Печать
PDF

Глава 12 Ринок праці. Заробітна плата

Posted in Учебные материалы - Основи економічної теорії ( Л.С. Шевченко )

Рейтинг пользователей: / 4
ХудшийЛучший 

Глава 12 Ринок праці. Заробітна плата

 

§ 1. Ринок праці. Сутність відносин найму робочої сили

Ринок праці є особливим типом ринку, на якому укладаються уго­ди про найом працівників. Його утворюють сукупність економічних відносин, форм і методів погодження й регулювання інтересів безпо­середніх виробників і роботодавців, пов’язаних із організацією, ви­користанням та оплатою найманої праці.

Основними суб’єктами ринку праці є наймані працівники, робото­давці і держава.

Наймані працівники — це працездатні громадяни, для яких робота за наймом є основним джерелом засобів існування та відтворення своєї робочої сили. З метою захисту своїх економічних та соціальних інтересів наймані працівники можуть створювати професійні спілки.

Роботодавці — це наймачі робочої сили, якими можуть бути як власники засобів виробництва (фірм, підприємств), так і наймані управ­ляючі (директори) у великих акціонерних товариствах або на держав­них підприємствах.

Держава і органи місцевого самоврядування як суб’єкти ринкових відносин повинні створювати умови для забезпечення ефективної зай­нятості шляхом розробки відповідних законів та забезпечення право­порядку в трудовій сфері, захисту суб’єктів ринку праці, регулювання трудових відносин.

Питання про об’єкт ринку праці, а точніше — про об’єкт купівлі- продажу на ринку праці залишається дискусійним. Класики політичної економії А. Сміт і Д. Рікардо доводили, що товаром на даному ринку є праця, яка має природну і ринкову ціну. У марксистській політеконо­мії об’єктом ринкових відносин традиційно вважається робоча сила виробника. Багато з економістів сьогодення визнають об’єктом ринку праці трудові послуги найманих працівників, а останнім часом — і людський капітал. Інколи об’єктом купівлі-продажу на ринку праці розглядаються: робочі місця, ідеї або інформація про стан ринку праці та діяльність його суб’єктів, а також товари суспільного статусу лю­дини — звання, відзнаки, сертифікати, дипломи, винагороди.

Втім, найманий працівник вступає у відносини з роботодавцем як власник своєї робочої сили. Працівник має право самостійно визна­чати:

1) напрямок розвитку своїх продуктивних здібностей, тобто обирати основну професію, періодично підвищувати кваліфікацію,
розширювати знання тощо;

2) сферу і характер їхнього застосування — галузь економіки, конкретного роботодавця чи індивідуальну працю;

3) форми і способи відновлення затрачених в процесі праці фізичних та духовних сил.

Під час найму працівник, не втрачаючи права власності на свою робочу силу, передає роботодавцю право користування конкретними професійними здібностями (трудовими послугами) протягом певного часу відповідно до чинного трудового законодавства країни. Робото­давець, зі свого боку, створює належні умови праці і несе витрати на організацію робочого місця, підготовку та підвищення кваліфікації, ме ичне обслуговування працівників, соціальне страхування, виплачує тру цову винагороду, найважливішою складовою якої є заробітна плата. Кожний із суб’єктів оцінює вигідність такої угоди, виходячи зі своїх власних уявлень про її корисність для себе і враховуючи кон’юнктуру та ризики ринку праці. Якщо обидві сторони обміну мають можливість підвищити свій добробут і задовольнити власні економічні інтереси, обмін стає взаємовигідним (рис. 12.1):

 

Одночасно роботодавець отримує і право контролю за трудовими послугами найманого працівника. Їх роботодавець сприймає як набір пе них людських здібностей і властивостей, що задовольняють його по реби в процесі виробничої діяльності. Трудові послуги — це, ін- ши и словами, процес користування робочою силою як ресурсом. Одержання трудових послуг від робочої сили є метою роботодавця.

Передавання права користування робочою силою здійснюється за допомогою трудового контракту (договору). У ньому фіксуються умови найму працівника: місце роботи; назва посади; права і обов’язки працівника; права і обов’язки роботодавця; умови оплати праці, піль­ги а компенсації за роботу в несприятливих умовах; режим праці та відпочинку; види та норми соціального забезпечення працівника тощо.

Основними економічними важелями механізму ринку праці є попит на працю, пропозиція праці та ціна праці (заробітна плата).

Попит на працю — це кількість працівників певної професії, яку хо ть і можуть найняти роботодавці за того рівня заробітної плати, що на якийсь певний момент склався в галузі. Попит на працю визна­чають: попит на продукцію фірми; стан виробництва (особливості технології, розміри й ефективність капіталу, методи організації ви­робництва та праці); якість праці (освіта, професіоналізм, продуктив­ність тощо). Основним же економічним фактором попиту на працю є фонд оплати праці фірми: висока заробітна плата обмежує роботодав­ця в найманні працівників, і навпаки.

Взаємозв’язок між заробітною платою, тобто ціною праці (PL), і кількістю необхідної праці (QL) показує крива попиту на працю DL (рис. 12.2).

Пропозиція праці — це кількість працівників, які хочуть працевлаш- туватися і пропонують свої трудові послуги роботодавцям за того рівня заробітної плати, що на якийсь певний момент склався в галузі.

Рішення про пропозицію праці приймають самі працівники. Важ­ливу роль у цьому відіграють: прихильність до професії; престиж праці та фірми-роботодавця; можливість реалізувати свої творчі здіб­ності; культурні інтереси тощо. Основним матеріальним стимулом є заробітна плата: що вищий її рівень, то більше працівників пропонують свою працю і то довше вони хочуть працювати у фірмі конкретного роботодавця.

Взаємозв’язок між заробітною платою і загальною кількістю праці, що пропонується, показує крива пропозиції праці SL (рис. 12.3).

 

 

Пропозиція праці має певну особливість. Індивіди, пропонуючи трудові послуги, порівнюють свій дохід (заробітну плату) із затратами вільного часу через необхідність роботи за наймом. Причому спочатку працівники віддають перевагу робочому часу, а не вільному, оскільки можливе збільшення вільного часу сприймається як втрата частини доходу (ефект субституції). Але далі, коли матеріальна забезпеченість
і рівень життя суттєво зростають, працівники намагаються якнайбіль­ше використовувати можливості вільного часу (ефект доходу). Пропо­зиція праці знижується. Така тенденція простежувалася ще в XIX ст. в скороченні середнього робочого тижня.

Залежно від співвідношення між попитом і пропозицією праці формується ринкова кон’юнктура:

рівноважна, якщо попит на працю та її пропозиція збігаються; трудодефіцитна, якщо попит на працю перевищує пропозицію; трудонадлишкова, якщо пропозиція праці перевищує попит на неї.

Заробітна плата за своєю економічною природою є формою ціни праці. Це винагорода, яку за трудовим договором підприємець випла­чує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати за­лежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльнос­ті підприємства. Для працівника заробітна плата є доходом від праці, а для роботодавця — витратами.

Розрізняють номінальну і реальну заробітну плату.

Номінальна заробітна плата — це сума грошей або грошова за­робітна плата, яку працівник одержує за свою працю протягом певно­го часу.

Реальна заробітна плата — це кількість товарів і послуг, які можна придбати за номінальну заробітну плату. Реальна заробітна плата, по суті, означає «купівельну спроможність» номінальної за­робітної плати. Динаміка реальної заробітної плати визначається на певний період часу як індекс, що обчислюється шляхом ділення індексу номінальної заробітної плати на індекс цін товарів і по­слуг.

Заробітна плата є складовою вартості робочої сили. Остання ви­значається як розмір фактичних видатків роботодавців на найом і утри­мання працівників і включає:

оплату виконаної працівником роботи (власне заробітну плату); витрати на оплачуваний, але не відпрацьований робочий час; премії і нерегулярні виплати; заробітну плату в натуральній формі;

пільги, послуги, допомоги в натуральній і грошовій формах; витрати підприємств на оплату житла працівників, їх соціальне забезпечення, професійне навчання, утримання громадських служб соціальної сфери; інші витрати.