Глава 52 Страхові зобов’язання PDF Печать
Гражданское право - Цивільне право: т.2 (В.І.Борисова та ін.)

Глава 52 Страхові зобов’язання

 


§ 1. Загальні положення про страхування

§ 2. Страхові зобов’язання: поняття, характеристика

§ 3. Учасники страхових зобов’язань

§ 4. Укладення договору страхування та його істотні умови

§ 5. Зміст страхового зобов’язання. Відповідальність сторін

§ 6. Припинення договору страхування. Його недійсність

 

 

§ 1. Загальні положення про страхування


У процесі життєдіяльності людина постійно перебуває під впливом різноманітних шкідливих факторів: хвороб, нещасних випадків, сти­хійних лих, дорожньо-транспортних пригод тощо. Разом з тим у жит­ті людини можуть мати місце певні події, які не мають шкідливого характеру, але з настанням яких виникає необхідність у додатковій матеріальній допомозі: досягнення пенсійного віку, вступ до навчаль­ного закладу, одруження та ін. Здійснення підприємницької діяльнос­ті також пов’язане із постійною загрозою втрат матеріального харак­теру. У таких випадках виникає нагальна необхідність у забезпеченні інтересів фізичних та юридичних осіб внаслідок настання тих чи інших подій. Захист їх інтересів може забезпечуватися за допомогою різних інструментів, серед яких особливе місце займає страхування. Страху­вання є універсальним засобом, спрямованим на усунення (або, у край­ньому випадку, мінімізацію) негативних (небажаних) наслідків, ви­кликаних різними причинами. Воно належить до репресивних[1] спосо­бів боротьби з негативними наслідками. Разом з тим страхування до­зволяє особі одержати певну матеріальну допомогу при настанні подій позитивного характеру, які не тягнуть за собою настання небажаних (негативних) наслідків (наприклад, досягнення повноліття).

Легальне визначення страхування міститься у Законі України «Про страхування»[2], відповідно до ст. 1 якого страхування—це вид цивільно- правових відносин[3] щодо захисту майнових інтересів фізичних та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізични­ми та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

Матеріальну основу страхування складає так званий страховий фонд, який є джерелом відшкодування випадкових матеріальних втрат (здійснення страхових виплат). Створення цього фонду є економічно необхідним. Історично склалися різноманітні форми його організації. За особливостями свого предмета страховий фонд може створюватись у грошовій або натуральній формі[4].

За принципами його організації можливі три його форми: само­страхування, створення централізованих страхових фондів (резервів) та власне страхування.

Перша з них полягає в тому, що страховий фонд створюється в ме­жах одного суб’єкта (здебільшого — юридичної особи). Це децентра­лізована форма організації страхового фонду: він створюється та ви­користовується окремими суб’єктами самостійно, незалежно один від одного[5]. Втрати, які виникають у цього суб’єкта, компенсуються ви­ключно за його рахунок, розподіляючись на весь час створення стра­хового (резервного) фонду. При цьому розподіл втрат здійснюється не в «ширину», а лише в «глибину», не в «просторі», а лише «у часі»[6]. Само­страхування може застосовуватися здебільшого великими учасниками ци­вільних відносин або тими суб’єктами, які складаються із декількох само­стійних частин (наприклад, судноплавні компанії, авіакомпанії тощо).

Друга форма — створення централізованих страхових фондів (ре­зервів) за рахунок державного бюджету або місцевих бюджетів. Ха­рактерними її рисами є те, що страховий фонд існує та використову­ється як єдиний фонд для певного кола суб’єктів (у межах держави в цілому або її окремої адміністративної одиниці) та створюється в централізованому порядку за рахунок централізованих державних, місцевих та інших ресурсів, а не окремими суб’єктами. Виплати з цьо­го фонду призначені для компенсації втрат багатьох осіб, що відповіда­ють обумовленим вимогам (територія, вид діяльності тощо) і які не завжди беруть участь у його створенні[7].

Особливе значення має третя форма організації страхового фонду — власне страхування. На відміну від перших двох форм створення стра­хового фонду, страхування характеризується двома ознаками: страховий фонд формується у децентралізованому порядку за рахунок внесків окремих його учасників, а розподіляється централізовано страховиком, але виключно серед його учасників (осіб, які беруть участь у його фор­муванні). Втрати, що виникають у окремих його учасників, розподіля­ються виключно серед осіб, які створили цей фонд.

Економічна сутність страхування полягає в розкладанні збитків, запо­діяних одній особі, серед якомога більшого кола суб’єктів, для кожного з яких окремо матеріальні втрати при цьому ледь відчутні, а становище потерпілого відновлюється швидко і досить повно. З цієї точки зору стра­хування виступає у вигляді системи перерозподільчих відносин його учасників шляхом формування за рахунок їх грошових внесків цільового фонду, призначеного для відшкодування можливих надзвичайних та інших втрат, надання грошової допомоги або накопичення грошових коштів.

Страхування як вид цивільно-правових відносин підлягає спеці­альному правовому режиму. Основу законодавства про страхування складають акти цивільного законодавства, які регулюють найважливішу частину страхових відносин — страхові зобов’язання[8]. Головне місце серед правових актів, що регулюють страхові зобов’ язання, належить ЦК[9], у якому страхуванню присвячена окрема глава — 67 («Страхування»). Особливу увагу в ЦК приділено питанням правового регулювання до­говору страхування. Разом з тим за загальним правилом (якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства) положення ЦК застосо­вуються також щодо відносин, що випливають із обов’язкового страху­вання (ч. 2 ст. 999 ЦК). З цього слідує, що до відносин, які випливають із обов’ язкового страхування, положення ЦК мають субсидіарне засто­сування поряд із спеціальними актами цивільного законодавства.

Другим за значущістю правовим актом, присвяченим страховим зобов’язанням, є Закон України «Про страхування» (далі — Закон), який регулює відносини у сфері страхування і спрямований на створення рин­ку страхових послуг, посилення страхового захисту майнових інтересів юридичних та фізичних осіб. Указаний Закон містить загальні положення правового регулювання страхових зобов’язань, а також основні страхові поняття та категорії, як-от: страховики, страхувальники, страховий ризик, страховий випадок, страхова сума, страхове відшкодування тощо.

Відносини у сфері обов’язкового страхування цивільно-правової відпо­відальності власників наземних транспортних засобів, крім названих, регу­люються також Законом України «Про обов’ язкове страхування цивільно- правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»[10], який спрямований на забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров’ ю та майну потерпілих при експлуатації наземних транспортних засобів на території України, а також іншими законами України і нормативно- правовими актами, прийнятими відповідно до них.

До актів цивільного законодавства, що регулюють страхові зобов’язання, також належать укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України (ст. 11 ЦК).

Важливе значення для регулювання страхових відносин мають нормативно-правові акти спеціального уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах нагляду за страховою діяльністю (далі — Уповноважений орган), який видає вказані акти в межах повно­важень, передбачених законом[11].

При здійсненні добровільного страхування важливу роль для вре­гулювання відносин між страхувальником та страховиком відіграють правила страхування, які визначають загальні умови і порядок здій­снення добровільного страхування. Вони розробляються страховиком самостійно для кожного виду страхування окремо і підлягають реє­страції в Уповноваженому органі при видачі ліцензії на право здійснен­ня відповідного виду страхування[12]. Законом встановлені чіткі вимоги щодо їх змісту[13]. Якщо подані правила страхування (або зміни чи доповнення до них) суперечать чинному законодавству, порушують чи об­межують права страхувальника або не відповідають встановленим вимогам, Уповноважений орган має право відмовити у видачі ліцензії та реєстрації правил чи змін та (або) доповнень до них.

Порядок та правила проведення окремих видів обов’ язкового стра­хування встановлюються Кабінетом Міністрів України та затверджу­ються його відповідними постановами, які є обов’язковими для ви­конання (ст. 7 Закону).

Взаємовідносини між страховиком та страхувальником мають дво­рівневу структуру. По-перше, загальні умови добровільного страху­вання містяться в правилах страхування. По-друге, конкретні (безпо­середні) його умови визначаються при укладенні договору страхуван­ня відповідно до законодавства. Кожний страховик зобов’язаний дотримуватися загальних умов страхування, допускаючи лише їх кон­кретизацію та незначні відступи. У цьому проявляється здійснення державою безпосереднього матеріального контролю за загальними умовами страхування. При укладенні договору страхування сторони вправі самостійно визначати його умови (зміст), але не допускаючи істотної зміни положень, що містяться в правилах страхування.

Обов’ язкове страхування має здійснюватися на підставі типового до­говору, форми якого встановлюються Кабінетом Міністрів України.