§ 2. Економічний та юридичний зміст власності. Право власності

Власність у побутовому розумінні — це будь-яка річ, добро, яким ми володіємо. Усе, що ми можемо визначити як «моє», «наше», сприй­мається нами як власність. Нам здається, що власність тісно пов’язана із річчю. Однак таке розуміння власності відразу ж розпадається, щойно ми уявимо когось на безлюдному острові. Ніхто не казатиме про навко­лишні блага (плоди, землю та ін.) як про «мої» або «чужі». І лише коли на острові з’явиться ще одна людина, виникне необхідність чимось ді­литися і розподіляти речі поміж собою. Отже, власність — це суспіль­ні відносини, які визначають спосіб привласнення різних речей, можли­вість отримання вигоди від користування ними, характер реалізації певних інтересів. Власність має дві сторони — об’єктивну (визначає її економічний зміст) та суб’єктивну (свідомо формується людьми).

Об’єктивний (економічний) зміст власності, передусім, визнача­ється умовами її виникнення. Вони пов’язані з об’єктивною обмеже­ністю економічних благ. Тільки коли виникає обмеженість, з’являється інтерес до власності. У цьому разі виникає необхідність подолати від­чуження блага шляхом його привласнення і одночасно заборонити користуватися ним іншим людям. Оволодіння благом може здійсню­ватися шляхом витрачання трудових зусиль або загарбництвом. У та­кому випадку виникають відносини між людьми, коли панівним стає контроль над речами. Метою володіння є користування речами, тобто отримання від них якогось корисного ефекту. Цінність володіння ви­значається ступенем обмеженості та відтворення благ. Більш рідкісні блага обмежують доступ до них, тим самим потребують додаткових витрат на їх привласнення, що означає зростання цінності прав корис­тування, розпорядження та володіння. Отже, поняття «власність» охоплює сукупність відносин між людьми, їх можливості щодо речей, які трапляються в природі, певною мірою обмежені.

Об’єктом власності можуть бути: ресурси, речі, добро, продукт, товар, гроші, капітал, послуги, знання, інформація, здібності людини та ін. Характер об’єкта обумовлює спосіб його використання і багато в чому визначає особливості відносин між суб’єктами. Так, привлас­нення землі має специфіку порівняно з володінням споживчим майном (одягом, автомобілем та ін.). А власність на капітал відтворює осо­бливі економічні, соціальні та політичні відносини.

Економічний зміст власності визначається тим, що користування, володіння, розпорядження речами залежить від певного рівня розвитку продуктивних сил суспільства і не може бути змінено за бажанням людей чи держави. Коли ж суспільна власність впроваджується дирек­тивними способами, як це, наприклад, робилося за часів радянської влади, економіка перестає бути ефективною. Економічний зміст влас­ності відтворюється через усю систему економічних відносин і визна­чає характер виробництва (тобто яким способом будуть поєднані ре­сурси), розподілу (яка частина і в якій формі буде отримана учасника­ми виробництва), обміну (буде це натуральна чи товарна форма) та споживання (індивідуальне чи спільне).

Якщо існує обмеженість благ, значить суб’єкти в процесі привлас­нення повинні якимось чином їх відокремити (уособити). Це робиться шляхом усвідомлених дій, які закріплюються через традиції, табу, пра­вила, норми моралі і норми права. Не завжди економічний зміст влас­ності регламентується через правові норми. Так, людина може бережли­во ставитися до чужого майна не через те, що боїться кримінальної відповідальності, а тому, що це відповідає її моралі, правилам нормаль­ної поведінки. Тобто відносини власності можуть бути закріплені як державою у вигляді законів, судових рішень, так і у вигляді неписаних правил, традицій. Однак надійніше відносини власності забезпечують­ся силою держави, бо вона має більш вагомі засоби її охорони.

Економічний зміст власності набуває правової форми, завдяки чому створюється єдиний економіко-правовий альянс відносин, який не­можливо роз’єднати в реальній дійсності. Тому власність є категорією як економіки, так і права. Юридичний зміст власності реалізується через право власності. Під правом власності розуміють санкціонова­ні норми поведінки, які виникають у зв’язку із привласненням еконо­мічних благ. За допомогою права власності створюються «правила гри», якими люди керуються в економічних взаємовідносинах.

Встановлення повноважень (тобто можливість щось робити із ре­чами) відбувається через специфікацію прав власності, що передбачає закріплення певних правомочностей за певним суб’єктом на певний об’єкт з певним способом дії з ним. Специфікація прав власності за­безпечує сталість економічного середовища, оскільки зменшує його невизначеність, формує в суб’єктів стабільну поведінку відносно того, що вони можуть отримати в разі своїх дій та на що вони можуть роз­раховувати у своїх відносинах з іншими людьми. Якщо специфікація прав не встановлена, тоді говорять про ослаблення (розмивання) прав власності. Воно відбувається тоді, коли права власності встановлені не ретельно, погано захищені або права власності дуже обмежені, на­приклад з боку держави. Специфікація права власності проникає май­же в кожну економічну дію. Все, що відбувається в ринковій економі­ці, пов’язане з відносинами власності. Купівля чи продаж будь-якого товару, послуги водночас є процесом набування та відчуження прав власності чи її окремих повноважень.

Обмін повноважень, який відбувається разом із обміном економіч­них благ, називається трансакцією. Остання може набувати таких юридичних форм, як правочин, угода, контракт, договір, погодження та ін. Трансакція може відбуватися навіть без певного блага, наприклад ф’ючерсний контракт. У цьому разі йдеться про обмін правами в чисто­му вигляді. Проте цей обмін надає суб’єктам взаємовідносин певні економічні вигоди у формі доходу. За наявності прав власності цінність кожного товару визначається не тільки витратами на його виробництво, але й вартістю отриманих на нього прав. Що більшою кількістю повно­важень наділений суб’єкт, то більшим стає стимул враховувати вигоди та шкоду, які його рішення надають іншим особам. Кожне повноважен­ня має вартість, яка складається з економічної вигоди від володіння об’єктом і трансакційних витрат, необхідних для укладення угоди (це витрати на збирання і обробку необхідної інформації, проведення переговорів, прийняття рішення, контроль за діями контрагентів та юридичний захист у разі порушення умов).

Існують дві основні точки зору на право власності. Згідно з конти­нентальною правовою традицією, право власності — це абсолютна єдність приватної власності, яка не розподіляється на окремі повно­важення. Відповідно до англосаксонської правової школи, власність, навпаки, є сукупністю часткових повноважень, які знаходять свій вияв у трансакціях, тобто угодах, контрактах. За їхньою допомогою відбу­вається обмін «пучка» повноважень на якийсь об’єкт (це може бути фізичне благо, послуга та ін.). Кількість набору прав власності зале­жить від норм, традицій, звичаїв у певній країні, які юридично оформ­лені в законодавстві цієї країни.

У 1961 р. англійський юрист А. Оноре запропонував так званий «повний пучок» (перелік) правомочностей з одинадцяти класичних специфікацій прав власності, а саме:

право володіння, тобто право виняткового фізичного контролю над благами;

право користування, тобто право застосування корисних якостей благ для себе;

право управління, тобто право вирішувати, хто і як забезпечувати­ме використання благ;

право на прибуток, тобто право володіти результатами від викорис­тання благ;

право суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або знищення добра;

право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ та від шкоди з боку зовнішнього середовища; право на передачу благ у спадщину; право на безстрокове володіння добром;

заборона на використання засобом, що завдає шкоди зовнішньому середовищу;

право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягнення майна до сплати боргу;

право на залишковий характер, тобто право на існування процедур та інститутів, що забезпечують відновлення порушених правомочностей.

Сукупність усього набору повноважень визначає існування абсо­лютної приватної власності. Та чи інша комбінація визначають певні форми та види власності. Так, якщо переважну роль відіграють право управління та право безстрокового володіння майном, то в цьому разі існує номенклатурна форма державної власності.

Нині в законодавстві України ще не існує нормативного розподілу окремих повноважень. Так, згідно із Законом України «Про власність», право власності визначається як врегульовані законом суспільні від­носини з володіння, користування і розпорядження майном. Але деле­гування та розподіл цих відносин відбувається завжди, коли уклада­ються різні договори.

І хоча економічний зміст власності є визначальним, втім юридична форма власності не є пасивним його відбиттям. Без існування права власності часто стає неможливим користування речами, привласнення їх корисних властивостей. А якщо все ж користування благами здій­снюється без відповідного правового забезпечення, то це може призве­сти до порушення інтересів інших людей, що в кінцевому підсумку закінчиться правовим актом — кримінальною, адміністративною та іншими видами відповідальності.

Юридична форма власності може стати фактором, що стимулює чи гальмує розвиток економічних відносин. Часто без правового акта стає неможливим вирішення економічних проблем. Так, перехід до ринко­вих відносин у перехідній економіці України був би неможливим без встановлення права приватної власності.

Власність як економічна категорія по суті є приватною власністю. Це історично перша форма привласнення, яка й забезпечила станов­лення економіки як особливої сфери життєдіяльності людей.

Індивідуалізація людини, поява економіки нерозривно пов’язані з інститутом приватної власності. Розвиток поділу праці історично спри­яв збільшенню продуктивності праці, що, у свою чергу, дало можливість отримувати більше користі від благ окремим індивідом, якому стає ви­гідним відділити свої засоби виробництва від групового (колективного) привласнення, тобто перетворити їх на свою приватну власність.

Поряд з приватною власністю існують колективна і державна влас­ність. У Конституції України як про окрему форму йдеться про кому­нальну власність, тобто власність адміністративно-територіальної одиниці, а про колективну власність взагалі не згадано. З цим можна погодитися, виходячи з того, що власність кооперативів, товариств, акціонерних товариств за своєю природою є приватною власністю, оскільки припускає володіння, розпорядження, користування в інте­ресах частини суспільства, відокремленої групи індивідів.