Печать
PDF

Розділ XVIII Призначення покарання

Posted in Уголовное право - Кримінальне право України Загальна частина

Розділ XVIII Призначення покарання

 

§ 1. Принципи призначення покарання

Необхідною передумовою призначення покарання є вчинення осо­бою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, перед­баченого КК (ч. 1 ст. 2 КК). Лише тоді, коли судом доведено, що особа є винною у злочині, а останньому дана у вироку правильна кваліфіка­ція (ч. 2 ст. 2 КК), створюються законні підстави для призначення покарання. Отже, призначення покарання — це завершальний етап розгляду кримінальної справи, на якому відповідно до ч. 1 ст. 324 КПК суд вирішує питання: а) чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин (п. 4); б) чи є обставини, що обтяжують або пом’якшують покарання, і які саме (п. 5); в) яка саме міра покарання має бути при­значена підсудному і чи повинен він її відбувати (п. 6). При вирішенні цих питань суд керується нормами КК про мету, систему, види, під­стави, порядок та межі призначення покарання, бо, як зазначено у по­станові Пленуму Верховного Суду від 24 жовтня 2003 р. «Про практи­ку призначення судами кримінального покарання», саме через ці нор­ми реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованос­ті та індивідуалізації покарання[1]. Таким чином, призначення покаран­ня ґрунтується на певних принципах, а саме: 1) законності, 2) справед­ливості, 3) обґрунтованості, 4) індивідуалізації покарання.

1.  Законність покарання полягає у вимозі призначення покарання в точній і повній відповідності із кримінальним законом. Згідно з цим принципом: а) покаранню підлягає лише та особа, яка визнана винною у вчиненні злочину; б) покарання призначається тільки за вироком суду;

в) усі види покарань вичерпно перелічені в законі; г) кожен з цих видів покарань може призначатися судом лише на підставі, у порядку та межах, установлених законом. Принцип законності припускає також визначеність покарання в судовому вироку, оскільки згідно з ч. 4 ст. 335 КПК міру покарання має бути визначено таким чином, щоб при виконанні вироку не виникло ніяких сумнівів щодо виду і розміру по­карання, призначеного судом1. Необхідність визначеності покарання у вироку випливає і з положень ст. 73 КК, де встановлено правила об­числення строків покарання.

2.  Справедливість покарання полягає насамперед у тому, що воно має відповідати загальнолюдським цінностям, моральним засадам сус­пільства і переконувати громадян у захищеності їх прав і свобод та правильності судової політики. Щодо осіб, які вчиняють тяжкі зло­чини, а також рецидивістів справедливість вимагає призначення, як правило, більш суворих мір покарання. Водночас до осіб, які вперше вчинили злочини невеликої тяжкості, з урахуванням конкретних об­ставин справи і даних про особу винного, відповідно до принципу справедливості слід застосовувати більш м’які покарання або взагалі звільняти їх від відбування покарання (п. 2 постанови Пленуму Верхо­вного Суду України від 24 жовтня 2003 р.). Тому в ст. 372 КПК явно несправедливим визнається таке покарання, яке, хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею КК, але за своїм видом чи роз­міром не відповідає ступеню тяжкості злочину та особі засудженого.

Справедливість покарання припускає його домірність тяжкості злочину, тобто його відповідність суспільній небезпечності вчиненого. Тому в чинному КК закріплено диференціацію різних за тяжкістю зло­чинів і пов’ язаних із цим видів та розмірів можливого за них покаран­ня. Так, у ч. 5 ст. 12 КК виділяються особливо тяжкі злочини, за які суд може призначити покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або навіть довічне позбавлення волі (наприклад, статті 115, 348 та 379 КК). Водночас тяжкість злочину може бути порівняно невеликою (частини 2 та 3 ст. 12 КК), і в таких випадках закон вста­новлює альтернативні санкції, які надають суду досить широкі мож­ливості для призначення покарання відповідно до ступеня тяжкості вчиненого (наприклад, статті 125, 175 та 356 КК).

Справедливість покарання тісно пов’язана з його гуманністю, бо покарання не може бути справедливим, якщо воно має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність засудженого (ч. 3 ст. 50 КК). Застосовуючи покарання, суд повинен бачити в підсудному людину і керуватися тим, що кожний, хто вибився із звичайної життєвої колії та відступив від закону, може виправитися і стати законослухняним членом суспільства. Заборона смертної кари, наявність альтернативних санкцій, широке застосування покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, пільгові умови караності за діяння, вчинені, наприклад, неповно­літніми, — усе це яскравий прояв гуманності покарання. Гуманністю пронизані й приписи ст. 69 КК, згідно з якою суд має право призна­чити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом. Цю ідею за­кладено і в законодавчий перелік обставин, які пом’якшують та об­тяжують покарання, бо якщо суд не обмежений в урахуванні обставин, які пом’якшують покарання (ч. 2 ст. 66 КК), то наведений у законі перелік обставин, які його обтяжують, є вичерпним (ч. 3 ст. 67 КК). Проявом гуманності є і положення ст. 691 КК, згідно з якими за наяв­ності певних обставин, що пом’якшують покарання, строк або розмір призначеного судом покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною санкцією статті Особливої частини КК.

3. Обґрунтованість покарання у вироку полягає в тому, що останнє застосовується лише тоді, коли це дійсно необхідно і до­цільно (ч. 2 ст. 65 КК). Там, де це не викликається необхідністю, а, навпаки, доцільним є звільнення від покарання, суд керується поло­женнями розділу XII Загальної частини КК. З обґрунтованістю пока­рання тісно пов’ язана і обов’ язковість його мотивування у вироку. Необхідність такого мотивування зумовлена єдністю злочину і пока­рання, яка у вироку набуває свого конкретного прояву. Покарання призначається лише обвинувальним вироком суду, в якому доводиться винність підсудного у вчиненні певного злочину. Тому мотивування, що обґрунтовує факт вчинення злочину і його кваліфікацію, визначає як свій наступний елемент і необхідність мотивування покарання, при­значеного цим вироком. Як застосування покарання неможливе без вчинення злочину, так і констатація у вироку винності підсудного у певному злочині неможлива без мотивування не тільки цього висно­вку суду, а й призначеного за злочин покарання.

Обов’ язковість мотивування покарання випливає також із структу­ри (конструкції) санкцій статей Особливої частини КК, бо всі вони є відносно визначеними, альтернативними або кумулятивними (в яких поряд з основним покаранням фігурує й додаткове) і тим самим при­пускають, що призначення того чи іншого виду основного покарання, обрання конкретної його міри, приєднання додаткового покарання до основного обов’язково мають бути вмотивовані у вироку. Вимога мотивування покарання закріплена й у статтях 334 та 335 КПК. У статті 69 КК закон також зобов’язує суд мотивувати призначення більш м’якого покарання. Урахування при призначенні покарання тяжкості вчинено­го і особи винного (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК), обставин, які пом’якшують (ст. 66 КК) та обтяжують (ст. 67 КК) покарання, теж припускає належ­не мотивування у вироку обраної судом конкретної міри покарання. Тому Пленум Верховного Суду України звертає увагу судів на те, «... що висновки з усіх питань, пов’язаних із призначенням покарання, необ­хідно належним чином мотивувати у вироку» (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р.).

4. Індивідуалізація покарання як принцип його призначення закрі­плена в багатьох нормах кримінального закону або випливає зі змісту їх приписів. Вона полягає в обов’язковому врахуванні при призначен­ні покарання індивідуальних особливостей конкретної справи та осо­би винного. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 65 КК суд при призначенні по­карання обов’язково враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покаран­ня. Індивідуалізація покарання припускає і його доцільність, оскільки тільки на підставі всебічного і повного врахування судом конкретних обставин справи особі, яка вчинила злочин, може бути призначено таке покарання, яке дійсно є необхідним і достатнім для її виправлення та попередження нових злочинів (ч. 2 ст. 65 КК).

Слід розрізняти законодавчу та судову індивідуалізацію покарання. Законодавець, встановлюючи норми, що регулюють застосування по­карання, враховує всю різноманітність ситуацій, які можуть виникну­ти на практиці, і вже в самому законі формулює відправні положення, які дозволяють індивідуалізувати покарання. Зокрема, у самій системі покарань, закріпленій в ст. 51 КК, вже є елементи законодавчої інди­відуалізації, бо встановлення чіткої «сходинки» покарань залежно від ступеня їх суворості, їх розподіл на основні та додаткові (ст. 52 КК) свідчать про те, що покарання розрізняються між собою за ступенем їх суворості, підставами, порядком та межами їх призначення і засто­совуються за наявності необхідних для цього умов. Передбачаючи у статтях Особливої частини КК відповідні санкції, надаючи суду можливість призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено за­коном, законодавець тим самим прагне індивідуалізувати процес при­значення покарання. Проте цих загальних законодавчих положень ще недостатньо, щоб подолати можливий розрив між його абстрактними дефініціями і конкретними обставинами справи. Тому для усунення такого розриву й існує судова індивідуалізація, коли покарання засто­совується до конкретної особи з урахуванням ступеня тяжкості вчине­ного нею злочину, даних про особу засудженого та обставин, що пом’якшують і обтяжують покарання.

Слід ураховувати, що розглядувані принципи призначення пока­рання не існують ізольовано, а становлять їх певну систему, перебу­ваючи між собою в тісному взаємозв’язку та взаємодії. Так, законність покарання якнайтісніше пов’язана з його обґрунтованістю в судовому вироку, а справедливість покарання неможлива без його гуманності, і все це в остаточному результаті досягається тільки шляхом індивіду­алізації покарання.