Стаття 615.   Одностороння відмова від зобов'язання

1. У разі порушення зобов'язання однією стороною друга сторона має право частково або в повному обсязі відмовитися від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом.

2. Одностороння відмова від зобов'язання не звільняє винну сторону від відпо­відальності за порушення зобов'язання.

3. Внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання частково або у повному обсязі відповідно змінюються умови зобов'язання або воно припиняється.

1. Стаття 615 ЦК більш детально розкриває загальне положення п. 1 ст. 611 ЦК, відповідно до якого у разі порушення зобов'язання воно може бути припинене внаслідок односторонньої відмови, якщо це встановлено договором або законом. Центральною проблемою при тлумаченні п. 1 ст. 611 іст. 615 ЦК є проблема визначення поняття зобов'язання. У коментарі до ст. 509 і 510 ЦК йшлося про відсутність у Цивільному кодексі, інших актах цивільного законодавства і правозастосовчій практиці єдиного розуміння категорії зобов'язання.

За таких умов перевагу при застосуванні норм Цивільного кодексу й інших актів цивільного законодавства слід надати спеціальному з цього приводу правилу, яким є визначення зобов'язання, що наводиться у ст. 509 ЦК. З огляду на це, хоч в п. 1 ст. 611 і ст. 615 ЦК законодавець уникає використання категорій «кредитор» та «борж­ник», ці статті слід тлумачити так, що вони мають на увазі порушення боржником зобов'язання як зв'язку між правами кредитора та обов'язками боржника та надають кредиторові право відмовитися від цього зобов'язання, внаслідок чого припиняється це зобов'язання. Доля зустрічного зобов'язання при цьому ст. 615 ЦК не вирішується.

2. Частина 1 ст. 611 і ст. 615 ЦК єдині в тому, що розширюють порівняно з Ци­вільним кодексом  1963 р.  способи встановлення права на односторонню відмову від зобов'язання: підстави для цього тепер можуть встановлюватись не тільки зако­ном, а і договором. Це відповідає загальній тенденції до підвищення ролі цивільно-правового договору, яка знайшла відображення в Цивільному кодексі 2003 р. Від­повідно до п. 1 ст. 611   ЦК кредиторові дається право на односторонню відмову від зобов'язання. Повторюючи це правило, ч. 1 ст. 615 ЦК передбачає можливість відмови від зобов'язання частково або в повному обсязі.

3. Відмова від договору полягає у здійсненні кредитором односторонніх дій в уста­новленому законом порядку, які тягнуть за собою припинення зобов'язання. У ви­падках реалізації права на односторонню відмову від зобов'язання діями кредитора припиняються не всі зобов'язальні правовідносини, що виникли на підставі договору чи на іншій підставі, а припиняється тільки зобов'язання, зміст якого складають права кредитора, який відмовляється від зобов'язання, та обов'язки боржника. У результаті цього інша частина зобов'язальних правовідносин (зустрічне зобов'язання) втрачає підставу, а тому також припиняється. Якщо в цій частині уже здійснене виконання, воно втрачає підставу, що тягне виникнення зобов'язання у зв'язку з набуттям майна без достатньої правової підстави.

4. При застосуванні ч. 1 ст. 615 ЦК слід враховувати, що в цьому законодавчому положенні не формулюється норма прямої дії. Тому відмова від зобов'язання (часткова або в повному обсязі) можлива тільки у випадках, якщо це встановлено договором або законом.

5. Господарський кодекс формулює спеціальні правила, що застосовуються до гос­подарських зобов'язань. У ст. 236 ГК викладено розгорнені правові положення, що стосуються односторонніх дій сторони зобов'язання, які вона може здійснити у відпо­відь на порушення господарського зобов'язання іншою стороною. Такі дії називаються оперативно-господарськими санкціями і визначаються як «заходи оперативного впли­ву на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов'язання, що використовуються самими сторонами зобов'язання в односторонньому порядку».

6. Частина 3 ст. 235 ГК визначає, що оперативно-господарські санкції застосовують­ся незалежно від вини суб'єкта, який порушив зобов'язання. У Цивільному кодексі  прямої відповіді на це запитання немає. Оскільки право на односторонню відмову від зобов'язання Цивільний кодекс не визнає мірою відповідальності, можна зробити висновок про те, що Цивільний кодекс також не ставить виникнення у кредитора та­кого права в залежність від вини боржника.

7. Відповідно до ст. 235 і 236 ГК допускається застосування лише таких оперативно-господарських санкцій, які передбачені договором. Але переважному застосуванню перед цими правилами підлягають положення Цивільного кодексу, що передбачають можливість односторонньої відмови від зобов'язання чи інших подібних дій, хоч це і не було передбачено в договорі,

8. У разі порушення господарського зобов'язання однією стороною друга сторо­на вправі шляхом здійснення односторонніх дій відмовитись від виконання свого зобов'язання (п. 1 ч. 1 ст. 236 ГК [31]). Ця правова конструкція формально протилежна тій, що сформульована в п. 1 ст. 611 і ч. 1 ст. 615 ЦК. Пункт 1 ст. 611 ЦК передбачає відмову кредитора від зобов'язання як зв'язку між правами кредитора та обов'язками
боржника, що призводить до утрати правової підстави іншим зобов'язанням, що разом з першим складає двосторонні зобов'язальні правовідносини між двома суб'єктами, що тягне за собою проведення розрахунків між сторонами на підставі ст. 1212 ЦК. Пункт 1 ч. 1 ст. 236 ГК передбачає відмову сторони від виконання свого зобов'язання перед іншою стороною в зв'язку з тим, що інша сторона порушила своє зобов'язання перед першою стороною.  У зв'язку з цим втрачає підставу виконання останнього зобов'язання, а якщо воно було виконане раніше повністю або частково, розрахунки між сторонами мають проводитись на підставі ст. 1212 ЦК.

9. Як різновид відмови від виконання зобов'язання в п. 1 ч.  1 ст. 236 ЦК нази­вається «відмова від оплати за зобов'язанням, яке виконане неналежним чином або достроково виконане боржником без згоди другої сторони». Тут зобов'язання розгля­дається як єдине, таке, що включає комплекс прав та обов'язків однієї сторони і зу­стрічних обов'язків та прав другої сторони, що не відповідає класичному розумінню
зобов'язання як зв'язку прав кредитора та обов'язків боржника. Але в таких випадках відмова від оплати має лише інформаційний характер, оскільки неналежне, в тому числі і дострокове виконання, не породжує обов'язку здійснити оплату. Договором може передбачатись право платника на відмову від попередньої оплати в зв'язку з не­належним виконанням частини зобов'язання.

10.   Відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок про­строчення виставлення акредитиву платником —  це право на односторонню зміну умов договору, зміну строку виконання стороною власного зобов'язання в зв'язку з допущеним іншою стороною порушенням власного зобов'язання. Такий захід може застосовуватись, якщо він передбачений договором.

11. Припинення видачі банківських позичок — ще один різновид односторонньої відмови сторони від виконання свого зобов'язання у відповідь на порушення іншою стороною свого зобов'язання, що ґрунтується на тому ж договорі (абзац третій п. 1 ч. 1 ст. 236 ГК). Украй некоректне вживання терміна «позичка» не позбавляє це формулювання юридичного значення. Із контексту випливає, що тут йдеться про припинення перерахування банком (іншим кредитором) грошових сум або видачі готівки, як це передбачено кредитним договором (договором позики). Разом з тим слід нагадати, що тут не сформульована норма прямої дії, а лише передбачається встановлення договором такого виду оперативно-господарських санкцій. Тому не­коректне вживання терміна «позичка» в ст. 236 ГК суттєво на правозастосування вплинути не може.

12. Пункт 2 ч.  1 ст. 236 ГК передбачає можливість відмови управненої сторони зобов'язання від прийняття подальшого виконання. Частина 3 ст. 612 ЦК передбачає право кредитора на відмову від прийняття виконання, якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобов'язання втратило інтерес для кредитора. Але це правило до господарських зобов'язань підлягає застосуванню з урахуванням ч. 2 ст. 235 ГК, яка допускає застосування лише тих оперативно-господарських санкцій, які передба­чені договором. Переважному застосуванню перед згаданими положеннями Господарського кодексу підлягають спеціальні правила Цивільного кодексу, що передбачають можливість відмови кредитора від прийняття виконання, зокрема, відмову покупця від прийняття товару, який продавець передав в асортименті, що не відповідає умовам договору (ст. 672 ЦЮ. Ця стаття не тільки встановлює право на відмову від прийняття виконання, а й передбачає механізм розрахунків між сторонами, якщо товар, від якого покупець відмовився, уже оплачений. Це виключає необхідність застосування ст. 1212 ЦК до відносин щодо розрахунків у таких випадках.

13. Повернення в односторонньому порядку виконаного стороною за зобов'язанням можливе тільки стосовно грошових коштів. Списання з рахунку іншої сторони в безакцептному порядку допускається ст. 26 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» [128], якщо це передбачено договором (це відповідає загальному правилу ч. 2 ст. 235 ГК, відповідно до якого оперативно-господарські санкції засто­совуються, якщо це передбачено договором).

14. У силу п. З ч. 1 ст. 236 ГК можливе погодження в договорах умови про те, що сторона має право в односторонньому порядку на майбутнє встановити додаткові гарантії належного виконання зобов'язання іншою стороною. Зокрема зазначається на можливість встановлення таких гарантій, як зміна порядку оплати продукції, робіт, послуг, що зазвичай полягає в переведенні платника на попередню оплату продукції, робіт, послуг або в оплаті після перевірки їх якості.

15. Частина 2 ст. 236 ГК прямо передбачає можливість встановлення договором інших видів оперативно-господарських санкцій, що відповідає загальному підходу Цивільного кодексу до таких питань (мається на увазі принцип диспозитивності).

16. З огляду на те, що до останнього часу достатньої визначеності щодо порядку односторонньої відмови від зобов'язання, від виконання зобов'язання тощо, односто­ронньої зміни зобов'язання не було, позитивно слід оцінити правило ч. 1 ст. 237 ГК про застосування оперативно-господарських санкцій в позасудовому порядку та безпопереднього пред'явлення претензії. Прямо це правило стосується тільки господар­ських зобов'язань. Але воно відповідає сутності відмови від зобов'язання. Тому у такий спосіб вона має здійснюватись завжди. Разом з тим, слід враховувати, що численні норми цивільного права встановлюють спеціальний механізм припинення зобов'язань у разі відмови від них (зокрема, встановлюється обов'язок завчасного попередження про односторонню відмову).

17. Одностороння відмова сторони від зобов'язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення свого зобов'язання.  Це прямо передбачається ч. 2 ст. 615 ЦК і випливає із ч. З ст. 237 ГК. При цьому дуже гостро постає проблема визначення тих збитків, які знаходяться у причинному зв'язку з порушенням, якого припустився боржник. Безумовно, відшкодуванню підлягають ті збитки, що спричинені
порушенням, якого припустився боржник. Ті ж збитки, які виникли внаслідок одно­сторонньої відмови кредитора від зобов'язання, також підлягають відшкодуванню. Але відшкодуванню боржником підлягають збитки, які виникли внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, тільки за умови, що така відмова мала ознаки справедли­вості, добросовісності і розумності.

18. Доцільно враховувати, що термінологія законодавця, пов'язана з наданням сто­роні права односторонніми діями припинити, перетворити або змінити зобов'язання або зобов'язальні правовідносини в цілому, не вичерпується поняттями «односторон­ня відмова від зобов'язання», «одностороння відмова від виконання зобов'язання». У подальшому, в коментарі до ст. 651 ЦК здійснюється спроба дати аналіз окремих
правових конструкцій такого роду, передбачених законами, а у випадках, коли це ними допускається, — підзаконними актами.

 

Стаття 616.   Правові наслідки порушення зобов'язання з вини кредитора

1. Якщо порушення зобов'язання сталося з вини кредитора, суд відповідно змен­шує розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника.

2. Суд має право зменшити розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржни­ка, якщо кредитор умисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням зобов'язання, або не вжив заходів щодо їх зменшення.

1. Новий Цивільний кодекс, на відміну від раніше чинного, не встановлює окре­мих правил щодо вини кредитора, з одного боку, та змішаної вини (коли порушення зобов'язання стало наслідком дій чи бездіяльності обох учасників зобов'язання), — з іншого. Відсутність спеціальних положень щодо вини кредитора, за наявності якої боржник звільняється від відповідальності, не виключає звільнення боржника від від­повідальності у випадках, коли невиконання чи неналежне виконання зобов'язання причинно пов'язане з виною кредитора. Правовою підставою звільнення боржника від відповідальності в такому випадку є абзац другий ч. 1 ст. 614 ЦК («особа є неви­нуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх належних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання»).

2. За наявності підстави для відповідальності боржника (ст. 614, 617 ЦК) і за умо­ви, що порушення зобов'язання перебуває в причинному зв'язку з винними діями (чи винною бездіяльністю) кредитора, розмір збитків та неустойки, що підлягають стягненню з боржника, відповідно зменшується. Формулювання «суд... зменшує» на­лежить тлумачити як обов'язок суду, невиконання якого є підставою для скасування
або зміни рішення суду. Разом з тим, слід визнати, що ч. 1 ст. 616 ЦК формулює і матеріально-правову норму.

3. Частина 2 ст. 616 ЦК надає суду право зменшити розмір збитків та неустойки за певних умов. Порівняння ч. 2 ст. 616 ЦК з ч. 1 цієї ж статті, яка приписує суду зменшити розмір збитків, дає підстави для висновку, про те, що в ч. 2 ст. 616 ЦК мова йде саме про право суду. Але орган правосуддя як суб'єкт публічного права не може розпоряджатись своїми правами на свій розсуд. Ці права суд зобов'язаний використати за наявності встановлених законом підстав та з урахуванням обставин справи. Зазначене право здійснюється судом за наявності таких підстав: 1) кредитор умисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням зобов'язання; 2) кредитор не вжив заходів щодо їх зменшення. Раз у суду таке право є, ч. 2 ст. 616 ЦК слід тлумачити як таку, що формулює матеріально-правову норму вживати заходів щодо зменшення збитків та не здійснювати дій, які б призвели до збільшення розміру збитків.

 

Стаття 617.   Підстави    звільнення    від відповідальності    за порушення зобов'язання

1. Особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за по­рушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок ви­падку або непереборної сили.

Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

1. Правило ст. 617 ЦК про підстави звільнення від відповідальності особи, яка по­рушила зобов'язання, слід тлумачити з урахуванням ч. 1 ст. 614 ЦК, що формулює загальний принцип відповідальності за наявності вини. Із цього принципу випливає, що у випадках, коли порушення зобов'язання сталося внаслідок випадку або непере­борної сили, боржник відповідальності не несе. У ч. 1 ст. 617 ЦК це правило сфор­мульоване прямо. Разом з тим, ч. 1 ст. 617 ЦК не охоплює собою всіх випадків, коли боржник звільняється від відповідальності. Із ч. 1 ст. 614 ЦК слід зробити висновок про те, що на боржника не може бути покладено відповідальність за невиконання чи неналежне виконання свого зобов'язання, що сталося також внаслідок дій чи безді­яльності кредитора (в тому числі і таких, що не містять ознаки вини), які потягли за собою неможливість виконання боржником зобов'язання, зокрема внаслідок особ­ливих якостей матеріалів чи засобів, наданих (переданих) кредитором.

2. До категорії випадкового належить, зокрема, порушення зобов'язання, спричинене зловмисними діями злочинців, якщо боржник при цьому виявив належну дбайливість про виконання зобов'язання. У силу спеціального правила ч. 2 ст. 40 Закону «Про телекомунікації» [166] оператори, провайдери телекомунікацій не несуть майнової відповідальності перед споживачами телекомунікаційних послуг, якщо порушення
зобов'язання сталося внаслідок викрадення чи пошкодження зловмисниками лінійних та станційних споруд. Це правило звільняє названих суб'єктів від відповідальності не тільки за наявності випадку (коли викрадення чи пошкодження зазначеного майна сталося за умов, коли оператор чи провайдер комунікацій виявили належну дбайливість про збереження майна), а і тоді, коли викрадення чи пошкодження майна пов'язане з неналежною дбайливістю оператора, провайдера про збереження майна. Несподіване погіршення стану здоров'я фізичної особи, яка здійснює дії на виконання зобов'язання (власного чи в силу правовідносин з боржником), також має кваліфікуватись як ви­падок (простий), що звільняє боржника від відповідальності.

3. До категорії випадку не належать, а отже, не виключають вини боржника, ви­конання своїх обов'язків контрагентами боржника,  відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів. Частина 2 ст. 218 ГК [31] не допускає віднесення до категорії непереборної сили по­рушення зобов'язань контрагентами боржника. Однак робити звідси висновок про те, що боржник завжди несе відповідальність у разі невиконання чи неналежного ви­конання зобов'язання, якщо воно сталося внаслідок невиконання зобов'язань контр­агентами боржника, було б неправильним. Контрагенти боржника можуть порушити зобов'язання перед боржником за наявності їх вини. Тоді дійсно боржник не може бути звільнений від відповідальності перед кредитором. Але ж контрагенти боржника можуть порушити зобов'язання перед боржником за відсутності їх вини. У такому разі і боржник повинен бути звільнений від відповідальності перед кредитором, якщо були відсутні альтернативні джерела отримання товарів чи послуг, тобто, якщо від­сутня його вина. Так, якщо внаслідок стихійного лиха загинув урожай винограду, постачальник винограду звільняється від відповідальності перед виноробним заводом за непостачання винограду, оскільки відсутня його вина (невиконання зобов'язання стало наслідком стихійного лиха, тобто, непереборної сили). Виноробний завод також має бути звільнений від відповідальності за непостачання вина, якщо не було можли­вості здійснити закупку винограду у інших виробників, і так далі в усьому ланцюжку договірних зобов'язань. Підставою звільнення від відповідальності в такому випадку є відсутність вини, невиконання зобов'язання унаслідок дії непереборної сили. Правда, наявність причинного зв'язку в кожній ланці ланцюжку порушень зобов'язань при цьому заперечується пануючими в юридичній науці  і практиці правозастосування
уявленнями про причинний зв'язок. Але це лише підкреслює необхідність визнання концепції необхідної умови як такої теорії причинного зв'язку, яка заслуговує на за­гальне визнання.

4. Цивільний і Господарський кодекси та інші закони встановлюють правила прозвільнення від відповідальності боржника, якщо невиконання або неналежне виконання зобов'язання стало наслідком дії обставин непереборної сили. Стаття 617 ЦК доповнює підстави звільнення боржника від відповідальності зазначенням на випадок.

5. Цивільний кодекс не дає розгорненого визначення непереборної сили. Лише в п. 1 ч. 1 ст. 263 ЦК непереборна сила визначена як надзвичайна або невідворотна за даних умов подія. Очевидно, це визначення може використовуватися і за межами правила про зупинення позовної давності, стосовно якого воно дане.  Визначення непереборної сили, що наводиться у п. 1 ч. 1 ст. 263 ЦК, у радикальний спосіб від­різняється від того її визначення, яке містилося у ст. 78 Цивільного кодексу 1963 р. Раніше чинний Цивільний кодекс визнавав, що непереборній силі притаманні дві озна­ки — надзвичайності і невідворотності. Новий Цивільний кодекс виходить із того, що непереборна сила має місце за наявності хоч би однієї із названих ознак. Це значно розширює коло соціально-правових явищ, що підпадають під визначення непереборної сили. У такий спосіб непереборна сила охоплює собою і простий випадок.

Частина 2 ст. 218 ГК [31] визначає непереборну силу як таку, що одночасно має ознаки надзвичайності і невідворотності.

6. Визначення непереборної сили встановлює умови, за яких законодавець вва­жає відсутньою вину боржника, тобто таке визначення конкретизує умови, за яких боржник несе або не несе відповідальність за порушення зобов'язання. Тому визна­чення підзаконними актами поняття непереборної сили суперечило б п. 22 частини першої ст. 92 Конституції України [1] («виключно законами України визначаються...
засади цивільно-правової відповідальності...») і ч. 1 ст. 614 ЦК. З огляду на викладене не можуть застосовуватись визначення непереборної сили (форс-мажорних обставин) в загальних положеннях Правил користування електричною енергією [442]. Пошире­не застосування в практиці укладення договорів терміна «форс-мажорні обставини», в принципі, є зрозумілим, але одночасно є і вкрай неприйнятним і недоречним вжи­ванням іноземних слів.

7. Новим для національної системи законодавства є правило,  сформульоване в ч. 4 ст. 219 ГК [32], згідно з яким сторони зобов'язання можуть передбачити певні обставини, які є підставою для звільнення від господарської відповідальності у ви­падку порушення зобов'язання внаслідок дії цих обставин. Єдиною вимогою до цих обставин є їх надзвичайний характер. Включення до Господарського кодексу цього
положення викликане визначенням непереборної сили в ст. 218 ГК як такої, що одно­часно має дві ознаки (надзвичайності та невідворотності). За межами дії Господарського кодексу в погодженні сторонами договорів таких умов необхідності немає, оскільки
надзвичайний характер обставин є достатнім для їх кваліфікації відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 263 ЦК як непереборної сили. Проте включення до договору відповідних умов може вносити у взаємовідносини його сторін певну визначеність і відповідає принципу диспозитивності (ч. З ст. 6 ЦК).

8. Ознака невідворотності, на яку посилається у визначенні непереборної сили в п. 1 ч. 1 ст. 263 ЦК, не дозволяє віднести до непереборної сили широкий клас явищ. Таке природне явище, як несприятливі метеорологічні умови, якщо воно виявилося при­чиною прострочення в доставці пасажира, багажу або вантажу, звільняє авіаційного перевізника від відповідальності, у силу спеціального правила ст. 94 Повітряного ко­дексу [21]. Це відповідає п. 1 ч. 1 ст. 263 ЦК, оскільки таким обставинам притаманна ознака невідворотності. Таким чином, у ст. 94 Повітряного кодексу не формулюється виняток із загального правила про відповідальність за наявності вини (ст. 614 ЦК), а лише уточнюється це правило для зручності при правозастосуванні.

Ознака невідворотності має бути визнана властивою діям державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, що виявили­ся причиною порушення зобов'язання. Тому дії державних органів і посадових осіб, як правило, підпадають під визначення непереборної сили. Проте широкий спектр таких дій не виключає вину боржника. По-перше, це — правомірні примусові дії, що здійснені в зв'язку з порушенням особою, яка є боржником у зобов'язанні, своїх пу­блічних обов'язків. По-друге, це — неправомірні дії державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування. Способом захисту від таких дій не може бути звільнення особи від відповідальності у зобов'язанні, де вона є боржником, оскільки внаслідок таких дій особа отримує право вимагати визна­ння відповідних актів, дій чи бездіяльності протиправними та відшкодування збитків і моральної шкоди (пп. 8, 9, 10 ст. 16; ст. 21, 22, 23; ч. 4 ст. 386 ЦК; абзаци третій, сьомий ч. 2 ст. 20 ГК).

9.  Ознака невідворотності відноситься до події в цілому, тобто містить у собі невід­воротність не тільки самого явища, але і його наслідків. У метеорології можна говорити про параметри стихійного лиха, як такого, у юриспруденції стихійне лихо розуміється як природне явище, поєднане з його матеріальними та іншими соціальними наслід­ками. Тому сама по собі неможливість відвернення природного явища ще не означає, що боржник буде звільнений від відповідальності за порушення зобов'язання, хоча б він і не виявив належної турботи про запобігання руйнівних наслідків цього яви­ща, які згодом привели до порушення зобов'язання. Викладене знаходиться цілком у межах буквального тлумачення легального визначення непереборної сили і не може бути кваліфіковане як обмежувальне тлумачення правових норм, що не має підстави в правовій системі України.

10. Ознака невідворотності непереборної сили повинна також тлумачитися з ураху­ванням предмета зобов'язального права — суспільних відносин, що регулюються цією підгалуззю права. Якщо норми зобов'язального права регулюють майнові відносини між боржниками і кредиторами, то й ознака невідворотності відноситься до можли­востей сторін цих відносин, а не до всіх суб'єктів взагалі, не до суспільства, держави чи усього світового співтовариства. Ці останні суб'єкти за певних умов, можливо, мог­ли б відвернути не лише руйнівні наслідки непереборної сили, але саму її дію. Але зобов'язальне право регулює майнові відносини двох чи кількох суб'єктів, тому ознака невідворотності непереборної сили відноситься до можливостей боржника (боржників), якщо тільки він не вводив кредитора в оману стосовно своїх можливостей. Наприклад, боржник уклав договір про відчуження врожаю пшениці, який вже майже дозрів, але врожай був знищений градом. Можливо; держава і має організаційні та матеріальні засоби, здатні відвернути град. Але у сільськогосподарського підприємства, врожай якого загинув внаслідок граду, засобів запобігання граду не було. Отже, для нього град має ознаку невідворотності, тобто є непереборною силою.

11. Невідворотність як ознака непереборної сили відсутня, якщо причиною не­відворотності стали винні дії самого боржника, його працівників або контрагентів за договорами. Якщо юридична особа уклала договір на проведення гідротехнічних робіт, але ці роботи були виконані недоброякісно, що не дозволило запобігти зато­пленню земельної ділянки в результаті повені і призвело до невиконання зобов'язання
з поставки сільськогосподарської продукції, постачальник не може бути звільнений від відповідальності за невиконання зобов'язання з поставки. У постачальника дійсно були відсутні можливості запобігти настанню шкідливих наслідків. Однак такі можли­вості були в його контрагента (підрядника), який неналежно виконав свої обов'язки перед замовником і тому повинен нести відповідальність перед замовником, який у відносинах, у яких він є постачальником, у свою чергу, відповідає перед покупцем сільськогосподарської продукції. У подібних випадках через відсутність загального правила про зниження розміру відповідальності боржника, якщо зобов'язання не було виконане або було неналежно виконане в результаті двох причин — стихійних сил і винних дій боржника, розмір неустойки, що стягується за порушення зобов'язання, підлягає зменшенню на підставі ч. З ст. 551 ЦК. Розмір збитків, що підлягають стяг­ненню, не може бути знижений, оскільки це можливо тільки за наявності змішаної вини (ч. 1 ст. 616 ЦК) і у випадках, передбачених ч. 2 ст. 616 ЦК.

12. При розгляді конкретної справи Верховний Суд дійшов висновку про те, що невиконання боржником зобов'язання через неплатоспроможність банку, у якому зберігалися кошти відповідача, не звільняє боржника від відповідальності, оскільки неплатоспроможність банку не є обставиною, що виключає вину боржника (Вісник Верховного Суду України, 2002, № З (31), с. 18 - 19).

 

Стаття 618.   Відповідальність боржника за дії інших осіб

1. Боржник відповідає за порушення зобов'язання іншими особами, на яких було покладено його виконання (стаття 528 цього Кодексу), якщо договором або законом не встановлено відповідальність безпосереднього виконавця.

1. Із ст. 528 ЦК випливає, що особа, на яку боржник поклав виконання зобов'язання, не стає учасником цього зобов'язання, не набуває в ньому прав і не приймає в цьому зобов'язанні не себе будь-яких обов'язків. Тому у разі покладення боржником ви­конання зобов'язання на іншу особу, відповідальним перед кредитором залишається боржник.

2. Винятки із правила ст. 618 ЦК можуть встановлюватись законом або договором. При цьому слід мати на увазі, що інша особа в силу спеціального закону може не­сти відповідальність перед кінцевим споживачем не тільки в разі, коли на неї було покладено виконання зобов'язання, в якому кредитором є кінцевий споживач. Так, відповідно до ч. 7 ст. 269 ГК [31] штраф за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомп­лектних) товарів може бути стягнутий безпосередньо з виготовлювача, хоч на нього не покладався обов'язок відвантажувати товари безпосередньо кінцевому споживачеві. Подібні правила стосовно роздрібної торгівлі встановлені ст. 708, 709 ЦК.

 

Стаття 619.   Субсидіарна відповідальність

1. Договором або законом може бути передбачена поряд із відповідальністю боржника додаткова (субсидіарна) відповідальність іншої особи.

2. До пред'явлення вимоги особі, яка несе субсидіарну відповідальність, креди­
тор повинен пред'явити вимогу до основного боржника.

Якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді на пред'явлену вимогу, кредитор може пред'явити вимогу в повному обсязі до особи, яка несе субсидіарну відпо­відальність.

3. Кредитор не може вимагати задоволення своєї вимоги від особи, яка несе субсидіарну відповідальність, якщо ця вимога може бути задоволена шляхом за­рахування зустрічної вимоги до основного боржника.

4. Особа, яка несе субсидіарну відповідальність, повинна до задоволення ви­моги, пред'явленої їй кредитором, повідомити про це основного боржника, а у разі пред'явлення позову, — подати клопотання про залучення основного боржника до участі у справі.

У разі недотримання цих вимог особою, яка несе субсидіарну відповідальність, основний боржник має право висунути проти регресної вимоги особи, яка несе суб­сидіарну відповідальність, заперечення, які він мав проти кредитора.

1. Субсидіарна відповідальність є досить поширеною. Низка правил, про які йдеть­ся у коментарі до ст. 96 ЦК у першому томі цього видання, передбачає субсидіарну відповідальність засновників  (учасників) за борги юридичної особи.  Субсидіарна відповідальність поручителя може бути встановлена договором поруки (ч. 1 ст. 554 ЦК). Управитель за договором управління майном несе субсидіарну відповідальність
за боргами, що виникли у зв'язку із здійсненням ним управління, якщо вартість майна, переданого в управління, є недостатньою для задоволення вимог кредиторів (ч. 2 ст. 1043 ЦК). Правоволоділець за зобов'язанням комерційної концесії несе суб­сидіарну відповідальність за вимогами, що пред'являються до користувача у зв'язку з невідповідністю якості товарів (робіт, послуг), проданих (виконаних, наданих) ко­ристувачем (ч. 1 ст. 1123 ЦК). Частина 2 ст. 1179 ЦК встановлює спеціальні правила про субсидіарну відповідальність батьків (піклувальників) за шкоду, заподіяну не­повнолітньою особою. Відповідно до загального правила ч. 1 ст. 619 ЦК субсидіарна відповідальність встановлюється законом або договором.

2.   Стаття,  що коментується,  вперше у вітчизняному законодавстві встановлює порядок пред'явлення вимоги до особи,  яка несе  субсидіарну  відповідальність за зобов'язанням. Цей порядок застосовується у всіх випадках, коли особа несе суб­сидіарну відповідальність за боргами іншої особи, якщо спеціальними правилами не встановлено інше (наприклад, ст. 1043 ЦК).

3. Особа, яка несе субсидіарну відповідальність, не зобов'язана задовольняти вимогу кредитора, якщо кредитор попередньо не звертався з вимогою до основного боржника. Ця особа може відхилити вимогу кредитора тільки тому, що кредитор не надав доказів попереднього пред'явлення вимоги до основного боржника. Пред'являючи вимогу до цієї особи, кредитор зобов'язаний надати докази пред'явлення вимоги до основного боржника.

4. Кредитор отримує право на пред'явлення вимоги до особи, яка несе субсидіарну відповідальність, якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредито­ра, або якщо кредитор не отримав відповіді основного боржника на вимогу впродовж розумного строку.  Вимога до особи, яка несе субсидіарну відповідальність, може бути пред'явлена в межах позовної давності, що відраховується з дня, коли креди­тор довідався або міг довідатися про порушення свого права (ч. 1 ст. 261 ЦК). Після винесення судом рішення про задоволення вимоги кредитора до основного боржника вимога до особи, що несе субсидіарну відповідальність, не може бути пред'явлена. У разі повернення справи на новий розгляд до місцевого суду вимога до такої особи може бути пред'явлена до винесення судом рішення.

5. Частина 3 ст. 619 ЦК містить в собі недоліки логічного характеру, які виключа­ють її застосування. Не мало б підстав виправляти ці недоліки на стадії тлумачення і застосування цього законодавчого положення, стверджувати, що законодавець мав на увазі дещо інше, та застосовувати положення, що тут аналізується, з урахуванням висновку про справжню волю законодавця (замість слів «до основного боржника» належало зазначити «основного боржника до кредитора»).

6. На особу, яка несе субсидіарну відповідальність, покладається обов'язок до задо­волення вимог кредитора повідомити про це основного боржника, а у разі пред'явлення позову — подати клопотання про залучення основного боржника до участі у справі.

В іншому випадку основному боржникові надається право висунути проти регресної вимоги особи, яка несе субсидіарну відповідальність та задовольнила вимогу креди­тора, заперечення, які він мав проти кредитора.