§ 7. Органи юридичної особи

Юридична особа — самостійний щодо своїх учасників суб’єкт цивільних правовідносин. Вона набуває цивільних прав і бере на себе цивільні обов’язки через свої органи, що діють у межах прав, наданих їм за законом або статутом.

Орган юридичної особи (далі — орган) — це юридична конструк­ція, що створюється правом з метою дати можливість сформувати і виразити волю юридичної особи, відстоювати її інтереси. Між юри­дичною особою і її органом правові відносини не виникають. Дії ор­гана — дії самої юридичної особи. Орган — це законний представник юридичної особи, оскільки його повноваження засновані на вказівках закону і можуть здійснюватися без довіреності. Тому його треба роз­глядати як інституціонально-функціонального представника юридич­ної особи. Інституціональність представництва органу виявляється у затвердженні на законодавчому рівні механізму набуття останньою цивільних прав та обов’язків безпосередньо через свої органи, вста­новлення не тільки можливості, а й необхідності формування відпо­відних органів останньої, їх склад, порядок створення, а також компе­тенції. Функціональність органу виявляється у здійсненні ним в інте­ресах останньої своїх повноважень у межах визначеної законом (ста­тутом) компетенції^[28].

Виходячи з наведеного, слід розмежовувати представництво як інститут цивільного права, введення якого пов’язано з необхідністю здійснювати юридичні дії за тих суб’єктів цивільного права — фізич­них чи юридичних осіб, які за певних обставин позбавлені здатності або можливості їх здійснювати самостійно, і як функціонального пред­ставника юридичної особи — орган, виходячи з особливості юридич­ної особи, яка полягає у тому, що вона, як самостійний суб’єкт права, бере участь у цивільному обороті тільки через цей орган (органи). Такий підхід притаманний сучасним законодавствам більшості розви­нутих країн Заходу^[29]. Законодавець України теж стоїть на цій позиції. У відносинах із третіми особами орган виступає від її імені і зобов’язаний діяти в інтересах юридичної особи добросовісно і ро­зумно та не перевищувати своїх повноважень щодо представництва (ч. 3 ст. 94 ЦК). До представників закон відносить і членів органу юридичної особи (ч. 4 ст. 94).

Органи юридичної особи можуть бути:

за складом — колегіальними (правління, дирекція, рада) і одноосіб­ними (президент, директор). Колегіальні органи, за правилом, обира­ються, одноосібні — призначаються;

за призначенням — волеутворюючі та волевиявляючі (виконавчі). Зокрема, загальні збори є вищим органом акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю^[30], але вони тільки формують волю останнього, а виражати її може або правління акціонерного то­вариства — колегіальний виконавчий орган, або одноосібний виконав­чий орган.

Юридична особа може мати як один орган (раду, правління), так одночасно й декілька органів (загальні збори акціонерів, наглядову раду, правління тощо). Порядок призначення або обрання органів управління, а також інші правила, що регламентують їх діяльність, встановлюються законами і установчим документом юридичної особи.

Разом з тим чинне законодавство закріпило не тільки можливість реалізації правосуб’єктності юридичної особи через систему органів останньої. ЦК передбачає, що юридична особа може набувати цивіль­ні права та обов’язки також і через своїх учасників у випадках, вста­новлених законом (ч. 2 ст. 94). Таким чином, законодавець мов би ле­галізує можливість учасників своїми діями набувати для юридичної особи певні права і обов’язки. Утім така можливість не може бути без­межною. Слід визнати правильним, що законодавець вказує на її межі — це може відбуватися виключно у випадках, передбачених за­коном. Пов’язується це з тим, що в системі юридичних осіб функціо­нують такі організації, в яких реалізація правосуб’єктності через сис­тему органів приведе до руйнації основних принципів їх функціону­вання. Так, повне товариство належить до господарських товариств, в основі яких лежить особистий момент, оскільки для нього характер­ним є поєднання особистої участі учасників і їх майна з метою здій­снення підприємницької діяльності від імені товариства. У цьому то­варистві учасники солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відпові­дальність за його зобов’язаннями усім майном, що їм належить, а звід­си, зацікавленість кожного з учасників у справах товариства, що мож­ливо лише за умови, якщо ведення цих справ буде здійснюватися ними самими. Кожний учасник має право діяти від імені повного товариства, якщо засновницьким договором не визначено, що всі учасники ведуть справи спільно або що ведення справ доручено окремим учасникам (ч. 1 ст. 122 ЦК України).

У разі спільного ведення учасниками справ товариства для вчинен­ня кожного правочину є необхідною згода всіх учасників товариства, хоча засновницьким договором можуть бути передбачені випадки, коли рішення приймається більшістю їх голосів. Кожний учасник має один голос, якщо засновницьким договором не передбачений інший порядок визначення кількості голосів.

Якщо ведення справ доручено окремим учасникам, інші учасники можуть вчиняти правочини від імені товариства за наявності у них довіреності, виданої учасниками, яким доручено ведення справ това­риства.

Відповідно до ст. 136 ЦК управління діяльністю командитного товариства здійснюється повними учасниками у порядку, встановле­ному для повного товариства. З огляду на те, що вкладники до участі у цьому товаристві залучаються виключно з метою збільшення його складеного капіталу, вони відсторонюються від будь-якої участі у ве­денні справ останнього і, як наслідок, від представництва з його справ. Щодо цього вкладники не наділені жодними правами і не несуть жод­них обов’язків. Так, вони не мають права заперечувати проти дій пов­них учасників щодо управління діяльністю командитного товариства, хоча і мають право оспорювати такі дії, якщо ними порушуються умо­ви засновницького договору товариства або вони не відповідають за­кону. Проте вкладник може бути допущений до управління веденням справ цього товариства, але виключно тоді, коли йому буде видана до­віреність повними учасниками як особами, що здійснюють управління товариством.

Таким чином, можна констатувати, що чинне законодавство закрі­пило декілька моделей реалізації юридичною особою правосуб’єктності: або через систему своїх органів, залежно від виду юридичної особи, або через учасників (осіб) у випадках, установлених законом. Але не­залежно від того, яка б легальна модель реалізації правосуб’єктності юридичною особою не застосовувалася, закон вимагає і від органів, і від особи, яка відповідно до установчих документів чи закону ви­ступає від імені юридичної особи, здійснення повноважень таким чином, щоб це відповідало вимогам добросовісності і розумності. Цей припис спрямований не тільки на захист інтересів самої юридичної особи, а й інтересів її учасників. За допомогою таких категорій, як до­бросовісність і розумність, закон встановлює межі здійснення повно­важень зазначених інституціонально-функціональних представників, запобігаючи тим самим зловживанню правом з боку останніх.

Розумність і добросовісність дій зазначених осіб презюмуються (ч. 5 ст. 12 ЦК України). Вчинення правочину з перевищенням повно­важень не може створювати правових наслідків для особи, від імені якої він вчинений. Тому перевищення органом юридичної особи повно­важень, імперативно встановлених законом, тягне за собою визнання правочину недійсним за правилами статей 215-216 ЦК України.

Структурна побудова органів юридичної особи повністю залежить від виду останньої. За загальним правилом, органами управління то­вариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом. Винятки стосуються, перш за все, повних і командитних товариств, а також товариств, які мають спеціальну правоздатність. Так, органами корпоративних інвестиційних фондів, які провадять діяльність виключно із спільного інвестування, відпо­відно до Закону України «Про інститути спільного інвестування (па­йові та корпоративні інвестиційні фонди»)^[31] є загальні збори акціонерів та спостережна (наглядова) рада. Утворення інших органів у цих фон­дах заборонено (ст. 14). Проте управління активами цього фонду на підставі відповідного договору здійснює компанія з управління акти­вами. У відносинах із третіми особами зазначена компанія повинна діяти від імені та в інтересах корпоративного інвестиційного фонду на підставі договору про управління активами (ст. 11). Відповідно до За­кону України «Про кредитні спілки»^[32] органами управління кредитної спілки є загальні збори її членів, спостережна рада, ревізійна комісія, кредитний комітет та правління. Причому рішенням загальних зборів членів кредитної спілки можуть бути створені й інші органи управління. Кредитний комітет є спеціальним органом, відповідальним за організа­цію кредитної діяльності спілки. Він призначається спостережною ра­дою, підзвітний загальним зборам та спостережній раді і несе перед ними відповідальність за ефективність кредитної діяльності спілки.

В акціонерних товариствах може до того ж бути створена наглядо­ва рада, яка здійснює контроль за діяльністю виконавчого органу та захист прав акціонерів товариства (ч. 1 ст. 160 ЦК). Таким чином, на­глядова рада — це орган, який поєднує в собі і управлінські, і конт­рольні функції. Створення наглядової ради є обов’язковим в акціонер­них товариствах з кількістю акціонерів — власників простих акцій 10 осіб і більше. У товаристві з кількістю акціонерів — власників простих акцій 9 осіб і менше у разі відсутності наглядової ради її повноваження здійснюються загальними зборами (ч. 2 ст. 51 Закону України «Про акціонерні товариства»^[33]).

У структурі органів товариства виділяють вищий орган — загальні збори учасників як волеутворюючий орган, який визначає питання, пов’ язані з життєдіяльністю товариства на всіх етапах його існування аж до прийняття рішення про припинення діяльності (ч. 5 пп. «е», «ї» ст. 41, ч. 1 ст. 59, ч. 3 ст. 65 Закону України «Про господарські товариства»^[34], ч. 2 ст. 15 Закону України «Про кооперацію»^[35]). Відповідно до законодав­ства саме цей орган формує інші органи управління та органи контролю, зокрема ревізійну комісію, причому виконавчі органи підзвітні загальним зборам (ч. 5 пп. «в», «г» ст. 41, ч. 1 ст. 59, ч. 3 ст. 65 Закону України «Про господарські товариства», ч. 2 ст. 15 Закону України «Про кооперацію»). Щодо установчих зборів, то вони не є різновидом загальних зборів учасників, бо загальні збори — це орган управління товариством, а на момент скликання установчих зборів товариства як суб’єкта права ще не існує, тобто немає суб’єкта, в якому здійснюється управління.

Визнання загальних зборів учасників (акціонерів, членів) вищим органом управління товариства означає, що діяльність цього органу — спосіб здійснення товариством своєї дієздатності. Так, відповідно до

ч. 5 п. «д» ст. 41, ч. 1 ст. 59, ч. 3 ст. 65 Закону України «Про господар­ські товариства», ч. 1 пп. 11-12 ст. 33 Закону України «Про акціонерні товариства» загальні збори АТ, ТОВ, ТДВ затверджують річні резуль­тати діяльності цих товариств, порядок розподілу прибутку, строк та порядок виплати частки прибутку (дивідендів), а відповідно до ч. 1 ст. 59, ч. 3 ст. 65 Закону України «Про господарські товариства» загаль­ні збори ТОВ, ТДВ затверджують договори (правочини), укладені на суму, що перевищує вказану в статуті цих товариств. Відсутність такого рішення тягне за собою недійсність правочину.

Рішення загальних зборів учасників товариства — це особливий юри­дичний акт, який приймається у процесі реалізації вказаним органом своєї компетенції і спрямований на формування волі юридичної особи.

В окремих випадках закон дозволяє приймати рішення в товаристві не загальним зборам учасників, а іншому, спеціально створеному для цього органу. Так, відповідно до ч. 7 ст. 15 Закону України «Про ко­операцію» можливо, якщо це передбачається статутом кооперативу, скликання зборів уповноважених кооперативу. Це відбувається у разі, коли з організаційних причин, а саме через територіальне розміщення чи значну чисельність членів кооперативу проведення загальних зборів членів кооперативу неможливе. Кількість членів кооперативу, які мають право делегувати уповноважених, та порядок їх делегування визна­чаються статутом кооперативу.

З огляду на те, що ЦК закріпив можливість функціонування това­риств однієї особи, постає питання про можливість створення в них такого органу управління, як загальні збори учасників. Відповідь на це питання надана в Законі України «Про акціонерні товариства» від­носно акціонерних товариств однієї особи (ст. 49). Утім запропонова­ний підхід може бути поширено на всі товариства однієї особи. Повно­важення загальних зборів товариства однієї особи здійснюються учас­ником одноосібно. Рішення з питань, що належать до компетенції за­гальних зборів, оформляється учасником письмово (у формі наказу) та засвідчується печаткою товариства або нотаріально.

Традиційно доктрина цивільного права і цивільне законодавство відносять виконавчий орган до класичних органів товариства, який представляє останнє у цивільних правовідносинах. Незалежно від виду підприємницького товариства виконавчий орган, на відміну від загальних зборів учасників товариства, є волевиявляючим його органом, що здійснює функцію безпосереднього управління ним (ч. 1 ст. 161; ч. 2 ст. 145 ЦК; статті 17, 62 та 65 Закону України «Про господарські това­риства»; статті 58-61 Закону України «Про акціонерні товариства»; ст. 16 Закону України «Про кооперацію»).

Виконавчий орган товариства створюється за рішенням загальних зборів товариства із встановленням його компетенції і складу. Цей орган підзвітний у своїй діяльності загальним зборам учасників (акці­онерів) товариства, організовує виконання їх рішень і несе перед ними відповідальність за ефективність роботи товариства.

При вирішенні питань у межах своєї компетенції виконавчий орган юридичної особи діє самостійно і ніякий інший орган не має права давати йому юридично обов’язкові вказівки. Повноваження виконав­чого органу на вчинення правочинів визначаються відповідно до прин­ципу загальної правоздатності юридичної особи, тобто виконавчий орган може вчиняти будь-які правочини, які не заборонені законом. Проте слід враховувати, що підприємницькі товариства, які займають­ся виключними видами підприємницької діяльності (страховою, бан­ківською тощо) і не можуть займатися ніякими іншими видами діяль­ності, мають спеціальну правоздатність.

Не можна не звернути увагу на те, що ЦК передбачив можливість обрання виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю не лише із складу його учасників (ст. 145). Безумовно, це не «винахід» українського законодавця. Сучасне цивільне законодавство РФ знає такий інститут як керуюча компанія господарського товариства, який замінює виконавчий орган господарського товариства іншою юридичною особою або індивідуальним підприємцем (п. 3 ст. 103 ЦК РФ). У науко­вій літературі це пов’язують із тим, що однією з характерних ознак су­часності є відокремлення функції управління від капіталу^[36], а звідси не обов’ язковим є правило, згідно з яким управління повинно здійснюва­тись тільки тим органом, що формується у структурі юридичної особи, хоча існує й інша точка зору, яку можна назвати негативною. Представ­ники останньої вважають, що у зв’язку з тим, що юридична особа реа­лізує свою волю безпосередньо через свої органи, якщо таким органом стає за договором інша комерційна організація або індивідуальний під­приємець, юридична особа втрачає свою сутність^[37].

Виходячи з того, що законодавець України теж передбачив можли­вість обрання виконавчого органу товариства не лише зі складу його учасників, виникає питання: чи відбивається це на традиційних ознаках юридичної особи? На перший погляд складається враження, що ні, оскільки саме загальні збори учасників такого товариства приймають рішення про створення виконавчого органу — дирекції (директора) не зі складу його учасників. Утім, по-перше, це повинно відбуватися тільки тоді, коли утворити дирекцію або обрати одноосібного дирек­тора виключно зі складу учасників товариства неможливо, оскільки останні неспроможні належним чином виконувати свої обов’язки, від чого будуть страждати інтереси товариства, а звідси й інтереси його учасників. По-друге, приймаючи рішення з цього питання, загальні збори повинні знати: хто конкретно буде входити до складу виконав­чого органу, включаючи й осіб, які не є його членами, а для цього необ­хідно заздалегідь отримати інформацію про ділові якості таких осіб (особи), а також згоду від них на здійснення управління товариством. Саме тому в науковій літературі висловлена думка, що введення такої новели є передчасним.

Установа створюється за волевиявленням особи, яка стоїть поза нею або навіть вже перестала існувати, оскільки установчий акт про її створення може міститися і в заповіті. Виходячи з того, що управляти юридичною особою можна або шляхом створення в її структурі відпо­відних органів, або шляхом закріплення за учасниками останньої права своїми діями набувати для неї певні права і обов’ язки, щодо управління установою законодавець обирає перший шлях і встановлює, що в установі обов’язково створюється такий виконавчий орган, як правління, до якого застосовуються положення ст. 99 ЦК про виконав­чий орган товариства, хоча установчим актом може бути передбачено створення й інших органів управління установою із визначенням по­рядку їх формування і складу. На відміну від товариств закон забороняє засновникам установи брати участь в її управлінні як одноособово, так і через систему її органів. Таким чином, воля установи — це волевияв­лення її засновника (-ків), яке проводиться в життя її правлінням. Цим пояснюється те, що в установі немає волеутворюючого органу, а існує лише волевиявляючий (виконавчий) орган — правління.

Відповідно до закону повноваження органу, який діє від імені юридичної особи, можуть бути обмежені компетентними органами. Це стосується обмежень повноважень, перш за все, виконавчого органу юридичної особи, який на відміну від інших її органів представляє  юридичну особу в цивільному обороті, здійснюючи без довіреності від її імені дії, спрямовані на встановлення, зміну і припинення цивільних прав і обов’язків.

Але обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи у відносинах із третіми особами не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Інші органи юридичної особи, зокрема загальні збори або наглядова рада товари­ства беруть участь у набутті цивільних прав і обов’ язків товариством шляхом створення виконавчого органу і прийняття в межах своїх по­вноважень обов’язкових для останнього рішень, здійснюючи контроль за його діяльністю, наприклад, в АТ шляхом дачі згоди на вчинення значних правочинів, правочинів, щодо вчинення яких є заінтересова­ність, тощо (статті 70-71 Закону України «Про акціонерні товариства»).

Компетенція виконавчого органу юридичної особи може бути обмежена установчими документами порівняно з тим, як вона визна­чена законом, за умови якщо інше не передбачено самим законом. Так, відповідно до ст. 70 Закону України «Про акціонерні товариства» рішення про вчинення значного правочину, якщо ринкова вартість майна або послуг, що є його предметом, становить від 10 до 25 від­сотків вартості активів за даними останньої річної фінансової звіт­ності АТ, приймається наглядовою радою, а статутом АТ можуть бути визначені додаткові критерії для віднесення правочинів до категорії значних правочинів. Звідси для визнання дійсними правочинів, які вчинюються з третіми особами, необхідним є дотримання виконавчим органом такої вимоги, як дія в межах компетенції, яка визначається для нього не тільки законом, іншими нормативно-правовими актами, а й установчими документами.

ЦК України не містить норми, яка б передбачала наслідки обме­ження повноважень на здійснення правочину, хоча законодавство інших країн, зокрема РФ, досвід якої можна було б запозичити, передбачає, наприклад, що коли в статуті акціонерного товариства будуть визна­чені додаткові критерії для віднесення правочинів до категорії значних, а виконавчий орган товариства при вчиненні такого правочину не вра­хує цього і таким чином вийде за межі встановлених обмежень, то цей правочин буде вважатися оспорюваним і може бути визнаний судом недійсним за позовом юридичної особи, в інтересах якої і були вста­новлені обмеження, якщо вона докаже, що контрагент знав чи не міг не знати про це.

Можливість обмеження повноважень органу юридичної особи по­винна бути зазначена в законі і знайти своє закріплення в установчих документах юридичної особи, а позивач повинен доказати, що контр­агент знав або міг знати про такі обмеження (доказати факт ознайом­лення контрагента в момент підписання правочину з установчими документами юридичної особи, вказати на укладений із банком договір на розрахунково-касове обслуговування юридичної особи, що свідчить про те, що банк ознайомлений із статутними обмеженнями повнова­жень виконавчого органу юридичної особи, тощо).

Хоча існуюча система вимог до установчих документів юридичної особи, які подаються на реєстрацію до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, вимагає обов’язкового внесення відомостей щодо компетенції органів юридичної особи (ч. 1 ст. 88 ЦК, ч. 2 ст. 82 ГК, статті 4, 37, 51, 67, 65, 76 Закону України «Про господарські товариства», пункти 11 і 13 ч. 2 статей 13, 33, 52, 58—59 Закону України «Про акціонерні товариства»), включаючи і обмежен­ня повноважень щодо представництва юридичної особи (ч. 2 ст. 17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізич­них осіб — підприємців»), на практиці все зводиться до того, що до Статуту (іншого установчого документа) вноситься тільки перелік питань, які охоплюються компетенцією її органів, що навряд чи зможе послужити юридичній особі в доведенні того, що третя особа знала про обмеження компетенції того чи іншого органу. Тому було б до­цільним, щоб Статут юридичної особи містив не перелік питань, які належать до компетенції її органів, зокрема виконавчого органу, як органу, який здійснює керівництво поточною діяльністю юридичної особи, а це означає здійснення значної кількості дій, які усі не можуть знайти відбиття в статуті, а містив норми, які б встановлювали обме­ження або заборону на здійснення органами юридичної особи тих чи інших дій, а також передбачали б основні їх права і обов’язки.

Проте ніхто не може заборонити юридичній особі, в інтересах якої були встановлені обмеження повноважень її органів, при вчиненні правочину з виходом за межі обмеження таких повноважень, схвалити в подальшому такий правочин шляхом прийняття виконання по ньому її уповноваженим органом.

Вищенаведене характеризує правовий статус органів юридичної особи, які, за загальним правилом, створюються і наділяються компе­тенцією на період діяльності юридичної особи. А як бути в тому ви­падку, коли юридична особа перебуває на стадії припинення своєї ді­яльності? Залишається компетенція органів юридичної особи незмін­ною чи вона змінюється і якою мірою?

Аналіз чинного законодавства свідчить про таке. Виконання функ­цій із припинення юридичної особи за рішенням учасників юридичної особи, суду або органу, що прийняв таке рішення, може бути покладе­но, по-перше, на орган юридичної особи (абз. 2 ч. 2 ст. 105 ЦК), і тоді компетенцією цього органу буде охоплюватися здійснення усіх заходів, спрямованих на припинення діяльності юридичної особи. По-друге, виконання функцій із припинення юридичної особи може бути покла­дено на призначену вищевказаними органами комісію з припинення юридичної особи (далі -комісія) (абз. 1 ч. 2 ст. 105 ЦК), до якої пере­йдуть повноваження щодо управління справами юридичної особи і якій буде надано право виступати в суді від імені юридичної особи, що припиняється (ч. 3 ст. 105 ЦК). Таким чином, комісія — це спеціальний орган юридичної особи, який призначається і наділяється певною компетенцією виключно з метою проведення процедури припинення юридичної особи або у формі ліквідації, або у формі правонаступни- цтва^[38]. Хоча відповіді на те, як співвідносяться поняття «управління справами юридичної особи» і «управління юридичної особи», законо­давство не дає, а судова практика пропонує різні варіанти рішення щодо цього, логічним є висновок, що комісія на зазначеній стадії заступає місце органів юридичної особи.

Підсумовуючи наведене, органи юридичної особи можна класифі­кувати залежно і від компетенції, якою вони наділяються на різних етапах функціонування юридичної особи, на основні (постійні) та спеціальні (тимчасові).