Стаття 8.       Аналогія

1. Якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивіль­ного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом
цивільні відносини (аналогія закону).
2. У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права).

1.  Застосування аналогії можливе за умови, що цивільні відносини не врегульо­вані Цивільним кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором відповідно до Цивільного кодексу та законів. Наявність звичаїв ділового обороту або інших звичаїв, що поширюються на такі відносини, не перешкоджає застосуванню аналогії. Але у випадках, коли звичаї ділового обороту належне затверджені в межах повноважень відповідного суб'єкта, наданих йому законом, наприклад, як це перед­бачено ст. 78 КТМ, акти законодавства не можуть застосовуватись за аналогією до відносин, врегульованих такими звичаями. Акти цивільного законодавства не можуть застосовуватись за аналогією всупереч умовам договорів, але вони можуть застосову­ватись за аналогією до правовідносин, що виникають на підставі договорів.

Стаття 4 ГПК [31] не передбачає застосування закону і права за аналогією, але ж не забороняє цього. Побічно визнається можливість застосування закону і права за аналогією наступним формулюванням частини шостої ст. 4 ГПК: «Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини». Після набрання чинності Цивільним кодексом застосування положень цивільного права за аналогією при здійсненні су­дочинства у цивільно-правових спорах відповідно до Господарського процесуального кодексу стало безспірним.

2. Під актами цивільного законодавства, якими не врегульовано цивільні відно­сини, що вимагають застосування аналогії, маються на увазі будь-які нормативно-правові акти, що містять норми цивільного права, в тому числі і численні комплексні нормативно-правові акти, зокрема, такі, як закони «Про банки і банківську діяль­ність»  [163],  «Про фінансові послуги і державне регулювання ринку фінансових послуг» [177], Господарський кодекс (у тій частині, в якій він регулює майнові від­носини, що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учасників) тощо.

3. За аналогією до цивільних відносин можуть застосовуватись тільки положення цивільного законодавства. Але слід враховувати, що ч. 1 ст. 8 ЦК, яка передбачає застосування за аналогією актів цивільного законодавства,  не може визнаватись такою, що формулює спеціальне правило, яке підлягає переважному застосуванню порівняно із загальним правилом ч. 7 ст. 8 ЦПК [44], що не встановлює будь-яких
обмежень щодо галузевої належності закону, який підлягає застосуванню за ана­логією. Справа в тому, що ці два законодавчі положення не є несумісними: перше передбачає застосування в порядку аналогії закону актів цивільного законодавства, а друге — допускає застосування за аналогією закону будь-якої галузевої належнос­ті. Несумісність є між правовим приписом, що непрямо випливає із ч. 1 ст. 8 ЦК та виявляється при тлумаченні висновком від протилежного (відповідно до цього правового припису акти законодавства іншої галузевої належності до цивільних правовідносин не застосовуються), та загальним правилом ч. 7 ст. 8 ЦПК. Але такі правові колізії мають вирішуватись на користь загальних правил, у цьому випадку — на користь ч. 7 ст. 8 ЦПК. Обмеження, встановлені ч. 7 ст. 8 ЦПК на застосування актів законодавства за аналогією (за аналогією до цивільних правовідносин можуть застосовуватись закони іншої галузевої належності, а не підзаконні нормативно-правові акти іншої галузевої належності), слід дотримуватись. Посилання на принцип верховенства права, до змісту якого входить засада правової визначеності, не може бути підставою для висновку про те, що в порядку аналогії закону до цивільних правовідносин можуть застосовуватись підзаконні акти іншої галузевої належності. Законодавець дав відповідь на запитання про те, як слід діяти у разі відсутності актів цивільного законодавства або законів іншої галузевої належності, що можуть бути за аналогією застосовані до цивільних правовідносин: у таких випадках право-застосовчий орган користується аналогією права.

4. Підставою для застосування закону за аналогією є наявність прогалини в ци­вільному законодавстві. За наявності прогалини у практиці правозастосування вини­кає питання про наявність чи відсутність у суб'єкта певного права чи обов'язку, про обставини, з якими пов'язується їх виникнення, зміна чи припинення, про момент виникнення прав та/чи обов'язків, а законодавство відповіді на таке питання не дає. Із будь-якого правового припису, що встановлює підстави виникнення, зміни та при­пинення прав та обов'язків, права та обов'язки учасників цивільних правовідносин, непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, від­повідно до якого за інших обставин цивільні права не виникають, не змінюються, не припиняються, а при встановленні певних прав та обов'язків — інші права та обов'язки не виникають. Тобто створюється таке враження, що прогалин у цивільно­му законодавстві не існує взагалі. Але такий висновок буде правильним тільки тоді, коли є більш загальні правові приписи, що вирішують відповідні питання. Дійсно, аналогія закону не може застосовуватись у таких випадках, коли цивільні відносини врегульовані загальними нормами. Ще у рішенні Цивільного Касаційного Департамен­ту Сенату Російської Імперії зазначалось: «Спеціальний закон, який встановлює для справ і випадків певного роду винятки із загального правила, підлягає застосуванню виключно до тих справ і випадків, для яких цей закон видано, а тому його не мож­на застосовувати за аналогією до справ і випадків, які цим законом не передбачені» (Васьковський Е.В. Цивилистическая методо логия. Учение о толковании и применении гражданских законов. — М.: ЦентрЮрИнфоР, 2002. — С. 382). Цей висновок зберіг своє методологічне значення і стосовно правової системи сучасної України.

Покажемо це на наступному прикладі. Переважне право встановлюється низкою положень Цивільного кодексу та інших законів (п. З ч. 2 ст. 137 ЦК; ч. 4 ст. 362 ЦК; ч. 1, 2 ст. 777 ЦК; ч. 1, 2 ст. 822 ЦК; ч. 2 ст. ЗО Закону «Про забезпечення вимог кре­диторів та реєстрацію обтяжень» [207]; ч. 2 ст. 38 Закону «Про іпотеку» [197]; ст. 7 Закону «Про акціонерні товариства» [228] тощо). Але спеціальні правила про спосіб захисту порушеного переважного права встановлені тільки ч. З ст. 362 ЦК та ч. 1 ст. 822 ЦК, а також ст. 7 Закону «Про акціонерні товариства». При цьому ч. 1 ст. 822 ЦК встановлює спеціальний спосіб захисту права, але не встановлює позовної давності, впродовж якої такий захист може бути здійснений, що породжує питання про можливість застосування до відносин, врегульованих ч. 1 ст. 822 ЦК, спеціальної позовної давності, встановленої ч. 4 ст. 362 ЦК.

Враховуючи, що положення позначених вище законодавчих положень є близькими за змістом, виникає думка до всіх відповідних правовідносин застосовувати за ана­логією положення ч. З ст. 362 ЦК, що буде означати: 1) визнання за вкладником командитного товариства, переважне право якого на придбання відчужуваної частки в складеному капіталі товариства порушене, права пред'явити вимогу про переведення на нього прав та обов'язків за укладеним з третьою особою договором про передання останній відчужуваної частки (п. З ч. 2 ст. 137 ЦК); 2) визнання за наймачем, який належно виконував свої обов'язки за договором найму, права вимагати переведення на нього прав і обов'язків наймача за договором найму, укладеним з третьою особою на порушення переважного права наймача, передбаченого ч. 1 ст. 777 ЦК; 3) визнання за наймачем, який належно виконує свої обов'язки за договором найму, права вима­гати переведення на нього прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу, укладеного з третьою особою на порушення переважного права наймача, передбаче­ного ч. З ст. 777 ЦК; 4) визнання за наймачем житла, яке було предметом найму та придбане за договором третьою особою на порушення передбаченого ч. 2 ст. 822 ЦК переважного права наймача, права вимагати переведення на нього прав та обов'язків покупця; 5) визнання за особою, яка має зареєстровані права чи вимоги на предмет іпотеки і у відповідних випадках письмово повідомила іпотекодержателя про свій намір купити предмет іпотеки, права пред'явити вимогу про переведення на неї прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу предмета іпотеки, укладеного на порушення переважного права названої особи, передбаченого ч. 2 ст. 38 Закону «Про іпотеку»; 6) визнання за обтяжувачем права вимагати переведення на нього прав та обов'язків покупця предмета стягнення за договором купівлі-продажу цього предмета, укладеним на порушення прав цього обтяжувача, передбачених ч. 2 ст. ЗО Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».

Але пред'явлення в усіх перелічених випадках вимоги про переведення прав та обов'язків з посиланням на застосування за аналогією ч. З ст. 362 ЦК не має достатньої правової підстави. На відносини, що виникають в усіх названих випадках, поширю­ється чинність загальних правил ч. 1 ст. 203 ЦК (правочин не повинен суперечити актам цивільного законодавства, отже, і вимогам зазначених вище статей законодавчих актів, що встановлюють переважне право) і ч. 1, 2 ст. 215 ЦК, відповідно до яких невідповідність правочину inter alia вимогам ч. 1 ст. 203 ЦК є підставою недійсності правочину, а визнається такий правочин недійсним судом. Отже, відносини, пов'язані з порушенням переважного права у названих випадках, належне врегульовані загаль­ними положеннями ч. 1 ст. 203 і ч. З ст. 215 ЦК, що виключає застосування до цих відносин за аналогією ч. З ст. 362 ЦК. Посилання на те, що зміст наведених вище правовідносин, у яких особа набуває відповідного переважного права, є дуже близь­ким до правовідносин, на які поширюється чинність ч. З ст. 362 ЦК, є проявом інтуї­тивного і асоціативного тлумачення. Буква закону не допускає застосування закону за аналогією до відносин, які належне врегульовані, хоч би і загальними положенням законодавства.

Разом'з тим, треба враховувати, що захист переважного права пред'явленням позову про переведення на суб'єкта переважного права прав та обов'язків за договором, яким таке право порушене, є можливим у випадках, коли такий спосіб захисту переважного права є ефективним. Але це можливе не в силу аналогії права, а в силу ст. 13 Конвен­ції про захист прав людини і основоположних свобод [7], яка визнає за особою право на ефективний засіб захисту порушеного права, та частини другої ст. 19 Закону «Про міжнародні договори України» [213], яка приписує у разі колізії застосовувати між­народні договори переважно перед актами національного законодавства. Слід, однак, враховувати, що визнання вимоги про переведення на суб'єкта переважного права прав та обов'язків за договором, яким таке право порушене, ефективним засобом захисту права не завжди є неможливим з огляду на наступне. Якщо застосовувати за аналогі­єю ч. 4 ст. 362 ЦК, то це означає застосування і позовної давності, встановленої цією статтею. Але ж ця позовна давність є спеціальною. її тривалість є набагато меншою, ніж тривалість загальної позовної давності. Це ущемлює права особи, переважне право якої порушене, у разі застосування до таких відносин ч. 4 ст. 362 ЦК. А вибірковий підхід — застосування ч. 4 ст. 362 ЦК за аналогією у разі, коли не пропущена позовна давність в один рік, і незастосування ч. 4 ст. 362 ЦК у решті випадків — порушував би права особи, яка порушила переважне право, та її контрагента за договором, яким порушено ці права.

5. У численних випадках висновок від протилежного, відповідно до якого певні права та обов'язки за інших, ніж встановлені, обставин, не виникають, не змінюються, не припиняються чи відповідно до якого інших, ніж встановлені, прав та обов'язків не існує, не дає відповіді, необхідної для вирішення спору про цивільні права та обов'язки. У таких випадках і застосовується аналогія закону. Так, якщо ст. 344 ЦК
визначає момент набуття права власності за договором, то звідси непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис,  відповідно до якого за правилами цієї статті не може визначатись момент набуття речового права особою, яка отримує річ у тимчасове користування на підставі договору найму (оренди). Але ж такий висновок не дає можливості визначити момент виникнення речового права у наймача (орендаря). Тому всупереч цьому висновку момент виникнення речового права у наймача (орендаря) повинен визначатись із застосуванням за аналогією ст. 344 ЦК.

6. Вибір правових приписів, що підлягають застосуванню за аналогією, здійснюєть­ ся за критерієм подібності відносин, що не врегульовані цивільним законодавством, і тих відносин, які регулюються правовим приписом, який передбачається застосувати за аналогією. Але ж відносини, що врегульовані і не врегульовані цивільним зако­нодавством, можуть бути подібними за різними критеріями. Критерієм для визнання цивільних відносин подібними для цілей застосування аналогії закону є відповідність мети правового припису, який передбачається застосувати за аналогією, правовому режиму тих відносин, до яких передбачається застосування аналогії закону. Так, сто­совно господарських відносин, що мають ознаки юридичної рівності, вільного воле­виявлення та майнової самостійності їх учасників (тобто цивільних відносин, на які
поширюється чинність Господарського кодексу [42]), ст. 179 ГК встановлює юридичне значення типових і примірних договорів. Стосовно інших цивільних відносин юридич­не значення типових і примірних договорів не встановлюється. Тож виникає думка застосувати ч. 4 ст. 179 ГК за аналогією до типових і примірних договорів, що стосу­ються цивільних відносин, на які чинність Господарського кодексу не поширюється.
Якщо подібність відносин як критерій застосування аналогії закону розуміти взагалі, то слід зробити висновок про можливість застосування ч. 4 ст.  179 ГК до типових і примірних договорів, що стосуються цивільних відносин, на які не поширюється чинність Господарського кодексу. Якщо за критерій припустимості застосування за­кону за аналогією взяти критерій відповідності мети правила ч. 4 ст. 179 ГК право­вому режиму цивільних відносин, до яких ч. 4 ст. 179 ГК передбачається застосувати за аналогією, то застосування закону за аналогією в цьому випадку буде неможливим. Це законодавче положення має на меті обмежити можливість волевиявлення сторін господарських договорів. Ця мета суперечить правовому режиму, встановленому для цивільних відносин, на які не поширюється чинність Господарського кодексу. Цей правовий режим передбачає право сторін цивільних договорів за встановленими ви­нятками відступати від положень актів цивільного законодавства, в тому числі і від законів (ч. З ст. 6 ЦК). Тим більше така можливість може бути надана сторонам цивільно-правових договорів стосовно типових та примірних договорів, що затвер­джуються підзаконними актами. За таких умов застосування до цивільно-правових договорів, на які не поширюється чинність Господарського кодексу, ч. 4 ст. 179 ГК в порядку аналогії закону слід визнати неприпустимим.

7.  Застосування закону за аналогією слід відрізняти від застосування правових при­писів, що непрямо встановлюються актами цивільного законодавства та виявляються при тлумаченні за допомогою висновків ступеню, від протилежного, від наступного правового явища до попереднього і навпаки, а також методом логічного доповнення нормативного тексту.

Правило про припустимість застосування до цивільних відносин за аналогією тільки положень цивільного законодавства перешкоджає застосуванню до цивільних відносин тільки правових норм інших галузей права, що є такими (нормами) в науково суворому їх розумінні (тобто гіпотез, диспозицій та санкцій). Що стосується положень інших галузей права, що визначають поняття, то вони можуть запозичуватися при тлумаченні та застосуванні норм цивільного права. Так, було б соціально вкрай невиправданим, а юридично — помилковим при застосуванні ч. 5 ст. 13 ЦК, що забороняє викорис­тання цивільного права з метою обмеження конкуренції чи зловживання монопольним становищем, формулювати спеціальне розуміння цих категорій у сфері дії цивільного права, і не використовувати ті визначення згаданих понять, що є в ст. 27 та 29 ГК. Цивільний кодекс не визначає поняття вини, хоч і вживає його. За таких умов при визначенні поняття вини та її форм належить керуватись ст. 23 — 25 Кримінального кодексу [36].

8. Аналогія закону є можливою не тільки у випадках, коли прогалина в цивіль­ному законодавстві є наявною, а й тоді, коли такої прогалини немає, але суб'єкт правозастосування дійшов висновку про те, що певне положення акта цивільного законодавства не відповідає принципу верховенства права або іншому положенню Конституції України [1], а тому не може застосовуватись. Це призводить до утворення прогалини в цивільному законодавстві на стадії правозастосування. Так, ст. 741 ЦК явно не відповідає вимозі пропорційності (див. коментар до цієї статті), а отже, — і засаді справедливості, що входить до змісту принципу верховенства права. Тому вона не підлягає застосуванню. Утворюються відповідні прогалини в законодавстві. Вони заповнюються застосуванням за аналогією до відносин, передбачених гіпотезою ч. 1 ст. 741 ЦК, диспозиції, встановленої ч.2 ст. 741 ЦК, а до відносин, передбачених гіпотезою ч. 2 ст. 741 ЦК, — диспозиції, встановленої ч. 1 ст. 741 ЦК.

9. Є і такі випадки, коли аналогія закону застосовується всупереч правовим при­писам, які непрямо випливають із актів цивільного законодавства та виявляються при тлумаченні висновком від протилежного. Ліцензія і ліцензійний договір визнаються окремими правовими формами розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності (ч. 1 ст. 1107 ЦК). Частина 2 ст. 1113 ЦК («Укладення договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності не впливає на ліцензійні договори, які були укладені раніше») передбачає сингулярне правонаступництво в час­тині прав та обов'язків, які виникли на підставі ліцензійного договору, при переданні майнових прав інтелектуальної власності. Питання про те, чи можна ч. 2 ст. 1113 ЦК застосовувати за аналогією до прав та обов'язків, що виникли на підставі ліцензії на використання об'єкта інтелектуальної власності, має вирішуватись в наступний спосіб. У принципі, законодавець свою волю в букві ч. 2 ст. 1113 ЦК висловив чітко. Тому можна стверджувати, що з ч. 2 ст. 1113 ЦК непрямо випливає і висновком від проти­лежного виявляється правовий припис, відповідно до якого укладення договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності не тягне за собою сингулярного правонаступництва у частині прав та обов'язків, що виникли на підставі ліцензії, а тому правовідносини, що виникли на підставі раніше виданих суб'єктом права інтелектуальної власності ліцензій, в таких випадках припиняються. Але слід враховувати, що різниця між ліцензією та ліцензійним договором як підставами право­відносин щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності є суто формальною, а деякою мірою законодавцем взагалі ігнорується (ліцензія, хоч і має визначатись відповідно до ст. 1108 ЦК як односторонній правочин, все ж віднесена в ч. 1 ст. 1107 ЦК до категорії договорів). За викладених умов слід визнати правиль­ним твердження про те, що мета зберегти при переданні виключних майнових прав інтелектуальної власності правовідносини, що виникли на підставі раніше укладених ліцензійних договорів, однаковою мірою має визнаватись і стосовно випадків, коли раніше виникли правовідносини між володільцем виключних прав та третіми особами на підставі ліцензій. Тому ч. 2 ст. 1113 ЦК підлягає застосуванню за аналогією і до правовідносин, що виникають на підставі раніше виданих ліцензій. Отже, сингулярне правонаступництво при переданні виключних прав інтелектуальної власності наступає і стосовно прав, що виникли на підставі раніше виданих ліцензій.

10. Аналогія права визначається в ч. 2 ст. 8 ЦК як регулювання цивільних відносин відповідно до загальних засад цивільного законодавства. Ці засади сформульовані в ст. З ЦК. Особливе практичне значення має застосування в порядку аналогії права засад справедливості, добросовісності та розумності, закріплених у п. 6 ст. З ЦК. Ці засади далеко не вичерпують собою зміст принципу верховенства права, закріплений в ч. 1 ст. 8 Конституції [1] та який, безумовно, підлягає застосуванню, в тому числі в порядку аналогії права до цивільних правовідносин. Слід рішуче заперечити проти спроб вивести зміст права, що застосовується за аналогією, за межі позитивного права
та вести у такий спосіб пошук нормативного регулятора у сфері ірраціонального. Про­являються такі спроби і в науці, і в правозастосовчій практиці у посиланнях на дух закону, його смисл та якийсь абстрактний зміст, не прив'язаний до нормативного тексту. Справа в тому, що зміст чи смисл закону треба виявляти за допомогою відповідного логіко-юридичного інструментарію. Що стосується духу цивільного законодавства, то його пошук також слід вести не в сфері ірраціонального, а в засадах добросовісності, справедливості та розумності, закріплених у п. 6 ст. З ЦК, а більш широко — в прин­ципі верховенства права. Цей пошук є доцільним, оскільки він здійснюється не в сфері
ірраціонального, а там, де весь цивілізований світ зусиллями науковців, міжнародних організацій, урядів та судів тих країн, що зробили найбільший внесок в розвиток та утвердження принципу верховенства права, шукає зміст цього принципу.

11. Засади добросовісності, справедливості та розумності, а більш широко — прин­цип верховенства права заповнюють усі прогалини в цивільному законодавстві. Вони не залишають будь-якої можливості для розсуду суб'єктів тлумачення, в тому числі судів, інших державних органів. Якщо в актах цивільного законодавства вживаються оціночні поняття, то вони мають тлумачитись не на розсуд суб'єкта тлумачення, а від­повідно до принципу верховенства права. Якщо цивільним законом суду чи іншому державному органу надається право вирішити певне питання у сфері цивільних відно­син, то це не означає, що воно може бути вирішене на розсуд суду чи іншого органу, бо воно має бути вирішене відповідно до принципу верховенства права.

12. Засади добросовісності, справедливості та розумності, а більш широко — прин­цип верховенства права, можуть застосовуватись для заповнення прогалин у цивільному законодавстві, що виникають унаслідок визнання положень актів цивільного законо­давства такими, що не підлягають застосуванню внаслідок їх суперечності принципу верховенства права.