КНИГА ПЕРША ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

РОЗДІЛ І ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ

ГЛАВА 1 ЦИВІЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ

Стаття 1.  Відносини, що регулюються цивільним законодавством

1. Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відноси­ни (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

2. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено за­коном.

1.  Предметом правового регулювання є суспільні відносини. Ці відносини поді­ляються на види. Окремі види суспільних відносин утворюють предмет правового регулювання відповідних галузей законодавства. Отже, визнання певних суспільних відносин предметом певної галузі законодавства обумовлює застосування до цих від­носин одних чи інших правових норм. Так, відносини між двома суб'єктами, напри­клад, між податковим органом та банком з приводу податкової поруки (ч. 8.8 ст. 8  Закону «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» [164]), можуть бути визнані предметом цивільного за­конодавства. Це означає, що ці відносини регулюються цивільним законодавством, а до правовідносин, що виникають на підставі договору податкової поруки, застосовуються
норми цивільного права (зокрема, про визнання правочинів недійсними, про позовну давність, про відповідальність тощо). Якщо ж ці відносини визнати податковими, до чого підштовхує уже основний зміст закону, що передбачає податкову поруку, то тоді до правовідносин, що виникають на підставі податкової поруки, норми цивільного права застосовуватись не можуть. Зауважимо, що відносини щодо податкової поруки все-таки належать до предмета цивільного законодавства.

2. Визнання предметом цивільного законодавства майнових та особистих немайнових відносин, що характеризуються ознаками юридичної рівності, вільного волевиявлен­ня та майнової самостійності їх учасників, є загальним правилом, що не виключає встановлення спеціальних законодавчих положень, які відступають від цього прави­ла. У відповідних випадках законодавець веде пошук найбільш доцільних варіантів
регулювання майнових та особистих немайнових відносин. При цьому законодавець обґрунтовано не вважає себе пов'язаним загальним правилом про те, що цивільне законодавство не повинне регулювати відносини, яким не повною мірою характерні ознаки юридичної рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності. Це — загальна тенденція, що характерна для сучасного цивільного законодавства більшості країн. Вона проявляється, наприклад, у встановленні певних пільгових норм стосовно споживачів, суб'єктів авторського та суміжних прав тощо.

3. Слід, однак, звернути увагу на ту обставину, що предмет цивільного права у ч. 1 ст. 1 ЦК визначений невдало. По-перше, формулювання «особисті немайнові та майнові відносини» дає змогу віднести слово «особисті» і до слова «немайнові», і до слова «майнові». Тож виходить, що цивільним законодавством регулюються «особисті немайнові» і «особисті майнові» відносини. Це — очевидний недолік законодавчого
формулювання, бо термін «особисті майнові відносини» не використовується в зако­нодавстві взагалі. Правильно треба було написати або «особисті немайнові, а також майнові відносини», або «майнові та особисті немайнові відносини». По-друге, слова «цивільні відносини», взяті в дужки, розміщені всередині ч. 1 ст. 1 ЦК, а їх треба було поставити в кінці. Чинний текст дає підстави стверджувати, що цивільними є
будь-які майнові та особисті немайнові відносини, а цивільне законодавство регулює не всі цивільні відносини, а тільки ті, які засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учасників. Але таке твердження, хоч і ґрун­тується на тексті ч. 1 ст. 1 ЦК, але не може братись до уваги при правозастосуванні, оскільки суперечить численним спеціальним правилам, що виключають визнання ци­вільними тих майнових і особистих немайнових відносин, яким не притаманні ознаки юридичної рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності.

4. Майнові відносини слід розуміти з урахуванням змісту, що надається категорії майна в цивільному законодавстві. У ст. 190 ЦК майно визначається як річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. До речей відносяться не тільки об'єкти матеріального світу, матеріальні блага, що здатні безпосередньо задовольняти осо­бисті та виробничі потреби людей, а й гроші, цінні папери (ст. 177 ЦК). Оскільки
визначення договору купівлі-продажу як такого, за яким продавець зобов'язується передати покупцеві майно (ст. 655 ЦК), поширюється на відносини щодо постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу (ст. 714 ЦК), майном слід визнати і всі такі ресурси. Це відповідає тлумаченню поняття майна, що вико­ристовується у ст. 1 Додаткового протоколу (Протоколу № 1) до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [8], Європейським Судом з прав людини. Європейським Судом допускається дещо ширше тлумачення поняття майна, ніж це прийнято в законодавстві та судовій практиці України. У рішеннях Європейського Суду визнавалось, що відповідно до положень про захист прав на майно захищаються права не тільки на речі, а й на акції, на отримання орендної плати, на отримання при­бутку тощо. Це не означає, що при застосуванні положень Цивільного кодексу термін «майно» слід тлумачити широко, але при застосуванні відповідних положень названої Конвенції цей термін слід тлумачити так само, як його тлумачить Європейський Суд з прав людини.

5. У контексті ст. 1 ЦК майнові відносини слід розуміти перш за все як відносини з приводу речей та їх сукупностей. Ці відносини, урегульовані актами цивільного законодавства, можуть набувати форми абсолютних або відносних правовідносин. Абсолютні майнові відносини надають особі можливість безпосередньо діяти стосов­но об'єкта і в такий спосіб задовольняти свої потреби та здійснювати свої інтереси. Це — відносини між суб'єктом права та об'єктом. Безпосередньо ці відносини не ре­гулюються нормами цивільного права, але опосередковуються ними шляхом встанов­лення загальної заборони перешкоджати управненій особі в здійсненні її прав щодо відповідних об'єктів (речей). Ця заборона поширюється на будь-яку особу, на всіх суб'єктів цивільного права. Оскільки об'єктом майнових абсолютних відносин є речі, вони називаються речовими, а система норм, що регулює ці відносини, отримала назву «речове право». Поняття абсолютних майнових правовідносин (абсолютних майнових прав) щодо речей використовувалось у радянському правознавстві, оскільки категорії речових правовідносин і речових прав були на той час неприйнятними з ідеологічних міркувань. Слід, однак, враховувати, що об'єктом цивільного обороту стають дедалі ширше майнові права. З приводу таких об'єктів також можуть виникати абсолютні і відносні відносини.

6. У межах абсолютних майнових відносин управнена особа має можливість без­посередньо здійснити своє право на майно, не використовуючи результати дій інших осіб і не вимагаючи від них здійснення певних дій, тобто не вступаючи безпосередньо у відносини з іншими особами. На відміну від цього, у відносних майнових право­відносинах управнена особа не може здійснити свої майнові права інакше, ніж через дії іншої сторони. Так, у відносинах купівлі-продажу покупець має право отримати куплену річ, але ж передання речі повинен здійснити продавець. Відносні майнові відносини регулюються нормами зобов'язального права. Проте є значний масив норм, що не входять до складу зобов'язального права, але регулюють такі відносини (на­приклад, відносини, що виникають при спадкуванні). Відносні майнові відносини виникають не тільки з приводу передання речей, а й з приводу виконання робіт та надання послуг, у тому числі і тоді, коли роботи виконуються, а послуги надаються безоплатно.

7. Інформація визначається як нематеріальне благо (ст. 201 ЦК). Але ж визна­ється можливість відшкодування не тільки моральної, а й майнової шкоди, завданої порушенням права на інформацію (ч. 1 ст. 200 ЦК). Наведені норми цивільного за­конодавства не виключають виникнення з приводу інформації, що є об'єктом права власності (ст. 38 Закону «Про інформацію» [65]), як абсолютних, так і відносних
(зобов'язальних) правовідносин.

8. Результати творчої діяльності — об'єкти інтелектуальної власності прямо цивіль­ним законодавством до категорії майна не відносяться. Проте положення і Цивільного кодексу, і спеціальних законів, що регулюють відносини з приводу окремих об'єктів інтелектуальної власності, визнають, що стосовно цих об'єктів виникають майнові від­носини. Як і відносини з приводу речей, вони поділяються на абсолютні і відносні.
Регулювання абсолютних відносин здійснюється нормами, що входять до складу права інтелектуальної власності, а відносних — також нормами зобов'язального права.

9. Цивільне законодавство регулює не тільки майнові, а й особисті немайнові від­носини. Останні регулюються положеннями Книги другої «Особисті немайнові права» і Книги четвертої «Право інтелектуальної власності». З приводу особистих немайнових благ можуть виникати як абсолютні, так і відносні правовідносини. Це не означає, що особисті немайнові права можуть відчужуватися чи в інший спосіб передаватися іншим особам. На відміну від раніше чинного Цивільного кодексу, що, крім особистих не­ майнових прав на результати інтелектуальної діяльності, визнавав та захищав тільки право на честь, гідність та ділову репутацію, новий Цивільний кодекс значно розширив коло відносин з приводу особистих немайнових благ, що регулюються цивільним за­конодавством. Ці відносини також можуть бути як абсолютними, так і відносними.

10.  У частині першій ст. 1 ЦК зазначено три ознаки майнових та особистих не­майнових відносин, що регулюються цивільним законодавством: вони повинні бути засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учасників. Ці ознаки цивільних відносин не можуть бути визнані достатньо чіткими критеріями для того, щоб відрізняти цивільні відносини від інших, оскільки є такі випадки, коли в цивільних відносинах допускається відступлення від засад рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності. Але ж і нехтувати ними як зовсім непридатними для визначення цивільних відносин не можна.

11.  Критерій юридичної рівності означає відсутність владної підпорядкованості між сторонами відповідних правовідносин якраз в межах цих правовідносин. Органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого само­врядування зазвичай вступають з іншими суб'єктами у відносини, що характеризуються ознакою «влада — підпорядкування», але досить поширеною є участь цих органів
також в цивільно-правових зобов'язаннях як в договірних, так і в таких, що виника­ють внаслідок завдання шкоди, набуття, збереження майна без достатньої правової підстави тощо. Для розмежування публічно-правових та цивільно-правових відносин, в які вступають органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування з іншими особами, використовується критерій
рівності. Поки ці органи діють в межах своїх владних стосовно іншої сторони цих правовідносин повноважень як органи влади чи місцевого самоврядування, в тому числі і вступають в майнові відносини, на такі відносини не можна поширювати цивільне законодавство. Але ж органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, на жаль, не завжди діють в рамках повноважень, наданих їм законодавством. Тому
майновими відносинами, що ґрунтуються на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, слід вважати лише ті відносини, в яких органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування діють в межах своїх повноважень і в яких підпорядкована юридична чи фізична особа зобов'язана виконувати вказівки органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування. Діючи за межами цих повноважень, такий орган вступає в приватно-правові майнові відносини. Якщо орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, виходячи за межі своїх повнова­жень, порушує майнові або інші права фізичної або юридичної особи, із факту такого порушення виникають не публічно-правові, а приватно-правові відносини, на які по­ширюється чинність актів цивільного законодавства. Навіть підпорядкована органу
влади чи місцевого самоврядування юридична особа (підприємство) у відповідних випадках одержує право вимагати в судовому порядку визнання недійсним акта, що не відповідає компетенції органу, який його видав, чи іншим вимогам законодавства. Лише в окремих випадках нормами публічного права регулюються відносини з при­воду порушення органом виконавчої влади або місцевого самоврядування прав підпо­рядкованої юридичної особи.

Юридична особа вправі також у випадках, передбачених законом, вимагати відшко­дування збитків, завданих їй в результаті виконання нею вказівок органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим і місцевого самоврядування та їх посадових осіб, якими порушені права юридичної особи, а також унаслідок неналеж­ного здійснення такими органами або їх службовими особами своїх обов'язків щодо юридичної особи. Це закріплюється в спеціальних нормах (ст. 21, 1173, 1174 ЦК; ч. З ст. 147 ГК [42]). Оскільки такі відносини носять цивільно-правовий характер (у частині, що виходить за межі обов'язку підприємства підпорядковуватися органу виконавчої влади або місцевого самоврядування), юридичні особи можуть захищати свої цивільні права перед зазначеними органами і в інші способи, передбачені законами для захисту цивільних прав. Викладене стосується і фізичних осіб (ст. 56 Конституції України [1]).

12.  При переданні державного або комунального майна від однієї юридичної особи до іншої (це називається передання майна з балансу однієї юридичної особи на баланс іншої) виникають не лише публічно-правові майнові відносини між кожною із таких юридичних осіб та її органом вищого рівня — відносини, засновані на адміністра­тивному чи іншому підпорядкуванні однієї сторони іншій, — але і приватно-правові майнові відносини між зазначеними юридичними особами, які (відносини) регулю­ються нормами Цивільного кодексу (Закон «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» [124]). У таких випадках виникають публічно-правові від­носини між органом виконавчої влади або місцевого самоврядування, з однієї сторони, і організацією, зобов'язаною передати майно, та організацією, зобов'язаною прийняти майно, з іншої. Проте, і відносини між організацією, зобов'язаною передати майно, з однієї сторони, і організацією, зобов'язаною прийняти це майно, з іншої сторони, потребують при цьому правового врегулювання, якщо тільки майно безпосередньо передається від однієї організації іншій, а не вилучається у однієї організації органом виконавчої влади (місцевого самоврядування) у своє безпосереднє управління і зго­дом не передається іншій організації. Так, наприклад, між організацією, що приймає, і тією, що передає, може виникнути спір про недостачу переданого майна. Він повинен кваліфікуватися як спір цивільно-правовий.

13. Звернемо увагу також і на ту обставину, що перебування юридичних осіб у від­носинах «влада — підпорядкування» не виключає укладення ними цивільно-правових договорів, тобто вступу відповідних органів, що мають владні повноваження та є юридичними особами, в цивільно-правові відносини з підпорядкованими юридичними особами. Юридично ці два види відносин жодним чином не впливають один на інший. Але проблема розмежування цивільно-правових і публічно-правових відносин при цьо­му набуває суттєвої складності. Так, відносини між державними замовниками (мініс­терствами, іншими центральними органами виконавчої влади, місцевими державними адміністраціями) і виконавцями державного замовлення відповідно до Закону «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» [95] повинні бути кваліфіковані як цивільно-правові, хоча б виконавцем була юридична особа, що визначається чинним законодавством як казенне підприємство, а замовником — мі­ністерство, що здійснює управління цим казенним підприємством. Такий же характер мають відносини між державними замовниками і виконавцями державного оборонного замовлення (Закон «Про державне оборонне замовлення» [127]); між органом, який здійснює управління державним матеріальним резервом, з однієї сторони, і юридич­ними особами, які здійснюють поставку і зберігання продукції матеріального резерву (Закон «Про державний матеріальний резерв» [108]), — з іншої. Проте в останньому випадку законодавець визнає можливим за неналежне виконання обов'язків, які носять цивільно-правовий характер, застосовувати публічно-правові санкції. Визначення їх правової природи особливо ускладнюється тим, що в ст. 14 Закону «Про державний матеріальний резерв» (у заголовку статті і ч. 6) вони називаються мірами майнової відповідальності, а в ч. 4 ст. 8 і в ст. 15 названого Закону — фінансовими санкціями. Про публічно-правовий характер санкцій, передбачених ст. 14 Закону «Про держав­ний матеріальний резерв», свідчить те, що вони застосовуються на підставі рішення центрального органу виконавчої влади (Президент України видав Указ, відповідно до якого створено Державний комітет України з державного матеріального резерву [260] та іншим Указом затвердив Положення про Державний комітет України з державно­го матеріального резерву) у безспірному порядку (ч. 17 ст. 14 зазначеного Закону). Про це ж свідчить і можливість оскарження таких рішень у суді. Це означає, що на відносини щодо застосування таких санкцій не поширюються положення Цивіль­ного кодексу про вину юридичної особи, що припустилася порушення, про позовну давність (останнє безпосередньо сформульовано в ч. 6 ст. 14 Закону «Про державний матеріальний резерв» і п. 6 ч. 1 ст. 268 ЦК).

14. Не застосовується Цивільний кодекс і до податкових правовідносин. При цьому податкові правовідносини треба розуміти не тільки як буквально податкові, а ширше, тобто як правовідносини з приводу податків і зборів (обов'язкових платежів), як вони характеризуються в Законі «Про систему оподаткування» [109]. Зокрема, до категорії податкових належать і відносини, що ґрунтуються на договорі про розстрочення або відстрочення податкових зобов'язань (ч. 14.5 ст. 14 Закону «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фонда­ми» [164]), а також відносини податкової застави (ст. 8 того ж Закону). Сама правова конструкція договорів у сфері податкових (бюджетних) відносин є юридично небездо­ганною. Природі публічних відносин відповідає звернення відповідних осіб із заявою чи клопотанням до державного органу чи органу місцевого самоврядування та видання таким органом розпорядчого акта, яким заява чи клопотання задовольняються або від­хиляються. Але ж, якщо законодавець визнав за необхідне використання договірної форми, не можна виключати застосування до відповідних відносин за аналогією норм цивільного права. Врешті-решт, якщо законом прямо не передбачається застосування законодавства за аналогією (це стосується Господарського процесуального кодексу),
жодний спір не може бути невирішеним з мотивів відсутності законодавства (части­на шоста ст. 4 ГПК [31]).

15. Публічно-правовий характер мають також відносини з приводу надсилання ви­давцями передбаченим законодавством установам і організаціям обов'язкових примір­ників видань (ст. 24 Закону «Про видавничу справу» [114]). У силу цього установи і організації, які мають право на одержання обов'язкових примірників, не можуть без­посередньо звертатися до видавців з позовами про передання примірників відповідних видань. їх право не є цивільним і не може захищатись в порядку, встановленому для захисту цивільного права. Таке право може бути реалізоване тільки шляхом звернення до відповідних органів виконавчої влади, що контролюють видавничу діяльність.

16. Податкові відносини повністю охоплюються поняттям бюджетних відносин. Тому, в принципі, і не було необхідності спеціально в ст. 1 ЦК вказувати на те, що Цивільний кодекс не застосовується до податкових відносин. Але бюджетні відносини податковими не вичерпуються. Бюджетні відносини в науці розуміються як відносини з приводу формування і використання державного і місцевих бюджетів в Україні.
Доходи бюджетів формуються не тільки за рахунок податків і зборів (обов'язкових платежів), встановлених Законом «Про систему оподаткування», але й за рахунок ін­ших джерел, передбачених Бюджетним кодексом України (ст. 23, 69, 71) [37]. Серед цих джерел є і такі, що у своїй основі є цивільно-правовими. Це, зокрема, — орендна плата, що сплачується за користування державним чи комунальним майном.

Правовідносини з приводу внесення орендної плати, виплати дивідендів на користь бюджетів у випадках, передбачених ст. 29, пп. 6, 10 ст. 69 Бюджетного кодексу, мають цивільно-правовий характер. Тому, зокрема, розмір, умови та строки сплати орендної плати за землю не визначаються податковим законодавством, а встановлюються в до­говорах оренди (ст. 19 Закону «Про плату за землю» [103]). Встановлюється лише, що річна орендна плата за ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, не може перевищувати 12 відсотків їх нормативної грошової оцінки (частина п'ята ст. 21 Закону «Про оренду землі» [205]). Проте адміністрування плати за оренду земельних ділянок державної і комунальної власності здійснює державна податкова служба.

17.  На стадії витрачання коштів державного і місцевих бюджетів також тісно по­єднуються бюджетні і цивільні правовідносини, що ставить проблему їх розмежуван­ня. Про наявність у цій сфері не тільки публічних, а й цивільних відносин свідчить посилання в ч. 1 ст. 60 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» [112] на те, що територіальним громадам сіл, селищ, районів у містах належить право власності на доходи місцевих бюджетів. Це ставить проблему розмежування бюджетних (публіч­них) і цивільних (приватних) відносин щодо витрачання бюджетних коштів. Кошти державного і місцевих бюджетів можуть витрачатися на фінансування відповідних юридичних осіб, здійснення виплат суб'єктам підприємницької діяльності та іншим особам, що отримали право на виплати із бюджетів. У цьому випадку з приводу ви­плат із бюджетів виникають тільки бюджетні відносини. І проблема їх розмежування з відносинами цивільно-правовими не виникає. Проте кошти бюджетів спрямовуються також на оплату товарів (робіт, послуг), поставлених (виконаних, наданих) відповідно до державного замовлення, на виплату дотацій суб'єктам підприємницької діяльності, які випускають суспільно необхідну продукцію, у випадках державного регулювання цін (ч. 6 ст. 191 ГК [42]). У подібних випадках порушення відповідним органом ви­конавчої влади чи місцевого самоврядування обов'язку перерахувати такому суб'єкту у встановлені строки грошові кошти із бюджету тягне виникнення між державою чи територіальною громадою як власниками бюджетних коштів і відповідним суб'єктом цивільних правовідносин, в силу яких розпорядники бюджетних коштів зобов'язані здійснити на користь підприємств встановлені виплати. Якщо між розпорядниками бюджетних коштів і юридичною особою укладений договір, підприємство одержує право пред'явити вимогу про стягнення грошової суми на підставі ст. 526, 622 ЦК. Якщо ж такий договір не укладався, застосуванню підлягає ст. 1212 ЦК.

18. Разом з тим, частина друга ст. 1 ЦК припускає можливість встановлення законом випадків, коли до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових та бюджетних відносин може застосовуватись цивільне законодавство.

19. Розмежування сфер дії цивільного та житлового права здійснюється на під­ ставі ст. 810 ЦК: 1) до договору найму житла, що не є об'єктом права державної або комунальної власності, застосовуються положення Цивільного кодексу, якщо інше не встановлено законом. Під «законом» тут розуміються спеціальні положення ци­ вільних законів, а не Житловий кодекс [29] або інші акти житлового законодавства; 2) викладене правило не поширюється на відносини щодо найму житла, яке є об'єктом права державної або комунальної власності. До цих відносин застосовуються акти житлового законодавства.

20. Цивільний кодекс, за загальним правилом, не може застосовуватися також до трудових відносин. Такий висновок випливає із вказівки ч. 1 ст. 9 ЦК на те, що норми Цивільного кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сфері найманої праці, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. При роз­межуванні сфери дії трудового і цивільного законодавства слід враховувати історичний
фактор: трудове право утворилось за рахунок елементів публічного і приватного права у зв'язку з потребою спеціального врегулювання сукупності суспільних відносин, пря­мо чи опосередковано пов'язаних з працею. Правильно чи неправильно визначив цю сукупність законодавець — не предмет для роздумів правозастосувача. Для останнього законодавець завжди правий. Тому на відносини, врегульовані спеціальною сукупніс­тю правових норм, яка отримала найменування «трудове законодавство», Цивільний кодекс поширюватися не може. Із цього випливають такі висновки:

1) відносини, які включають майновий компонент, кваліфікуються як трудові, якщо вони містять ознаки, зазначені в ст. 21 КЗпП [28]. За відсутності таких ознак відно­сини повинні кваліфікуватися як такі, що регулюються Цивільним кодексом. Інакше кажучи, при кваліфікації відносин слід виходити із презумпції їх цивільно-правового характеру. Суб'єкт, який доводить їх трудо-правовий характер, повинен свою позицію обґрунтувати. Протилежний підхід не відповідав би уявленню, яке склалося та знайшло відображення в законодавстві, про підстави виникнення цивільних прав і обов'язків, якими визнаються правочини, не тільки передбачені законом, але й не передбачені ним (за умови, що такі правочини не суперечать закону). Таким чином, предмет цивільного права носить відносно відкритий характер: якщо відносини, що за своєю природою не мають яскраво вираженого публічного характеру, не врегульовані іншими галузями права, їх слід віднести до предмету цивільного права. Як приклад можна назвати від­носини з приводу так званого особистого підряду. їх зміст полягає у виконанні певної роботи, але вони не можуть бути віднесені до предмету трудового права, оскільки не передбачають підпорядкування виконавця внутрішньому трудовому розпорядку за­мовника, а без цього відносини відповідно до ст. 21 КЗпП не можуть кваліфікуватися як трудові. Це дало підставу для правильного висновку в практиці правозастосування про те, що такі відносини регулюються цивільним законодавством. Такий висновок є загальновизнаним. Викладене тут не виключає права законодавця інакше розмеж­увати предмет трудового і цивільного права. Таку спробу здійснили автори проекту Трудового кодексу України, що знаходиться на розгляді у Верховній Раді;

2)   відносини, врегульовані нормами трудового законодавства, тобто нормами спе­ціальними, не можуть регулюватися нормами Цивільного кодексу. Всі колізії між трудовим і цивільним законодавством повинні вирішуватись на користь першого;

3)   оскільки в процесі формування трудового законодавства в нього не були включені норми, що регулюють окремі аспекти трудових відносин, у цій частині до трудових відносин застосовуються норми цивільного законодавства. Так, законодавство про працю у низці випадків передбачає надання власником характеристики працівника. Однак питання спростування відомостей, що містяться в характеристиці, які, на думку працівника, не відповідають дійсності, законодавством про працю не врегульовані. Отже, до таких відносин повинні застосовуватися норми Цивільного кодексу (ст. 277). Зазначимо, проте, що відносини з приводу відшкодування моральної шкоди, завданої власником шляхом поширення відомостей, які не відповідають дійсності, не можуть ре­ гулюватися актами цивільного законодавства, оскільки є спеціальна ст. 237^і КЗпП. Ви­няток становлять лише ті випадки, коли власник завдав працівникові моральну шкоду поза будь-яким зв'язком з трудовими відносинами.  Чинне трудове законодавство не визначає відповідальності власника (наймача, роботодавця) і відповідного підпри­ємства за несхоронність особистих речей працівників. Ці відносини також регулюються цивільним законодавством, що випливає із ч. 1 ст. 9 ЦК.

Викладене не може бути підставою для висновку про перевагу у застосуванні ч. З ст. 99 ЦК, яка передбачає можливість усунення членів виконавчого органу това­риства, перед відповідними положеннями трудового законодавства. Частина 3 ст. 99 ЦК формулює правило, яке не виключає застосування відповідних положень тру­дового законодавства про звільнення працівників. При застосуванні цього правила переведення відповідних працівників на іншу роботу без їх згоди неможливе також тому, що це суперечить спеціальним положенням Кодексу законів про працю [28], частини другої ст. 43 Конституції України [1] та міжнародним договорам України, що забороняють примусову працю.

21. Цивільний кодекс поширює норми цивільного законодавства на земельні від­носини. Раніше це прямо передбачалось лише в окремих випадках, зокрема, стосовно оренди земельних ділянок (ст. 2 Закону «Про оренду землі» [205]). Але слід вра­ховувати, що ч. 1 ст. З Земельного кодексу [38] передбачає регулювання земельних відносин Конституцією, Земельним кодексом, а також іншими нормативно-правовими актами, що прийняті відповідно до них. Частина 1 ст. 4 Земельного кодексу відносить до земельного законодавства цей Кодекс, «інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин». Із цих спеціальних положень випливає, що норми Цивільно­го кодексу можуть застосовуватись до відносин, об'єктом яких є земельні ділянки (земля), лише у тих випадках, коли вони не врегульовані Земельним кодексом або іншими спеціальними законами. Слід враховувати, що застосування норм цивільного права до земельних відносин буде носити непоодинокий характер. Адже Земельний кодекс передбачає широкі можливості залучення земельних ділянок до майнового обороту. Для регулювання відносин, що при цьому виникають, явно недостатньо того правового інструментарію, що формулюється в нормах земельного законодавства. Тому в Земельному кодексі (наприклад, у ст. 127 та інших) мова йде про придбання земельних ділянок на підставі цивільно-правових договорів. При цьому застосування положень цивільного законодавства до земельних відносин буде носити характер пря­мого (а не за аналогією), оскільки із ст. 1 ЦК випливає можливість поширення норм, що формулюються в Цивільному кодексі, на земельні відносини.

22. Кодекс України про надра [33] не допускає залучення надр до цивільного обо­роту. Це виключає застосування до гірничих відносин Цивільного кодексу за винятком випадків, що встановлені ч. 1 ст. 9 ЦК, тобто за умов, коли ці відносини не врегульо­вані іншими актами законодавства.

23. Водний кодекс України [35] не допускає залучення вод до цивільного оборо­ту. Це виключає застосування до водних відносин Цивільного кодексу. У той же час з'являється, щоправда, гранично обмежена, можливість залучення вод в цивільний обороту. Стаття 4 Закону «Про оренду землі» допускає можливість оренди земель­них ділянок з розміщеними на них водоймищами. У відповідних випадках до водних
відносин застосовуються положення Цивільного кодексу. Це ж стосується і лісових відносин.