Призначення покарання з урахуванням особи винного

Другою загальною засадою, передбаченою в п. 3 ч. 1 ст. 65 КК, є правило обов’язкового врахування судом особи винного. Це правило має особливе значення, що зумовлено перш за все принципом індивідуалізації покарання. Справедливо відзначав А.Ф. Коні: "З усіх обставин справи зазвичай найголовніша — сам підсудний”^[247].

Аналіз практики призначення судами покарання свідчить, що суди стикаються з певними труднощами при індивідуалізації покарання з урахуванням особи винного. Через це дослідження змісту поняття "особа винного" та його структурних елементів становить не тільки теоретичний, але й практичний інтерес.

Відсутність єдиного тлумачення поняття особи винного в теорії кримінального права зумовлена багатьма причинами. Слід погодитись з С.А. Велієвим, який пояснює це становище такими обставинами: а) надзвичайною складністю об’єкта, що вивчається; б) недостатньою розробленістю загальної теорії особи, що ґрунтується на новій системі соціальних цінностей, без якої кримінально-правові розробки позбавлені міцного наукового фундаменту; в) відсутністю або недооцінкою диференційованого підходу до вивчення особи залежно від специфіки предмета й завдань кримінології, кримінального права й інших досліджень; г) досить вузьким розумінням системи соціальних вимог щодо врахування особи винного в процесі призначення покарання^[248].

У ст. 65 КК 2001 року не розкривається зміст загальної засади — врахування особи винного. У теорії кримінального права поняття "особа винного" є дискусійним. Немає одностайності думок навіть про те, предметом якої з наук — кримінального права, кримінології, юридичної соціології, судової психології, психіатрії — є проблема особи, винної у вчиненні злочину. Більшість дослідників цієї проблеми правильно визначають, що поняття "особа" може бути предметом різних суспільних наук, оскільки воно багатогранне, багатоаспектне, а отже, його зміст може бути різним залежно від мети дослідження.

Аналіз особи винного як однієї з загальних засад призначення покарання в кримінальному праві передбачає, по-перше, розкриття поняття "особа” як психологічної, філософської, соціальної категорії, оскільки ці науки найбільш глибоко й всебічно визначають особистість людини, висвітлюють її індивідуальні соціальні ознаки; по-друге, як кримінально-правової категорії, що стосуються людини, яка вчинила злочин.

Вивченням проблеми особи у філософії займається соціальна філософія, де особа розглядається в її взаємозв’язку з суспільством і визначається як найбільш високий ступінь розвитку людини: стійка сукупність соціально пінних якостей, які характеризують індивіда як унікальну суб’єктивність, здатну освоювати і змінювати мир^[249].

Психологія ж досліджує психологічні властивості, стани та прояви особи, її індивідуально-психологічні особливості: характер, темперамент, вік та інше. Так, у загальній психології поняття "особа" тлумачиться як певне ядро, інтегруюче начало, що зв’язує воєдино різні психічні процеси індивіда й надає його поведінці необхідної послідовності та сталості^[250].

У соціології особа розуміється як суб’єкт суспільних відносин, а тому вивчаються її соціальні якості, соціальний статус, соціальні позиції та соціальні ролі^[251]. Тобто соціологічні характеристики особи розкривають не тільки її соціальний зміст, а й процес її формування, протягом якого особа, крім загальносоціальних, набуває рис, обумовлених специфікою життєдіяльності. Соціологічний аналіз передбачає виділення та вивчення певних типових соціальних ознак особи, що утворюють цілісність і є необхідними для виконання соціальних функцій.

Більш інтегровано вивчає особу соціальна психологія, де особа досліджується як з позиції психології, так і з позиції соціології. Тому, як уявляється, у понятті "особа" в межах соціальної психології найбільш повно відображається зв’язок біологічного, природного і соціального в людині, оскільки ця наука "покликана розкривати всю структурну складність особи, що є одночасно як об’єктом, так і суб’єктом суспільних відносин, являє собою органічну єдність соціального й біологічного, соціального й психологічного, специфічного й індивідуально-неповторного"^[252].

Аналіз наведених позицій щодо поняття "особа" дозволяє видалити такі загальні особливості, що найбільшою мірою виражають його суть:

1) особа є надскладною, цілісною системою історично обумовлених індивідуально-неповторних особливостей конкретної людини, які біологічно зумовлені та формуються під впливом соціальних умов її життя. Цілісність і системність людської особи виключає можливість її розуміння як простого набору індивідуальних особливостей і властивостей і зумовлює необхідність повного, глибокого й всестороннього дослідження;

2) особа — це поняття, що виражає соціально-психологічну суть людини, сукупність її соціальних якостей, що формуються в різних умовах суспільної діяльності й відносин^[253]. Правильно відмічає Н.С. Лейкіна: "Людину як особу формує не тільки вся сукупність матеріальних відносин, але й політичні, ідеологічні, правові, етичні, побутові, сімейні, культурні й інші відносини, що становлять суспільне буття і суспільну свідомість"^[254];

3) структуру особи складають її психо-, соціо-, біологічні особливості, що взаємопов’язані та взаємозалежні. "Соціальне й біологічне в ній існує не поряд, а виступає в єдності й взаємообумовленості. Особа не відокремлена від людини, від її фізичних, психічних й інших особливостей”^[255]. Водночас домінуюча роль у структурі особи належить її соціальним властивостям, соціальній суті^[256].

У кримінології, кримінальному процесі, криміналістиці й кримінальному праві є свої аспекти, свої завдання вивчення особи. На відміну від соціології, психології та філософії, де досліджується особа будь-якої людини, у цих науках вивченню підлягає особа, яка вчинила злочин, у зв’язку з його вчиненням. Тому при дослідженні ознак особи, яка порушила кримінальний закон, необхідно брати до уваги як загальні ознаки, властиві будь-якій особі, так і антисоціальні властивості конкретної особи, які пов’язані з вчиненням злочину. Такий підхід ґрунтується на якісній відмінності особи винного у вчиненні злочину від особи законослухняного громадянина. Тому є кримінальному праві дослідження особи, яка вчинила злочин, має свою специфіку. Як справедливо зазначає В.В. Устименко, з позиції кримінального права особа характеризується у двох напрямках: 1) особливостями, які характеризують особу як суб’єкта злочину і впливають на кваліфікацію злочину, характер і ступінь його суспільної небезпечності; 2) особливостями особи винного, що враховуються при індивідуалізації покарання і його реалізації^[257].

Саме тому, досліджуючи проблему особи винного, не можна обійти увагою питання про співвідношення понять "суб’єкт злочину" і "особа винного". Незважаючи на тісний взаємозв’язок цих понять, зумовлений тим, що вони характеризують особу, яка вчинила злочин, не можна їх ототожнювати. Суб’єкт злочину — це кримінально-правове поняття, що має юридичне значення обов’язкового елемента складу злочину. Ознаки особи як суб’єкта злочину передбачені в законі: це фізична осудна особа, яка досягла певного віку до вчинення злочину (ч. 1 ст. 18 КК). У деяких випадках необхідні ще й певні спеціальні ознаки суб’єкта злочину, визначені в кримінальному законі.

Однак ці особисті ознаки суб’єкта злочину не вичерпують усієї сукупності ознак особи винного у вчиненні злочину. Особа винного — категорія, похідна від поняття "особа людини". Тому, по-перше, "особа винного" — це суворо індивідуальна сукупність властивостей, а по-друге, "особа винного" — це "сукупність найбільш характерних властивостей та особливостей, що визначають людину як соціальну істоту"^[258] і тому становлять соціально-психологічну характеристику особи, винної у вчиненні злочину. У зв’язку з цим загальнообов’язковим є правило, передбачене в ст. 65 КК, ураховувати особу винного зобов’язує суд досліджувати властивості особи, до яких відносяться: фізіологічні особливості; психологічні характеристики; соціальні характеристики особи як члена суспільства; її правовий статус.

Різним є і функціональне призначення цих понять у теорії кримінального права: ознаки, що характеризують суб’єкта злочину, виступають однією з підстав кримінальної відповідальності, а ознаки, що визначають особу винного, — підставою індивідуалізації відповідальності та покарання^[259].

Аналіз історії розвитку питання про врахування особи винного при призначенні покарання дозволяє стверджувати, що це положення загальних засад призначення покарання по-різному визначалося протягом усього історичного розвитку кримінального законодавства України. Так, у ст. 24 КК УРСР 1922 року, у ст. 30 Основних засад кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1924 р. та в ст. 42 КК УРСР 1927 року було закріплено: "При визначенні міри покарання враховуються ступінь і характер небезпечності як самого злочинця, так і вчиненого ним злочину", а також "особа злочинця"^[260]. У ст. 32 Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік від 25 грудня 1958 року та в ст. 39 КК 1960 року законодавцем цей термін був обґрунтовано замінений на термін "особа винного", сприйнятий новим КК України 2001 року.

Якщо звернутися до змісту термінів "особа злочинця" та "особа винного", то можна зробити висновок про те, що вони не тотожні й мають свої специфічні ознаки. У зв’язку з цим у літературі справедливо наголошується, що між поняттями "особа злочинця" і "особа винного" немає тотожності, оскільки сама соціальна фігура — особа, яка вчинила злочин, — розглядається в різних ракурсах, під кутом зору кримінологічним і кримінально-правовим^[261]. У зв’язку з цим важко погодитись із співвідношенням понять "особа злочинця" і "особа винного" як "цілого" і частини", як це вважає О.Б. Кургузкіна, зазначаючи при Цьому, що кримінологічна категорія "особа злочинця" включає багато ознак понять "особа винного" і "суб’єкт злочину", але, разом із тим, характеризує найбільш багатогранно особу того, хто скоїв злочин, включаючи складний комплекс ознак, які йому притаманні та які мають велике значення для характеристики особи злочинця з точки зору кримінології^[262].

Безумовно, судова практика є емпіричною базою для кримінологічних досліджень і саме тому має величезне значення для вивчення особи з точки зору кримінології. Однак, по-перше, всі характеристики особи винного — це особливості кожної конкретної особи, винної у вчиненні злочину, тому вони істотно відрізняються від типових, найбільш істотних, закономірних характеристик особи злочинця, які є предметом дослідження кримінології. У зв’язку з цим у літературі справедливо зазначається, що особа злочинця не може розглядатися лише на рівні конкретної особи, що вчинила злочин. Ніяка, навіть найбільш повна, характеристика особи не вичерпує сутності злочинця як родового кримінологічного поняття^[263]. По-друге, кримінологічне дослідження "особи злочинця" здійснюється поза зв’язком із конкретним злочином, вчиненим винним, і є предметом самостійного вивчення, а дослідження "особи винного" як кримінально-правового поняття зумовлюється метою встановлення й обрання оптимальних заходів кримінально-правового впливу на певну конкретну особу, яка вчинила злочин. Тому обсяг і зміст цих понять відповідно до мети дослідження може бути різним.

Незважаючи на різне значення понять "особа злочинця" і "особа винного", досить тривалий час вони ототожнювались як у теорії кримінального права, так і в кримінології, що є методологічно помилковим. Подібну помилку допускають й деякі з дослідників і сьогодні. Так, В.Г. Павлов, розглядаючи поняття особи злочинця, відзначає, що в кримінальному законі особа злочинця виступає як одна з підстав індивідуалізації кримінальної відповідальності та кримінального покарання^[264]. В.В. Устименко, вважаючи, що особа злочинця — міжгалузеве поняття, зазначає, що "соціальні, психологічні й біологічні особливості особи злочинця, виступаючи разом із діянням підставою кримінальної відповідальності, певним чином детермінують характер і ступінь суспільної небезпечності делікту в цілому, маючи при цьому різний ступінь інтенсивності"»^[265].

Як уявляється, таке ототожнення понять "особи винного" й "особи злочинця" необґрунтоване й не відповідає положенням чинного кримінального законодавства, оскільки в КК 2001 року законодавець не застосовує при конструюванні норм поняття "особа злочинця".

Тому слід вважати правильним і методологічно обґрунтованим застосування в ст. 65 КК, що розкриває правила призначення покарання, терміна "особа винного", оскільки покарання призначається лише при доведеності складу злочину, в тому числі й вини особи.

Характеризуючи поняття "особа винного", слід зазначити, що, незважаючи на його теоретичне й практичне значення в теорії кримінального права, однозначного формулювання змісту цього поняття немає.

Так, П.С. Дагель вважав, що під особою винного слід розуміти сукупність соціально-політичних, психічних і фізичних ознак особи, що вчинила злочин, які мають кримінально-правове значення^[266].

В.І. Ткаченко та деякі інші вчені розрізняють лише біологічні й соціальні властивості особи винного^[267].

На думку інших науковців, слід визначати більш широке коло цих обставин: 1) обставини, які знайшли вираз у поведінці особи, що передувала вчиненню злочину; 2) обставини, безпосередньо пов’язані з вчиненням злочину; 3) обставини, що характеризують психологічні, біологічні й психічні властивості особи^[268].

На думку Н.С. Лейкіної та деяких інших учених, особа винного, як і особа будь-якої іншої людини, багатогранна, тому вона охоплює, крім психологічних ознак, і соціальні ознаки, що виявляють її суспільну сутність^[269]. При цьому, як вважає Н.С. Лейкіна, суд, призначаючи покарання, має враховувати обставини, що характеризують особу винного до, під час і після вчинення злочину.

Н.Ф. Кузнецова та деякі інші вчені до цих особливостей, крім тих, що зазначені Н.С. Лейкіною, відносять кримінально-правові, фізичні та інші особливості особи винного^[270]. Разом із цим, вони наголошують, що "необхідно враховувати важливу поведінку особи до і після вчинення злочину: ставлення до роботи і навчання, спосіб життя, заслуги перед Батьківщиною, поведінка в сім’ї, побуті, громадських місцях та інші обставини, що позитивно або негативно її характеризують"^[271].

Аналізуючи висловлені позиції, необхідно, по-перше, відзначити, що в змісті багатьох із них необґрунтовано звужується сутність поняття "особа винного", що можна пояснити недостатньо точним розумінням структури особи людини, яка є визначальною, початковою для розуміння змісту поняття "особи винного”. Тому, якщо розуміти особу як складну систему, що має психосоціобіологічну структуру, то найбільш правильною уявляється позиція вчених, які, характеризуючи особу винного, вважають, що суд повинен досліджувати чотири сторони життя і діяльності людини: 1) фізичний стан; психічний стан; 3) соціальний статус; 4) правовий статус.

По-друге, важко погодитися з думкою тих науковців, які вважали, що негативні й позитивні характеристики особи винного, що враховуються судом при обранні міри покарання, в обов’язковому порядку повинні знайти відображення у вчиненому злочині^[272]. Оскільки врахування судом особи винного підпорядковано законодавчо визначеній меті покарання, її видам, то коло обставин, які має враховувати суд при призначенні покарання, залежить від того, яку саме мету ставить закон перед покаранням на певному історичному етапі. У різні часи, у різних правових системах перед покаранням ставилася різна мета: відплата, залякування, соціальний захист, ресоціалізація, попередження злочинів^[273]. На сьогодні в ч. 2 ст. 50 КК України чітко визначено, що "покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами". Конкретизуючи мету в ч. 2 ст. 50 КК, законодавець зобов’язав суд при призначенні покарання всебічно підходити до дослідження й урахування особи винного, не обмежуючись тими особливостями особи, які виявилися у вчиненому злочині. Як справедливо зазначалося в літературі, тільки "максимально повне врахування особистих властивостей засуджених — базовий чинник у реалізації мети покарання"^[274]. Саме тому при призначенні покарання суд, виходячи з мети покарання і керуючись принципом гуманізму, повинен ураховувати такі характеристики винного, як інвалідність, похилий або молодий вік та інші ознаки. Ці ознаки, як уявляється, не пов’язані з обставинами вчиненого злочину, але мають велике значення для індивідуалізації покарання, оскільки, характеризуючи особу винного, дозволяють визначити необхідне та достатнє покарання винному, що відповідає принципам його призначення. Щоб призначити обґрунтоване покарання, яке забезпечить досягнення визначеної законом мети, суд повинен оцінити особливості винної особи не тільки безпосередньо у зв’язку з вчиненим нею злочином, а й її характеристику до, під час і після його вчинення. Тільки така сукупна оцінка дозволить суду визначити вид і розмір покарання, яке може забезпечити досягнення його мети.

По-третє, досліджуючи зміст поняття "особа винного", слід виходити з того, що особа винного, як і будь-якої законослухняної людини, індивідуальна, неповторна, "вона характеризується властивим тільки їй одній співвідношенням різних особливостей і якостей, позитивних і негативних"^[275]. Саме через багатогранність її природи неможлива в повному обсязі конкретизація всіх обставин, що характеризують особу винного, безпосередньо в нормах кримінального законодавства. Розглядаючи цю проблему, В.Д. Филимонов справедливо зазначає, що "навіть якщо б це завдання вдалося вирішити, правова норма набула б настільки складного характеру, що користуватися нею було б дуже важко. Вірогідність помилок при її застосуванні була б значною"^[276]. До певної міри цим пояснюється те, що законодавець у ст. 65 КК України вказує лише на необхідність урахування особи винного, не визначаючи кола обставин, які необхідно брати до уваги суду при призначенні покарання.

У постановах про призначення кримінального покарання, що діяли в різний час, Пленум Верховного Суду України намагався конкретизувати ознаки особи. Проте й тут визначалися лише окремі, найтиповіші її характеристики. Так, у постанові Пленуму Верховного Суду України № 10 від 25 грудня 1981 р. вказувалося, що "суди повинні з достатньою повнотою досліджувати дані про особу підсудного, перш за все, ставлення підсудного до праці, навчання, працездатність, стан здоров’я, сімейний стан, дані про судимість"^[277]. У постанові № 6 від 29 червня 1990 р. до цієї характеристики було додано обов’язковість установлення судом при обранні міри покарання "громадських обов’язків, поведінку на виробництві і в побуті"^[278]. А в постанові № 22 від 22 грудня 1995 р. рекомендувалося враховувати ще й поведінку до вчинення злочину, його минуле (крім судимостей, і наявність адміністративних стягнень). Розкривалося також, які саме дані про сім’ю суд повинен ураховувати: наявність на утриманні дітей і осіб похилого віку, стан їх здоров’я, матеріальне становище сім’ї, тощо. Перелік обставин, що характеризують особу винного і повинні враховуватися судом при призначенні покарання, визначено і в Постанові Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24 жовтня 2003 "Про практику призначення судами кримінального покарання"^[279].

Наведене свідчить про те, що, виходячи з багатогранності й індивідуальності поняття "особа винного", ні закон, ні суд не в змозі дати вичерпний перелік ознак особи винного. Це пояснюється перш за все тим, що саме поняття "особа" застосовано лише до конкретної людини, а отже, не може мати узагальнюючого значення.

Правильно вважав М.І. Бажанов, що більш конкретне формулювання в нормах закону ознак особи винного, які необхідно враховувати суду при індивідуалізації покарання, звузило б можливості врахування індивідуальних ознак винного, притаманних лише йому^[280], а тим самим не відповідало б принципу індивідуалізації покарання. Це й обґрунтовує відсутність у кримінальному законодавстві вичерпного переліку обставин, що характеризують особу винного.

Аналізуючи зміст загального правила — врахування особи винного при призначенні покарання, слід зазначити, що багато обставин, які характеризують особу винного (наприклад, ознаки, що характеризують соціальну роль і правове становище суб’єкта: громадянство, перебування на військовій службі, службове становище та інше), у деяких випадках передбачаються законодавцем як обов’язкові або кваліфікуючі ознаки складу злочину і, отже, впливають на кваліфікацію вчиненого. У такому випадку вони є спеціальними ознаками суб’єкта злочину і тому не можуть повторно враховуватися судом при індивідуалізації покарання, оскільки вже враховані законодавцем при конструюванні санкції певної статті. Тому уявляється помилковим вважати, що такі ознаки необхідно також ураховувати судом при індивідуалізації покарання^[281].

Але судом можуть бути враховані конкретні, індивідуальні особливості прояву певних обставин, що характеризують суб’єкта злочину. Наприклад, у чому виявилася жорстокість при вчиненні конкретною особою умисного вбивства з особливою жорстокістю або кількість вчинених особою умисних вбивств, при призначенні покарання за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК. У такому випадку не буде подвійного врахування окремих обставин, оскільки суд оцінює й ураховує лише індивідуальні особливості прояву законодавчо передбачених ознак складу злочину.

Досліджуючи цю проблему, слід зазначити, що безпосередньо в п. 3 ч. 1 ст. 65 КК законодавець, зобов’язуючи суд при призначенні покарання враховувати обставини, які характеризують ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного й ті, що пом'якшують чи обтяжують покарання, у сукупності визначає індивідуальну юридичну природу та їх значення. Саме тому, як свідчить аналіз судової практики, вироки підлягають зміні чи скасуванню у випадку, якщо суд, призначаючи покарання, ураховував тільки обставини, що характеризують особу винного, або, наприклад, тільки обставини, що пом’якшують чи обтяжують покарання, незважаючи на те, що в справі мала місце їх сукупність.

Розглядаючи питання про необхідність відмежування обставин, передбачених законодавцем у ст. ст. 66 і 67 КК, від обставин, що характеризують особу винного, особливості вчиненого діяння, необхідно відзначити гостродискусійний характер цього питання не тільки в теорії кримінального права, але й у практичній діяльності судів. Ґрунтуючись на аналізі літератури, можна визначити два напрями дискусії, що ведеться в теорії кримінального права з цього питання. Так, деякі автори вважають, що обставини, які обтяжують чи пом'якшують покарання, характеризують або особу винного, або ступінь тяжкості вчиненого, або відносяться до особи винного і ступеня тяжкості вчиненого одночасно і тому не мають самостійного значення для індивідуалізації покарання^[282]. Інші вчені дотримуються протилежної точки зору, висловлюючись про самостійне значення обставин, що характеризують ступінь тяжкості вчиненого, особи винного й обставин, які пом’якшують чи обтяжують покарання. Зокрема, Л.Л. Кругліков вважає, що обставини, які характеризують особу винного, мають самостійне значення і тому повинні враховуватися судом при призначенні покарання незалежно від того, згадані вони в переліку пом’якшуючих чи обтяжуючих обставин чи не згадані; є в конкретній справі обставини (повторність, стан сп’яніння), яким з урахуванням даних про особу може бути не надано юридичного значення, або їх не існує; має право суд визнати конкретні дані про особу як такі, що обтяжують, пом’якшують покарання, чи не має такого права^[283].

Досліджуючи цю проблему, по-перше, слід зазначити, що виходячи з аналізу ч. 3 ст. 65 КК, обставини, які характеризують особу винного, мають свою специфіку і самостійний вплив на призначення покарання. Водночас деякі з обставин, що пом’якшують чи обтяжують покарання, характеризують особу винного. Однак виходячи зі специфіки обставин, що характеризують особу винного, обставин, які пом’якшують чи обтяжують покарання, і змісту положень п. 3 ч. 1 ст. 65 КК, суд обов’язково повинен установлювати й ураховувати кожну з цих обставин в сукупності з іншими. Урахування лише обставин, які пом’якшують чи обтяжують покарання, приводить до порушення принципу індивідуалізації покарання. Аналіз судової практики свідчить про те, що у випадках, коли суди однобічно підходять до оцінки й урахування обставин вчиненого злочину та особи винного (ураховують тільки обставини, що характеризують особу винного, або тільки обставини, що пом’якшують чи обтяжують покарання, незважаючи на те, що у справі мала місце сукупність цих обставин), постановлені вироки підлягають скасуванню чи зміні.

Отже, як показує аналіз ч. 3 ст. 65 КК, найбільш точно визначає юридичну природу обставин, що характеризують особу винного, та їх співвідношення з іншими видами загальних засад призначення покарання таке:

1) врахування обставин, що характеризують особу винного, є загальнообов’язковим правилом призначення покарання;

2) зміст цього загального правила не складають обставини, що характеризують ступінь тяжкості вчиненого, та обставини, які пом’якшують чи обтяжують покарання;

3) урахування особи винного обмежується тими обставинами, що не є ознаками складу злочину.

Таким чином, є обґрунтованим розуміння загальної засади щодо "урахування особи винного" як загальнообов’язкового правила врахування судом усієї сукупності особливостей, що як позитивно, так і негативно характеризують особу винного (його фізичний, психічний і психологічний стан, соціальний і правовий статус), які мають значення для індивідуалізації покарання і які мали місце до, під час або після вчинення злочину.

Хоча ці обставини є значущими для призначення покарання, аналіз судової практики свідчить про недостатню увагу, поверхове ставлення судів до реалізації цієї загальної засади, на що неодноразово зверталася увага в постановах Пленуму Верховного Суду України, узагальненнях судової практики, які здійснювалися Верховним Судом України^[284]. Оцінка вироків у 345 кримінальних справах, що розглядалися Верховним Судом України та судами м. Луганська, дає змогу говорити, що в середньому у вироку наводиться не більше 3–4 обставин, які характеризують особу винного. Як правило, у вироках при обранні міри покарання суди першої інстанції обмежуються лише посиланням на те, що особа щиро розкаялася, визнала вину, сприяла розкриттю злочину — 37 %; на характеристику винного на виробництві та в побуті — 25 %; дані про судимість або їх відсутність — 31 %; відомості про відшкодування збитку — 30 %; дані про наявність неповнолітніх дітей — 15 %; про вік винного — 9 %. Аналіз матеріалів, що наводяться, свідчить про недостатнє врахування судами обставин, які характеризують стан здоров’я членів сім’ї (батьків, дружини, дітей, які потребують постійного догляду), вид співучасті, стан алкогольного сп’яніння винного. Суд, індивідуалізуючи покарання, також у багатьох випадках не враховує ту обставину, що новий злочин вчинено винним у період відбування покарання або в період іспитового строку. Суди здебільшого необґрунтовано застосовують ст. 75 КК України. Так, невідповідність призначеної міри покарання особливостям особи винного було визнано Апеляційним судом, яким скасовано вирок суду першої інстанції щодо Р., засудженого за ч. 3 ст. 185 КК України до 3 років позбавлення волі зі звільненням на підставі ст. 75 КК від відбування покарання з іспитовим строком на 2 роки. Підставою скасування вироку було те, що Р. раніше неодноразово був судимий, після звільнення з місць позбавлення волі на шлях виправлення не став і менше ніж через півроку після відбуття покарання знову вчинив злочин^[285].

Серйозною негативною характеристикою особи є вчинення злочину протягом іспитового строку, призначеного відповідно до ст. 75 КК України. Саме тому Пленум Верховного Суду України № 7 від 24 жовтня 2003 р. "Про практику призначення судами кримінального покарання" справедливо рекомендував судам не застосовувати повторно до таких осіб звільнення від відбування покарання з випробуванням під час справи про новий злочин”^[286]. Обґрунтованою видається також рекомендація судам не застосовувати до таких осіб більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, оскільки вчинення ними злочину в період відбування покарання, як правило, негативно характеризує цих осіб і не може свідчити про істотне зниження ступеня їх суспільної небезпечності. У зв’язку з цим уявляється доцільним доповнити абз. 4 п. 10 цієї постанови, виклавши його таким чином: "Виходячи з того, що відповідно до ч. 2 ст. 75, ч. 3 ст. 78 КК вчинення протягом іспитового строку нового злочину є підставою для направлення засудженого для відбування призначеного покарання, рекомендувати судам не застосовувати повторно до таких осіб звільнення від відбування покарання з випробуванням під час розгляду справи про новий злочин, та не застосовувати до таких осіб більш м’якого покарання, ніж передбачено законом".

Аналіз судової практики дає підставу говорити про недостатню увагу судів до дослідження психічного стану винного, його психологічних особливостей. Водночас у Постанові Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24 жовтня 2003 р. "Про практику призначення судами кримінального покарання" як і в раніше чинних постановах Пленуму з цих питань не надається яких-небудь роз’яснень щодо врахування психічних і психологічних особливостей винного. Ще в 1980-х роках на це звертала увагу Н.С. Лейкіна, яка зазначала, що "у суддів немає чіткого уявлення про те, якою мірою психологія конкретного злочинця повинна враховуватися при вирішенні питання про покарання"^[287]. Проте врахування психологічних особливостей винної особи при призначенні покарання є вагомою складовою оцінки особистих ознак конкретного винного: темпераменту, віху, статі й інших природних властивостей, що впливають на поведінку.

Правильно писав відомий психолог С.Л. Рубинштейн, що у формуванні особи істотну роль відіграють психологічні властивості людини. На його думку, "будучи зумовлені зовнішньою дією, психологічні процеси зумовлюють поведінку, опосередковуючи залежність поведінки від об'єктивних умов"^[288].

Психологічна характеристика особи складається з динамічних тенденцій — потреб і мотивів, установок, ціннісних орієнтацій і відносин особи; можливостей, що реалізуються за допомогою задатків, здібностей, обдарованостей, інтелекту, а також характеру та самопізнання^[289]. Саме тому при призначенні покарання важливим завданням суду є оцінка й урахування таких особистих ознак, що дозволить сформувати уявлення про психологічну характеристику особи винного, визначитися з випадковістю або закономірністю вчинення ним злочину, установити причини вчиненого^[290] і на основі цього обрати міру покарання, максимально ефективну для досягнення мети покарання. Виявлення психологічних особливостей особи винного є умовою розкриття певних процесів індивідуальної свідомості особи, її реакції на призначене покарання.

Принципове значення має не просто злочинна мотивація, а саме такі стани людської психіки, як стрес^[291], афект, реакція на випадкову ситуативність та інші. В.М. Кудрявцев, виходячи з того, що будь-який злочин є актом людської поведінки, наголошує, що тут має місце психологічно довільна активність особистості, тобто така активність, за якої усвідомлюються поставлена мета й мотиви і залишається наявність контролю за самим процесом антисуспільної поведінки^[292]. Мова йде про свідому поведінку, яка для суб’єкта наповнена певним змістом, у тому числі й негативним. При цьому особливий інтерес для суду при індивідуалізації покарання має встановлення змін у меті та мотиві вчинення діяння, наприклад, коли особа, яка мала намір із помсти вбити всіх членів родини свого недруга, залишила живими дітей і старих з відчуття жалості^[293].

Індивідуалізуючи покарання, суд повинен також установлювати рівень культури, знань винного. Досліджуючи особу винного, необхідно робити поправку на національно-історичну систему понять і цінностей, тобто "враховувати, що представник іншого народу може бачити світ трохи інакше…"^[294]. Урахування цих особливостей дозволить не тільки більш об’єктивно встановити причини вчиненого злочину, але й визначити найбільш ефективне покарання винному.

Серед даних, що характеризують особу винного у вчиненні злочину, важливу роль при призначенні покарання відіграють також соціально-психологічні особливості, зумовлені віком, статтю винного. Людина — істота соціальна, тому зі зміною віку відбуваються не тільки фізіологічні зміни її організму, але й соціальні зміни особи. З часом змінюється і її найближче оточення (мікросередовище), та й суспільство в цілому. Змінюються умови, у яких живе людина, соціальні функції, досвід, звички, способи реаґування на конфліктні ситуації, її прагнення, бажання, коло інтересів і потреб; відбувається становлення і розвиток особи. Усі ці зміни позначаються як на поведінці окремої людини в різному віці, так і на структурі злочинності в цілому, якщо її проаналізувати в розрізі вікових груп. У зв’язку з цим слід погодитися з Л.А. Прохоровим, який уточнював, що "в цих випадках підлягає врахуванню не сам вік, а ступінь соціальної та духовної зрілості особи, який (ступінь) у різних людей може розрізнятися зовсім не у зв’язку з кількістю прожитих років"^[295].

Принципове значення при призначенні певної міри покарання винному має й установлення та оцінка освітнього, професійного і культурного рівнів, які у своїй сукупності справляють істотний вплив у цілому на поведінку особи, сферу її інтересів, коло спілкування, вибір способів реалізації життєвих потреб.

Беручи до уваги викладене, уявляється доцільним рекомендувати Пленуму Верховного Суду України у постанові № 7 від 24 жовтня 2003 року роз’яснити судам необхідність урахування психічних і психологічних особливостей винного, а саме: характеру, темпераменту, потреб і мотивів, установок, ціннісних орієнтацій і ставлення особи до інших, рівень інтелектуального розвитку та ін. У зв’язку з цим п. 3. цієї постанови слід викласти в такій редакції: "Досліджуючи дані про особу винного, суд повинен з’ясувати його вік, стан здоров’я, психічні та психологічні особливості (характер, темперамент, потреби й мотиви, установки, ціннісні орієнтації, рівень інтелектуальною розвитку), поведінку до вчинення злочину як у побуті, так і за місцем роботи чи навчання, його минуле (зокрема, наявність незнятих чи непогашених судимостей, адміністративних стягнень), склад сім’ї (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку), його матеріальний стан тощо". Це буде сприяти більшій індивідуалізації покарання при його призначенні винному.

Призначаючи покарання, суд має враховувати також і соціальну характеристику особи винного у вчиненні злочину, що дозволить найбільш точно визначити соціальне обличчя особи, її моральні якості. Тому уявляється необхідним з’ясувати соціальну характеристику особи як члена суспільства, спосіб життя, у якому виявилися її індивідуальні риси^[296] і багато в чому визначається злочинна поведінка. Аналіз антигромадського способу життя, — зазначає Є.К. Флоря, — фактично означає дослідження самого життя особи як конкретної сукупності форм діяльності, що включає її сімейно-побутову діяльність, роботу, оточення тощо^[297]. Значення при цьому має інформація, одержана з місця навчання, роботи або служби; довідки з місця проживання, про склад сім’ї; свідчення знайомих, товаришів, близьких; відомості про судимість, адміністративні стягнення; відомості про її заслуги перед Батьківщиною, про суспільну діяльність тощо. Так, наприклад, обвинуваченого в порушенні Правил дорожнього руху, що спричинило смерть потерпілого, негативно характеризуватиме систематичне, грубе порушення Правил дорожнього руху. Ці обставини в обов’язковому порядку повинні бути враховані судом при індивідуалізації покарання. Однак, як свідчить аналіз судової практики, суди часто обметуються характеристиками винного, одержаними з місця навчання, роботи, проживання.

Для індивідуалізації покарання серйозне значення має з’ясування сімейного стану, поведінки підсудного в сім'ї, чи перебувають на його утриманні неповнолітні діти, батьки похилого віку, а також чи мали місце факти, що свідчили про його негативну поведінку в сім'ї (пияцтво, жорстоке поводження з членами сім'ї, негативний вплив на виховання дітей тощо). Особливу актуальність з’ясування цього питання має при призначенні покарання у вигляді штрафу і конфіскації майна, оскільки виконання цих видів покарань може безпосередньо відбитися на майновому стані його близьких. У зв’язку з особливою важливістю цих обставин у КК деяких країн — колишніх республік Радянського Союзу законодавець прямо вказує на те, що поряд з урахуванням особи винного суд обов’язково повинен брати до уваги можливий вплив призначеного покарання на умови життя його сім'ї (КК РФ, Республік Казахстан, Киргизстан та ін.). Оцінюючи цю позицію, не можна не помітити, що наведені обставини відносяться до тих, що характеризують особу винного, і тому їх виділення є зайвим разом з указівкою на необхідність урахування особи винного. У цьому випадку, як слушно зауважує Л.Л. Кругліков, буде зайвою деталізація критерію "особа винного"^[298]. З цим слід погодитися, уточнивши, що виділення в загальних засадах якої-небудь з обставин, які характеризують винну особу, разом з узагальненою категорією "особа винного" суперечить індивідуальному змісту видів загальних засад призначення покарання, якими є ступінь тяжкості, обставини, що характеризують особу винного, та обставини, що пом’якшують або обтяжують покарання /Саме тому Пленум Верховного Суду України в Постанові № 7 від 24 жовтня 2003 р. "Про практику призначення судами кримінального покарання", характеризуючи загальну засаду призначення покарання про врахування особи винного, передбачає необхідність установлення судом складу сім’ї винного (наявність на утриманні в нього дітей та осіб похилого віку), його матеріального стану тощо.

Викладене в цьому підрозділі дозволяє зробити висновок про те, що врахування психічних і психологічних особливостей винного дає змогу суду визначити: 1) закономірністю чи випадковістю для винного було вчинення злочину; 2) вид і розмір необхідного та достатнього покарання конкретній особі для досягнення мети її покарання.

Підбиваючи підсумок розгляду законодавчого правила як самостійної засади призначення покарання, слід підкреслити:

1) загальнообов’язкове правило врахування особи винного має свою специфіку й самостійний вплив на призначення покарання конкретній особі;

2) ґрунтуючись на з’ясуванні змісту цієї засади, суд зобов’язаний ураховувати всю сукупність особливостей, що як позитивно, так і негативно характеризують особу винного (його фізичний, психічний і психологічний стан, а також соціальний і правовий статус), які мали місце до, під час і після вчинення злочину, а також на час призначення покарання.