§ 5. Теорія еліт

Уявлення про поділ суспільства на керуючих та керованих, що зумов­лений їх особистими здібностями та можливостями, присутні в політичній думці вже не одне тисячоліття. Його розвиток позначено ідеями Геракліта, Платона та Аристотеля, в епоху Відродження - Макіавеллі, в Новий час - А.Шопенгауера та Ф.Ніцше. Але як цілісна наука, елітологія почала формуватися в першій половині ХХ ст.ст. у працях італійських політологів В.Парето та Г.Моски.

Вільфредо Парето (1848-1923) ^[9] - італійський економіст і соціолог, один з найвизначніших представників позитивістської соціології кінця XIX - початку ХХ століття, основоположним законом суспільного життя вважав закон "соціальної гетерогенності", ключовий момент якого полягає в поділі суспільства на керуючу меншість та підлеглу їй керовану більшість. У виведенні критеріїв, за якими можна віднести до провідної верстви, Парето використовує метод індексації: «Допустимо, що у всіх областях людської діяльності індивідові дається індекс, що є як би оцінкою його здатностей, подібно тому, як ставлять оцінки на екзаменах з різних предметів у школі. Дамо, наприклад, найкращому спеціалістові індекс 10. А тому, кому не вда­лося отримати жодного клієнта - індекс 1, так, щоб можна було поставити 0 кретинові...Сукупність людей, кожний з яких одержав у своїй області діяльності найвищу оцінку, назвемо елітою». За подібною системою можна оцінювати всі верстви суспільства, не виключаючи навіть злочинців.

Таким чином, поділ суспільства на еліту та масу у Парето виводиться з нерівності індивідуальних здатностей людей, що проявляється у всіх сфе­рах соціального життя. Але далеко не всі її представники здійснюють безпосередній вплив на управління державою. Тому він вводить вузьке тлу­мачення еліти, яке співзвучно із «правлячим класом» Г.Моски. Структура суспільства за такого бачення у Парето має наступний вид: «1) нижча страта, нееліта.2) вища страта, еліта, що ділиться на дві частини: а) правляча еліта; б) не правляча еліта».

Винаходом Парето є закон циркуляції еліт. Сенс цього закону полягає в тому, що «еліти виникають із нижчих шарів суспільства й у ході боротьби піднімаються у вищі, там розцвітають і зрештою вироджуються, знищуються й зникають... Цей кругообіг еліт є універсальним законом історії». Історія, таким чином, за влучним висловом В.Парето, являє собою ніщо інше, як «кладовище аристократій». А правляча еліта завдяки такій циркуляції знахо­диться у стані постійної та повільної трансформації, «рухається подібно до річки; сьогодні вона вже не та, яка була учора».

Парето вказує на ілюзорність форм правління. Правлячий клас є усю­ди, навіть за деспота, змінюється лише його форма. В абсолютистських уря­дах на виду перебуває лише монарх, а в демократіях - парламент. Але за кулісами перебувають ті, хто відіграє суттєву роль в реальному правлінні, причому подекуди і монархи і парламенти навіть не здогадуються, що саме їх спонукають зробити. Звідси випливає його критичне ставлення до демократії, яка для нього є лише управління еліт, заснованим на маніпуляції масовою свідомістю. Режим, за якого народ зміг виражати свою волю, є «нездійсненою мрією і в реальності не існує».

Вперше концепція правлячого класу як суб'єкта політичного процесу була сформульована Г.Москою (1858-1941)^[10] у книзі «Елементи політичної науки». Вихідний момент концепції Моски полягає в розподілі суспільства на пануючі меншості й політично залежну більшість. В силу цього Моска критично ставиться до демократії, вважаючи її камуфляжем тієї ж влади меншості, режимом плутократії. Як він сам зауважує, «те, що Аристотель називає демократією, було лише «аристократією для доволі великої кількості членів суспільства». Але елітам завжди притаманний ступінь легітимності, яка формується на уявленні суспільства про наявність у пануючої меншості властивостей та чеснот, які глибоко шануються в суспільстві. Водночас, у сучасних суспільствах вирішальним критерієм легітимації виступає багатст­во: «у суспільстві, що досягло певної стадії зрілості, де особиста влада стримується владою суспільною, ті, що володіють владою, як правило, є багатішими, а бути багатим - значить бути могутнім. І дійсно, коли боротьба із броньованим кулаком заборонена, у той час як боротьба фунтів і пенсів дозволяється, кращі пости незмінно дістаються тим, хто краще забезпечений коштами».

Г.Моска визначає, ще одну, далеко не демократичну, тенденцію функціонування еліт: здобувши панівне становище, «всі правлячі класи праг­нуть стати спадкоємними, якщо не за законом, то фактично», і по максимуму експлуатують перевагу «poisitions deja prises» (вже зайнятого становища). Отже він не прихильник консервації еліт. Кооптація до провідної верстви но­вих людей є запорукою здоров’я суспільства. Це поповнення здійснюється різними способами, але визначальним критерієм є вміння та здібності, які є найбільш відповідають потребам політичного управління у відповідну епоху. Таким чином, зі зміною історичної епохи зазнає змін і якісний склад еліти, структура та вимоги до її представників, проте сам клас не щезає і продовжує виконувати свою спрямовуючу та керуючу функцію.

Значення праць Парето та Моски полягає у піднесенні питання еліт до рівня наукового пізнання. Вони систематизували накопичені політичною наукою знання про правлячий клас і привели їх до цілісної теорії розвитку, функціонування та циркуляції еліт. В царині державно-правової теорії це оз­начало обґрунтування ролі еліт в якості вагомого фактору впливу на зміст функцій держави, характер владно-правових рішень. Водночас для їх праць характерна гіперболізація ролі еліти в суспільстві та недооцінка фактору впливу широких мас на політичний процес.

 

Контрольні завдання

1.  Поясніть зміст теорії солідаризму Л.Дюгі.

2.  Сутність ліберальної доктрини „невтручання держави” та полеміки Дж. Кейнса з Ф. Гаєком. Місце закону в державно-правовій концепції останнього?

3.  Дайте характеристику «плюралістичної демократії». Яке значення мають «інсти­тути в її концепції?

4.  В чому сутність теорії держави благоденства?

5.  В чому полягає зміст теорії еліт?

 

---

[1] адміністративного права, деканом юридичного фак-тету. Основні праці: «Держава, обєктивне право і позитивний закон» (1901), «Суспільство, особистість і держава» (1908), «Трактат про конституційне право» (1911).

^[2] За легендою, французький король Людовік XV запитав у групи торговців: „Чим я можу вам допомогти?” І одержав відповідь: „Laissez-nous faire, laissez-nous passer. Le monde va de lui- meme” (з фр.: „Дозвольте нам діяти, залиште нас у спокої. Світ рухається сам по собі”).

^[3] Кейнс, Джон Мейнард (1883-1946) — англійський економіст, член Палати Лордів. Брав участь у підготовці та прийнятті угоди про створення Міжнародного валютного фонду й Міжна­родного банку реконструкції та розвитку. Найвідоміші роботи з політичної економії: „Трактат про гроші” (1930), „Загальна теорія зайнятості, прибутку та грошей” (1936).

^[4] Гаєк, Фрідріх Август, фон — народився у Відні, до 1931 р. жив у Австрії. З 1927 по 1931 р. — директор Австрійського інституту економічних досліджень. З 1938 р. — громадянин Великої Британії. Професор Лондонського, Чиказького, Фрайбурзького, Зальцбурзького університетів. До­ктор права, член Британської академії наук, лауреат Нобелівської премії з економіки (1974, разом з К. Г. Мюрдалем). Роботи, що містять державно-правові ідеї: „Шлях до рабства” (1944), „Консти­туція свободи” (1960), „Право, законодавство та свобода: Нове викладення ліберальних принципів справедливості та політичної економії” (1973-79).

^[5]Ласкі Гарольд - професор Лондонської школи економічних і політичних знань, визнаний теоретик Лейбо­ристської партії. З 1936 по 1949 р. був членом виконкому, а в 1945--1946 р. -і головою виконкому цієї партії. Автор праць «Свобода в сучасній державі» (1930) , «Криза демократії» (1933) та ін..

^[6] Оріу Моріс - видатний французький теоретик права, професор, декан юридичного факультету Тулузького університету. Автор праць «Основи публічного права" (1910) та "Елементарний підручник по конституційному праву" (1925.).

^[7] Дюверже Моріс- французький політичний соціолог, юрист. Доктор права. Професор університетів Сор- бонни, Тель-Авіві, Женеви, Нью-Йорка. Автор наукових праць «Політичні партії»(1951), «Політичні інститути та конституційне право» (1960), «Дволикий Янус: два обличчя Заходу» (1972 та ін.

^[8] Попер Карл Раймонд-один з видатніших філософів ХХ ст., засновник критичного раціоналізму, автор всесвітньовідомих праць «Злиденність історицизму» (1944), «Відкрите суспільство т його вороги» (1945). Запропонований ним поділ на «відкрите» та «закрите» суспільство, а також методи «соціальної інженерії» здобули широкого поширення в політології.

^[9] Парето Вільфредо- італійський соціолог та економіст. Вперше теорія еліт була викладена в його тритом­ному «Трактаті по загальній соціології» (1916). Муссоліні вважав Парето своїм вчителем.

^[10] Моска Гаетано - італійський соціолог, один із засновників політології, професор Римського та Туринсь­кого університетів. Автор книг «Теорія правління і парламентське правління» (1884), «Елементи політичної науки» (2 т. 1896; розш. вид. 1923), «Правлячий клас» (1939).