанов, Д. Компания, управляющая хозяйственньїм обществом [Текст] / Д. Степанов // Хоз-во и право. - 2000. - № 10. - С. 63-64.

^[37] Див.: Зинченко, С. Спорньїе вопросьі правового статуса органов управления общества с ограниченной ответственностью [Текст] / С. Зинченко, С. Казачинский, О. Зинченко // Хоз-во и право. - 1999. - № 7. - С. 43.

^[38] Докладніше компетенція ліквідаційної комісії буде розглянута у § 10 цієї глави підручника.

^[39] Див.: Гражданское право Украиньї [Текст] : учеб. для вузов системи МВД Украиньї] : в 2 ч. / А. А. Пушкин, В. М. Самойленко, Р. Б. Шишка и др. ; под ред. А. А. Пушкина, В. М. Самойленко. - Харьков : Основа, 1996. - Ч. 1. - С. 137.

^[40] Закон України «Про акціонерні товариства» визначив останнє як господарське товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями (ст. 3).

^[41] Уряд. кур’єр. - 2003. - 27 серп. (№ 158).

^[42] Відом. Верхов. Ради України. - 1992. - № 30. - Ст. 414.

^[43] Там само. - 2002. - № 15. - Ст. 101 (з наст. змінами і допов.).

^[44] Відом. Верхов. Ради України. - 1992. - № 34. - Ст. 504.

^[45] Там само. - 2001. - № 23. - Ст. 118.

^[46] Відом. Верхов. Ради України. - 1999. - № 45. - Ст. 397 (з наст, змінами і допов.).

^[47] Орієнтир. - 1997. - № 1.

^[48] Про гуманітарну допомогу, що надходить в Україну [Текст] : Указ Президента від 4 лип. 1998 р. // Уряд. кур’єр. - 1998. - № 129-130.

^[49] Відом. Верхов. Ради України. - 1997. - № 52. - Ст. 312.

^[50] Відом. Верхов. Ради України. - 1991. - № 25. - Ст. 283 (з наступ. допов. та змінами).

Слід зазначити, що в сучасних умовах зміни в державно-конфесійних відносинах призвели до необхідності окрім загальної нормативно-правової форми регламентації діяльності релігійних організацій використовувати ще й договірну форму регулюван­ня зазначених відносин, а саме угод про співробітництво в галузях освіти, кримінально- виправної системи, культурного життя, які укладаються релігійними організаціямиі державою в особі відповідних органів, включаючи й органи місцевого самовряду­вання.

^[51] Такі релігійні об’єднання в Україні, як Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), Українська Православна Церква Київського патріархату (УПЦ КП), Українська Православна Церква Московського патріархату (УПЦ МП), Українська Греко-католицька Церква (УГКЦ), не є суб’єктами права, вони представляються сво­їми центрами (управліннями), а це означає, що правосуб’єктністю наділяється не ре­лігійне об’єднання в цілому, а центральний виконавчо-розпорядчий орган - релігійний центр (управління), який утворюється на з’їзді (конференції) релігійних об’єднань (церков) і діє за статутом, який приймається на такому з’їзді (конференції). З моменту реєстрації статуту цей орган здійснює керівництво підпорядкованими йому релігій­ними організаціями, які входять до складу релігійного об’єднання. Церква не є «організацією» в прямому розумінні цього слова і повною мірою за своєю природою не може інтегруватися в суспільно-державний механізм

^[52] Це не стосується сект, в яких відсутність організаційної і канонічної підпо­рядкованості релігійним об’єднанням не дає можливості віднести їх до релігійних груп. Секта - це спільнота, що відокремилася від пануючої (традиційної) церкви, зосередивши увагу на окремих частинах віровчення.

^[53] Уряд. кур’єр. - 2001. - 30 січ. (№ 19).

^[54] Проте в сучасних умовах законодавець занадто широко використовує термін «установа». У низці випадків останній застосовується без урахування змін, які відбулися в класифікації організаційно-правових форм юридичних осіб в умовах пере­ходу до ринкової економіки. Інакше кажучи, спостерігається нехтування одним із за­гальних положень цивільного права, відповідно до якого юридична особа може існувати лише в одній організаційно-правовій формі: у формі товариства або устано­ви, якщо інша організаційно-правова форма не буде зазначена в законі. І в першу чергу це стосується фінансових і кредитних інститутів.

^[55] Дестинатори - це вигодонабувачі, які не беруть участі в заснуванні і управлінні установою і яким за наміром засновників, виходячи з мети установи, передаються вигоди від використання майна установи (п. 6 Інформаційного листа ВГСУ від 07.04.2008 р. № 02-08/211).¹ Проте не всі нормативно-правові акти приведені у відповідність до положень ЦК. Так, Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» до відокремлених підрозділів юридичних осіб, окрім представництв

[56] філій, відносить і інші підрозділи, не уточнюючи які (ст. 1).

^[57] До речі, нові ЦК РФ, Білорусі та Казахстану зберегли такий спосіб припинення юридичної особи, як реорганізація, що може відбуватися у формах злиття, приєднан­ня, поділу, виділу та перетворення.

^[58] Даний спосіб масово застосовувався в процесах корпоратизації і приватизації майна державних підприємств. Сьогодні він використовується у Порядку повернення орендованих цілісних майнових комплексів державних підприємств після припинен­ня або розірвання договору оренди (див.: Порядок повернення орендованих цілісних майнових комплексів державних підприємств після припинення або розірвання до­говору оренди, затверджений наказом Фонду державного майна України 7 серпня 1997 р. (діє сьогодні зі змінами та доповненнями)).

^[59] Відом. Верхов. Ради України. - 1992. - № 31. - Ст. 440 (з наст, змінами і допов).

Питання для самоконтролю

1. Що становить сутність юридичної особи?
2. Назвіть теорії виникнення юридичної особи і розкрийте їх суть.
3. Дайте визначення поняття юридичної особи і розкрийте основні ознаки цієї категорії.
4. Які класифікації юридичних осіб вам відомі?
5. Які способи виникнення юридичних осіб вам відомі і які з них застосовуються за умов ринкової економіки?
6. Охарактеризуйте порядок створення юридичної особи як багатостадійний процес.
7. Що становить юридичну підставу діяльності юридичної особи?
8. Як співвідносяться статут юридичної особи, засновницький договір і індивідуальний установчий акт?
9. Як відбувається індивідуалізація юридичної особи?
10. Охарактеризуйте цивільну правоздатність і цивільну діє­здатність юридичної особи.
11. Як здійснюється управління юридичною особою?
12. Які орга­ни можуть створюватися в окремих формах (видах) юридич­ної особи?
13. Розкрийте компетенцію органів управління юри­дичних осіб.
14. Назвіть особливості управління установою.
15. Дайте визначення поняття організаційно-правової форми юридичної особи і охарактеризуйте її види.
16. Який системоутворюючий (кваліфікуючий) критерій обра­ний ЦК для поділу юридичних осіб приватного права на підприємницькі і непідприємницькі?
17. Дайте визначення поняття підприємницького товариства, назвіть його види і охарактеризуйте кожен із них.
18. Дайте визначення поняття непідприємницької юридичної особи.
19. Чи містить ЦК вичерпний перелік таких юридичних осіб?
20. Які відокремлені (структурні) підрозділи може створювати юридична особа і які функції вони виконують?
21. У яких формах відбувається припинення юридичних осіб?