Призначення покарання з урахуванням обставин, які пом'якшують та обтяжують покарання

Істотну роль при призначенні покарання відіграють пом'якшуючі та обтяжуючі обставини, які мають місце в конкретній справі. Саме їх урахування забезпечує реалізацію принципів призначення покарання, і перш за все принципу його індивідуалізації. Саме тому в історії кримінального права проблемі визначення поняття, правової природи, ознак цих обставин та особливостей їх урахування при призначенні покарання приділялася значна увага в роботах відомих учених, зокрема: С.С. Алексєєва, М.І. Бажанова, М.М. Бабаева, С.В. Бородіна, Я.Ю. Васильєвої, Г.Б. Віттенберга, Г.С. Гаверова, С.С. Гаскіна, І.Є. Звечаровського, І.І. Карпеця, А.П. Козлова, Г.А. Кригера, Ю.А. Красікова, Л.Л. Круглікова, Н.Ф. Кузнецовой Б.А. Курінова, Н.С. Лейкіної, Ю.Б. Мельникової, В.С. Мінської, О.О. Мяснікова, О.В. Наумова, С.В. Полубінської, Н.С. Таганцева, Г.І. Чечеля та інших. Однак ці дослідження ґрунтувалися на положеннях Основ кримінального законодавства СРСР і союзних республік 1958 рову та Кримінальних кодексів Росії та України 1960 року. Розгляд інституту обставин, які пом’якшують чи обтяжують покарання, на підставі КК України 2001 року з урахуванням серйозних змін у чинному кримінальному законодавстві України набуває особливого значення. Між тим багато питань, що мають безпосереднє відношення до цієї проблеми, досі не отримали належного наукового аналізу. До них, наприклад, відносяться питання: про правову природу обставин, що пом’якшують або обтяжують покарання, їх місце у системі загальних засад призначення покарання, співвідношення з іншими загальними засадами; їх співвідношення з однойменними кваліфікуючими та привілейованими ознаками конкретних складів злочинів тощо. Тому дослідження інституту обставин, які пом’якшують чи обтяжують покарання, є актуальним.

Метою аналізу даних обставин є перш за все розкриття їх юридичної природи. Досліджуючи це питання, необхідно зазначити, що обставини, які пом’якшують або обтяжують покарання, мають характерні особливості, які дозволяють розглядати їх як самостійну загальну засаду призначення покарання, що має свою специфіку та самостійний вплив на призначення покарання.

Однак у теорії кримінального права зміст і значення цих обставин розкривались і розкриваються вченими неоднозначно. Так, наприклад, С.А. Шликов ще 1958 року писав про те, що ознаками, якими мають бути наділені обставини, що "претендують" на включення їх до переліку обставин, які пом’якшують або обтяжують покарання, є: типовість, обов’язковість (безумовність) і суворо визначене, спрямованість впливу^[299]. Л.Л. Кругліков, формулюючи коле цих ознак, поряд із наведеними С.А. Шликовим, називає й такі, як нехарактерність згаданих обставин для більшості злочинних діянь, значущість їх впливу на покарання та непохідність, тобто відмінність кожної з зазначених у переліках обставин, які пом’якшують і обтяжують покарання, від інших^[300]. Такої ж точки зору дотримується й О.О. Мясніков^[301].

Аналізуючи зміст обставин, які перелічені в статтях 66, 67 КК України 2001 р., та практику їх урахування судом слід зазначити, що ці обставини знаходяться поза складом злочину, тобто не є ознаками його складу і за своїм змістом характеризують або саме злочинне діяння або особу винного, а тому свідчать про менший або більший ступінь небезпечності вчиненого злочину чи особи винного в порівнянні з їх типовою небезпечністю, урахованою законодавцем. Отже, пом’якшуючі та обтяжуючі обставини:

1) не впливають на кваліфікацію;

2) ураховуються судом при призначенні покарання конкретній особі за вчинення нею конкретного злочину;

3) впливають на застосування до особи певних кримінально-правових інститутів.

Усі типові обставини вчинення злочину знаходять відображення в основному чи кваліфікованому складі злочину і визначають типову тяжкість злочину. Тому ці обставини оцінюються та враховуються законодавцем при визначенні складу злочину: вони є найбільш типовими й такими, що часто трапляються в практичній діяльності.

Виходячи з розуміння типовості обставин як наявності їх у більшості вчинених злочинів, важко назвати поширеним у судовій практиці врахування обставин, передбачених у п. 4 ст. 66 КК, пп. 3, 11 ч. 1 ст. 67 КК України. Разом із цим, через відкритий перелік судом можуть бути визнані такими й інші обставини, які не є типовими, але пом’якшують міру покарання. Здається, що передбаченість у ст. ст. 66 і 67 КК визначених обставин зумовлена не типовістю, а іншими ознаками, насамперед обов’язковим впливом на ступінь тяжкості вчиненого злочину або на небезпечність особи винного.

Досліджуючи зміст пом’якшуючих і обтяжуючих обставин, можна дійти висновку про необґрунтованість виділення Л.Л. Кругліковим та деякими іншими вченими ознаки "значущості" впливу цих обставин на вибір міри покарання, яка, на їх думку, виявляється в істотному зниженні або підвищенні ступеня суспільної небезпечності діяння і винного в межах санкції статті, що передбачає відповідальність за вчинене^[302]. Аналіз ст. ст. 65, 66, 67 КК дозволяє стверджувати, що в них не встановлюється й не розкривається ця вимога. Значущість впливу на ступінь тяжкості вчиненого злочину пом’якшуючих обставин є однією з обов’язкових умов застосування лише ст. 69 КК, де передбачається можливість призначення судом у виняткових випадках основного покарання, нижчого від найнижчої межі, установленої в санкції статті Особливої частини цього КК, або іншого, більш м’якого виду покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин, чи не призначення додаткового покарання, що передбачене в санкції статті Особливої частини цього КК як обов’язкове. Однак зазначене в ст. 69 КК правило призначення покарання — це виняток із загальних правил, саме тому для застосування ст. 69 КК є необхідним встановлення судом істотності (значущості) впливу пом’якшуючих обставин на ступінь тяжкості вчиненого. В інших випадках при призначенні покарання в межах санкції, відповідно до ст. 65 КК, закон не вимагає обов’язковості істотного зниження ступеня тяжкості вчиненого злочину. У зв’язку з цим уявляється не відповідною положенням чинного КК України 2001 року обов’язкова в усіх випадках характеристика обставин, які пом’якшують чи обтяжують покарання, як таких, що істотно (значною мірою) знижують або підвищують ступінь суспільної небезпечності злочинного діяння чи діяча.

З огляду на юридичну природу пом’якшуючих та обтяжуючих обставин уявляється обґрунтованим вважати обов’язковими ознаками цих обставин суворо визначену спрямованість та обов’язковість їх впливу на міру покарання. Наведені ознаки виявляються в тому, що:

1) законодавцем чітко визначено сутність цих обставин як таких, що зменшують чи підвищують суспільну небезпеку діяння чи особи;

2) законодавча оцінка їх сутності не може бути змінена судом при призначенні покарання конкретній особі: суд не може визнати передбачену законом пом’якшуючу обставину як обтяжуючу і навпаки;

3) врахування цих обставин є обов’язком, а не правом суду.

З цього правила закон передбачає виняток: у ч. 2 ст. 67 КК України зазначено, що "суд має право залежно від характеру вчиненого злочину, не визнати будь-яку із зазначених у частині першій цієї статті обставин, за винятком обставин, зазначених у пунктах 2, б, 7, 9, 10, 12, такою, що обтяжує покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку". Як видається, недостатньо точне розуміння цього положення дозволило деяким вченим дійти висновку про теоретичну необґрунтованість його закріплення. Так, критикуючи позицію законодавця ряду зарубіжних країн^[303] щодо регламентації обтяжуючих обставин, О.О. Мясніков зазначає, що положення, подібне до закріпленого в ч. 2 ст. 67 КК України, теоретично не обґрунтоване, оскільки " невиправдано розширює сферу суддівського розсуду при оцінці юридичного значення встановлених законодавцем обтяжуючих обставин, що може привести до порушення принципів рівності всіх перед законом і справедливості"^[304]. Ця точка зору видається необґрунтованою: закріплюючи наведене положення, законодавець як раз керується принципом гуманізму та справедливості. Індивідуальність обставин вчинення злочинів і особи, що його вчинила, у деяких випадках виходить за межі типової характеристики суспільної небезпечності злочину, а тому неврахування цього було б порушенням принципів індивідуалізації покарання.

4) перелік пом’якшуючих обставин не є вичерпним: суд у конкретній справі може враховувати як пом’якшуючі й такі, що в ч. 1 ст. 66 КК не перелічені;

5) відповідно до принципу гуманізму перелік обтяжуючих обставин визначається законом як вичерпний: суд не може визнати обтяжуючою таку ознаку, якої в ч. 1 ст. 67 КК не названо;

6) якщо будь-яка з обставин, передбачених у ст. ст. 66, 67 КК, одночасно передбачена в статті Особливої частини як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію (привілейована або кваліфікуюча), суд не може враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом’якшує або обтяжує. Тут виявляється важливий принцип: за одне й те саме діяння не можна відповідати двічі.

Аналіз літератури, присвяченої проблемі обставин, що пом’якшують чи обтяжують покарання, свідчить про діскусійність питання щодо їх співвідношення з кваліфікуючими та привілейованими обставинами в теорії кримінального права. Можна виділити дві групи вчених, які займали та продовжують займати з цього приводу протилежні позиції.

Проти врахування певних обставин як таких, що пом’якшують чи обтяжують покарання, якщо ці обставини є ознакою певного складу злочину, виступали М.М. Ісаєв, А.Н. Трайнін, Ю.А. Красіков та інші вчені^[305]. Так, ще 1940 року М.М. Ісаєв писав, що "оскільки сам закон урахував вже ту чи іншу обставину, стає зрозумілим, що вона не повинна братися до уваги при визначенні покарання в конкретному випадку"^[306]. А.Н. Трайнін, аналізуючи склад злочину і його ознаки, також стверджував, що "визначення індивідуального покарання, яке відповідає конкретному, вчиненому особою злочину, повинне будуватися вже за допомогою інших критеріїв, поза складом наявних підстав"^[307]. Ю.А. Красіков, обстоюючи цю ж позицію, писав, що "неможливість подвійного врахування зумовлена єдиним призначенням пом’якшуючих обставин незалежно від їх розташування в КК. Оскільки це різновиди одного явища, вони не можуть застосовуватись одночасно"^[308]. Далі він зазначає, що у випадках необхідності встановлення співвідношення пом’якшуючих обставин, регламентованих у Загальній і Особливій частинах КК, слід виходити з того, що ми маємо справу з різновидом конкуренції норм, де стаття, що передбачає пом’якшуючі обставини, є загальною, а статті, що передбачають відповідальність за конкретний вид злочину з пом’якшуючими ознаками, — спеціальною нормою^[309]. Виходячи з загальновизнаного в теорії кваліфікації правила, Ю.А. Красіков стверджував, що за цієї конкуренції кримінально-правових норм підлягає застосуванню спеціальна норма^[310].

Противниками цієї позиції є Н.Ф. Кузнецова та Б.А. Курінов, які писали: "…не можна погодитися з наведеним вище положенням, що коли вже та чи інша пом’якшуюча (обтяжуюча) обставина зазначена як елемент складу, її взагалі суд не повинен ураховувати при індивідуалізації покарання"^[311]. Це аргументувалося тим, що "законодавець фіксує в складі лише типовий ступінь суспільної небезпечності всього злочину в цілому й окремих його ознак — вини, способу дії, характеру шкідливих наслідків, суб’єкта. Але той же намір може бути і раптовим, і афектованим, і умисним, і злісним"^[312].

Прихильники цієї точки зору вважають, що якщо зазначена в Особливій частині ознака має градацію, яка впливає на ступінь небезпечності, то вона має бути врахована і при призначенні покарання^[313].

Оцінюючи зазначені позиції, слід виходити з того, що в КК України 2001 року вперше на законодавчому рівні в ч. 3 ст. 66 і ч. 4 ст. 67 КК закріплено положення, які чітко визначають нетотожність юридичної природи пом’якшуючих та обтяжуючих обставин і кваліфікуючих чи привілейованих обставин: якщо будь-яка з обставин, що пом’якшує (обтяжує) покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом’якшує (обтяжує).

Виходячи з цього, на нашу думку, можна стверджувати, що юридична природа обставин, передбачених у ч. 1 ст. 66 та ч. 1 ст. 67 КК України, виявляється в тому, що ці обставини не впливають на кваліфікацію, оскільки не є ознаками складу злочину. Водночас ці обставини мають значення для індивідуалізації покарання, тому що "виражають індивідуальні особливості вчиненого злочинного діяння, підвищений чи, навпаки, зменшений ступінь суспільної небезпечності діяння й особи”^[314]. Тому пом’якшуючі й обтяжуючі обставини мають бути враховані безпосередньо судом тільки при призначенні покарання винному. Вплив досліджуваних обставин на міру покарання обмежується встановленими законом межами санкції, і тільки у виняткових випадках відповідно до ст. ст. 69, 70, 71 КК України суд може виходити за ці межі.

Кваліфікуючі та привілейовані ознаки відносяться до інституту складу злочину, а тому впливають на кваліфікацію вчиненого та визначення законодавцем меж санкції певної статті Особливої частини КК. Ці ознаки описуються в диспозиції статті й відображають типовий ступінь тяжкості певного складу злочину. У порівнянні з основним складом злочину кваліфікуючі та привілейовані ознаки значно змінюють ступінь тяжкості вчиненого й небезпечність особи винного, через це межі їх впливу визначаються безпосередньо законодавцем при формулюванні санкції конкретної статті. Тому кваліфікуючі та привілейовані ознаки складу злочину виступають не засобом індивідуалізації, а засобом диференціації покарання. Правильно з цього приводу зазначає О.О. Мясніков: "Не можна термін "пом’якшуючі чи обтяжуючі обставини" застосовувати як у випадках призначення покарання, гак і у випадках визначення кваліфікуючих і привілейованих обставин. В останньому випадку пом’якшуючі й обтяжуючі обставини набувають якісно нового значення, тому їх слід розглядати як засіб диференціації кримінальної відповідальності"^[315].

Водночас відповідно до принципу індивідуалізації покарання суд може враховувати тільки ступінь індивідуальної вираженості у вчиненому будь-якої ознаки складу злочину, у тому числі й кваліфікуючої та привілейованої ознаки. В іншому ж випадку, коли кваліфікуюча чи привілейована ознака враховується як така, що обтяжує покарання, постановлені вироки підлягають скасуванню чи зміні у зв’язку з порушенням вимог ч. 3 ст. 67 КК. Прикладом цього є вирок, яким було засуджено Ю. і Ш., кожного за ч. 2 ст. 332 КК, до 3 років позбавлення волі. Усупереч вимогам ч. 4 ст. 67 КК судом було враховано як обтяжуючу обставину кваліфікуючу ознаку, котра безпосередньо передбачена диспозицією ч. 2 ст. 332 КК — "вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб", що суперечить ч. 3 ст. 67 КК. Тому відповідно до ст. 395 КПК вирок щодо Ю. і Ш. було змінено з вилученням із його мотивувальної частини посилання суду на вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб як на обставину, що обтяжує покарання^[316].

У зв’язку з тим, що як самостійну загальну засаду призначення покарання закон передбачає врахування особи винного, усіх обставин, що її характеризують, виникає питання про співвідношення цієї засади з тими пом’якшуючими та обтяжуючими обставинами, які характеризують суб’єкта злочину. Як свідчить аналіз літератури, це питання є особливо актуальним у зв’язку з відсутністю його однозначного вирішення в теорії кримінального права. Можна визначити два напрями дискусії з цього питання.

Перший: деякі автори вважають, що обставини, які обтяжують чи пом’якшують покарання, не мають індивідуальної юридичної природи, оскільки характеризують або особу винного, або ступінь тяжкості вчиненого, або одночасно відносяться до особи винного і ступеня тяжкості вчиненого^[317]. Так, наприклад, АЛ. Свінкін ще 1973 року, розглядаючи співвідношення пом’якшуючих і обтяжуючих обставин і обставин, які характеризують особу винного, вважав, що при врахуванні даних, які характеризують особу винного, суд має орієнтуватися на переліки обставин, які пом’якшують чи обтяжують покарання. На його думку, наділення особи винного більш широким змістом неминуче призводило б до порушення вимог про вичерпний перелік обтяжуючих обставин^[318].

Другий: І.А. Ребане, А.А. Кругліков, С.А. Велієв дотримуються протилежної точки зору, визнаючи самостійне значення обставин, що характеризують особу винного, та обставин, які пом’якшують чи обтяжують покарання^[319]. Як вважає І.А. Ребане, у подібному випадку "взагалі не було б сенсу виділяти дані, що стосуються особи винного, як самостійний чинник, що враховується судом при індивідуалізації покарання^[320]. На його думку, "оскільки перелік обставин, що пом’якшують відповідальність, є за законом орієнтовним, суд міг би дані, які характеризують особу винного, розглядати як обставини, що пом’якшують відповідальність, і за відсутності спеціальної вказівки про те в законі"^[321].

Аналізуючи наведені точки зору, слід погодитися з Ребане, Л.Л. Кругліковим, С.А. Велієвим, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 65 КК обставини, що характеризують особу винного, і ті, які пом’якшують та обтяжують покарання, є самостійними видами загальних засад призначення покарання. Саме тому суд, призначаючи покарання, має враховувати в сукупності особу винного й обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. Водночас недоцільно заперечувати їх тісний взаємозв’язок.

Наступною ознакою обставин, які пом’якшують та обтяжують покарання, є ознака "непохідностї" (відмінності) кожної з цих обставин від інших, що ввійшли у визначені в ст. ст. 66 і 67 КК України переліки. Ця ознака має значення як при внесенні законодавцем змін у ці переліки, так і в правозастосовчій діяльності у зв’язку з наявністю відкритого переліку пом’якшуючих обставин. Недотримання вимоги про відмінність обставин, які пом’якшують чи обтяжують покарання, від інших, що передбачені в ст. ст. 66 і 67 КК України, при подальших змінах цього переліку законодавцем може привести до подвійного врахування однієї й тієї самої обставини: спочатку як частини загального поняття, а потім як самого цього загального поняття, що призведе до порушення принципу справедливості^[322].

Виходячи зі змісту ознак, що характеризують обставини, які пом’якшують чи обтяжують покарання, їх значення в процесі індивідуалізації покарання, цікаво розглянути питання про назву цих обставин. У зарубіжному законодавстві термінологія для позначення обставин, які досліджуються, не є однаковою. Так, у КК Республіки Білорусь, Республіки Киргизстан та Литовської Республіки їх називають обставинами, які пом’якшують і обтяжують відповідальність^[323], у КК Республіки Казахстан — обставинами, які пом’якшують і обтяжують кримінальну відповідальність і покарання^[324], у КК Іспанії — обставинами, які пом’якшують і обтяжують відповідальність, покарання й вину^[325]. У Зводі законів США вони називаються пом’якшуючими й обтяжуючими факторами^[326], у КК Російської Федерації, Франції та Швейцарії — обставинами, які пом’якшують і обтяжують покарання^[327], у КК Японії — просто пом’якшуючими обставинами^[328]. У КК Естонської Республіки ці обставини визначаються як "обставини справи, які пом’якшують і обтяжують відповідальність"^[329].

Незважаючи на те, що чинне кримінальне законодавство визначило сферу їх дії — призначення покарання, — у теорії кримінального права неоднозначно тлумачиться правова природа цих обставин. Наприклад, деякі автори вважають, що найбільш правильним є визначення їх як "обставин, які збільшують і зменшують міру покарання"^[330]. М.Д. Шаргородський, М.М. Ісаєв і деякі інші вчені говорили про обставини, що пом’якшують і обтяжують вину^[331]. На думку Т.Л. Сергєєвої, обставини, які розглядаються, впливають на ступінь вини^[332]. Н.Ф. Кузнецова, Б.А. Курінов називають їх обставинами, які пом’якшують чи обтяжують покарання^[333]. І.І. Карпець визначає ці обставини як такі, що пом’якшують чи обтяжують суспільну небезпечність діяння^[334]. Більшість авторів використовують поняття "обставини, які пом’якшують та обтяжують відповідальність"^[335].

Протягом історичного розвитку вітчизняного кримінального законодавства визначення цих обставин також неодноразово змінювалося. Наприклад, в Уложенні про покарання кримінальні та виправні від 15 серпня 1845 року вони мали назву "обставини, які збільшують вину і покарання" й "обставини, які зменшують вину й покарання". В Уложенні в редакції від 22 березня 1903 року визначалися лише "обставини, що підсилюють відповідальність". Керівні начала з кримінального права РСФСР 1919 року містили перелік обставин, які суду "при визначенні міри покарання в кожному окремому випадку слід розрізняти". Основні начала кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1924 року вже передбачали в окремій нормі перелік обставин, за наявності яких суд застосовував "більш м’яку або більш сувору міру соціального захисту" (ст. 31, 32). У КК УРСР 1927 року ці обставини визначалися як "обставини справи, що визначають більш сувору міру соціального захисту (більш м’яку міру соціального захисту)". Починаючи з 1958 року в кримінальному законодавстві, а саме в Основах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік, застосовувалося найменування "обставини справи, які пом’якшують і обтяжують відповідальність". Більше того, Основи 1958 року чітко визначали функціональне призначення пом’якшуючих та обтяжуючих обставин, із безпосереднім зазначенням цих обставин у загальних засадах призначення покарання. У КК України 1960 року обставини, що досліджуються, мали назву таких, що "пом’якшують та обтяжують відповідальність". У чинному кримінальному законодавстві України законодавець використовує поняття "обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання".

Наведена динаміка законодавчих змін назви пом’якшуючих та обтяжуючих обставин — це наочна ілюстрація пошуку законодавцем найбільш правильної й такої, що відображає їх правову природу, назви. На цьому шляху використовувана законодавцем термінологія не завжди відображала правову природу цих обставин, їх роль і характер зв’язку з іншими положеннями, що утворюють загальні засади призначення покарання, і в цілому визначають процес індивідуалізації покарання.

Видається необґрунтованим розуміння цих обставин як таких, що пом’якшують і обтяжують вину чи її ступінь, а також як таких, що пом’якшують та обтяжують небезпечність діяння. Аналіз ст. ст. 66 і 67 КК України дозволяє стверджувати, що ці обставини характеризують не тільки суб’єктивні та об’єктивні властивості діяння, але й ті, що стосуються особи винного: вчинення злочину неповнолітнім, жінкою в стані вагітності, обставини, що характеризують ставлення особи до злочину після його вчинення, та інші пом’якшуючі обставини, не зазначені в кримінальному законі, які, проте, враховуються на практиці (інвалідність, хворобливий стан тощо). У вивчених кримінальних справах "питома вага" такого роду обставин становить понад 44 %.

Як справедливо зазначає Л.Л. Кругліков, назва цих обставин як "пом'якшуючих і обтяжуючих вину і суспільну небезпечність діяння" також не відображає їх суті, мети, яку ставив законодавець, виділяючи їх як самостійне правове явище. На думку цього вченого, "зміст… полягає не в тому, щоб відтворити зв’язок обтяжуючих і пом’якшуючих обставин із суспільною небезпечністю (чи з виною), а в прагненні конкретизувати процес індивідуалізації відповідальності й покарання, забезпечити більш надійну детермінацію діяльності органів правозастосування щодо визначення обсягу відповідальності й покарання"^[336].

На наш погляд, найбільш правильним є розуміння цих обставин як таких, що пом’якшують та обтяжують покарання. Прихильники визначення цих обставин таким чином вважають, що "це визначення здається найбільш вдалим, оскільки орієнтує суди на необхідність урахування їх саме при призначенні покарання"^[337]. Вони справедливо зазначають, що розуміння пом’якшуючих та обтяжуючих обставин як таких, що пом’якшують та обтяжують відповідальність, мало узгоджується зі змістом розділу, присвяченого питанням, безпосередньо пов’язаним із покаранням (його поняттям, метою, видами й значенням)^[338].

Отже, видається правильним розуміння цих обставин як таких, що пом’якшують або обтяжують покарання.

Підсумовуючи аналіз загальних ознак і правової природи аналізованих обставин, на нашу думку, обґрунтовано визначити ці обставини, як зазначені, так і не зазначені в законі, але встановлені судом, різного роду чинники об’єктивного чи суб’єктивного характеру, які не є ознаками складів злочину і не впливають на його кваліфікацію, однак знижують чи, навпаки, підвищують ступінь суспільної небезпечності особи винного і (або) вчиненого ним злочину і у зв’язку з цим є підставою для призначення менш або більш суворого покарання^[339].

Більш глибоке, систематизоване дослідження пом’якшуючих та обтяжуючих обставин потребує їх упорядкування та класифікації. У юридичній літературі ці обставини класифікувалися по-різному. Так, деякі автори поділяють ці обставини на дві групи: 1) пом’якшуючі та обтяжуючі обставини, які включені як ознаки кваліфікуючого чи привілейованого складу злочину; 2) пом’якшуючі та обтяжуючі обставини, які впливають на визначення міри покарання^[340]. При цьому Л.А. Доліненко пропонує виділяти ще одну групу обставин, які пом’якшують покарання: обставини, котрі включені до відповідних норм як передумови звільнення від кримінальної відповідальності^[341]. Н.Ф. Кузнецова й Б.А. Курінов класифікують усі пом’якшуючі й обтяжуючі обставини на дві групи: 1) які характеризують діяння; 2) які характеризують особу злочинця^[342]. Подібну класифікацію наводять також Н.С. Лейкіна та Ю.Б. Мельникова, Ю.А. Красіков^[343]. При цьому Ю.А. Красіков, вважаючи її найбільш вдалою, зазначає, що деякі обставини можна віднести відразу до двох груп, оскільки вони пов’язані і зі злочином, і з особою злочинця^[344]. На думку Л.Л. Круглікова, усі пом’якшуючі й обтяжуючі обставини можна поділити на дві групи: 1) що характеризують водночас і злочин, і особу злочинця; 2) що характеризують тільки особу^[345]. Г.І. Чечель пропонує класифікувати пом’якшуючі обставини на три групи: 1) які належать до об’єктивних властивостей злочину; 2) які належать до суб’єктивних властивостей злочину; 3) які характеризують суб’єкта злочину^[346]. М.М. Бабаев та Г.С. Гавєров зазначають три тиші пом’якшуючих та обтяжуючих обставин, виділяючи обставини, що належать до: 1) об’єктивних і суб’єктивних властивостей вчиненого суспільно небезпечного діяння; 2) особи суб'єкта; 3) причин та умов, з якими пов’язаний цей злочинний прояв^[347]. На думку Я.Ю. Васильєвої, усі обставини, що обтяжують покарання, можна класифікувати так: 1) які відносяться до особи винного; 2) які відносяться до суспільно небезпечного діяння; 3) які відносяться до умов вчинення злочину; 4) які відносяться і до особи, і до суспільно небезпечного діяння^[348]. На думку О.О. Мяснікова, пом’якшуючі та обтяжуючі обставини слід класифікувати на три групи залежно від впливу тієї чи іншої обставини на ступінь тяжкості діяння чи винного. До першої групи він відносить пом’якшуючі й обтяжуючі обставини, які істотно знижують чи підвищують ступінь тяжкості діяння чи особи винного (наприклад активне сприяння розкриттю злочину, рецидив злочину). До другої групи — обставини, які мають відносно менший вплив (наприклад неправомірність або аморальність дій потерпілого). До третьої групи — зовнішньо нейтральні обставини (вагітність, наявність на утриманні у вин нове малолітніх дітей)^[349].

Аналіз обставин, що пом’якшують або обтяжують покарання, передбачених у ч. 1 ст. 66 та ч. 1 ст. 67 КК України 2001 року, показує, що законодавчий перелік містить обставини, які так чи інакше відносяться до оцінки ознак, що характеризують суспільну небезпечність вчиненого злочину або особи винного, або одночасно і до злочину, і до особи. Саме це визначає їх правову природу як обставин, що зумовлюють певну суворість покарання за конкретний вчинений злочин конкретній особі, і тому повинно бути покладено критерієм поділу цих обставин на три групи: 1) обставини, які характеризують діяння; 2) обставини, які характеризують особу винного; 3) обставини, які характеризують одночасно діяння і особу винного.

Так, аналізуючи ст. 66 КК України, до першої групи слід відносити такі пом’якшуючі обставини: з’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочинів; добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди.

До другої групи — вчинення злочину неповнолітнім; вчинення злочину жінкою в стані вагітності; вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого; виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених цим кодексом.

Третю групу складають: вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин; вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність; вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності.

Оскільки перелік пом’якшуючих обставин, наведений У ч. 1 ст. 66 КК України, не є вичерпним, то суд може враховувати не тільки зазначені в ньому, але й інші пом’якшуючі обставини, що в законі прямо не передбачені (ч. 2 ст. 66 КК). Аналіз судової практики свідчить, що найчастіше як пом’якшуючі обставини враховуються такі: відсутність судимостей, позитивна трудова діяльність винної особи, її позитивна характеристика, молодий і похилий вік, наявність на утриманні винного малолітніх дітей, стан здоров’я його самого чи його родичів, які перебувають на його утриманні, незначна вартість викраденого тощо. Проте, незважаючи на вимогу п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду № 7 від 24 жовтня 2003 р. "Про практику призначення судами кримінального покарання” щодо обов’язкового вмотивування визнання судом пом’якшуючими обставинами таких, що не зазначені в ст. 66 КК^[350], у більшості вивчених вироків цього вмотивування немає.

Дослідивши практику призначення покарання, неважко помітити, що в деяких випадках суди не враховують як пом’якшуючі навіть такі обставини, які прямо зазначені в ст. 66 КК України. Так, узагальнення судової практики Верховного Суду України та судів Луганської області свідчить, що судді часто не враховують такі обставини, як щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину (2,7 %); позитивна характеристика винної особи (2,7 %); неправомірні дії потерпілого (1,81 %); добровільне відшкодування завданого збитку (1 %); учинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин (1 %) та інші (див. таб. 1). Оскільки врахування обставин, які пом’якшують та обтяжують покарання, має обов’язкове значення для правильного вирішення питання щодо призначення винній особі покарання, вироки, у яких такі обставини не встановлені й (або) не враховані, підлягають зміні або скасуванню судами вищої інстанції.

Таблиця 1

Призначення покарання з урахуванням пом’якшуючих обставин

Обставини, що обтяжують покарання, можуть бути також класифіковані, як і пом’якшуючі обставини, на три групи.

До групи обставин, які характеризують діяння, слід віднести: тяжкі наслідки, завдані злочином; вчинення злочину загальнонебезпечним способом.

Обставинами, які характеризують особу злочинця, є вчинення злочину повторно та рецидив злочинів; вчинення злочину особою, що перебуває в стані алкогольного сп’яніння або в стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.

До обставин, які характеризують одночасно діяння і особу винного, відносяться: вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою (частина друга або третя статті 28); вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату; вчинення злочину у зв’язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов’язку; вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані; вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала в стані вагітності; вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного; вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством; вчинення злочину з особливою жорстокістю; вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного ставу, інших надзвичайних подій.

Наведена класифікація, як уявляється, допомагає правильно встановити значення певної обставини, що обтяжують покарання, її роль в індивідуалізації покарання.

Аналіз вироків суду свідчить про те, що як обтяжуючі обставини суди в більшості випадків ураховують: вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп’яніння (13,63 %), вчинення злочину особою повторно (6,36 %), рецидив злочинів (1,81 %), вчинення злочину з особливою жорстокістю (1,81 %). Водночас суди, порушуючи вимоги ст, 65, 67 КК України, при призначенні покарання не завжди враховують обтяжуючі обставини, коли вони наявні у вчиненому злочині. Так, суди в деяких випадках не врахували такі обтяжуючі обставини: вчинення злочину особою, що перебуває в стані алкогольного сп’яніння (3,63 %), вчинення злочину особою повторно (1 %), вчинення злочину у зв’язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов’язку (1 %), вчинення злочину щодо особи похилого віку (1 %) (див. табл. 2).

Таблиця 2

Призначення покарання з урахуванням обставин, які обтяжують покарання

Розглядаючи обтяжуючі обставини, слід зупинитися на питанні про вичерпний характер їх переліку.

До прийняття нового КК у 2001 році це питання в законі вирішувалося неоднозначно. Так, аж до 1958 року в кримінальному законодавстві перелік пом’якшуючих та обтяжуючих обставин мав орієнтовний характер, через що суд міг визнавати такими, що впливають на покарання в бік його посилення чи пом’якшення, й інші обставини справи. Основами 1958 року це положення було частково змінено: у статті, яка передбачала пом’якшуючі обставини, було зазначено, що їх перелік не був вичерпним і суд може при призначенні покарання враховувати й інші обставини, які пом’якшують покарання. Стосовно обтяжуючих обставин такого застереження не було. На основі цього, а також відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду СРСР у Постанові від 30 липня 1969 року "Про судовий вирок", де зазначено, що перелік обтяжуючих обставин є вичерпним, а пом’якшуючих — відкритим, суди могли враховувати як пом’якшуючі обставини при призначенні покарання й інші, безпосередньо в кримінальному законі не передбачені. Перелік обтяжуючих обставин був вичерпним і ні за яких умов розширенню не підлягав. Незважаючи на це на практиці нерідко враховувалися й інші обтяжуючі обставини, не передбачені в кримінальному законі: невизнання обвинуваченим своєї вини; відмова давати правдиві свідчення; відсутність щирого каяття у вчиненні злочину тощо^[351].

У теорії кримінального права також не було однозначного вирішення цього питання. Так, І.І. Карпець та Н.Ф. Кузнецова стверджували, що перелік обтяжуючих обставин не є вичерпним і що суд має право враховувати й інші обтяжуючі обставини при призначенні покарання і мотивувати ними посилення покарання у вироку^[352], аргументуючи де тим, що визнання в КК переліку обтяжуючих обставин вичерпним не узгоджується з необхідністю всебічного врахування особи винного при призначенні покарання. У зв’язку з. цим деякі інші науковці вважали, що обставини, які обтяжують покарання, але не входять до переліку обтяжуючих, передбаченого у певній статті кримінального закону, мажуть ураховуватися при призначенні покарання в тих випадках, коли останні характеризують підвищений ступінь суспільної небезпечності особи винного^[353].

Інші вчені, погоджуючись з тим, що наведений у законі перелік обтяжуючих обставин є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає, вважали за необхідне розширити його^[354]. Так, Ю.Б. Мельникова, підтримуючи ідо позицію, ще у 1960 роках зазначала, що, оскільки істотне значення для характеристики особи підсудного мають й інші обтяжуючі обставини, не передбачені у КК РРФСР, то перелік таких обставин варто розширити, залишивши його при цьому вичерпним^[355].

Аналіз розвитку кримінального законодавства України дозволяє говорити про те, що подібні розбіжності точок зору в питанні про обсяг переліку обтяжуючих обставин були зумовлені відсутністю законодавчої регламентації цього питання безпосередньо в нормах кримінального закону. Кримінальний кодекс України 2001 року кардинально вирішив цю проблему, указавши в ч. 3 ст. 67 КК на те, що "при призначенні покарання суд не може визнати такими, що його обтяжують, обставини, не зазначені в частині першої цієї статті".

Незважаючи на однозначне визначення в кримінальному законодавстві вичерпного переліку обтяжуючих обставин, у судовій практиці бувають випадки врахування як обтяжуючих інших обставин, не передбачених у ч. 1 ст. 67 KK.

Так, вироком суду К. засуджено за ч. 1 ст. 271 КК України на два роки обмеження волі. Цим же вироком ухвалено стягнути з К. на користь О. на відшкодування моральної шкоди 20 тис. грн.

К. визнано винним у тому, що він, будучи виконавчим директором підприємства, порушив вимоги законодавства про охорону праці, не забезпечив дотримання правил техніки безпеки (ст. 20 Закону № 2694-ХІІ від 14 жовтня 1992 року "Про охорону пращ"), унаслідок чого О. під час роботи на фрезерному верстаті отримав середньої тяжкості тілесні ушкодження.

Вирок щодо К. було змінено у зв’язку з тим, що, вирішуючи питання про міру покарання, суд не дотримав вимог п. З ч. 1 ст. 65 КК України щодо врахування при призначенні покарання ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного й обставин, які пом’якшують та обтяжують покарання. Як видно з вироку, К. було обрано максимальне покарання, передбачене ч. 1 ст. 271 КК України. Своє рішення суд умотивував тим, що засуджений не визнав своєї вини у вчиненому, не покаявся, негативно характеризується за місцем роботи, раніше скоїв злочин.

Проте відповідно до чинного законодавства (ст. 67 КК) такі обставини, як невизнання особою вини у вчиненні злочину й те, що вона в ньому не покаялася, не можуть розглядатися як такі, що обтяжують покарання.

Крім того, судом не було враховано деякі обставини, що пом’якшують покарання. У зв’язку з цим вирок змінено, міру покарання пом’якшено до двох років виправних робіт з відрахуванням у доход держави 20 % заробітної платні^[356].

Аналіз вивчених кримінальних справ, що знаходилися на розгляді у Верховному Суді України та судів Луганської області свідчить, що суди, призначаючи покарання, також необґрунтовано враховують як обставини, що обтяжують покарання, такі: притягнення раніше до кримінальної відповідальності, переховування від слідства, відмову давати показання, вчинення злочину у період відстрочення виконання попереднього вироку тощо (див. табл. 3). Така практика не відповідає вимогам норм чинного кримінального законодавства, тому вироки підлягають зміні або скасуванню.

Таблиця 3

Призначення покарання з урахуванням обставин, які обтяжують покарання

Проте, на нашу думку, ці обставини, що негативно характеризують особу винного, мають бути враховані судом при призначенні покарання, але не як обтяжуючі обставини, а як обставини, котрі характеризують особу винного, що не буде суперечити вимогам ст. 65, 67 КК України.

Кримінально-правове значення обставин, які пом’якшують та обтяжують покарання.

Значення обставин, які пом'якшують та обтяжують покарання, полягає в тому, що ці обставини є одним із видів загальних засад призначення покарання, а тому справляють безпосередній вплив на призначення конкретної міри покарання конкретній особі, винній у вчиненні злочину.

Так, обставини, які пом’якшують покарання мають значення для: 1) призначення менш суворого виду основного покарання, якщо в санкції статті, за якою засуджується винний, передбачено декілька альтернативних основних покарань; 2) призначення основного чи додаткового покарання, ближчого до мінімальної межі, установленої кримінальним законом за вчинення цього злочину; 3) непризначення винному додаткового покарання, якщо воно передбачене як факультативне в санкції статті, за якою він засуджується; 4) призначення основного покарання, нижчого від найнижчої межі, установленої в санкції статті, за якою засуджується винний, з урахуванням при цьому й інших передбачених законом обставин і за наявності декількох обставин, які пом’якшують покарання, 5) переходу до іншого більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за злочин, за який засуджується винний, за наявності декількох обставин, які пом’якшують покарання; б) застосування до винного звільнення від відбування покарання з урахуванням й інших передбачених законом обставин, (ст. 75 КК).

За наявності обтяжуючих обставин суд може: 1) призначити більш суворе покарання, ближче до максимальної межі санкції або таке, що дорівнює їй; 2) при альтернативній санкції обрати більш суворий вид покарання в межах санкції; 3) призначити додаткове покарання, передбачене санкцією як факультативне; 4) за наявності сукупності злочинів обрати принцип, за яким призначене остаточне покарання буде найсуворішим; 5) не застосувати звільнення від відбування покарання в порядку ст. 75 КК України.

Деякі вчені, “формулюючи кримінальне-правове значення цих обставин, відмічають, що за наявності цих обставин суд також не може призначити покарання, нижче від найнижчої межі, установленої в санкції статті, за якою засуджується винний^[357].

Аналіз практики суду також свідчить про те, що питання про обрання міри покарання за одночасної наявності пом’якшуючих і обтяжуючих обставин є особливо актуальним. У теорії кримінального права це питання вирішувалося неоднозначно. Так, ще 1902 року М.С. Таганцев писав, що "у тих випадках, коли діяння належиш, до звичайного, так би мовити, нормального типу цього роду злочинів або де хоча й існують обставини, що обтяжують або послаблюють винність, але в рівномірності, взаємно покриваючи одна одну, там має бути застосована й середня міра призначеного в законі покарання; на явність чи перевага обставин, що обтяжують вину, наближатиме відповідальність до призначеної за це діяння вищої межі покарання; наявність же чи перевага обставин, що послаблюють вину, до його нижчої межі"^[358]. Цієї думки дотримуються й інші російські вчені^[359], при цьому вихідну міру покарання вони визначають по-різному. Наприклад, окремі вчені вважають, що відправною точкою відліку є міра (розмір) покарання, яка передбачена законодавцем першою у відносно-визначеній санкції кримінально-правової норми, що передбачає відповідальність за вчинене^[360]. Іншу позицію висловлює О.О. Мясніков та деякі інші науковці, які вихідною типовою мірою визначають "середнє арифметичне число, одержуване шляхом додавання мінімального й максимального строку чи розміру покарання й поділу цієї суми на два"^[361]. У зв’язку з цим вчені, які аналізували питання призначення покарання в кримінальному законодавстві РФ, сформулювали пропозиції про необхідність орієнтувати правозастосовника безпосередньо в законі чи в постановах суду вищої інстанції на середній розмір передбаченого покарання за відсутності чи взаємної компенсації пом’якшуючих та обтяжуючих обставин^[362]. У зв’язку з цим 0.0. Мясніков запропонував внести зміни до ст. 60 КК РФ "Загальні засади призначення покарання”, доповнивши її положенням такого змісту: "Під строком чи розміром середнього покарання в статтях 62, 65, 68 чинного Кодексу розуміється вихідна міра покарання, одержувана шляхом складання мінімального й максимального строку й розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу, і поділу цієї суми на два"^{< title=" Див.: Комментарий к УК РФ / Под ред. А.И. Бойко. — С. 131. ">[363]}.

Позиція О.О. Мяснікова щодо законодавчої конкретизації порядку встановлення розміру середнього покарання не може бути визнана правильною, бо вона не враховує впливу на міру, що обирається, конкретних обставин справи, особливостей особи винного, що є обов’язковим правилом. Більше того, запропонована О.О. Мясніковим інтерпретація вибору міри покарання не враховує всіх випадків необхідності встановлення середньої міри покарання, наприклад у відносно-визначених санкціях, де споконвічно перед судом постає питання про вибір не середньої, а найбільш відповідної ступеню тяжкості вчиненого й особі винного з перелічених у санкції мір покарання. Тому, на нашу думку найправильнішою є позиція Л.А. Круглікова та інших учених щодо розуміння середньої типової міри покарання, оскільки дозволяє суду, не виходячи за межі санкції, ураховувати рівною мірою обставини, що як пом’якшують, так і обтяжують покарання.

Досліджуючи питання про застосування ст. 66 і 67 КК України при індивідуалізації покарання винному, необхідно розглянути питання, яке має принципове значення для правозастосовчої практики судів: чи можливе застосування положень ст. 69 КК України, коли поряд із пом’якшуючими є також і обтяжуючі обставини?

Аналіз норм чинного кримінального законодавства дозволяє зазначити відсутність у законі будь-яких обмежень стосовно випадку, який розглядається. У ст. ст. 65, 67 КК України позначена тільки загальна спрямованість впливу пом’якшуючих і обтяжуючих обставин на вибір покарання винному без зазначення міри їх впливу. На нашу думку, це ґрунтується на розумінні правової природи пом’якшуючих і обтяжуючих обставин, нерівнозначності міри їх впливу на вибір покарання з кожній конкретній кримінальній справі Через це видається неможливим установлення в законі кількісного критерію для оцінки судом впливу розглянутих обставин на вибір міри покарання, оскільки якась одна з обставин, що пом’якшує чи обтяжує покарання, може вплинути на ступінь тяжкості вчиненого, а у зв’язку з цим — на покарання більшою мірою, ніж навіть сукупність низки інших обставин справи. Тому кількісний підхід буде формальним і таким, що не відповідає принципам призначення покарання, насамперед його індивідуалізації та справедливості^[364]. Оцінюючи й ураховуючи наявні в конкретній кримінальній справі пом’якшуючі та обтяжуючі обставини, суд має виходити насамперед зі ступеня їх впливу на ступінь тяжкості вчиненого й особи винного. При цьому, як справедливо зазначає Л.Л. Кругліков суд однаковою мірою повинен брати до уваги конкретний прояв кожної з урахованих обставин, їх вираженість. Суд не може надавати пріоритет урахуванню тільки пом’якшуючих чи тільки обтяжуючих обставин, але при цьому він не повинен порівнювати ступінь впливу, вираженості цих обставин^[365].

Водночас на вибір міри покарання впливають не тільки пом’якшуючі й обтяжуючі обставини. Відповідно до ч. 1 ст. 65 КК суд має враховувати всю сукупність загальних правил, насамперед ступінь тяжкості вчиненого й особливості особи винного. Тому необхідно погодитися з тим, що, "незважаючи на наявність у справі пом’якшуючих обставин, не виключено призначення максимального покарання, як і за обтяжуючих — мінімального"^[366].

Підбиваючи підсумок аналізу обставин, які пом'якшують та обтяжують покарання, і правил їх урахування при призначенні покарання, можна зробити висновок про те, що врахування цих обставин відповідно до принципів призначення покарання і його мети має місце тільки за умови виконання таких вимог:

а) суд повинен суворо дотримуватися вимоги закону враховувати всі обставини вчиненого;

б) суд має право визнавати пом’якшуючою обставиною конкретну ознаку злочину, навіть якщо вона і не передбачена в ст. 66 КК;

в) суд не може визнати обтяжуючою таку обставину конкретного злочину, яка не передбачена в ст. 67 КК;

г) суд не має права при призначенні покарання визнати пом’якшуючою чи обтяжуючою таку ознаку, що передбачена в статті Особливої частини, за якою кваліфікуються дії винного. Цей висновок випливає з ч. 3 ст. 2 КК України;

ґ) суд повинен провести порівняльний аналіз пом’якшуючих і обтяжуючих обставин щодо їх впливу на загальну характеристику суспільної небезпечності злочину й особи винного;

д) питання про вибір міри покарання має вирішуватися тільки з урахуванням у сукупності всіх пом’якшуючих і обтяжуючих обставин, які наявні в конкретній кримінальній справі.

З огляду на сутність і значення досліджуваних обставин для індивідуалізації покарання думаємо, що є обґрунтованим розуміння їх як загальної засади призначення покарання, що має певну специфіку, і у зв’язку з чим доцільно змінити редакцію ст. 65 КК: урахування обставин, що пом’якшують або обтяжують покарання, виділити в самостійному пункті ч. 1 ст. 65 КК України.

Завершуючи аналіз п. 3 ч. 1 ст. 65 КК і враховуючи при цьому специфіку змісту правил, зазначених у цьому пункті, доцільно було б визначити кожне з них в окремому пункті ч. 1 ст. 65 КК України, виділивши пункти 3, 4 і 5:

”1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;

2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу;

3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину;

4) враховуючи особу винного;

5) враховуючи обставини, які пом’якшують та обтяжують покарання".

Підсумовуючи аналіз загальних засад призначення покарання та їх значення, слід ще раз наголосити, що ними є передбачена в кримінальному законі система загальних правил, що ґрунтуються на принципах призначення покарання і є обов’язковими для суду в кожному конкретному випадку призначення покарання винному у вчиненні злочину для досягнення мети покарання.