Стаття 620.   Правові наслідки невиконання обов'язку передати річ, визначену індивідуальними ознаками

1. У разі невиконання боржником обов'язку передати кредиторові у власність або у користування річ, визначену індивідуальними ознаками, кредитор має пра­во витребувати цю річ у боржника та вимагати її передання відповідно до умов
зобов'язання.

2. Кредитор втрачає право на витребування у боржника речі, визначеної індиві­дуальними ознаками, у разі, якщо ця річ вже передана третій особі у власність або в користування.

Якщо річ, визначену індивідуальними ознаками, ще не передано, переважне право на її одержання має той з кредиторів, зобов'язання на користь якого виникло раніше, а коли це неможливо визначити, — кредитор, який першим пред'явив позов.

1. Зміст Цивільного кодексу, зокрема, ст. 526, ч. 1 ст. 622 ЦК, дає підстави для висновку про те, що в цьому Кодексі проводиться принцип реального виконання зобов'язання. Частина 1 ст. 620 ЦК конкретизує цей принцип стосовно зобов'язання передати кредиторові у власність або користування індивідуально визначену річ. Якщо боржник не виконує таке зобов'язання, кредитор має право пред'явити позов про при­
мушення боржника до виконання зобов'язання в натурі, тобто до передання речі, що є предметом зобов'язання, відповідно до умов договору.

2. Правило ч. 1 ст. 620 ЦК застосовується за аналогією і до випадків, коли обов'язок передати річ кредиторові боржник має виконати у зв'язку з припиненням договору, на підставі якого індивідуально визначену річ було передано боржникові у корис­тування і володіння на строк, якщо нормами відповідного правового інституту або договором такий обов'язок сторони, що отримали річ на зазначених умовах, не вста­новлено спеціально.

3. У випадках, на які поширюється чинність ст. 620 ЦК, пред'явлення віндикаційного позову (ст. 388 ЦК) було б неправильним.

4. Встановлення ч. 1 ст. 620 ЦК правила про можливість примушення боржника до виконання в натурі обов'язку передати кредиторові індивідуально визначену річ не може бути підставою для висновку про те, що боржник не може бути примушений до виконання в натурі обов'язку передати речі, визначені родовими ознаками. Це є можливим на підставі ст. 525, 526 ЦК.

5. Частина 2 ст. 620 ЦК погоджується з деякими іншими положеннями новітнього цивільного законодавства України (маються на увазі ст. 330 ЦК і ст. 10 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [167]), що порушують по­рядок, який склався впродовж тривалого часу в правотворчості і правозастосуванні та який виходив із того, що укладення особою договору, який порушує умови раніше
укладеного цією ж особою договору, та права, що відповідають цим умовам, є по­рушенням актів цивільного законодавства (зокрема, ст. 629 ЦК, що визнає умови до­говорів обов'язковими для виконання), а тому є підставою для визнання недійсними договорів, що унеможливлюють виконання раніше укладеного договору, відповідно до ч. 1 ст. 215 і ч. 1 ст. 203 ЦК. Спеціальні правила ч. 2 ст. 620 ЦК за певних умов
виключають визнання таких договорів недійсними і встановлюють переваги для на­бувачів індивідуально визначеного майна за такими критеріями:  1) якщо стосовно речі укладено декілька договорів, перевага надається тому із набувачів, якому річ уже передана у власність або у користування; 2) лише у випадках, якщо річ не пере­дана ні одному із набувачів, перевагу на отримання речі має той із набувачів, договір на користь якого укладено раніше; 3) якщо неможливо визначити, на користь якого із набувачів зобов'язання виникло раніше, право на отримання речі має той із них, який першим пред'явив позов.

6. Застосування ч. 2 ст. 620 ЦК до нерухомого майна є зазвичай неможливим, оскіль­ки нотаріальне посвідчення договору можливе за умови подання документів, що під­тверджують право власності та довідки-характеристики бюро технічної інвентаризації (пп. 61 — 63 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України [434]). Проте не виключається, що деструктивні елементи, закладені в ч. 2 ст. 620 ЦК, будуть використані в певних випадках (наприклад, власник може заявити про втрату правовстановлюючих документів, отримати їх дублікат, а пізніше на підставі нібито втраченого документа здійснить спробу повторного відчуження нерухомого майна (що стосується довідки-характеристики, то вона може бути отримана повторно, якщо набувач нерухомого майна не встиг зареєструвати право на нього в бюро технічної інвентаризації)). Це спонукає набувачів нерухомого майна бути вкрай обережними при укладенні відповідних договорів.

7. Посиленню невизначеності в цивільному обороті сприяє і Закон «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Цим Законом введена правова конструкція обтяження. У принципі, в цьому не було жодної необхідності, бо до цього будь-який правочин, що порушує цивільні права будь-якої особи, підлягав визнанню недійсним як такий, що суперечить актам цивільного законодавства. В інших випадках встановлю­вались правила про збереження права користування майном чи іншого речового права у разі переходу права власності на нього. У такий спосіб забезпечувалась стабільність у цивільно-правових відносинах. З введенням в дію названого Закону забезпечувальні
права на рухоме майно (застава, притримання, обов'язок передати майно у вигляді неустойки), інші договірні обтяження рухомого майна (передання майна повіреному або комісіонеру, передання майна в найм, управління; передання майна за договором купівлі-продажу з правом або зобов'язанням зворотного викупу; передання майна за договором купівлі-продажу із збереженням до настання відповідних обставин права власності за продавцем; зобов'язання передати майно обтяжувачеві за умови настання певної події у майбутньому; відступлення права вимоги тощо) набувають чинності для третіх осіб лише за умови реєстрації таких обтяжень в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна. Можна було б зробити висновок про можливість оспорювання правочинів, що порушують права особи на відповідне майно, які (права) виникли раніше, оскільки раніше укладений правочин не є чинним для третіх осіб, але є чинним для його сторін. Але ж частина перша ст. 10 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» встановлює, що «у разі відчуження рухомого майна боржни­ком, який не мав права його відчужувати, особа, що придбала це майно за відплатним договором, вважається його добросовісним набувачем згідно зі статтею 388 Цивільного кодексу України за умови відсутності в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна відомостей про обтяження цього рухомого майна. Добросовісний набувач набуває право власності на таке рухоме майно без обтяжень». Подібне правило встановлене частиною другою цієї ж статті стосовно передання рухомого майна боржником в забезпечення його зобов'язань: «У разі передачі рухомого майна в забезпечення боржником, який не мав на це права, таке забезпечення є чинним, якщо в Державному реєстрі немає відомостей про попереднє обтяження відповідного рухомого майна».

Єдине, що законодавець залишає за кредитором, який не зареєстрував обтяження, полягає в наданні йому права вимагати відшкодування збитків, завданих порушенням його незареєстрованого в Державному реєстрі права (частина третя тієї ж статті За­кону).

8. Внесення деякої нестабільності в цивільний оборот статтею 620 ЦК значно об­межується ч. 5 ст. 226 ГК [31], яка визнає за управненою стороною право вимагати відібрання у зобов'язаної сторони індивідуально визначеної речі (речей), зобов'язання щодо передання якої ця сторона порушила, або вимагати відшкодування збитків. Але і стосовно господарських зобов'язань є чинними положення Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [167], що не допускають поширення об­тяжень рухомого майна на третіх осіб, якщо такі обтяження не зареєстровані у Дер­жавному реєстрі. Тому ч. 5 ст. 226 ГК [31] застосовується тільки в частині, в якій вона не суперечить названому Закону.

 

Стаття 621.   Виконання зобов'язання за рахунок боржника

1. У разі невиконання боржником для кредитора певної роботи чи ненадання йому послуги кредитор має право виконати цю роботу власними силами або доручити її виконання чи надання послуги третій особі і вимагати від боржника відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання.

1. Законодавець виходить із того, що принцип реального виконання зобов'язань може доводитись до примушення боржника до виконання певної роботи чи надання певної послуги, хоч це прямо і не передбачено. Це погоджується зі ст. 76 Закону «Про виконавче провадження» [100], яка передбачає застосування штрафних санкцій до боржника, який не виконав вимогу державного виконавця вчинити певні дії. Але
після невиконання повторної вимоги державного виконавця про вчинення певних дій у встановлений строк передбачається не примушення боржника до виконання цих дій, а організація виконання судового рішення покладається на державного виконавця від­повідно до повноважень, наданих йому законом, а з боржника стягується двократний розмір витрат на проведення виконавчих дій. Проте зазначена стаття стосується ви­конання судових рішень у немайнових справах, до яких справи про примушення до виконання роботи чи надання послуг не належать.

2. Враховуючи викладене ст. 621 ЦК встановлює, що у разі невиконання боржником для кредитора певної роботи чи ненадання йому послуги кредитор має право викона­ти цю роботу власними силами або доручити виконання роботи чи надання послуги третій особі та вимагати відшкодування збитків. Інше може бути встановлено актами цивільного законодавства, договором або випливати із суті зобов'язання.

Стаття 622.   Відповідальність і виконання зобов'язання в натурі

1. Боржник, який сплатив неустойку і відшкодував збитки, завдані порушенням зобов'язання, не звільняється від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом.

2. У разі відмови кредитора від прийняття виконання, яке внаслідок простро­чення втратило для нього інтерес (стаття 612 цього Кодексу), або передання від­ступного (стаття 600 цього Кодексу) боржник звільняється від обов'язку виконати
зобов'язання в натурі.

3. У разі відмови кредитора від договору (стаття 615 цього Кодексу) боржник звільняється від обов'язку виконати зобов'язання в натурі.

1. Одним із проявів принципу реального виконання зобов'язання є правило ч. 1 ст. 622 ЦК, відповідно до якого сплата неустойки і відшкодування шкоди не звіль­няє боржника від виконання зобов'язання в натурі.

2.  Відповідно до змісту ч. 2 і 3 ст. 622 ЦК можна зробити висновок про те, що вони встановлюють виключення із загального правила ч. 1 ст. 622 ЦК. Проте це не так. Справа в тому, що насправді боржник звільняється від виконання зобов'язання в на­турі у випадках, передбачених ч. 2 і 3 ст. 622 ЦК, оскільки зобов'язання припиняється (тобто, звільнення від виконання зобов'язання немає). Відповідно до логіки ст. 612
ЦК відмова кредитора від прийняття простроченого виконання припиняє зобов'язання. Передання відступного також припиняє зобов'язання (ст. 600 ЦК).

Що стосується посилання в ч. З ст. 622 ЦК на ст. 615 ЦК, то воно є не зовсім ко­ректним. У ч. З ст. 622 ЦК йдеться про відмову від договору, а в ст. 615 ЦК — про відмову від зобов'язання. Про відмову від договору йдеться у ч. З ст. 651 ЦК, де вона визнається способом (видом) розірвання договору. Розірвання договору відповідно до ч. 2 ст. 653 ЦК припиняє зобов'язання. Зобов'язання, яке припинене, не викону­ється. У такому розумінні можна говорити про звільнення боржника від виконання зобов'язання у разі відмови від договору.