Печать
PDF

Розділ XVIII Призначення покарання - § 2. Загальні засади призначення покарання

Posted in Уголовное право - Кримінальне право України Загальна частина


 

§ 2. Загальні засади призначення покарання

Загальні засади призначення покарання — це система встановле­них законом і обов ’язкових для суду вихідних вимог (відправних правил), із яких має виходити суд при визначенні підстав, порядку та меж призначення покарання і якими він повинен керуватися, обираючи міру покарання по кожній окремій кримінальній справі і щодо кожної кон­кретної особи, якій це покарання призначається. Інакше кажучи, хоч яка б кримінальна справа розглядалася, хоч яке б покарання призна­чалося винному, суд зобов’язаний при цьому виходити з наведених вимог (правил) призначення покарання.

Відповідно до ч. 1 ст. 65 КК загальні засади призначення покаран­ня складаються із трьох обов’язкових вимог (правил), згідно з якими суд має призначати покарання: а) у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин (п. 1); б) відповідно до положень Загальної частини КК (п. 2); в) враховуючи ступінь тяжкості вчинено­го злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжу­ють покарання (п. 3).

1.  Суд призначає покарання у межах, установлених у санкції стат­ті (санкції частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин (п. 1 ч. 1 ст. 65 КК). Ця вимога означає, що, за загальним правилом, суд має право призначити лише той вид покарання, який передбачено у санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, за якою засуджується винний, і повинен визна­чити його в тих межах, які встановлено для цього виду покарання в санкції. За відносно визначеною санкцією, де зазначені мінімум і максимум покарання, суд може призначити його лише в цих межах, а якщо в санкції зазначено лише максимум покарання, його мінімумом є та нижча межа, яка встановлена в нормах Загальної частині КК (на­приклад, для позбавлення волі (ч. 2 ст. 63 КК) — один рік; для виправ­них робіт (ч. 1 ст. 57 КК) — шість місяців). За альтернативною санк­цією, де передбачено декілька основних покарань, суд має обрати лише один його вид (ч. 4 ст. 52 КК) і повинен призначити його в межах, установлених для нього в цій санкції. За кумулятивною санкцією суд може, а іноді і зобов’ язаний приєднати до основного покарання й до­даткове чи кілька їх видів (ч. 4 ст. 52 КК).

Проте в частинах 3 та 4 ст. 65 КК передбачено й винятки із цього правила, коли суду надається право вийти за мінімальні чи максималь­ні межі конкретної санкції. По-перше, це можливо при застосуванні ст. 69 КК, відповідно до якої суд за наявності певних підстав може призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено в санкції статті Особливої частини КК. По-друге, суд може вийти і за максимальну межу санкції, якщо покарання призначається за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) або вироків (ст. 71 КК).

Крім безпосередньо зазначених у частинах 3 та 4 ст. 65 КК, закон передбачає й інші спеціальні випадки, коли суду надається право вийти за мінімальні чи максимальні межі санкції статті Особливої частини КК. Наприклад, згідно зі статтями 75 та 77 КК суд не має права при­значити конфіскацію майна особі, яка звільняється від відбування основного покарання з випробуванням[2], а відповідно до ч. 2 ст. 98 КК не може призначити її до неповнолітнього, навіть якщо в санкції стат­ті Особливої частини КК це додаткове покарання передбачене як обов’язкове[3]. За мінімальну межу санкції суд може вийти і при засто­суванні ч. 2 ст. 68 КК, коли, наприклад, керуючись вимогами цієї нор­ми, повинен призначити за готування до крадіжки, передбаченої ч. 4 ст. 185 КК, лише чотири роки позбавлення, тоді як мінімальна межа цього виду покарання в санкції цієї статті становить п’ ять років. З до­держанням вимог ч. 2 ст. 55 КК суд має право приєднати до основного покарання і таке додаткове, як позбавлення права обіймати певні посади, навіть й тоді, коли це покарання не передбачене в санкції статті Осо­бливої частини КК, а таке додаткове покарання, як позбавлення військо­вого, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, за­вжди призначається на підставі ст. 54 Загальної частини КК, бо взагалі не передбачене в жодній із санкцій статей Особливої частини КК. Таким чином, у навдених випадках суд теж виходить за мінімальні чи макси­мальні межі конкретної санкції статті Особливої частини КК, але це не суперечить загальним засадам призначення покарання, бо останнє має призначатися судом не тільки в межах, установлених у конкретній санк­ції статті Особливої частини КК (п. 1 ч. 1 ст. 65 КК), а й відповідно до положень Загальної частини КК (п. 2 ч. 1 ст. 65 КК).

2. Суд призначає покарання відповідно до положень Загальної частини КК (п. 2 ч. 1 ст. 65 КК). Ця вимога означає, що суд має керу­ватися тими принциповими положеннями, які передбачені в Загальній частині КК і характеризують як умови відповідальності за злочин, так і цілі, види покарань, підстави, порядок та межі їх застосування тощо. Наприклад, призначаючи покарання за незакінчений злочин або за злочин, вчинений у співучасті, суд має обов’язково враховувати по­ложення ст. 68 КК, а при визначенні покарання за сукупністю злочинів або вироків — зобов’язаний виходити з порядку і меж його призна­чення, встановлених для цих випадків у статтях 70-72 КК. Суд повинен враховувати й інші положення Загальної частини КК, зокрема вико­ристовувати надані йому законом можливості з пом’якшення покаран­ня, передбачені, наприклад, ч. 3 ст. 43, статтями 69 та 691 КК тощо.

3.  При призначенні покарання суд ураховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом ’якшують та обтяжують покарання (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК). Ця вимога означає, що суд ретельно аналізує і всебічно оцінює всі індивідуальні особливості конкретної справи. Ступінь тяжкості вчиненого злочину насамперед визначається в ст. 12 КК, яка поділяє всі діяння на злочини невеликої, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Тому, якщо йдеться про злочин невеликої тяжкості, суд може призначити найбільш м’яке по­карання, зазначене в альтернативній санкції, або навіть застосувати ст. 69 КК. Якщо ж вчинений злочин є тяжким або особливо тяжким, суд може призначити за нього покарання у виді позбавлення волі на тривалий строк, а за особливо тяжкий злочин — навіть довічне по­збавлення волі.

Ступінь тяжкості злочину визначається і характером конкретного злочину. У зв’язку з цим суд має враховувати цінність тих суспільних відносин, на які посягає винний, тобто визначити значущість об’єкта злочину. Наприклад, якщо тяжкі тілесні ушкодження заподіяні не одній, а декільком особам, то в межах санкції ч. 1 ст. 121 КК (від п’яти до восьми років позбавлення волі) винному може бути призначене по­карання ближче до максимуму або навіть максимальній його строк. Ступінь тяжкості злочину визначається і характером та обсягом на­слідків — чим більш тяжкі наслідки спричинені злочином і чим біль­ше розмір завданих збитків, тим більш суворе покарання може бути призначене винному.

У пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. увага судів звертається на те, що, визначаючи ступінь тяжкості злочину, суди повинні виходити із особливостей конкретно­го злочину та обставин його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного із співучасників, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали, тощо).

При призначенні покарання суд ураховує особу винного, оскільки обставини, що її характеризують, мають дуже велике значення для вирішення питання про обрання конкретної міри покарання. Згідно з цією ж постановою Пленуму, досліджуючи дані про особу винного, суд повинен з’ясувати його вік, стан здоров’я, поведінку до вчинення злочину як у побуті, так і за місцем роботи чи навчання, його минуле (зокрема, наявність незнятих чи непогашених судимостей, адміністра­тивних стягнень), склад родини (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку), матеріальний стан та ін.

Важливе значення при призначенні покарання мають і обставини, що його пом’якшують та обтяжують.