Глава 4 Інститути і право власності
Глава 4 Інститути і право власності
§ 1. Поняття «інститути» та їх функції в економічному житті
Економічні дії індивід здійснює не в ізольованому просторі, а в певному соціумі. І тому має велике значення, як суспільство реагуватиме на них. Щоб уникнути неузгодженості в економічному житті та не допустити неправомірної економічної поведінки в рамках економічного і соціального порядку, виробляються схеми поведінки, які за тих чи інших умов є найефективнішими. Водночас економічні суб’єкти при прийнятті рішення щодо способів використання ресурсів завжди спираються на певну інформацію, яка має обмежений характер. Ознаками обмеженості інформації можуть бути: великий обсяг та складність її отримання, асиметричність та асинхронність (тобто суб’єкти отримують інформацію в різних обсягах і неодночасно), невизначеність (неможливість достовірно її перевірити і прогнозувати). Саме тому економічна поведінка має характер обмеженої раціональності. Частина цієї інформації накопичена у людини в пам’яті у вигляді певних звичок, іншу він спеціально здобуває протягом всього життя. Витрати на обробку інформації, з метою прийняття раціонального рішення, завжди мають об’ємний характер, що не в змозі зробити окремі індивіди. Саме тому виникає потреба у певних інститутах, які економлять зусилля окремих індивідів. Слідування заздалегідь відомим стандартам поведінки робить дії окремих індивідів більш економними, ефективними, прогнозованими й визначеними.
У всякому разі для прийняття рішення необхідно мати певний алгоритм поведінки, що її обмежує. Це означає, що здійснення економічних дій завжди відбувається в межах певних правил, які являють собою загально визнані розпорядження, що забороняють або дозволяють діяльність як окремої людини, так і різних угруповань (організацій, фірм, партій, держави). Отже, правила — це моделі або зразки поведінки людини в суспільстві. Таким чином, ми маємо перше уявлення про інститут як сукупність правил, що обмежують і визначають поведінку суб’єктів. Утім, цього надто мало, щоб отримати повне уявлення про суспільні інститути.
Почнемо із визначення самого слова «інститут». У перекладі з англійської (to institute) воно означає «встановлювати», «фундирувати». Тобто інститути — це все те, що дає можливість упорядковувати життєдіяльність людей. Приміром, технологія виробництва упорядковує діяльність людей згідно з її внутрішніми принципами дії. А значить, технологія — це теж економічний інститут. В економічній теорії вперше поняття «інститут» було включено в аналіз Т Вебленом. Він вважав, що інститути — це поширений образ думки в тому, що стосується окремих відносин між суспільством і особою та окремих виконуваних ними функцій. Під інститутами Т. Веблен розумів ще й структуру виробничого або економічного механізму, властиву в даний час суспільного життя. Інший основоположник інституціоналізму Дж. Коммонс визначає інститут таким чином: інститут — це колективна дія з контролю, звільнення і розширення індивідуальної діяльності. Це означає, що діяльність окремих людей здійснюється під контролем колективної спільноти, яка, з одного боку, обмежує поведінку людей, а з другого — звільняє їх від зовнішньої невизначеності й розширює їх можливості досягати більш ефективних результатів. У іншого класика інституціоналізму — У. Мітчелла можна знайти таке визначення: інститути — це панівні й надзвичайно стандартизовані суспільні звички. Нині в межах сучасного інституціоналізму найпоширенішим є трактування інститутів Д. Нортом: інститути — це правила, механізми, що забезпечують їх виконання, і норми поведінки, які структурують повторювані взаємодії між людьми.
У загальному вигляді можна сказати, що інститути — це всі розроблені людьми обмеження, які регулюють, координують поведінку економічних агентів і впорядковують взаємодії між ними, а також передбачають механізми контролю за їх дотриманням.
Інститути можуть бути формальними, тобто свідомо розробленими людьми (конституції, закони, нормативні акти), і неформальними, «неписаними», які знаходять свій вияв у загальноприйнятих умовностях, традиціях, звичках, етичних нормах, релігійних поглядах.
Слід розрізняти три основних види інститутів. Перший — це інсти- тути-діяльності, що обмежують і регулюють діяльність професійних груп фахівців, скажімо інститут кредитування, інститут судочинства. Другий — це інститути-норми, що включають усю сукупність правил, які регулюють спільні дії людей. Третій — інститути-організації, тобто всі установи, які регламентують, контролюють, захищають діяльність суб’єктів і примушують їх дотримуватися вироблених норм. До них належать усі державні (сама держава та її органи, комітети) і саморегулюючі (різного роду фірми, домогосподарства, товариства) організації.
Сутність інститутів та механізмів впливу на економіку краще за все розкривається за допомогою виявлення їх функцій.
Функція інформаційного інструментарію. Це означає, що в інститутах узагальнюється і накопичується досвід сумісної життєдіяльності. Спадкоємність інститутів і можливість їх передачі від покоління до покоління веде до накопичення знань та освіти. Тому людині не треба щоразу самостійно добувати необхідну інформацію при виконанні тих чи інших економічних дій. Наприклад, підприємець для здійснення своєї діяльності орієнтується на існуючі нормативні акти, типові договори, суспільну думку (яка теж надає йому необхідну інформацію).
Зниження рівня невизначеності зовнішнього середовища. Ця функція полягає в тому, що інститути зменшують невизначеність вибору шляхом забезпечення прогнозування результатів. Якщо люди здійснюють свою діяльність згідно з розробленими нормами та правилами, їхні дії завдяки інститутам стають передбачуваними і прогнозованими. Це дає змогу, наприклад, планувати і здійснювати довгострокові інвестиції, знижувати їх ризики невизначеності і добиватися створення більшої вартості. Крім того, засоби, заощаджені на дослідженні і прогнозі поведінки контрагентів, також можуть бути використані з продуктивною метою. Навпаки, в умовах невизначеного середовища, за відсутності діючих інститутів, економічні агенти не тільки стикаються із зменшенням вигоди від намічених інвестицій (що, вочевидь, може призвести до відмови від їх здійснення), але й вимушені витрачати додаткові кошти на запобіжні заходи при здійсненні господарських дій, наприклад, на страхування операцій чи отримання додаткової інформації про контрагента угоди. Цю функцію інститути найкраще виконують у формі різного роду договорів, правочинів, контрактів, що існують саме для зниження невизначеності в сумісних діях.
Економія часу (трансакційних витрат) на здійснення сумісних дій. Передумовою прийняття рішень та їх виконання завжди є збирання й обробка інформації, укладення угод, передбачення поведінки необхідних економічних суб’єктів (скажімо, фірма збирає дані про можливий попит на свій продукт), захист від несумлінних контрагентів. Самостійне виконування цих дій потребує значного використання грошей і часу. Тому в економіці об’єктивно з’являється потреба в інститутах (діяльності, нормах, установах), які беруть на себе професійне виконання всіх цих дій. За рахунок спеціалізації та професіоналізму посередницькі операції стають ефективнішими, що економить гроші та час для всіх економічних суб’єктів. Прикладом такого процесу є поява банків як професійних інститутів кредитування, що виникають з метою економії витрат при пошуку та отриманні грошей.
Координаційна функція. У загальновідомому розумінні координація в економіці здійснюється на підставі поточних цін. Але в довгостроковому періоді розподіл ресурсів не може здійснюватися через механізм ціноутворення, тому економічна координація залежатиме від інститутів. Координаційний ефект є одним із тих механізмів, за допомогою якого інститути впливають на ефективність функціонування економіки. Це досягається тим, що інститути обмежують доступ до певних ресурсів (наприклад, шляхом видачі ліцензій, сертифікатів), спрямовують діяльність фірм у необхідному напрямі (скажімо, встановлюючи різні ставки податку), забороняють виконання певних економічних дій (приміром, заборона на продаж наркотиків), захищають від неправомірних та непередбачуваних дій тих, хто намагається уникнути виконання домовленостей.
Слід зазначити, що координаційний ефект інститутів виникає і дає себе взнаки як чинник, що позитивно впливає на економіку, лише в тому разі, коли інститути взаємозлагоджені у напрямах дій економічних агентів. Якщо серед інститутів виникають суперечності щодо правил або вони не збігаються із загальним «мегаправилом», то досягнути координуючого ефекту буде неможливо. Мегаправилом є найсуттєвіші установки людського життя у вигляді менталітету або релігійних поглядів. Якщо розробляються формальні правила, що не відповідають їм, то інститути не в змозі виконати координацію сумісних дій. Так трапилось у нашій країні в процесі створення інституційного середовища земельного ринку, де дуже складно йдуть інституційні перетворення. Координаційна функція інститутів знаходить свій вияв у положенні про те, що в разі суперечностей між національним і міжнародним правом застосовуються норми міжнародного права, а в разі ухвалення органом державного управління двох підзаконних нормативних актів, що суперечать один одному, застосовується той, який прийнятий пізніше.
Регулююча функція. Кожний інститут, обмежуючи спосіб економічної поведінки, дозволяє економічним агентам змінити її і таким чином впливає на розподіл ресурсів, витрат і доходів. Спостереження за економічним життям свідчать про те, що правила здійснення різних господарських операцій — виконання договорів, ведення бухгалтерського обліку, проведення рекламних кампаній тощо — безпосередньо позначаються як на структурі та рівнях витрат, так і на ефективності і результатах господарської діяльності підприємств. Наприклад, правила тарифного і нетарифного регулювання експорту та імпорту разом із співвідношенням цін на внутрішніх і світових ринках безпосередньо впливають на розподіл капіталів. З погляду економічної теорії законодавчо встановлені правила господарської діяльності є не що інше, як особливий тип ресурсних обмежень, а останні, звичайно ж, впливають на економічні результати.
Стимулююча функція. Інститути обмежують економічні дії людей, надають їм позитивні та негативні (покарання за недотримання визначених правил) стимули. Так, податкові пільги для венчурного капіталу стимулюють ризиковані інвестиції в інноваційний процес — найважливіший ресурс економічного зростання в сучасній економіці. Одним із найпереконливіших прикладів щодо цього є пояснення Д. Норта, яке стосується економічної розбіжності між Англією й Іспанією, що виникла в Новий час після тривалого стану абсолютної рівності їхніх сил у XVI-XVII ст. На його думку, причиною зростання економіки Англії і стагнації економіки Іспанії були не ресурси як такі (Іспанія одержала їх із американських колоній більше, ніж Англія), а характер стосунків між королівською владою й економічно активним дворянством. В Англії можливості корони у сфері вилучення доходів та іншого майна були суттєво обмежені парламентом, що представляв дворянство. Дворянство ж, маючи вплив на прийняття законодавчих рішень, могло захистити свою власність від владних посягань короля і таким чином здійснювати довгострокові й вигідні капіталовкладення, результатами яких стало різке економічне зростання. В Іспанії ж влада корони була обмежена кортесами суто формально, тож експропріація майна в потенційно економічно активних суб’єктів була цілком можливою. Відповідно значущі і довгострокові капіталовкладення робити було вельми ризиковано і одержувані з колоній ресурси використовувалися для споживання, а не для накопичення. Внаслідок прийнятих у цих країнах базових політико-економічних правил Велика Британія стала світовою державою, а Іспанія трансформувалася в другорозрядну європейську країну. Інститути, що не були способами державного регулювання економіки, показали себе в Іспанії такими, що обмежували ділову активність, пригнічували економічну ініціативу.
В історії нашої країни можна навести приклад із приватнопідприємницької діяльності, яка Кримінальним кодексом СРСР трактувалася як кримінальний злочин. Це нівелювало ініціативу найактивніших верств населення, призводило до спаду виробництва.