Печать
PDF

Глава 2. Загальні засади призначення покаранню та їх види

Posted in Уголовное право - Загальні засади призначення покарання за криміналь

 

  • Поняття загальних засад призначення покарання
  • Призначення покарання в межах, установлених у санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин
  • Призначення покарання відповідно до положень Загальної частини КК України
  • Призначення покарання з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину
  • Призначення покарання з урахуванням особи винного
  • Призначення покарання з урахуванням обставин, які пом'якшують та обтяжують покарання
  • Поняття загальних засад призначення покарання

    Проблема призначення покарання протягом усієї історії розвитку суспільства й держави досліджувалася не тільки юристами, але й філософами, соціологами, кримінологами. Це було зумовлено активним пошуком способу визначення справедливого покарання винному за вчинений злочин. Унаслідок історичної мінливості самого розуміння справедливості, сутності й змісту покарання, правила його призначення зазнавали істотних змін.

    Ще Платон, Аристотель, Цицерон здійснювали спроби формування моделі інституту призначення покарання. Так, Аристотель, досліджуючи питання правосудності й неправосудності винесених вироків, визначив основні принципи обрання правосудного (справедливого) вироку: розмірність, добро та справедливість. Цицерон, аналізуючи практику здійснення правосуддя, сформулював верховний закон, основне правило його справедливого застосування — рівність злочину й покарання, що можна назвати одним із перших загальних правил призначення покарання винному[60].

    З розвитком держави та права проблемам призначення покарання приділялася дедалі більша увага. Пройшовши певну еволюцію у своєму розвитку, найбільш інтенсивне наукове розроблення питання призначення покарання одержали наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Засновник класичної школи кримінального права Ч. Беккаріа, досліджуючи питання призначення покарання, писав: "Покарання неодмінно має бути публічним, негайним, необхідним, найменшим із можливих за цих обставин, пропорційним злочину, установленому в законах"[61].

    Критикуючи занадто широкі межі суддівського розсуду того часу і викликане цим судове свавілля, Ч. Беккаріа стверджував, що "тільки закони можуть установлювати покарання за злочини, і влада їх видання може належати тільки законодавцеві як представнику всього суспільства"[62]. Він співвідносив покарання зі шкодою, заподіяною вчиненим злочином, стверджуючи, що "єдиним та істинним мірилом злочинів є шкода, яку вони завдають суспільству"[63].

    Сформульовані Ч. Беккаріа кілька століть тому ідеї щодо покарання і його призначення стали, по суті, фундаментом наступних кримінально-правових теорій призначення покарання.

    Необхідність індивідуалізації покарання при його призначенні аргументували також Гегель, Кант, Бентам та інші вчені. Зокрема, Гегель, досліджуючи питання покарання та його призначення, обґрунтовував доцільність індивідуалізації покарання відповідно до чинної на той час кримінальної політики, оскільки, як він вважав, будь-який кримінальний кодекс характерний насамперед своїм часом і становищем у суспільстві[64].

    Бентам, говорячи про необхідність індивідуалізації покарання, стверджував, що різноманітність злочинів повинна викликати різноманітність покарань, а вивчення громадського життя дозволить установлювати порівняльну тяжкість злочину і пропорційні цій тяжкості покарання[65].

    Питання призначення покарання висвітлювались і в багатьох роботах провідних російських учених. Так, покарання і правила його призначення досліджували С.П. Мокринський, М.С. Таганцев, Н.Д. Сергієвський, І.Я. Фойницький, В.Д. Спасович, М.Д. Шаргородський та інші.

    Отже, аналізуючи історію розвитку інституту призначення покарання, слід зазначити, що ще в XIX столітті приділялася значна увага дослідженню питань покарання, принципам його призначення: гуманності, справедливості, законності, індивідуалізації. Були здійснені спроби не тільки сформулювати підстави, біле й визначити основні правила обрання міри покарання винному. При цьому особливого значення при призначенні покарання вчені надавали особі винного.

    Середина XIX — початок XX ст. в Україні став періодом зародження кодифікованого кримінального законодавства, коли вперше в законі на підставі наявної теоретичної бази й практики призначення покарання було сформульовано основні правила призначення покарання. Як визнають більшість учених, цей історичний період був одним із найплідніших в історії кримінального права взагалі й особливо для інституту призначення покарання.

    Виходячи з того, що значна частина України певний період часу була територією Російській імперії, видається Цікавою історія розвитку норм про правила призначення покарання цієї держави на цей період часу.

    У середині XIX століття вчені все частіше стали доходити висновку про необхідність обмеження розсуду суду при призначенні конкретного покарання винному, гуманізації та максимально можливої диференціації покарання, розроблення критеріїв, правил призначення покарання та закріплення їх у законі. Уже в 1845 році в першому кодифікованому джерелі кримінального права Російської імперії — "Уложенні про покарання кримінальні та виправні"[66] у ст. 110 розділу І були фактично сформульовані певні правила, якими мав керуватися суд, призначаючи покарання винному.

    Аналізуючи Уложення 1845 року, М.С. Таганцев писав про те, що в ньому деякі норми про покарання та його призначення відзначались архаїчністю, казуїстичністю та яскраво вираженим становим характером закріплених у них положень[67]. Однак, незважаючи на наявні недоліки, Уложення являло собою значний крок уперед у прагненні законодавця до істотного обмеження суддівського розсуду за допомогою норм, що містили правила призначення міри покарання (розд. III "Про владу й обов’язки суду у визначенні покарання").

    Уложення витримало багато редакцій (1857, 1866 і 1885 року), що було зумовлено низкою проведених у той час реформ: селянської, земської, міської та судової. Але й проведені зміни не дозволили законодавцеві до кінця подолати головні недоліки норм про правила призначення покарання: казуїстичність, багатослівність і розпливчастість їх формулювань. Згідно зі ст. ст. 96, 97 Уложення 1903 року покарання повинне було призначатися відповідно до закону (ст. 96) і тільки у випадку, коли злочин доведено судом, а вчинене поставлено підсудному у вину (ст. 97). Позитивним в цьому Уложенні було розміщення норм щодо пом’якшення та відміну покарання перед нормами про його посилення, що свідчило про певний крок до гуманізації.

    Як справедливо зазначає О.В. Наумов, у нормах Загальної частини Уложення 1903 року в цілому (у тому числі й у нормах, які визначали правила призначення покарання) було помітним намагання привести їх у відповідність до західноєвропейського рівня кримінального права того часу (наприклад, кримінального законодавства Франції та Німеччини)[68].

    У зв’язку з докорінними змінами в державному та суспільному устрої Російської держави на початку XX ст. відбулися зміни й у кримінальному законодавстві. Хоча, безумовно, дореволюційне кримінальне законодавство справило значний вплив на формування кримінального законодавства у радянський час, котре, як правильно зазначає В.П. Коняхін, сприйняло багатовіковий досвід, що був відзначений у нормативних приписах його "попередника"[69], однак більшість нормативних актів дореволюційного кримінального законодавства було скасовано.

    У перші роки встановлення радянської влади кримінальне законодавство було некодифікованим: діяли декрети, постанови, інструкції тощо, які не передбачали конкретних норм про покарання і його призначення. Як правило, у них містилася лише вимога "карати за всією суворістю закону". Міру "суворості" визначали самі суди й трибунали, керуючись революційною правосвідомістю[70]. Через це рамки розсуду суду були фактично безмежними.

    Першою спробою обмеження цих рамок стало прийняття і введення в дію (1919 року в Росії та 1920 року в Україні) Керівних начал кримінального права РСФСР, де в ст. 11 було здійснено спробу сформулювати загальні засади призначення покарання: визначаючи міру покарання, суд повинен був оцінювати ступінь і характер небезпечності для суспільства як самого злочинця, так і вчиненого ним діяння. У ст. 12 цих же Керівних начал давався орієнтовний перелік обтяжуючих і пом’якшуючих обставин, яга мали враховуватися судом при призначенні покарання.

    Особливого значення в цей період законодавець надавав ідеї доцільності покарання, яка визначала процес його призначення: доцільним було покарання, призначене винному у вчиненні злочину, якщо воно відповідало інтересам "революції та побудови соціалістичного суспільства"[71].

    Незважаючи на ряд істотних недоліків, у Керівних началах було закріплено одне з найважливіших положень: покарання не ставить на меті відплату злочинцеві за вчинений злочин. Це положення не втрачає своєї актуальності: Кримінальний кодекс України 2001 року проголосив (ч. 2 ст. 50), що покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську

    Керівні начала 1919 року були зразком для законодавчого формулювання в КК УРСР 1922 року норм про призначення покарання. У цьому Кодексі вперше на законодавчому рівні були передбачені спеціальні розділи про покарання і його призначення. Так, у розділах II "Загальні засади застосування покарання" (ст. 5-23) і III "Визначення міри покарання" (ст. 24–31) передбачалися, по суті, загальні правила призначення покарання: суди, призначаючи покарання, повинні буди враховувати ступінь і характер небезпечності як самого злочинця, так і вчиненого ним злочину (ст. 24). Покарання й інші заходи соціального захисту могли бути застосовані до осіб, які вчинили злочин, а також до осіб, які визначалися суспільно небезпечними через їхню діяльність, що свідчило про "серйозну загрозу громадському порядку" (ст. 7 КК УРСР 1922 року). Це положення суперечило не тільки принципам законності, гуманності, справедливості призначення покарання, але й регламентованому загальними засадами обов’язку суду враховувати ступінь і характер самого злочину. Незважаючи на ряд істотних недоліків, у ст. 24 КК УРСР 1922 року було зроблено спробу визначити основні правила оцінки судами ступеня й характеру небезпечності злочинця та вчиненого ним злочину. Зокрема, передбачалося, що "для встановлення цього вивчається обстановка вчиненого злочину, з’ясовується особа злочинця, оскільки можливо зрозуміти її на підставі її способу життя й минулого, а також установлюється, наскільки сам злочин у цих умовах часу й місця порушує основи суспільної безпеки"[72]. У КК 1922 року в Загальній частині не використовувалися терміни "пом’якшуючі та обтяжуючі обставини", однак, як справедливо зазначає Л.Л. Кругліков, "було б помилковим робити висновок, що Загальній частині поняття посилюючих (пом’якшуючих) чи знижуючих (обтяжуючих) покарання обставин не було відомо"[73]. Загальний перелік обставин обох видів наводився в ст. 25 КК УРСР 1922 року.

    У зв’язку з утворенням 30 грудня 1922 року Союзу Радянських Соціалістичних Республік, до складу якого увійшла й Україна, було розроблено і прийнято загальносоюзне кримінальне законодавство — Основні начала кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік, у ст. 4 яких термін "покарання" було замінено поняттям "заходи соціального захисту". А в ст. 30 Основних начал було закріплено, що, призначаючи покарання, суди повинні враховувати ступінь і характер небезпечності злочинця і вчиненого ним злочину, особу злочинця, мотиви злочину, а також наскільки сам злочин у цих умовах місця й часу є суспільно небезпечним. В ст. ст. 31, 32 Основних начал також визначалося коло обставин, які пом'якшують чи обтяжують покарання[74].

    Кримінальний кодекс УРСР 1927 року практично без змін передбачив заходи соціального захисту та правила їх призначення (ст. ст. 42, 43), сформульовані в ст. 30 Основних начал. Водночас у цьому законі визначалося коло обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання. Поряд із цим, у ст. 7 КК УРСР 1927 року містилася вимога про те, що суд, призначаючи покарання, повинен був керуватися соціалістичною правосвідомістю і діяти на підставі окремих статей Загальної та Особливої частин цього Кодексу. Законодавче закріплення правила про необхідність керуватися при призначенні покарання положеннями Загальної та Особливої частини Кодексу було, безумовно, кроком уперед у порівнянні з попереднім законодавством. Про це свідчила виваженість законодавчої конструкції статті, яка передбачала загальні засади призначення покарання, де було закріплено всі важливі та необхідні положення для призначення справедливого, законного, гуманного й індивідуального покарання, без яких законодавче формулювання правил, що аналізуються, було б незавершеним, а призначене покарання — несправедливим і незаконним.

    В Основах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік від 25 грудня 1958 року в ст. 32 термін "заходи соціального захисту" було виключено. Законодавець обґрунтовано визначив назву цій статті — "Загальні засади призначення покарання". У ст. 32 зазначалося, ще суд призначає покарання в межах, установлених статтями закону, що передбачають відповідальність за вчинений злочин, у точній відповідності до положень цих Основ і Кримінальних кодексів союзних республік. При призначенні покарання суд, керуючись соціалістичною правосвідомістю, ураховує характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, особу винного й обставини справи, що пом’якшують та обтяжують відповідальність[75]. Таким чином, законодавець уперше передбачив в окремій статті сукупність загальних правил призначення покарання, що мало велике значення для подальшого розвитку інституту призначення покарання.

    У КК України 1960 року питанням призначення покарання було присвячено самостійний розділ V, який мав назву "Про призначення покарання і про звільнення від покарання”. У ст. 39 формулювалися загальні засади призначення покарання за вчинений злочин, де зазначалося, що "суд призначає покарання в межах, встановлених статтею закону, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, у точній відповідності до положень Загальної частини цього Кодексу. При призначенні покарання суд, керуючись правосвідомістю, враховує характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, особу винного й обставини справи, що пом’якшують чи обтяжують відповідальність". У цьому розділі КК 1960 року також були визначені: обставини, що пом’якшують та обтяжують відповідальність; правила призначення покарання при вчиненні кількох злочинів і за кількома вироками; можливість призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, а також були регламентовані питання звільнення від кримінальної відповідальності та від покарання.

    З набуттям незалежності України й у зв’язку з вирішенням завдань створення правової держави та побудови громадянського суспільства, умовою яких є ствердження законності у всіх сферах життя, виникла необхідність у прийнятті нового Кримінального кодексу.

    КК України 2001 року, по-новому визначивши поняття та мету покарання, систему покарань та їх види, поставив перед наукою й практикою серйозні завдання їх дослідження. Ґрунтуючись на сучасному розумінні принципів, мети покарання, законодавець вніс ряд важливих змін і у формулювання загальних засад призначення покарання. Тому перед наукою постали питання аналізу законодавчих новел щодо самого поняття загальних засад, їх юридичної природи, співвідношення з принципами призначення покарання, їх видів. Між тим наукові дослідження цих питань свідчать, що немає єдності думок у розумінні самої суті загальних засад. Деякі вчені вважають, що загальні засади призначення покарання — це встановлені законом критерії[76] або передбачені кримінальним законом основні, відправні (вихідні) положення[77], чи відправні вимоги[78].

    Висловлювалася й така думка, що загальні засади — це розпорядження[79] або система закріплених у КК і обов’язкових для суду нормативних розпоряджень[80].

    Деякі автори одночасно визначають їх і як критерії, і як вимоги, і як правила, і як засоби, ототожнючи ці поняття[81].

    Нарешті, існує думка, що загальні засади призначення покарання — це чітко визначені в кримінальному законі загальні правила призначення міри покарання[82].

    Якщо звернутися до семантичного значення термінів "критерій", "вимога", "положення", "розпорядження", "правило", то стає очевидним, що вони не тотожні, а отже, не можуть виражати сутність одного й того ж поняття. Так, "критерії" тлумачаться як "мірило оцінки, судження"[83], "правильна ознака для розпізнавання істини"[84]; "вимога" — як "прохання, розпорядження в рішучій категоричній формі"[85]; "положення" — як "зведення правил, законів, які стосуються чого-небудь"[86]; "розпорядження" — як "письмове розпорядження, наказ", а також як "пропозиція дотримуватися чого-небудь"[87]; а "правила" — як "положення, настанови, принципи, якими керуються"[88], "настанова, яку належить виконати"[89]. З такого тлумачення термінів випливає, що розуміння загальних засад як критеріїв, вимог, розпоряджень і положень, якими має керуватися суд, не суперечить поняттю загальних засад призначення покарання, однак не відбиває в повному обсязі всіх обов’язкових їхніх ознак, передусім керівне значення цих правил для діяльності суду[90].

    Аналізуючи ст. 65 КК України, неважко помітити, що законодавець, по суті, говорить про правила. Це підтверджується такими формулюваннями: суд призначає покарання "у межах, встановлених…", "відповідно до…", "враховуючи…" та інше. Тому видається більш обґрунтованим визначення загальних засад призначення покарання як передбачену в кримінальному законі систему загальних правил, що ґрунтуються на принципах призначення покарання і є обов’язковими для суду в кожному конкретному випадку призначення покарання винному у вчиненні злочину для досягнення мети покарання.

    Виходячи зі змісту ст. 65 КК України, необхідно визначити такі загальні правила призначення покарання:

    1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини цього кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;

    2) відповідно до положень Загальної частини цього кодексу;

    3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину;

    4) враховуючи особу винного;

    5) враховуючи обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

    Загальними ознаками цих правил є те, що:

    1) їх перелік вичерпним чином визначений у КК України (ст. 65);

    2) вони мають загальний характер;

    3) вони є обов’язковими правилами;

    4) вони є системою правил, які мають ураховуватися судом у їх сукупності;

    5) у них реалізуються принципи призначення покарання[91]: законність, справедливість, гуманізм, індивідуалізація покарання й економія заходів кримінально-правового примусу;

    6) їх завданням є досягнення покаранням передбаченої законом мети.

    Розглянемо ці ознаки докладніше.

    1. Перелік загальних правил вичерпним чином визначений у кримінальному законі України (ст. 65 КК). Це означає, що суд, призначаючи покарання, кожного разу має виходити з положень ст. ст. 65–67 КК.

    Вимога про закон як єдине джерело, що визначає загальні засади призначення покарання, має принципове значення: за змістом ст. 8 Конституції джерелом права в Україні є Конституція, яка має найвищу юридичну силу, а також закони та підзаконні акти. Частина 3 статті 3 КК України 2001 року визначає, що злочинність діяння, а також Його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом. Системний аналіз, зокрема, статей 8, 9, 92, 93 Конституції та ст. 3 КК України дає підстави стверджувати, що судовий прецедент не є джерелом права в Україні. Це виключає визначення обов’язковим правилом урахування судового прецеденту, постанов Пленуму Верховного Суду і пленумів вищих спеціалізованих судів та інше.

    2. Правила призначення покарання мають загальний характер. Це означає, що вони містять у собі такі загальні положення, які мають значення в кожному випадку призначення покарання винному.

    Не можна погодитися з О.В. Шидловським, який, досліджуючи проблему загальних засад за КК Білорусі, стверджує, що їх необхідно розглядати не як "загальні", а як "основні" правила[92]. Якщо виходити з розуміння сутності загальних засад призначення покарання, їх юридичної природи, то найбільш точно їх відображає назва "загальні", а не "основні". Як відомо, у філософському розумінні "основа (основне)” є частиною сутності, що, у свою чергу, не вичерпує всього змісту загального. Визначення ж загальних засад призначення покарання здійснюється за допомогою формулювання законодавцем на основі аналізу конкретних справ найбільш повної сукупності певних правил, які мають застосовуватися судом у всіх випадках призначення покарання. Виходячи саме з такої природи цих правил, слід визнати правильним їх найменування в законі як "загальних".

    Правильність цього висновку підтверджується й тим, що, як буде доведено далі, у КК України 2001 року, поряд із загальними правилами, законодавець передбачає і спеціальні правила призначення покарання (ч. 3 ст. 43, ст. ст. 68, 70, 71, 103 КК України), які є додатковими до цих загальних засад призначення покарання.

    3. Загальні засади є обов’язковими правилами: вони повинні обов’язково враховуватися судом у всіх випадках призначення конкретного покарання незалежно від обставин справи.

    Це означає, що норма про загальні засади призначення покарання має універсальний характер: вона обов’язкова для всіх випадків призначення судом покарання, незалежно від характеру злочину, його конкретних об’єктивних і суб’єктивних ознак та особи винного тощо.

    У зв’язку з цим у юридичній літературі вдало зазначено, що "загальні засади призначення покарання — це не декларація, а конкретні, загальнообов’язкові правила"[93], якими має керуватися суд кожного разу, призначаючи певний вид і розмір покарання винному у вчиненні злочину. Тому уявляється неточним визначення цих засад як таких, які використовує суд при індивідуалізації покарання[94]. Так само не можна погодитися з думкою О.С. Гореліка, який вважає, що загальні засади "містять рекомендації лише у загальному вигляді й не дають конкретних критеріїв, за допомогою яких можна точно визначити вид і розмір покарання, що підлягає призначенню в певному випадку"[95]. Безумовно, правила, передбачені в ч. 1 ст. 65 КК України, не містять вказівки про конкретний вид і розмір покарання, які суд повинен призначити конкретній особі, але вони передбачають правила діяльності суду в кожному випадку призначення конкретного покарання конкретній особі.

    Ігнорування в судовій практиці загальнообов’язкового характеру цих правил, як свідчить аналіз змінених і скасованих через неправильне призначення покарання вироків, досить поширене. Так, за даними Верховного Суду України, у 2003 році тільки апеляційними судами скасовано вироки місцевих судів з пом’якшенням покарання щодо 81 засудженого (або 13,2 % від скасованих), а у зв’язку з необхідністю застосування більш суворого покарання цими судами скасовано вироки щодо 485 осіб, або 79,1 % від усіх постановлених вироків. Із пом’якшенням міри покарання в апеляційному порядку змінено вироки щодо 3,1 тис осіб, або 68,4 % від змінених[96].

    Обґрунтуванням скасування та зміни вироків (без зміни кваліфікації), як правило, було те, що суди, на порушення ст. 65 КК, не врахували з достатньою повнотою конкретні обставини вчиненого злочину й дані про особу винного. Так, при визначенні ступеня тяжкості вчиненого злочину суди не завжди виходили з усіх обставин його вчинення: ступеня здійснення злочинного наміру, тяжкості наслідків, які настали, тощо; суди не брали до уваги роль винного у вчиненні злочину, його ставлення до цього злочину, поведінку в суспільстві, на виробництві, стан його здоров’я, сімейний стан, вік, а також поведінку потерпілих від злочину та інше.

    Загальнообов’язковий характер цих правил підтверджується й тим, що ст. 69 КК передбачає виняток із цих правил — призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, виходячи з яких суд може лише в певних випадках, за певних обставин вийти за межі санкції, яка встановлює покарання за вчинений злочин. Саме винятковий характер правил, зазначених у ст. 69 КК, свідчить про те, що загальні засади призначення покарання, передбачені в ст. 65 КК, є загальнообов’язковими.

    4. Загальні засади призначення покарання є системою правил, які мають ураховуватися судом у й: обов’язковій сукупності. Саме сукупність цих правил забезпечує можливість досягнення мети покарання. Ігнорування або недостатнє з’ясування ступеня впливу кожного з них на міру покарання виключає призначення законного, справедливого, індивідуального, гуманного покарання. Учені, які досліджували цю проблему, неодмінно підкреслювали названу ознаку загальних засад[97]. Так, М.А. Скрябін зазначав, що цілісність і єдність сформульованих законодавцем правил призначення покарання зумовлені їх структурною впорядкованістю, функціональною залежністю та взаємодією[98]. Дійсно, загальні засади — це не просто сума окремих правил, а певна їх система, кожен елемент якої взаємопов’язаний і взаємодіє з іншими: жодне правило не може враховуватися лише само по собі, ізольовано, у відриві від інших[99]. Тому безсумнівним досягненням КК України 2001 року є те, що кожне з загальних правил виділене в ст. 65 цього кодексу в окремому пункті й розташовано в послідовності, необхідній для вибору справедливої, законної та гуманної міри покарання винному. Однак не можна не сказати, що більш досконалою була б редакція ч. 1 ст. 65 КК України, якщо б у ній було визначено: "Суд призначає покарання з урахуванням сукупності таких обов’язкових правил…” (і далі за текстом).

    5. Реалізація в загальних засадах принципів призначення покарання. Як було визначено раніше, такими принципами є: законність, справедливість, гуманність, індивідуалізація покарання, економія заходів кримінально-правового примусу. Можна з упевненістю стверджувати, що реалізація зазначених принципів на практиці є одним із найважливіших завдань, оскільки тільки в такому випадку призначене покарання може досягти мети його призначення.

    Але проблема співвідношення принципів і загальних засад призначення покарання була і є однією з дискусійних у науці кримінального права. Так, у юридичній літературі інколи ототожнюються ці два поняття[100]. Уперше цю позицію висловив Г.А. Кригер[101]. Її підтримав С.В. Бородін[102] і деякі інші вчені[103]. Обґрунтовуючи цю позицію, Г.А. Кригер писала, що принципи призначення покарання втілюються в загальних засадах призначення покарання, які сформульовано в законодавстві, а виокремлення питання про принципи призведе до зайвого повторення тих самих положень[104]. Деякі автори, погоджуючись із цією думкою, пропонують загальні засади призначення покарання вважати тими загальними принципами призначення покарання, у яких законодавчо закріплено критерії такого призначення[105].

    Існує ще й така точка зору, згідно з якою принципи призначення покарання і загальні засади призначення покарання є самостійними, хоча й тісно пов’язаними інститутами[106]. Прихильники цієї позиції вважають, що принципи слід досліджувати поряд[107] або у зв’язку[108] із загальними засадами призначення покарання. Так, на думку Л.А. Прохорова, В.Д Махінчука та М.А. Скрябіна співвідношення принципів і загальних засад призначення покарання слід розглядати у світлі філософських категорій загального й окремого, де як "окреме" виступають відповідні вимоги статті, що передбачає загальні засади призначення покарання, а як "загальне" — принципи призначення покарання[109]. При цьому М.А. Скрябін зазначає, що "загальні засади призначення покарання не тільки закріплюють принципові положення, але й реалізують їх у цілому, ставлять за обов’язок суду їх ураховувати"[110].

    Найбільш аргументованою є позиція М.І. Бажанова, який, досліджуючи співвідношення принципів призначення покарання і загальних засад, вважав їх самостійними категоріями кримінального права, які перебувають у певному співвідношенні між собою і потребують самостійного розгляду, а тому "ототожнювати принципи та загальні засади призначення покарання, підміняючи одне поняття (принципи) іншим (загальні засади), неприпустимо"[111].

    На нашу думку, незважаючи на тісний взаємозв’язок і залежність, що простежуються, принципи й загальні засади призначення покарання — це самостійні інститути, які характеризуються різним змістом та сукупністю різних ознак. Ототожнення принципів і загальних засад призначення покарання уявляється необґрунтованим оскільки:

    1) загальні засади призначення покарання чітко визначені в ст. 65 КК України. Принципи призначення покарання не передбачені в законі, але знаходять вираз у багатьох нормах кримінального законодавства, що розкривають сутність інституту призначення покарання, у тому числі й у загальних засадах призначення покарання. Саме тому регулятивні властивості принципів призначення покарання, як і інших правових принципів, не можна ототожнювати з цими властивостями загальних засад призначення покарання, оскільки в принципах вони більш абстрактні й не мають законодавчої бази. Однак принципи призначення покарання, як і будь-які інші правові принципи, існують і діють незалежно від того, чи зафіксовані вони в законодавстві, оскільки вони несуть в собі об’єктивне начало;

    2) принципи, які досліджуються, є тими вихідними положеннями, що використовуються для формування правил призначення покарання. Це відповідним чином відбивається й на загальних засадах призначення покарання, оскільки принципи призначення покарання є їх методологічною основою, критерієм формування їх змісту.

    Кожна з загальних засад призначення покарання має своїм джерелом окремий принцип чи їх сукупність. Наприклад, наявність першої та другої з передбачених у ч. 1 ст. 65 КК загальних засад зумовлена основною, вихідною ідеєю законності призначення покарання та економії заходів кримінально-правового примусу, а виділення зазначених у п. 3 ч. 1 ст. 65 КК правил призначення покарання — урахування ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного та обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання, — викликане необхідністю реалізації принципів індивідуалізації, гуманності та справедливості покарання;

    3) принципи призначення покарання є саме тими вихідними ідеями, які надають цілісності (логічності, послідовності, збалансованості) інституту призначення покарання. Повне та всебічне з’ясування сутності принципів призначення покарання забезпечує правильне застосування його норм до конкретних ситуацій, а тим самим сприяє захисту прав та інтересів громадян. Так, саме з принципів справедливості й індивідуалізації покарання випливає право особи, винної у вчиненні злочину, вимагати, щоб обсяг державного примусу, що до неї застосовується, відповідав ступеню тяжкості вчиненого злочину, небезпечності самої особи й обставинам, які пом’якшують чи обтяжують покарання[112].

    Таким чином, можна зробити висновок, що принципи призначення покарання й загальні засади призначення покарання є самостійними, але взаємопов’язаними категоріями. Це положення підкреслено Верховним Судом України, який у п. 1 Постанови Пленуму № 7 від 24 жовтня 2003 року "Про практику призначення судами кримінального покарання" зазначив, що судді "мають суворо додержувати вимог ст. 65 КК стосовно загальних засад призначення покарання, оскільки саме через останні реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання"[113]. Таким чином, Пленум Верховного Суду України визнає загальні засади й принципи призначення покарання самостійними, але нерозривно пов’язаними кримінально-правовими інститутами: неухильне дотримання загальних засад призначення покарання є неодмінною умовою реалізації закладених у них принципів призначення покарання, і тільки в такій сукупності вони забезпечують досягнення мети покарання.

    Виходячи з особливого значення цих принципів при призначенні покарання, треба визначити їх у ст. 65 КК України поряд із загальними засадами призначення покарання. Саме тому видається обґрунтованим доповнити ст. 65 КК України частиною 5 такого змісту: "Застосовуючи ст. 65 КК, суди повинні враховувати, що загальні засади призначення покарання забезпечують реалізацію принципів законності, справедливості, гуманності, економії заходів примусу та індивідуалізації покарання".

    6. Загальні правила спрямовані на досягнення передбаченої законом мети покарання.

    Сутність загальних засад призначення покарання не може бути визначена поза встановленням мети покарання, оскільки саме мета покарання спрямовує всю діяльність суду щодо призначення конкретного покарання. Іншими словами, сутність і ефективність загальних засад призначення покарання зумовлюється тією метою, на досягнення якої розраховано покарання.

    КК України 2001 року чітко визначив мету покарання, передбачивши в ч. 2 ст. 50, що "покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами", а в ч. 3 ст. 50 — що "покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність". Це було значним кроком законодавця у вирішенні проблеми мети покарання, а тим самим у визначенні того кінцевого результату, який повинен бути досягнутий завдяки виконанню загальних правил призначення покарання. Саме це й покладено в основу ч. 2 ст. 65 КК України, де передбачено, що "особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів".

    Закріплюючи це положення, законодавець підкреслює необхідність при винесенні вироку враховувати судом не тільки ступінь тяжкості злочину, особу злочинця, обставини, що пом’якшують або обтяжують покарання, але й мету покарання, сформульовану в ч. 2 ст. 50 КК України, для того щоб призначене покарання було максимально спрямоване на її реалізацію. У зв’язку з цим справедливо зазначається в літературі, що "практична реалізація цього положення дозволить кардинально змінити дух кримінального переслідування і спрямувати його не на придушення та знищення злочинця, а на його виправлення та профілактику злочинності"[114].

    Досліджуючи загальні засади призначення покарання, слід звернути увагу на те, що при аналізі КК РФ російськими вченими їх сукупність визначалась і визначається різним способом. Так, Г.В. Татарніков писав про недоцільність виділення як загальної засади правила призначення покарання в межах, установлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Обґрунтовувалося це тим, що, з одного боку, будь-яка санкція будується відповідно до характеру суспільної небезпечності злочину, а "конкретна міра покарання, яка призначається у межах санкції, у кінцевому підсумку залежить від ступеня суспільної небезпечності конкретного злочину, пом’якшуючих чи обтяжуючих обставин, даних про особу винного"; з іншого боку — "дотримання меж санкції забезпечує таке загальне правило, як урахування характеру суспільної небезпечності злочину"[115]. В.М. Степашин вважав необхідним включити до змісту загальних засад призначення покарання правило врахування "змісту покарання, яке призначається"[116]. На думку Т.В. Непомнящої, до загальних засад призначення покарання слід відносити поширеність злочинів[117].

    Є.В. Благов, аналізуючи ст. 60 КК РФ, загальні засади призначення покарання зводить до таких: а) у межах, установлених відповідною статтею Особливої частини Кримінального кодексу й Загальною частиною Кримінального кодексу; б) у точній відповідності до характеру покарання, визначеного в статті Особливої частини Кримінального кодексу; в) більш суворий вид покарання з числа встановлених статтею Особливої частини Кримінального кодексу призначається тільки у випадках, якщо менш суворий вид покарання не може забезпечити досягнення мети покарання; г) з урахуванням ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину й особи винного, у тому числі пом’якшуючих і обтяжуючих обставин[118].

    Аналізуючи наведені позиції, по-перше, слід зазначити, що згідно з ч. 1 ст. 65 КК до загальних засад призначення покарання законодавець відносить такі правила призначення покарання: 1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини цього кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; 2) відповідно до положень Загальної частини цього кодексу; 3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину; 4) враховуючи особу винного; 5) враховуючи обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

    По-друге, уявляється цілком обґрунтованим виділення кожної з загальних засад призначення покарання в п. З ч. 1 ст. 65 КК, оскільки, як справедливо зазначає В.В. Мальцев, таке рішення зумовлене не тільки великим значенням для призначення покарання кожного з визначених правил, об’ємністю їх змісту і складністю встановлення, але й різницею принципів, які реалізуються через них[119].

    По-третє, уявляється необґрунтованою позиція Г.В. Татарнікова про виключення з загальних засад правила щодо призначення покарання в межах, установлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Очевидно, що обов’язковість дотримання цієї загальної засади при призначенні покарання судом зумовлена необхідністю реалізації принципу законності. Санкція статті встановлює найбільш типове покарання, яке законодавець визначає залежно від характеру й типового ступеня тяжкості певного виду злочинів. Саме тому суд, індивідуалізуючи покарання винному, має перш за все виходити з меж санкції певної статті, що передбачає відповідальність за вчинення окремого виду злочину.

    Видається зайвою пропозиція В.М. Степашина пре включення до змісту загальних засад призначення покарання необхідності врахування змісту й характеру покарання (є воно основним чи додатковим, а якщо покарання є додатковим, то передбачено воно як обов’язкове чи факультативне), оскільки в ч. 2 ст. 65 КК визначено, що "особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів".

    Недоцільною є також пропозиція Т.В. Непомнящої про врахування судом при призначенні покарання "поширеності злочинів". Як справедливо пише Є.В. Благов: "Людину не можна карати, беручи до уваги те, чого вона не вчиняла. Інше суперечить як принципам вини та справедливості, так і підставам кримінальної відповідальності, які законодавець пов’язує лише з діянням цієї особи"[120].

    Разом із цим, уявляється необґрунтованою точка зору Є.B. Благова який вважає, що передбачені в пп. 1, 2 ч. 1 ст. 65 КК є однією (єдиною) загальною засадою призначення покарання, оскільки в ч. 1 ст. 65 КК ці засади передбачено самостійними пунктами, що дає змогу говорити про їх відносну самостійність, тому що саме таке визначення загальних засад призначення покарання в чинному КК України зумовлене їх самостійним, індивідуальним змістом і значенням у кримінальному праві.

    Досліджуючи загальні засади призначення покарання, треба зазначити, що загальні засади призначення покарання передбачено в ч. 1 ст. 65 КК України, а в частинах 2, 3, 4 цієї статті законодавець їх лише розкриває, не встановлюючи інших загальних засад призначення покарання. Так, у ч. 2 ст. 65 КК законодавець визначає мету призначення покарання, а в чч. 3, 4 ст. 65 КК вказує на певні статті, де спеціально регламентуються можливості відступу від загального правила призначення покарання, передбаченого в п. 1 ч. 1 ст. 65 КК. При цьому слід звернути увагу на те, що, визначаючи мету призначення покарання в ч. 2 ст. 65 КК, законодавець не передбачає мети кари, що суперечить положенням ч. 2 ст. 50 КК, де визначено, що "покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами". Саме тому згідно з ч. 2 ст. 50 КК видається необхідним змінити зміст ч. 2 ст. 65 КК і викласти її в такій редакції: "особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для досягнення його мети".

    Отже, до загальних засад призначення покарання слід відносити тільки ті правила, які передбачено ч. 1 ст. 65 КК.