25.  У силу залишкового принципу формування кола суспільних відносин, на які поширюється чинність норм цивільного права (воно регулює всі майнові та немайнові відносини, що мають приватний характер та не віднесені до предмета регулювання інших (спеціальних) галузей права), у багатьох актах законодавства про природні ресурси і навколишнє природне середовище прямо чи опосередковано зазначено про
можливість застосування цивільно-правової відповідальності за порушення земельного, водного, лісового, гірничого законодавства, законодавства про надра, про охорону навколишнього природного середовища, атмосферного повітря, законодавства про пестициди і агрохімікати, про відходи, металобрухт, про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення тощо (ст. 152 Земельного кодексу; ст. ПО Водного кодексу; ст. 98 Лісового кодексу [46]; ст. 65 Кодексу про надра; ст. 49 Гірничого Закону [143]; ст. 20 Закону «Про пестициди і агрохімікати» [88]; ст. 45 Закону «Про охорону атмосферного повітря» [174]; ст. 69 Закону «Про охорону на­вколишнього природного середовища» [50]; ст. 42 Закону «Про відходи» [125]; ст. 16 Закону «Про металобрухт» [130]; ст. 48 Закону «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» [84]). Слід звернути увагу на ту обставину, що цивільно-правова відповідальність можлива за порушення публічно-правових норм про природні ресурси і захист навколишнього природного середовища. Відшкодування шкоди в цих випадках провадиться на користь державного чи відповідних місцевих бюджетів.

26. У статті, що коментується, не йдеться про те, що Цивільний кодекс не поши­рюється на цивільно-процесуальні та господарсько-процесуальні відносини, оскільки це вважається само собою зрозумілим. Тим часом, проблема розмежування цих двох тісно пов'язаних видів відносин виникає у практиці. Матеріальні цивільно-правові відносини не припиняються фактом звернення управненого суб'єкта з позовом про захист права, яке є елементом цих відносин. Протягом усього часу розгляду справи в суді продовжують існувати і розвиватися матеріально-правові відносини, над яки­ми надбудовуються публічно-правові процесуальні відносини. Процесуально-правові відносини дозволяють зрештою (шляхом винесення рішення суду і його примусового виконання) відновити нормальний розвиток матеріально-правових відносин. Крім того, в рамках процесуально-правових відносин можуть бути прийняті засоби забезпечення позову, які створюють додаткові можливості для відновлення порушених цивільних прав. Ілюстрацією зв'язку цивільних і процесуальних відносин є п. 1 ч. 2 ст. 432 ЦК, в якому містяться суто процесуальні положення.

Висновок про одночасне (паралельне) існування матеріально-правових і проце­суальних відносин ґрунтується на тому, що ні глава 50 Цивільного кодексу, ні інші нормативно-правові акти не передбачають припинення матеріальних правовідносин (зокрема, зобов'язань) у зв'язку зі зверненням з позовом до суду. Як правило, звернен­ня з позовом до суду покликане лише забезпечити нормальний розвиток матеріально-правових відносин, усунути порушення прав його сторін. Тому і набрання рішенням суду законної сили звичайно не припиняє цивільно-правових відносин.

У той же час позов про присудження до виконання обов'язку в натурі і процесуальні відносини, які виникають на його основі, мають специфічний зв'язок з матеріально-правовими відносинами, захист яких вони зобов'язані забезпечити. Звернення з таким позовом також не може припинити ні прав та обов'язків сторін у правовідносинах, ні способів їх забезпечення. У період розгляду справи в суді одночасно існують і матеріально-правові, і процесуально-правові відносини. Однак з дня набрання законної сили рішенням суду про присудження до виконання в натурі обов'язків в матеріально-правових відносинах обов'язки мають виконуватись уже в межах публічно-правових процесуальних відносин. Добровільне виконання обов'язку (рішення суду) не може спричинити їх повного припинення. Вони припиняються в публічно-правових формах: державний виконавець про добровільне виконання складає акт, який підписується стягувачем (управненим) і боржником (зобов'язаним). Це передбачено частиною третьою ст. 30 Закону «Про виконавче провадження» [129].

Викладене дозволяє зробити наступні практичні висновки: 1) звернення з позовом про примушення до виконання обов'язку в натурі, в тому числі і про стягнення гро­шової суми, виплата якої передбачена договором, не припиняє обов'язку виплатити проценти та пеню; 2) з дня набрання законної сили рішенням суду про присудження до виконання обов'язку в натурі не припиняється нарахування процентів, а також пені за прострочення виконання відповідного обов'язку; 3) виконання рішення суду про присудження до виконання обов'язку в натурі повинно провадитись в процесуальних (публічно-правових) формах; 4) мирові угоди на стадії виконавчого провадження можливі за умови затвердження їх судом (п. 2 частини першої ст. 37 Закону «Про виконавче провадження»); 5) припинення обов'язку шляхом виконання судового рі­шення заліком не допускається без оформлення акта відповідно до ст. ЗО Закону «Про виконавче провадження»; 6) непред'явлення виконавчого листа, наказу господарського суду чи іншого виконавчого документа у встановлений строк, як правило, позбавляє стягувача права на примусове стягнення, а добровільне виконання, не оформлене в публічно-правовій формі, дає право вимагати повернення виконаного.

27.  Останнім часом актуалізувалась проблема розмежування відносин, що регу­люються цивільним законодавством, з одного боку, та законодавством про виконавче провадження, з іншого. Мали місце випадки, коли органи державної виконавчої служ­би здійснювали дії стосовно осіб, що не були учасниками виконавчого провадження, а суди відмовляли в захисті прав таких осіб з посиланням або на те, що вони не є учасниками виконавчого провадження, або на те, що дії державних виконавців та органів державної виконавчої служби мають оскаржуватись в спеціальному порядку, передбаченому законодавством про виконавче провадження. У зв'язку з цим слід мати на увазі, що законодавство про виконавче провадження та про порядок оскарження дій (бездіяльності) державних виконавців (органів державної виконавчої служби) може поширюватись на відносини, якщо однією із сторін є боржник або стягувач. У спеціально передбачених випадках таке законодавство поширюється на правовідносини з участю інших осіб (наприклад, ст. 53 Закону «Про виконавче провадження»). На
інші відносини законодавство про виконавче провадження поширюватись не може. Тому ст. 59 названого Закону надає особі, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, право звернутись до суду не із скаргою, що ви­пливає із правовідносин, які виникають у процесі виконавчого провадження, а з позо­вом, зміст якого складають матеріально-правові вимоги. Зокрема, законодавство про
виконавче провадження не може поширюватись на правовідносини органів державної виконавчої служби з особами, що не є боржником або стягувачем, якщо спеціальними правилами не передбачено інше. Викладене стосується також випадків, коли відпо­відно до ст. 29 КУАП [ЗО] конфіскується майно, що не належить правопорушникові. Власник у таких випадках не є учасником провадження у справі про адміністративні
правопорушення. Він не є учасником і виконавчого провадження. Отже, у зв'язку з виконанням постанови про конфіскацію майна за його власником слід визнати право на захист своєї власності шляхом пред'явлення позову про захист права власності. Якщо порушення права власності мало місце, такий позов підлягає задоволенню.

28.  Ще одне питання розмежування сфер дії цивільного законодавства і законодав­ства про виконавче провадження пов'язане із зверненням стягнення за зобов'язаннями боржника на частину майна господарського товариства (крім акціонерного), що відпо­відає частці боржника у статутному (складеному) капіталі товариства, або на частку боржника у спільному майні. Теоретично розмірковуючи, звернення стягнення на майно боржника, в тому числі його майнові права, — це категорія виконавчого провадження. Але ж є фактом, що в Цивільному кодексі ця категорія також використовується до­сить широко (ст. 131, 149, 366, 377). За таких умов звернення стягнення слід визнати категорією не тільки виконавчого, а і цивільного права. Вимога про звернення стяг­нення на певне майно, що може бути отримане боржником відповідно до ст. 131, 169, 366, 377 ЦК, є матеріально-правовою. Можливість пред'явлення її в суді не виключає дії ст. 50 Закону «Про виконавче провадження», яка надає державному виконавцеві право звернутись до суду з поданням про визначення частки боржника у спільному майні для звернення стягнення на неї.

29.  Ускладнення правозастосування, викликане більш широким залученням до цивільного обороту землі (земельних ділянок) прийняттям Господарського кодек­су [42], потребує більш чіткого розмежування сфери дії цивільного та інших галузей законодавства. У зв'язку з цим пропонується враховувати наступне. Сфера відносин, що регулюються цивільним законодавством, протягом тривалого часу формується
за залишковим принципом: всі суспільні відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні і майновій самостійності їх учасників, регулюються цивільним законодавством за умови, що вони не врегульовані спеціальним законодавством.

Наведемо два приклади.

Державний орган прийняв індивідуальний правовий акт, що порушує цивільні пра­ва фізичної особи. З цього приводу виникають цивільно-правові відносини, оскільки державний орган діяв за межами наданих йому повноважень. До цих відносин засто­совуються норми Цивільного кодексу.

Податковий орган протиправно донарахував суму податкового зобов'язання фізич­ної особи. Відносини, що при цьому виникають, регулюються спеціальними нормами Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» [196]. Якби таких положень в спеці­альному законі не було, на відносини, що виникли, поширювалась би дія цивільного законодавства, в силу якого платник податку отримав би право вимагати повернення безпідставно набутого.

30.  У частині, в якій норми Господарського кодексу регулюють відносини, що ґрунтуються на владному підпорядкуванні, розмежування сфер дії Цивільного та Гос­подарського кодексів зазвичай не викликає ускладнень, оскільки Цивільний кодекс на такі відносини не поширюється. У випадках, коли Господарський кодекс регулює відносини,  яким притаманні ознаки юридичної рівності,  вільного волевиявлення і майнової самостійності їх учасників, таке розмежування здійснюється за загальним правилом: відносини, на які поширюється чинність Господарського кодексу, регулю­ються Цивільним кодексом, якщо у Господарському кодексі або іншому спеціальному законі відсутні відповідні спеціальні норми.

31. Сутність співвідношення сфер дії Цивільного і Господарського кодексів виражена у ч. 2 ст. 9 ЦК. Виходячи із того, що всі майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні і майновій самостійності їх учасників, регулюються Цивільним кодексом (ч. 1 ст. 1 ЦК), ч. 2 ст. 9 ЦК допускає можливість встановлення законом особливостей регулювання таких майнових відносин у сфері господарювання. Отже, існує єдиний масив майнових відносин, які характеризуються названими вище ознаками. Вони є цивільними відносинами, що регулюються Цивільним кодексом. За­коном, зокрема, Господарським кодексом [42] можуть установлюватись особливості
регулювання тієї частини цих відносин, які складаються в сфері господарювання.

32. Частина 2 ст. 9 ЦК логічно бездоганно узгоджується з ч. 2 ст. 4 ГК, яка пе­редбачає можливість визначення Господарським кодексом особливостей регулювання майнових відносин. Ця узгодженість двох Кодексів у визначенні співвідношення сфер дії Цивільного та Господарського кодексів дещо ставиться під сумнів положенням абзацу другого ч. 1 ст. 4 ГК, відповідно до якого майнові та немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом, не є предметом регулювання Господарського кодексу. Слід зробити висновок про те, що це положення суперечить численним спеціальним нормам, які сформульовані в Господарському кодексі, а тому воно застосуванню не підлягає. Ось ці положення: 1) «майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності...» (ч. 1 ст. 175 ГК). Тобто, цивільно-правові зобов'язання — це рід, а майново-господарські — це вид. Нормами цивільного права щодо цих зобов'язань встановлюються загальні (родові) правила, а нормами госпо­дарського права — спеціальні (видові); 2) «майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом» (абзац другий ч. 1 ст. 175 ГК); 3) «Гос­подарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом...» (ч. 7 ст. 179 ГК). Таке ж положення формулюється у ч. 5 ст. 182 ГК стосовно попередніх договорів.

Про поширення спеціальних положень Господарського кодексу на майнові відноси­ни, що регулюються Цивільним кодексом (за умови відповідного складу суб'єктів та виникнення цих відносин при здійсненні господарської діяльності), свідчать норми, сформульовані в ч. 4 ст. 55, ст. 92, абзаці другому ч. 1 ст. 133, ч. 2 ст. 154, ч. 2 ст. 155, ч. 4 ст. 162, ч. 4 ст. 200, ч. З ст. 202, ч. 1 ст. 223 ГК тощо.

33. Подальше розмежування сфер дії Цивільного та Господарського кодексів з урах­уванням ч.  1 ст.  175 ГК має здійснюватись шляхом встановлення кола учасників господарських відносин. Учасники господарських відносин визначаються в ст. 2 ГК занадто широко. Тут — майже всі суб'єкти будь-яких правовідносин. Дещо звужує коло господарських відносин ст. 1 ГК, відповідно до якої обов'язковим учасником гос­подарських відносин є суб'єкт господарювання. Тобто не буває господарських відносин (майнових відносин, на які поширюється чинність Господарського кодексу) без участі суб'єктів господарювання. Ще більше звужується це коло визначенням у ч. З ст. 175 ГК того, що зобов'язання майнового характеру, які виникають між суб'єктами гос­подарювання та негосподарюючими суб'єктами —  громадянами (громадянами, які не зареєстровані як підприємці), не є господарськими, регулюються іншими актами законодавства (маються на увазі акти цивільного законодавства). Із ч. 2 ст. 175 ГК випливає і позитивне правило, що відображає це негативне (таке, що встановлює, «хто не є») правило: майново-господарські зобов'язання виникають між суб'єктами господарювання, а також між такими суб'єктами і негосподарюючими суб'єктами — юридичними особами.

34. На цьому не закінчується вирішення задачі розмежування сфер дії Цивільного і Господарського кодексів. Наступним кроком на цьому шляху є встановлення кола осіб, що є суб'єктами господарювання. Суб'єкти господарювання визначаються у ст. 55 ГК. Не будемо відхилятися від теми та звертати увагу на категорію господарської компетенції (це нова для вітчизняного законодавства правова конструкція стосовно
учасників майнових відносин).

Крім громадян, які зареєстровані як підприємці, до суб'єктів господарювання нале­жать господарські організації. Це відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 55 ГК — «юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші під­приємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку».

35. Відповідно до Цивільного кодексу створюються товариства (підприємницькі і непідприємницькі) та установи (ст. 83 — 87 ЦК). Непідприємницькі товариства та установи можуть бути далекими від господарської діяльності. Але це — питання факту. Юридично вони відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 55 ГК безумовно визнаються суб'єктами господарювання. У цитованому п. 1 ч. 2 ст. 55 ГК слова «які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому порядку» відносяться не до всіх названих тут юридичних осіб, а тільки до «інших юридичних осіб», оскільки слова «інші юридич­ні особи» відокремлені від інших однорідних членів речення сполучником «а також». Звідси не слід робити висновок про те, що будь-які майнові відносини з участю таких юридичних осіб є господарськими і регулюються Господарським кодексом, оскільки цим Кодексом регулюються не всі майнові відносини суб'єктів господарювання, а тільки ті, які виникають в процесі їх господарської діяльності (ст. 1; ч. 1 ст. 3; ч. 1 ст. 175 ГК). Але ж на цьому етапі нам треба встановити коло осіб, що мають статус суб'єктів господарювання. Стосовно всіх юридичних осіб, що створюються відповідно до Ци­вільного кодексу, це питання вирішується позитивно.

36. Стосовно державних, комунальних та інших підприємств як суб'єктів господа­рювання питань виникати не повинно: вони можуть визначатись за суто формальною ознакою — наявністю в їх установчих документах згадки те, що вони є підприєм­ствами.

37. Інші особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установ­леному порядку, також визнаються суб'єктами господарювання. До таких не можуть належати органи державної влади та органи місцевого самоврядування, оскільки їм заборонено здійснення як комерційної господарської діяльності, тобто підприємництва (ч. 2 ст. 3; ч. 4 ст. 43 ГК), так і некомерційної господарської діяльності (ч. З ст. 52 ГК), а діяльність негосподарюючих суб'єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, є господарським забез­печенням негосподарюючих суб'єктів, а не господарською діяльністю (ч. З ст. З ГК).
Інші юридичні особи публічного права (крім зазначених органів) можуть бути зареє­стровані в податкових органах як неприбуткові організації і набути статусу суб'єктів господарювання в тій частині, в якій вони відповідно до законодавства здійснюють господарську діяльність. Це погоджується з ч. З ст. 45 ГК, яка поширює дію цього Кодексу на ту частину діяльності юридичних осіб, для яких підприємницька діяльність
не є основною, яка (діяльність) за своїм характером є підприємницькою.

38. Подальше відокремлення кола майнових відносин, до яких переважно над поло­женнями Цивільного кодексу застосовуються норми, сформульовані в Господарському кодексі, здійснюється за допомогою аналізу категорії господарської діяльності, оскільки Господарський кодекс регулює господарські відносини, що виникають в процесі ор­ганізації та здійснення господарської діяльності (ст. 1 ГК). Навіть у випадках, коли у майнових відносинах обидві сторони — суб'єкти господарювання, на ці відносини не може поширюватись чинність Господарського кодексу, якщо при цьому жоден із них не вступив у ці відносини у процесі організації та здійснення господарської ді­яльності.

39. Господарська діяльність у ч. 1 ст. З ГК [42] визначається як діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції,  виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність поділяється в ч. 2 ст. З ГК на два види: 1) підприємництво. Це — господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою отримання при­бутку. Суб'єкти такої господарської діяльності іменуються підприємцями. Логічно було б назвати таку господарську діяльність комерційною, маючи на увазі назву іншого виду господарської діяльності, але законодавець називає підприємництво господарською комерційною діяльністю лише в заголовку глави 4 Господарського кодексу; 2) некомерційна господарська діяльність. Вона «може здійснюватись і без мети одержання прибутку» (ч. 2 ст. З ГК). Узяте в лапки формулювання (через сполучник «і») дає підставу для висновку про те, що некомерційна господарська діяльність може здійснюватись і з метою одержання прибутку, і без такої мети. Але в спеціальному положенні ст. 52 ГК некомерційне господарювання визначається як самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами госпо­дарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку, що і слід вважати спеціальним положенням, яке під­лягає переважному застосуванню.

40. Слід очікувати, що найбільші труднощі в практиці правозастосування буде ви­кликати розмежування майнових відносин з участю суб'єктів господарювання на ті, які виникли в процесі організації та здійснення господарської діяльності, і ті, які виникли поза таким процесом. Правильне правозастосування неможливе без враху­вання того,  що господарські відносини поділяються на господарсько-виробничі,
організаційно-господарські та інші, і що господарсько-виробничими є відносини, які виникають між суб'єктами господарювання при «безпосередньому» (ч. 5 ст. З ГК) здійс­ненні господарської діяльності. Але ж і звужувати коло господарсько-виробничих (а отже, — і майнових відносин, на які поширюється чинність Господарського кодексу), з огляду на виникнення господарсько-виробничих відносин при «безпосередньому» здійсненні господарської діяльності, підстав немає. Зокрема, безпосереднє здійснення господарської діяльності не обмежується реалізацією готової продукції. Воно полягає також і в тому, що в межах майново-господарських зобов'язань суб'єкт господарювання створює матеріально-технічне забезпечення господарської діяльності, організаційні, фінансові та інші умови господарювання.

41. Господарська діяльність здійснюється,  зокрема,  казенними підприємствами (ст. 76, 77 ГК) і комунальними некомерційними підприємствами (ч. З ст. 78 ГК). Вона полягає у виготовленні та реалізації продукції, виконанні робіт, наданні послуг не тільки за плату, а і безоплатно. Важливо тільки, щоб відповідні продукція, роботи, послуги мали вартісний характер та цінову визначеність. Торгівля, посередництво — це теж господарська діяльність, оскільки при цьому виконується робота та надаються послуги з доведення товару до покупця. Навіть при реалізації суб'єктом господарю­вання зайвих або таких, що виведені з експлуатації, основних фондів, зайвих запасів
сировини, матеріалів тощо має місце господарська діяльність з огляду і на те, що при цьому виконується певна робота, надається послуга покупцю, і на те, що виручені кошти будуть використовуватись для забезпечення господарської діяльності.

42. Вимога цінової визначеності продукції, робіт, послуг виключає віднесення до господарської діяльності виконання таких робіт або надання таких послуг, ціна яких не виражена в договорі, інших документах та не може бути визначена за даними бух­галтерського обліку суб'єкта, який таку роботу виконує або такі послуги надає, чи іншим способом.

43. Звернемо увагу на ту особливість Господарського кодексу, що відображається в його положеннях, впливає на визначення сфери дії цього Кодексу та полягає в першо­черговій його орієнтації не на суспільні відносини, а на господарську діяльність і визна­чення статусу суб'єктів господарювання. Зрозуміло, що, визначаючи статус відповідних суб'єктів, встановлюючи правила здійснення тієї чи іншої діяльності, право регулює суспільні відносини. Але ж не можна не помічати і зазначеної особливості Господарсько­го кодексу та її наслідків. Для ілюстрації звернемось до ст. 218 ГК. У ч. 1 цієї статті йдеться про підставу господарсько-правовоі відповідальності учасника господарських відносин. Такими (учасниками господарських відносин) є широке коло суб'єктів. Вони перелічені в ст. 2 ГК. Не всі із них взагалі здатні нести господарсько-правову відпо­відальність (це стосується споживачів — фізичних осіб, які не зареєстровані як підпри­ємці). У подальшому (ч. 2 ст. 218 ЦК) зазначається те, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання чи неналежне виконання господарських зобов'язань, тобто, якщо зобов'язання не кваліфікується як господарське, то і його порушення тягне не господарсько-правову, а цивільно-правову відповідальність. Насамкінець зазнача­ється підстава звільнення суб'єкта господарювання від відповідальності. Якщо інша сторона господарського зобов'язання не є суб'єктом господарювання, на неї це правило не поширюється. Вона буде звільнена від відповідальності відповідно до ст. 617 ЦК, що встановлює більш широкі підстави звільнення від відповідальності. Створюється не дуже звична ситуація: якщо господарське право є самостійною галуззю права, то як же сталося, що відповідальність однієї сторони майново-господарських зобов'язань регулюється нормами цивільного права, а другої — господарського? Але це — питання для теорії. Стосовно правозастосування в цьому випадку все зрозуміло.

44.  Такий підхід здійснюється і стосовно відносин, що складаються при застосуванні штрафних санкцій. Суб'єктами їх застосування у ч. 2 ст. 230 ГК називаються учасники відносин у сфері господарювання (ст. 2 ГК). Тут уже є проблема для правозастосуван­ня, бо якщо споживачем (а це — учасник відносин у сфері господарювання) є фізич­на особа, то її зобов'язання з суб'єктом господарювання не є господарськими в силу суб'єктного складу незалежно від змісту зобов'язання. Застосування господарських санкцій у такому випадку виключається, оскільки застосуванню підлягають відповідні положення Цивільного кодексу, що поширюються на такі відносини.

45. Враховуючи недостатню опрацьованість положень Господарського кодексу, що визначають його предмет, наведемо приклади майнових відносин та спробуємо дати їм юридичну кваліфікацію на підставі норм цивільного та господарського законодавства.

45.1.   Між суб'єктами господарювання укладено договір поставки продукції, що виготовляється одним із них. З цього приводу виникло господарське зобов'язання, до якого застосовується Господарський кодекс, а в частині, що не урегульована цим Кодексом та іншими актами господарського законодавства, до цього зобов'язання за­стосовуються Цивільний кодекс та інші акти цивільного законодавства. Кваліфікація
таких відносин, як господарське зобов'язання, не залежить від способу використан­ня покупцями продукції, що поставляється, — у господарській чи іншій діяльності, оскільки одна із сторін цього зобов'язання здійснює при цьому господарську діяльність, визначену в ч. 1 ст. З ГК. Наприклад, отримана в межах цього зобов'язання продук­ція буде використана для ремонту дитячого садка, який утримує покупець — суб'єкт господарювання виключно для цілей безоплатного надання послуг своїм працівникам. Це не впливає на кваліфікацію зобов'язання, що виникло, як господарського.

45.2.   На замовлення управління освіти суб'єкт господарювання здійснює поставку комплекту меблів для облаштування школи, яка закінчена будівництвом та прийнята в експлуатацію. Відповідно до загальних правил ч. 2 ст.  175 ГК [42] ці правовід­носини треба кваліфікувати як господарське зобов'язання.  Спеціальним правилом встановлюється, що сторонами договору поставки можуть бути тільки суб'єкти гос­подарювання (ч. З ст. 265 ГК), а реалізація суб'єктами господарювання товарів (під товарами тут законодавець розуміє і продукцію виробничо-технічного призначення) негосподарюючим суб'єктам здійснюється за правилами про договори купівлі-продажу (ч. 6 ст. 265 ГК). Оскільки управління освіти є негосподарюючим суб'єктом, в цьому випадку виникло господарсько-правове зобов'язання купівлі-продажу, на яке поши­рюється чинність Господарського кодексу, а також положень Цивільного кодексу, що стосуються купівлі-продажу.

45.3.   На замовлення державної податкової адміністрації суб'єкт господарювання ви­конує роботи з капітального будівництва нової будівлі для розміщення цієї адміністра­ції. Відповідно до ч. 2 ст. 175 і ст. 317 ГК при цьому виникає господарське зобов'язання, на яке поширюється чинність Господарського кодексу, зокрема, його ст. 317 — 324, що регулюють відносини щодо капітального будівництва.

45.4.      Між суб'єктами господарювання укладено договір про спільне утримання дитячого садка з метою надання послуг працівникам цих суб'єктів господарювання виключно безоплатно. Платність чи безоплатність таких послуг не впливає на квалі­фікацію відносин, що виникли, як господарського зобов'язання, оскільки ч. 1 ст. 2 ГК визначає господарську діяльність як таку, що спрямована на надання послуг вартісного
характеру, що мають цінову визначеність (не має значення, за плату чи безоплатно вони будуть надаватись). Діяльність сторін на підставі такого договору є господар­ською діяльністю без мети отримання прибутку (ч. 2 ст. З ГК). Тому зобов'язання, що виникло, є господарським.

45.5.      Між суб'єктами господарювання укладено договір, відповідно до якого один із них в день 50-річчя заснування другого суб'єкта забезпечує виставу для працівників суб'єкта господарювання, що святкує ювілейну дату, силами колек­тивів художньої самодіяльності свого будинку культури. На підставі цього дого­вору виникло цивільно-правове зобов'язання, на яке не поширюються положення Господарського кодексу та інших актів господарського законодавства, оскільки це зобов'язання виникло не при здійсненні хоч би однією із сторін зобов'язання
господарської діяльності.

45.6.   Суб'єкт господарювання уклав договір з фізичною особою, яка не є підприєм­цем, про будівництво житлового будинку за замовленням цієї фізичної особи. Виникло цивільно-правове зобов'язання, на яке Господарський кодекс і інші акти господар­ського законодавства не поширюються, оскільки зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами —
фізичними особами, не є господарськими (ч. З ст. 175 ГК). Зазначення в ч. 1 ст. 317 ГК того, що капітальне будівництво здійснюється «суб'єктами господарювання для інших суб'єктів», не є підставою для твердження про те, що Господарський кодекс поширюється на будь-яке капітальне будівництво, в тому числі і на замовлення фі­зичних осіб, які не є підприємцями. Коли в ч. 1 ст. 317 ГК вживається термін «інші
суб'єкти», то маються на увазі суб'єкти, що визначаються в ст. 2 ГК з урахуванням ч. З ст. 175 цього Кодексу, відповідно до якої на зобов'язання з участю негосподарюючих суб'єктів-громадян (хоч би з однієї сторони) чинність Господарського кодексу поширюватися не може.

45.7.   Суб'єкт господарювання уклав договір з фізичною особою — підприємцем про поставку останньому партії товарів для наступного продажу. Виникло господарське зобов'язання, оскільки його сторони — суб'єкти господарювання — уклали договір при здійсненні господарської діяльності (ч. 1 ст. 175 ГК). Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані від­повідно до закону як підприємці, прямо називаються в п. 2 ч. 2 ст. 55 ГК суб'єктами господарювання.

45.8.   Суб'єкт господарювання уклав договір з фізичною особою — підприємцем про будівництво житлового будинку на замовлення цієї фізичної особи. Виникло цивільно-правове зобов'язання. Однією його стороною є суб'єкт господарювання, який уклав договір при здійсненні господарської діяльності, а іншою його стороною є фізична особа — споживач. Такий висновок враховує, що отримання фізичною особою статусу підприємця надає їй додаткових правових можливостей, розширює її правоздатність. Але ж це не може в будь-який спосіб вплинути на статус цієї фізичної особи в інших відносинах, в тому числі і не позбавляє фізичну особу можливості виступати в май­нових відносинах в якості споживача.

45.9.  Суб'єкт господарювання уклав договір з виконкомом місцевої ради про ре­монт даху на будинку виконкому на замовлення останнього. Виникло господарське зобов'язання, оскільки в ньому з однієї сторони бере участь суб'єкт господарювання при здійсненні господарської діяльності, а з іншої — юридична особа (ч. 2 ст. 175 ГК).

45.10.   Виробничий кооператив уклав договір про надання своєму членові безповорот­ної фінансової допомоги і допомоги робочою силою у будівництві житлового будинку. Виникло цивільно-правове зобов'язання, оскільки не можуть бути кваліфіковані як господарські зобов'язання між суб'єктами господарювання та фізичними особами, які не мають статусу суб'єктів господарювання (підприємця) (ч. З ст. 175 ГК). На такий
висновок не може вплинути та обставина, що член кооперативу та кооператив пов'язані організаційно-господарським зобов'язанням.

45.11.   Повне товариство уклало договір про безоплатне будівництво гаража з од­ним із своїх учасників на замовлення останнього. Кваліфікація такого зобов'язання значною мірою буде залежати від конкретних обставин та їх відображення в тексті договору. Будівництво гаража може бути безпосередньо пов'язане з господарською (підприємницькою) діяльністю учасника повного товариства.  Тоді зобов'язання
слід кваліфікувати як господарське, оскільки обидві його сторони є суб'єктами господарювання, один із яких при цьому безпосередньо здійснює господарську діяльність.   Будівництво гаража може бути призначене  виключно для спожив­чих  цілей  замовника.   У  цьому  випадку зобов'язання  належить  кваліфікувати як цивільно-правове,  на яке не поширюється чинність Господарського кодексу. Можлива ситуація, коли гараж буде мати подвійне призначення (для використан­ня у підприємницькій діяльності фізичної особи — учасника повного товариства і для використання в особистих цілях). У цьому випадку зобов'язання належить кваліфікувати як майново-господарське. Труднощі, що виникають при кваліфіка­ції таких правовідносин, не слід перебільшувати. Вони не є більшими, ніж ті, які виникають при застосуванні норм інших галузей права. Податкові інспекції ніяк не можуть розділити ті переговори з допомогою мобільного зв'язку, які здійсню­ються в процесі господарської діяльності, і ті, які мають бути кваліфіковані як такі, що мають особистий характер.

45.12.   Державний реєстратор з посиланням на ч. 1 ст. 27 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [215] (порушення по­рядку створення юридичної особи) відмовив у реєстрації повного товариства, оскіль­ ки жоден із його засновників не зареєстрований як підприємець. Відмова оскаржена в суді з посиланням на відсутність у Цивільному кодексі обмежень щодо можливості заснування повного товариства фізичними особами, які не зареєстровані як підприємці, і на ч. З ст. 81 ЦК («цим Кодексом встановлюється порядок створення... юридичних осіб приватного права»).  Відповідач посилається на ч.  4 ст.  83 ЦК («положення цієї глави застосовуються до всіх товариств... якщо інші правила для окремих ви­дів товариств... не встановлені законом») і ч. 7 ст. 80 ГК [42] («учасниками повного товариства... можуть бути лише особи, зареєстровані як суб'єкти підприємництва»). Позов про визнання відмови незаконною не може бути задоволений, оскільки «за­коном можуть бути встановлені особливості регулювання майнових відносин у сферігосподарювання» (ч. 2 ст. 9 ЦК). Відносини щодо створення суб'єктів господарюван­ня, виходячи із змісту Господарського кодексу, який містить численні норми стосовно створення суб'єктів господарювання, є відносинами у сфері господарювання, тому до них переважно застосовуються норми Господарського кодексу. Цей висновок враховує ту обставину, що Цивільний і Господарський кодекси, а також деякі інші кодифіковані нормативно-правові акти не тільки регулюють відносини, що складають предмет відповідних галузей права, а і вирішують питання правосуб'єктності осіб, які вступають в такі відносини, та порядку їх створення.

Такі справи підлягають розгляду в адміністративних судах (п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС [45]).

45.13.   Банк надає кредити суб'єктам господарювання, в тому числі фізичним осо­бам — підприємцям, та юридичним особам, що не є суб'єктами господарювання. Ви­никають господарські зобов'язання. Якщо ж банк надає кредит фізичній особі, яка не зареєстрована як підприємець,  виникає цивільно-правове зобов'язання,  на яке не поширюються положення Господарського кодексу та інших актів господарського законодавства.

45.14.   Суб'єкт господарювання уклав з професійно-технічним навчальним закладом і фізичними особами договір про умови професійної підготовки фізичних осіб за плату, в якому формулювались взаємні права та обов'язки суб'єкта господарювання і навчаль­ного закладу, суб'єкта господарювання і фізичних осіб, навчального закладу і фізичних осіб. На підставі цього договору виникли господарське зобов'язання між суб'єктом господарювання і навчальним закладом, а також цивільно-правові зобов'язання, на які не поширюються положення Господарського кодексу та інших актів господарського законодавства, між суб'єктом господарювання і фізичними особами, між навчальним закладом і фізичними особами.

45.15.  Суб'єкт господарювання уклав ліцензійний договір з винахідником про умови використання винаходу в господарській діяльності. Виникло цивільно-правове зобов'язання, на яке не поширюється чинність Господарського кодексу та інших актів господарського законодавства. Проте винахідник може зареєструватись як підприємець (наприклад, з метою поширення на нього більш прийнятних умов оподаткування). У такому разі укладений договір слід кваліфікувати як господарський. Відповідно, і зобов'язання, що виникло, є господарським.

45.16.   Суб'єкт господарювання уклав договір з благодійною організацією про пере­рахування на рахунок цієї організації в банку 300 тисяч гривень з умовою, що за ці гроші організація придбає автомобіль «Мерседес» та здійснить передання його як благодійної допомоги обласному управлінню державної служби вільного часу. Суб'єкт господарювання цей договір уклав не при здійсненні господарської діяльності. Тому
договір і зобов'язання не є господарськими.

45.17.   Суб'єкт господарювання уклав договір та перерахував в порядку надання безповоротної фінансової допомоги на рахунок державного органу в банку грошову суму. Виникло цивільно-правове зобов'язання, на яке Господарський кодекс та інші акти господарського законодавства не поширюються,  оскільки суб'єкт господарю­вання уклав цей договір не при здійсненні господарської діяльності, а інша сторона зобов'язання не є суб'єктом господарювання.

45.18.   Виробничі кооперативи здійснюють господарську діяльність (абзац четвер­тий ст. 2 Закону «Про кооперацію» [202]), а тому зобов'язання з участю кооперативів та інших суб'єктів господарювання, а також юридичних осіб, як правило, є господар­ськими. Виняток складають зобов'язання з участю таких суб'єктів, які (зобов'язання) утворилися не при здійсненні господарської діяльності хоч би з однієї сторони. Цивільно-правовими, на які не поширюється чинність Господарського кодексу та ін­ших актів господарського законодавства, є також зобов'язання з участю кооперативів, з одного боку, та фізичних осіб, які не мають статусу підприємців, — з іншого.

Обслуговуючі кооперативи надають послуги (абзац п'ятий ст. 2 Закону «Про коопе­рацію»), тобто здійснюють господарську діяльність (ч. 1 ст. З ГК), тому зобов'язання з їх участю належить кваліфікувати так же, як і зобов'язання з участю виробничих кооперативів. Це ж стосується і споживчих кооперативів, що виконують роботи, на­дають послуги або передають товари за плату.

45.19.    Споживче товариство визначається як організація громадян для спільної господарської діяльності (ч. 2 ст. 111 ГК; ч. 1 ст. 5 Закону «Про споживчу коопера­цію» [61]). Прийняття Закону «Про кооперацію» не вплинуло на статус споживчих товариств, визначений Законом «Про споживчу кооперацію». Тому, як правило, до­говори споживчих товариств з іншими юридичними особами є господарськими. Не
виключається їх кваліфікація як цивільно-правових, на які не поширюється чинність Господарського кодексу та інших актів господарського законодавства, в тих же випад­ках, коли договори будь-яких суб'єктів господарювання не визнаються господарськими. Майнові відносини споживчих товариств з фізичними особами, які не є підприємцями, регулюються цивільним законодавством.

45.20.    Кредитна спілка надає своїм членам кредити. Хоч ця діяльність кредитної спілки і є господарською (ч. 1 ст. 21 Закону «Про кредитні спілки» [184]), але ж участь у зобов'язанні фізичних осіб (членами кредитних спілок відповідно до ст. 1 і 10 названого Закону можуть бути тільки фізичні особи) виключає кваліфікацію таких зобов'язань як господарських.

З іншого боку, господарськими є наступні зобов'язання з участю кредитних спілок: 1) зобов'язання поруки кредитної спілки перед юридичною особою, що є кредитором члена кредитної спілки; 2) зобов'язання щодо розміщення тимчасово вільних коштів кредитної спілки в установах банків чи об'єднаній кредитній спілці; 3) зобов'язання щодо отримання кредитною спілкою кредитів в банках, об'єднаній кредитній спілці; 4) зобов'язання щодо надання кредитів іншим кредитним спілкам. При кваліфікації відносин з участю кредитних спілок належить враховувати, що вони прямо визнача­ються як неприбуткові (ч. 2 ст. 130 ГК), але ж ця стаття розміщена в главі 13 Госпо­дарського кодексу, що має посилання в заголовку на інших суб'єктів господарювання (тобто, кредитні спілки визнаються суб'єктами господарювання).

45.21.    Торгово-промислові палати є неприбутковими організаціями. Разом з тим, визнається право торгово-промислових палат займатися підприємницькою діяльністю (при цьому прибуток не розподіляється між членами палати, а спрямовується на ви­конання статутних завдань (ст. 1 Закону «Про торгово-промислові палати в Укра­їні» [121])). Торгово-промислові палати мають право надавати послуги і вступати
в інші зобов'язання із суб'єктами підприємницької діяльності та іншими юридичними особами. Всі зобов'язання, що виникають при здійсненні торгово-промисловими па­латами такої діяльності, є господарськими. Якщо торгово-промислова палата укладає договори з фізичними особами, які не є підприємцями, виникають цивільно-правові зобов'язання.

45.22.    Відповідно до підпункту «а» п. 7.11.11 ч. 7.11 ст. 7 Закону «Про оподат­кування прибутку підприємств» [113] органи державної влади, органи місцевого са­моврядування та створені ними юридичні особи, що утримуються за рахунок коштів відповідних бюджетів, належать до категорії неприбуткових організацій.  Низкою нормативно-правових актів [339] за цими юридичними особами визнається право нада­вати платні послуги. Відносини щодо їх надання можуть бути визнані господарською діяльністю, визначеною в ч.  1 ст. З ГК [42], залежно від того, який суб'єкт надає послуги. Якщо таким є орган державної влади або орган місцевого самоврядування, зобов'язання, що виникло за таких умов, не може бути кваліфіковане як господарське, оскільки таким органам заборонено здійснення як комерційної господарської діяльності, тобто підприємництва (ч. 2 ст. 3; ч. 4 ст. 43 ГК), так і некомерційної господарської діяльності (ч. З ст. 52 ГК). Якщо послуги надають інші неприбуткові організації, що утримуються за рахунок бюджетів, неприбуткові організації виступають як суб'єкти господарювання.

Тому такі зобов'язання є господарськими у всіх випадках, коли послуги надаються суб'єктам господарювання або юридичним особам, які не є суб'єктами господарювання. У разі надання послуг фізичним особам, що не є підприємцями, виникають цивільні зобов'язання, на які не поширюються положення Господарського кодексу та інших актів господарського законодавства. Стосовно здійснення господарської діяльності юридичними особами, що мають статус неприбуткових організацій, необхідно врахо­вувати наступне. Такі юридичні особи можуть визнаватися суб'єктами господарювання лише у відносинах, в яких вони надають послуги, виконують роботи чи передають товари в межах дозволеної для них господарської діяльності. Інший випадок, коли на відносини з участю юридичних осіб, що мають статус неприбуткових організацій, поширюється чинність Господарського кодексу, пов'язується з отриманням такими особами товарів, робіт, послуг від суб'єктів господарювання.

45.23. Управління Пенсійного фонду і управління освіти уклали договір купівлі-продажу меблів, що виявилися у продавця зайвими. З цього приводу виникло цивільно-правове зобов'язання, на яке положення Господарського кодексу та інших актів гос­подарського законодавства не поширюються, оскільки обидві сторони договору не є суб'єктами господарювання.

46.  Складність розмежування предмета цивільного та господарського права про­явилася в багатьох формулюваннях Господарського кодексу. Так, ч. 2 ст. 218 ГК встановлює: «Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або нена­лежне виконання господарського зобов'язання..., якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення». Тут
спочатку йдеться про учасників господарських відносин, якими відповідно до ст. 2 ГК є, зокрема, споживачі, в тому числі і фізичні особи, які не зареєстровані як підприємці. Далі зазначається про відповідальність за порушення господарського зобов'язання, учасниками якого громадяни, які не є господарюючими суб'єктами (громадяни, які не зареєстровані як підприємці), бути не можуть (ч. 1 ст. 175 ГК). Отже, положення ч. 2 ст. 218 ГК поширюється на учасників господарських зобов'язань, якими можуть бути суб'єкти господарювання (ст. 55 ГК) і негосподарюючі суб'єкти —  юридичні особи, в тому числі органи державної влади і місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією (ч. 2 ст. 175 ГК). Але на цьому труднощі в тлумаченні ч. 2 ст. 218 ГК не закінчуються. Далі йдеться про умови звільнення від відповідаль­ності суб'єктів господарювання, що виключає поширення цього правила на юридичних осіб, які не є суб'єктами господарювання, але можуть бути учасниками господарських зобов'язань відповідно до ч. 2 ст. 175 ГК.

Виходить, що інша сторона тих же правовідносин звільняється від відповідальності відповідно до положень Цивільного кодексу (ст. 614, 617). Наведене свідчить про значне і невиправдане ускладнення нормативного матеріалу. Такого вітчизняна юри­спруденція ще не знала: одна сторона зобов'язання звільняється від відповідальності відповідно до положень однієї галузі права, а інша — другої. Але ж ще гіршим було б шукати вихід при правозастосуванні за межами букви закону та виправляти при правозастосуванні невдалі положення закону.

47.  Господарський кодекс поширюється на організаційно-господарські відносини, якими є «відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень в процесі управління господарською діяль­ністю» (ч. 6 ст. З ГК). Поняття організаційно-господарських повноважень як родове частково розкривається через видове поняття організаційно-установчих повноважень власника (ст. 135 ГК). Для уточнення поняття «організаційно-господарські повно-важеня» можна використати положення ч. 5 ст. 22 ГК, відповідно до якої «держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб'єктів господарювання, що належать до цього сектору і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління». Анало­гічним щодо територіальних громад та органів місцевого самоврядування є положення ч. 1 ст. 24 ГК: «управління господарською діяльністю у комунальному секторі економі­ки здійснюється через систему організаційно-господарських повноважень територіаль­них громад та органів місцевого самоврядування щодо суб'єктів господарювання, які належать до комунального сектора економіки і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління».

48. Організаційно-господарські відносини як предмет Господарського кодексу відповідно до ст. 176 ГК виникають між: а) суб'єктом господарювання (юридичною особою) і засновником цього суб'єкта (органом державної влади, місцевого самовря­дування, наділеним господарською компетенцією щодо суб'єкта господарювання). Термін «господарська компетенція» стосовно зазначених органів використовується в ч. 1 ст. 2; ч. 2 ст. 8; ч. 4 ст. 57 ГК, але його зміст достатньо чітко не визначається. Разом з тим, поняття «господарська компетенція», що розглядається як сукупність господарських прав та обов'язків, використовується стосовно суб'єктів господарювання
в ч. 1 ст. 55 ГК; б) суб'єктами господарювання, що створюють об'єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань чи товариств (ці відносини виходять за межі предмета цивільного права, оскільки однією із їх сторін є органи управління, що не є юридичними особами); в) суб'єктом господарювання, якому учасники договору про спільну діяльність доручили керівництво спільною ді­яльністю, і іншими учасниками такого договору (ч. 4 ст. 176 ГК); г) іншими суб'єктами (абзац п'ятий ч. 2 ст. 176 ГК).

49. Для більш чіткого визначення організаційно-господарських відносин спробу­ємо охарактеризувати суб'єктів цих відносин, визначити їх зміст та звернути увагу на деякі їх особливості.

Якщо юридична або фізична особа заснувала господарське товариство або під­приємство, то відносини між цією юридичною особою та господарським товариством (підприємством) є організаційно-господарськими. На них поширюється чинність Господарського кодексу, а в частині, не урегульованій цим Кодексом, ці відносини регулюються Цивільним кодексом. Засновниками господарських товариств і підпри­ємств можуть виступати державні органи, що наділені організаційно-установчими повноваженнями (ст. 135 ГК); органи влади Автономної Республіки Крим і органи місцевого самоврядування, що наділені тими ж повноваженнями; господарські товари­ства (ст. 114 ЦК; ст. 79 ГК [42]), а також інші суб'єкти господарювання за відсутності встановлених законодавством обмежень (абзац четвертий ч. 2 ст. 176 ГК організаційно-господарськими зобов'язаннями називає зобов'язання між суб'єктами господарювання у разі, якщо один із них щодо іншого є дочірнім підприємством); торгово-промислові палати (ст. 11 Закону «Про торгово-промислові палати» [121]); об'єднання громадян (ст. 20 Закону «Про об'єднання громадян» [62]); релігійні організації (ст. 19 Закону «Про свободу совісті і релігійні організації» [49]); благодійні організації (ст. 13 За­кону «Про благодійництво і благодійні організації» [116]); профспілки (ст. 35 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» [139]); організації робото­давців (ст. 28 Закону «Про організації роботодавців» [172]); споживчі товариства, їх спілки (ст. 11 Закону «Про споживчу кооперацію» [61]); творчі спілки (ст. 23 Закону «Про професійних творчих працівників і творчі спілки» [118]); фізичні особи (ст. 114 ЦК; ст. 79 ГК). На останнє треба звернути увагу — відносини між фізичними особами — засновниками підприємницького товариства або приватного підприємства і таким товариством, підприємством є організаційно-господарськими.

50. Організаційно-господарські зобов'язання між засновником та створеним ним господарським товариством,  підприємством включають наступні  права суб'єкта організаційно-господарських повноважень: 1) визначати, в тому числі змінювати, мету і предмет господарської діяльності; 2) визначати структуру утвореного ним суб'єкта господарювання; 3) визначати склад і компетенцію органів управління суб'єкта госпо­дарювання; 4) передавати майно у власність суб'єкта господарювання або закріплювати майно на праві господарського відання (для здійснення комерційної господарської діяльності) чи на праві оперативного управління (для здійснення некомерційної гос­подарської діяльності); 5) встановлювати порядок використання майна, в тому числі вирішувати питання про напрямки використання прибутку; 6) припиняти діяльність суб'єкта господарювання (ч. 1, 2 ст. 135 ГК).

51. Організаційно-господарські зобов'язання відповідно до ч. З ст. 135 ГК своїм змістом мають корпоративні права засновників (засновника) суб'єкта господарювання та обов'язки цього суб'єкта, що кореспондують корпоративним правам. Корпоративні права для цілей оподаткування визначаються широко — як права засновника стосовно заснованого ним суб'єкта господарювання (ч. 1.8 ст. 1 Закону «Про оподаткування
прибутку підприємств» [113]). Частина 1 ст. 167 ГК визначає корпоративні права як «права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включає правомочності на участь цієї особи в управлінні суб'єктом господарювання, отримання певної частки прибутку (дивідендів) та активів у разі ліквідації такого суб'єкта».

52. Суб'єктами організаційно-господарських зобов'язань, змістом яких є корпора­тивні права, можуть бути будь-які учасники суб'єктів господарювання, в тому числі фізичні особи. Суб'єкт корпоративних прав може захищати їх наступними способами:

1)     вимагати в суді визнання недійсними рішень, прийнятих суб'єктом господарювання;

2)    вимагати визнання недійсними правочинів, вчинених суб'єктами господарювання, якщо вони суперечать актам цивільного законодавства, порушують права або інтереси суб'єкта корпоративних прав;

3)    вимагати виплати дивідендів відповідно до законо­давства, установчих документів та рішення вищого органу суб'єкта господарювання;

4)    вимагати передання частки майна суб'єкта господарювання, що залишилась при ліквідації суб'єкта господарювання.

53. Відповідно до ч. 2 ст. 176 ГК відносини між суб'єктами господарювання, що разом організовують об'єднання чи господарське товариство, та «органами управлін­ня» цих об'єднань та товариств, є організаційно-господарськими зобов'язаннями. Це твердження не має будь-якого практичного значення.

54. Стаття 177 ГК установлює спеціальні правила щодо соціально-комунальних зобов'язань суб'єктів господарювання, в межах яких суб'єкти господарювання ство­рюють спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю, організують їх професійну підготовку, надають допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезнаходження тощо. У частині, що не врегульована цією
статтею та іншими спеціальними законами, на ці зобов'язання може поширюватись чинність положень Цивільного кодексу.

55. Ратифікація Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7] означає визнання Україною юрисдикції Європейського Суду з прав людини. Тому у справах, що випливають із відносин, на які поширюється зазначена Конвенція, поняття цивільних відносин слід тлумачити відповідно до розуміння цивільних прав та обов'язків, що склалося у Європейському Суді. Суд виходить із того, що при визначенні сфери цивільного права не має вирішального значення та обставина, які акти національного законодавства регулюють спірні відносини. Вирішальним для за­стосування ст. 6 Конвенції, що гарантує право на справедливий публічний розгляд у суді впродовж розумного строку справ про цивільні права та обов'язки, Суд вважає значення результату судового розгляду для приватних прав та обов'язків. У іншому випадку Європейський Суд виклав свою позицію ще більш визначено: «Чи буде право розглядатись як цивільне в розумінні Конвенції, залежить не від його юридичної квалі­фікації за внутрішнім законодавством, а від того, який матеріальний зміст вкладається в нього цим законодавством та які наслідки це законодавство пов'язує з відповідним правом». У відповідних випадках українські суди повинні враховувати це розуміння цивільних прав та обов'язків.

56. При розробці Цивільного кодексу не вдалося витримати галузеву «чистоту» нормативного матеріалу, що включений до його змісту. До нього були включені положення публічного права, що стосуються державної реєстрації юридичних осіб (наприклад, положення ч. 1 ст. 89 ЦК про відкритість для загального ознайомлення даних державної реєстрації юридичних осіб), призначення опікуна або піклувальника (ст. 63 ЦК), положення, що регулюють відносини на стадії розгляду цивільних справ судом, відносини на стадії виконавчого провадження (ст. 279 ЦК), трудові відносини (ч. З ст. 99 ЦК). Був навіть «виявлений» такий «суб'єкт цивільного права», як екіпаж транспортного засобу, що переданий у найм, і на якого (суб'єкта) покладено обов'язок відмовитися від виконання розпоряджень наймача, якщо вони суперечать умовам до­говору найму або за наявності інших обставин (ч. 2 ст. 805 ЦК).

Включення до Цивільного кодексу положень, що формулюють норми інших галу­зей права, не може ставити під сумнів чинність цих положень, оскільки законодавець не може бути обмежений в праві формулювати будь-які правові норми в будь-якому, в тому числі і кодифікованому, акті.