Печать
PDF

РОЗДІЛ 21. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКІ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО І ДЕРЖАВУ В ХХ СТ. - § 3. Концепція плюралістичної демократії.

Posted in История государства и права - Історія вчень про державу і право (Петришин та ін)

 

§ 3. Концепція плюралістичної демократії

Однією із поширених версій сучасного тлумачення демократичної держави є доктрина плюралістичної демократії. Її сутність полягає в уявленні про державу як політичну організацію, яка дозволяє різноманітним суспіль­ним групам вільно висловлювати свої інтереси та внаслідок їх конкуренції приймати компромісні рішення. Завдяки конкуренції та компромісу влада децентралізується, «розпилюється» поміж інститутами громадянського сус­пільства, що сприяє найбільш повному задоволенню їх інтересів. Держава за такої форми демократії виступає органом контролю за дотриманням демократичності та прозорості політичного процесу, підтримки стану соціальної справедливості.

Обґрунтування ідеї плюралістичної демократії було закладено в робо­тах англійського соціолога Гарольда Ласкі (1893-1950)[5]. У книзі «Криза демократії» (1933) він критикував лад сучасних йому буржуазних держав: їх представницькі органи так само далекі від інтересів народу, як і професійна бюрократія в цілому; державний апарат, прагнучи набути більше владних повноважень зазіхає на індивідуальні свободи, намагаючись їх максимально звузити. За такого стану всі виборчі права громадян перетворюються на фікцію, що легітимізує існуючу владу.

Альтернативу Ласкі вбачав у запровадженні моделі промислової демократії. За цієї моделі управління буде здійснюватися як за територіальним принципом (по горизонталі) так і органами представництва професійних інтересів (по вертикалі) - профспілками, творчими об’єднаннями та церквами. Тим самим відбувається розпорошення (дисперсія) політичної влади та державного суверенітету по численним гру­пам тиску із різноманітними соціальними інтересами. У політичному плюралізмі як альтернативі монізму - основа для визнання легітимності політичної системи. Ласкі виступав проти політичного верховенства влади держави.

З позицій неолібералізму теорію плюралістичної демократії розвивав засновник інституціоналізму Моріс Оріу (1856-1929)[6]. Суспільство, на його думку є сукупністю організацій або інститутів, що задіяні в різноманітних сферах міжлюдського спілкування. Кожний інститут характеризується за­гальною ідеєю, внутрішньою структурою, нормативним регулюванням. Та­ким інститутом, наприклад є шпиталь, що засновується на ідеї співчуття, або держава -яка здійснює ідею патронату над громадянським суспільством, приватною власністю тощо.

Інститути в Оріу поділяються на корпоративні (характеризуються ор­ганізаційною єдністю) та речові (правові норми). Перші інтегровані в певні соціальні колективи, а другі позбавлені власної персоніфікованої організації і можуть застосовуватися в межах будь-яких об’єднань.

Соціальні інститути виступають механізмами, що підтримують ринко­ву економіку в стані рівноваги. Таке тлумачення призначення плюралістич­ної демократії має вагоме значення для неолібералізму. Нове покоління лібе­ралів, на відміну від своїх попередників, наголошували на необхідності «по­літичного втручання з метою підтримки порядку», оскільки бізнес прагне до монополізації капіталу, чим викликає порушення рівноваги в суспільстві. Але з іншого боку, завжди існує загроза, що і державне втручання може пе­рерости межі гарантування стабільного розвитку економіки. Наявність же системи соціальних інститутів допомагає нівелювати як амбіції індивідів, так і зазіхання держави.

Витлумачення держави як загальнонаціонального інституту спряму­вання та контролю економічних процесів, посередництва у забезпеченні гру­пових інтересів дозволило Оріу визначити державу не як суверенну владну організацію, а «інститут інститутів».

Французький мислитель Моріс Дюверже (1917-1999)[7] вживав термін «інститути» для позначення сукупності ідей, вірувань, звичаїв, які складають організовані єдності - сім’я, церква, асоціації, держава. Політичними інсти­тутами є «інститути, які стосуються правителів і їх влади, керівників, і їх по­вноважень». Сукупність чинних політичних інститутів складають поняття «політичного режиму».

У Дюверже політичні партії виступають як один із ключових елементів плюралістичної демократії. Він розуміє демократію як «свободу для народу і для кожної частини народу», що забезпечується «управлінням народом елітами, що вийшли з самого народу». Середовищем в якому формуються представницькі еліти є політичні партії. Інший спосіб утворення політичних еліт штовхає суспільство значно далі від демократії, аніж «режим партій». Виборче право залишається єдиним засобом легітимації влади, а політичні партії - є засобом формування, виразу та представництва громадської думки, інструментом контролю суспільства за державною владою. Питання легітимності влади, «те що люди думають про владу, - як зазначає Дюверже, -   є однією з ї фундаментальних основ». Визначальну роль в сприйнятті вла­ди відіграє ідея права. «Для сучасної людини влада в державі повинна здійснюватися в правових формах, відповідно до правових процедур: повин­на відповідати певній концепції права».

Таким чином, у Дюверже плюралістична демократія виступає сферою взаємодії та конкуренції різноманітних організацій, які відстоюючи в сукупності, інтереси всіх соціальних груп, здійснюють «тиск на публічну владу».

Карл Поппер (1902-1994)[8] запропонував поділ суспільств на «закриті» та «відкриті». Для перших притаманна замкнутість, зорієнтованість тільки на власні локальні цінності, зразки й норми, традиціоналізм політичної сві­домості й поведінки. Другі характеризуються ліберальними цінностями та демократичним ладом.

Свобода і демократія - це насамперед «право народу оцінювати і від­стороняти свій уряд, єдино відомий нам механізм, за допомогою якого ми можемо намагатися захистити себе від зловживання владою. Демократія - це контроль за правителями з боку керованих». Виходячи з тези, що будь-яка влада прагне обмежити свободу, він наголошує на необхідності розвитку су­спільних контролюючих інститутів. За відсутності громадського контролю в уряду не буде жодної підстави використовувати владу не за призначенням.

Прийнятним методом впливу держави на суспільство вважав «інститу- ційний» або «опосередкований», який полягає в правовому урегулюванні су­спільних відносин. Правова регламентація «зв’язує» державу, вносить фактор впевненості та безпеки в суспільне життя.

Одним з різновидів теорії плюралістичної демократії є концепція полі­архії Роберта Даля (1915-1993) . Термін «поліархія» (досл. - управління ба­гатьма; антитеза монархії) було введено для розрізнення існуючих демо­кратичних систем від недосяжного демократичного ідеалу. Поліархію харак­теризують сім основних інститутів: універсальне виборче право; право брати участь у громадських справах; справедливо організовані вибори, які позбавлені будь-якого насильства чи примусу; надійний захист свободу дум­ки, включаючи критику уряду, режиму, суспільства, пануючої ідеології і т.д.;

існування альтернативних і часто конкуруючих між собою джерел інформації і переконань, виведених з-під урядового контролю; високий ступінь свободи в створенні відносно автономних і найрізноманітніших організацій, із опозиційними політичними партіями включно; відносно висо­ка залежність уряду від виборців та результатів виборів.

Різноманітність всіх існуючих донині концептів демократії обмовлена відсутністю однакового розуміння базових демократичних цінностей. Тому виділені ознаки поліархії допомагають визначати як ступінь розвитку демократії в країні, так і відмежовувати її від недемократичних режимів. Що особливо актуально в умовах тотальної підміни понять, коли чорне офіційно і урочисто проголошується білим.

Таким чином, концепції плюралістичної демократії, значною мірою є розвитком ідеї впливу громадянського суспільства на державу. Моністичне тлумачення демократії, коли номінальним сувереном проголошувався абст­рактний народ, а на практиці владні повноваження концентрувалися вик­лючно в апараті держави, призводило до відчуження народу як від влади, так і держави, контроль за якою був доволі обмежений. Плюралістичне розуміння демократії, яке розпилило політичну владу серед множини інститутів громадянського суспільства, що динамічно взаємодіють як з дер­жавним апаратом, так і населенням, об’єктивно, хоча і опосередковано, знову зводить разом інтереси особи та держави.