Печать
PDF

Глава 1 Цивільне право — галузь приватного права

Posted in Гражданское право - Цивільне право: т.1 (В.І.Борисова та ін.)

 

Глава 1 Цивільне право — галузь приватного права


§ 1. Поняття цивільного права як приватного права

§ 2. Предмет та метод цивільного права

§ 3. Функції цивільного права

§ 4. Принципи цивільного права

§ 5. Система цивільного права

 

 

§ 1. Поняття цивільного права як приватного права


Ще з часів римського права існує проблема дуалізму права, тобто необ­хідність його поділу на публічне і приватне. Так, у Дигестах Юстиніана знаходимо: «вивчення права розпадається на два положення: публічне та приватне (право). Публічне право, яке належить до положення Римської держави, приватне, що стосується користі окремих осіб; існує корисне в суспільному відношенні і корисне у приватному відношенні»[1].

Сучасна система права України теж виходить із поділу права на приватне і публічне, поклавши в основу такого поділу зміст інтересу[2].

Там, де відносини ґрунтуються на владно-розпорядчих засадах, йдеть­ся про загальний, публічний, а не приватний інтерес. Проголошений, наприклад, у відповідності зі ст. 67 Конституції України (далі — Кон­ституція) обов’язок кожного сплачувати податки і збори в порядку і розмірі, встановлених законом, є обов’язком публічно-правовим. Необхідність його виконання обумовлена суспільним інтересом, оскіль­ки суспільство безпосередньо зацікавлене у здійсненні державою обов’язків (наприклад, щодо забезпечення екологічної безпеки, щодо захисту суверенітету і територіальної цілісності території України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки (статті 16, 17 Конституції) тощо. Публічний правопорядок необхідний будь-якій фізичній особі для того, щоб вона могла реалізовувати гарантовані їй Конституцією права та свободи, здійснювати свою приватну життєді­яльність відповідно до власних інтересів.

Однак слід зазначити, що поділ права на приватне й публічне тіль­ки за критерієм інтересу (матеріальний критерій) у сучасних умовах можливий, але навряд чи є універсальним. Так, коли на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положен­ня ЦК (ст. 82), коли йдеться про публічний договір (ст. 633 ЦК), до­говір приєднання (ст. 634 ЦК) тощо, неможливо чітко визначити, чий інтерес має перевагу — приватний чи публічний? У зв’язку із цим до­цільнішим було б визнати, що критерієм поділу перш за все є формаль­ний критерій, а саме спосіб побудови і регулювання юридичних від­носин, що властивий системі приватного та системі публічного права. Свого часу на це звертало увагу багато вчених, зокрема Б. Черепахін, який вказував, що приватноправове відношення побудоване на началах координації суб’єктів приватного права, приватне право є системою децентралізованого регулювання життєвих відносин, а публічно- правове відношення побудоване на началах субординації суб’єктів публічного права і становить систему централізованого регулювання життєвих відносин[3]. Така точка зору уявляється переконливою. До­дамо, що вона відчутно підсилюється самою природою регульованих приватним правом відносин, оскільки останні, як це передбачено у ст. 1 ЦК, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, май­новій самостійності їх учасників. Утім при цьому не можна нехтувати і такою категорією, як інтерес, бо будь-яке правове регулювання має місце заради служіння тим або іншим інтересам людини, заради задо­волення тих чи інших її потреб. Тому характер цих інтересів, характер тих життєвих відносин, які підлягають регулюванню, впливають на вибір прийомів регулювання[4].

Таким чином, публічне право — це сукупність правових норм, які регулюють відносини, що побудовані на засадах влади і підпорядку­вання їх учасників владним інституціям, і пов’ язані з державними або суспільними інтересами. Основну сутність публічного права становить прийом юридичної централізації. Приватне право — сукупність пра­вових норм, що за допомогою диспозитивного методу забезпечують і регулюють захист відносин, заснованих на юридичній рівності, віль­ному волевиявленні і майновій незалежності їх учасників. Приватне (цивільне) право — система юридичної децентралізації[5].

Однак між приватним і публічним правом немає і не може бути, як зазначав І. Покровський, «різкої демаркаційної лінії». Так, у приват­ному (цивільному) праві застосовуються суто публічні інститути, на­приклад, державна реєстрація юридичних осіб, обмеження права власності, публічний договір, договір приєднання тощо. Це поясню­ється існуванням особливостей деяких об’єктів права власності, на­приклад земельних ділянок; необхідністю захисту економічно слабшої сторони; обмеженням виникнення і діяльності монополій тощо[6]. На­впаки, у публічному праві можна знайти приклади регулювання від­носин на загальних засадах цивільного права. Так, публічні юридичні особи діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учас­никами цих відносин, тобто на власний розсуд, реалізуючи свої права на засадах свободи договору, свободи підприємницької діяльності, якщо інше не встановлено законом.

У свою чергу, публічне і приватне право (система права) поділя­ються на галузі права. До галузей публічного права традиційно від­носять адміністративне, конституційне, кримінальне, фінансове, кано­нічне право, а до галузей приватного права — цивільне, трудове право тощо.

Між тим система права України не є незмінною, вона трансформу­ється. Слід погодитися з тим, що одним з її принципів є формування нових галузей, підгалузей та інститутів права й законодавства і по­ступове відмирання деяких «старих» галузей[7]. Зокрема, у сучасних умовах вже не існує такої галузі права, як колгоспне право, з’явилася така підгалузь цивільного права — право інтелектуальної власності тощо. Але чи свідчить це про те, що виникли і сформувалися такі нові галузі права, як підприємницьке[8], корпоративне[9], господарське[10] тощо? І якщо це так, то до яких галузей права — приватного чи публічного їх можна віднести? Таким чином, проблема співвідношення цивільно­го права з нормами, що регулюють підприємницькі відносини, питан­ня підпорядкування і системної належності різних груп норм, які по­кликані регулювати однорідні приватно-правові відносини, у сучасних умовах стає вельми актуальною[11], хоча не можна не зазначити, що вона не є новою, оскільки у науці поряд із проблемою поділу права на пу­блічне і приватне вже давно виникло і дискутується питання поділу не всієї правової сфери, а тільки тієї її частини, основу якої становить цивільне право, на цивільне і торговельне право.

Традиція відокремлення кодифікації норм торговельного права від інших норм приватного (цивільного) права викликала явище, що на­зивається дуалізмом приватного права, під яким в європейській право­вій науці традиційно розуміють відокремлення норм, які регулюють комерційну діяльність, від цивільного права на протилежність монізму, за якого норми торговельного обороту підпорядковані цивільному праву і вмонтовані в його систему[12].

Створення окремої від цивільного права галузі торговельного права пояснювалося тим, що основна опора, на якій трималося приватне (ци­вільне) право з моменту свого виникнення, у міру соціального й еконо­мічного прогресу почала виявляти неспроможність витримувати наван­таження зростаючої активізації й динаміки таких майнових відносин, як торговельні, регулювання котрих ґрунтувалось не на природі регу­льованих відносин, а на їх суб’єктному складі, поширюючись таким чином на осіб, що мали торговельні звання.

Історичною подією, що стала кроком на шляху до кодифікації тор­говельного права, вважається прийняття у Франції двох законодавчих актів, відомих під назвою «ордонансів»[13] Кольбера (фінансового міністра короля Людовика XIV і їх головного ініціатора): Ордонанса про сухо­путну торгівлю і Ордонанса про морську торгівлю (1673 р.). Значення вказаних указів для легалізації ідеї дуалізму приватного права було до­сить вагомим: виникло значною мірою уніфіковане правове регулюван­ня торговельних операцій на території всієї країни. Пізніше ордонанси становили основу чинного Торговельного кодексу Франції (1807 р.).

Поява уніфікованих торговельних операцій у Франції вплинула і на розвиток торговельного права в інших країнах. Так, дуалістична сис­тема приватного права сформувалася в XIX ст. у Німеччині, де на під­ставі Вексельного статуту (1847 р.) і Німецького торгового уложення (1861 р.). У 1889 р. відбулося об’єднання вексельного і торговельного права німецьких земель, а пізніше почало діяти Німецьке торговельне уложення (1900 р.).

Між тим проблема дуалізму приватного права існувала тільки у кон­тинентальній правовій системі, оскільки у Великій Британії та Сполучених Штатах Америки через особливості розвитку системи загального права вони не зазнали галузевого поділу в значенні, яке притаманне континентальній правовій системі, хоча не можна не рахува­тися з тим, що торговельні звичаї містяться і у прецедентному праві.

Майже до початку XX ст. феномен дуалізму приватного права пере­бував у розквіті, був дійсно класичним[14], маючи у сфері торговельних відносин перевагу перед правом цивільним. Але вже на початку XX ст. він поступово перетворюється на дуалізм кодексів — цивільного та торговельного, особливо у зв’язку з так званою «комерціалізацією» цивільного права. Інакше і не могло бути, бо, ґрунтуючись на спільних засадах регулювання майнових відносин, цивільне і торговельне право як елементи загальної для них приватноправової сфери, ніколи на дале­ку відстань одне від одного не відривалися. Процеси реалізації норм цивільного і торговельного права завжди залишалися взаємопов’ язаними у співвідношенні між собою як норми загальні і спеціальні. Із розвитком торговельного обороту, із поширенням його на сфери послуг, операції з нерухомістю, на діяльність будь-якого приватного власника вихідні принципи і інститути торговельного права зливаються із загальними принципами цивільного права. Опинившись у просторі врегульованих цивільним правом, наприклад, зобов’язальних відносин, торговельне право почало втрачати колишню свою специфіку як окремої від цивіль­ного права правової галузі. Причому із проникненням торговельних відносин у сферу цивільно-правову остання теж відчутно активізувала­ся, збагатившись різноманіттям торговельно-комерційних відносин. Межа між цивільним і торговельним правом стала умовною.

За таких обставин необхідність існування поряд із цивільними самостійних торговельних кодексів в окремих країнах опинилася під сумнівом. Уже на початку XX ст. спостерігаються процеси кодифікації приватного права в рамках єдиного цивільного кодексу. Так, зокрема, у 1907 р. приймається Цивільний кодекс Швейцарії, який у 1911 р. був доповнений Зобов’язальним законом, призначеним для регулювання у тому числі й відповідних торговельних відносин. Єдиний цивільний кодекс був прийнятий у 1942 р. в Італії — на батьківщині дуалізму приватного права. Нові цивільні кодекси Нідерландів (1992 р.), країн СНД досить переконливо свідчать про очевидну тенденцію подальшо­го розвитку приватного права шляхом уникнення його дуалізму. Щодо наведеного не є винятком і Цивільний кодекс України 2003 р. До того ж для України дуалізм приватного права ніколи не був характерним через специфічні історичні умови розвитку підприємницької діяльнос­ті та її законодавчої регламентації.

Вважаємо, що при вирішенні проблеми системи права сутність остан­ньої полягає у тому, щоб науково сприяти практичному удосконаленню її структури[15]. У зв’язку із цим слід погодитися з С. С. Алексєєвим, який вважає: у загальній системі права, де існують три основні ланки галу­зей — профілюючі (базові), спеціальні і комплексні, що характеризу­ються поєднанням різнорідних інститутів профілюючих та спеціальних галузей (торговельне право, морське право, право прокурорського на­гляду), спостерігається формування своєрідних сфер комплексного характеру, які юридично опосередковують нові «прошарки соціаль­ності» (екологічне, земельне, підприємницьке право) і, більше того, зростає тенденція їх переростання в основні галузі. Утім за сучасних умов вони ще не повною мірою виявили свою юридичну специфіку і не накопичили свій самобутній матеріал, а лише є комплексом еле­ментів із різних галузей права. Крім того, навіть у сферах своїх специ­фічних відносин вони відтворюють ті правові засади, які характерні для інших галузей, перш за все базових галузей процесуального пра­ва — цивільного й адміністративного. Тому для більш адекватної в на­уковому і практичному відношенні характеристики їх слід визначати як вторинні, комплексні галузі[16]. При цьому потрібно виходити з того, що галузь права — це таке усталене, внутрішнє поєднання правових норм у єдине ціле, яке має юридично однорідний характер. Звідси — будь-якому виду суспільних відносин відповідає галузь права. Про галузь права можна говорити лише там і остільки, де і оскільки особ­ливий вид суспільних відносин характеризується такими особливос­тями, які передбачають існування своєрідної, суцільної форми право­вого регулювання, що відрізняється від інших форм як за загальним юридичним становищем сторін правовідносин, так і за конкретними правовідносинами (юридичним фактам, змістом прав і обов’язків, санкціями). Система права є об’єктивно існуючим розподілом правових інститутів за окремими групами, а не класифікацією суспільних від­носин, яка береться безвідносно до їх правового регулювання[17].

Історичні факти свідчать про те, що бурхливому, інколи стрибкопо­дібному розвитку ринкової економіки та демократичних інститутів, а врешті-решт становленню громадянського суспільства в усіх країнах незмінно передувало утвердження в суспільному житті цивільного права, найбільш міцно і послідовно там, де таке утвердження відбувалось у ви­гляді цивільного кодексу (Франція — наполеонівський Цивільний кодекс 1804 р.; Німеччина—Німецьке цивільне уложення 1900 р.)[18]. Це означає, що Цивільний кодекс повинен охопити своїм регулюванням усі «гори­зонтальні» відносини — особисті немайнові і майнові, зокрема ті, що виникають у процесі підприємницької діяльності.

Цивільне право як приватне право (в об’єктивному розумін­ні) — це сукупність правових норм, які регулюють шляхом дис­позитивного методу особисті немайнові та майнові відносини, за­сновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.