§ 3. Приводи та підстави для прийняття рішення про застосування заходів безпеки відносно особи, яка потребує державного захисту

Умовою для прийняття спеціальних заходів безпеки є наявність приводів та підстав для їх застосування.

Приводом для забезпечення безпеки учасників кримінального су­дочинства є: заява учасника кримінального судочинства, члена його сім'ї або близького родича. Приводом для застосування заходів без­пеки відносно неповнолітнього — письмова заява його батьків (осіб, які заміняють батьків) або їх згода, виражена в письмовій формі. У випадках, коли у неповнолітнього відсутні батьки або особи, які їх заміняють, вказані заходи безпеки відносно цього неповнолітнього правомірно застосовувати на підставі письмової заяви уповноважених представників органів опіки чи піклування або за їхньою письмовою згодою. Якщо застосування заходів безпеки порушує інтереси повно­літніх членів сім'ї особи, яка потребує захисту кримінального судо­чинства, або інших осіб, які проживають разом з ними, то їх можливо застосовувати лише за письмовою згодою даних осіб.

Як приводи для застосування заходів безпеки можливі і такі випад­ки: а) звернення керівника відповідного державного органу. Таке звер­нення він вправі заявляти, у випадках коли є носієм інформації про ре­альну загрозу безпеці особи, яка потребує захисту; б) отримання опера­тивної чи іншої інформації про наявність реальної загрози життю, здоров'ю, житлу і майну осіб, які беруть участь у кримінальному судо­чинстві, або членів їхніх сімей та близьких родичів. У цьому випадку мова йде про отримання відповідними державними органами повідом­лень від органів і посадових осіб, які вправі здійснювати заходи безпеки, оперативно-розшукову, кримінально-виконавчу чи іншу правоохоронну діяльність; повідомлення інших організацій, посадових чи інших осіб; статті, листи, замітки, опубліковані в засобах масової інформації.

Підставою для вжиття заходів забезпечення безпеки є фактичні дані, що свідчать про необхідність у застосуванні заходів безпеки, тобто достатні дані про те, що особі, яка бере участь у кримінальному судочинстві чи сприяє йому, дійсно погрожують вбивством, застосу­ванням насилля, знищенням або пошкодженням її майна чи вимаган­ням, іншими злочинними або небезпечними, протиправними діями. Ці дані правомірно розглядаються як підстави застосування заходів без­пеки за умови, що вони встановлені державним органом, уповноваже­ним приймати рішення про здійснення державного захисту потерпілих, свідків, підозрюваних або інших осіб, які потребують захисту. Спосіб вираження погрози може бути будь-яким: усним, письмовим, за допо­могою телеграми чи телефону, при особистому спілкуванні чи через третіх осіб і т. п. Погроза вбивством особі, яка потребує захисту, або здійснення відносно неї іншого злочину чи іншого небезпечного про­типравного діяння повинна бути реальною, тобто сприйматися особою, яка потребує захисту, як дійсний намір певної особи здійснити свою погрозу. Про реальність можуть свідчити об'єктивні обставини, за яких відповідна особа висловлювала свої погрози на адресу учасника кри­мінального процесу (наприклад, злісні випади, погрозливі жести, де­монстрація зброї чи інших знарядь вбивства, спричинення тілесних ушкоджень та ін.). На практиці зустрічаються випадки, коли погроза особистої чи іншої небезпеки учаснику кримінального процесу не відома або стала відомою суду (судді), прокурору, слідчому, начальни­ку органу дізнання в процесі здійснення ними провадження по кримі­нальній справі чи доведена до їх відома органами, які здійснюють оперативно-розшукову чи іншу правоохоронну діяльність, зокрема, адміністрацією місць тримання під вартою чи місць відбування по­карання у виді обмеження волі, арешту, позбавлення волі, тримання в дисциплінарному батальйоні.

Питання практичного застосування заходів забезпечення безпеки суддів, працівників суду і правоохоронних органів та осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, знайшли своє вирішення у по­станові Пленуму Верховного Суду України від 18 червня 1999 року № 10 «Про застосування законодавства, що передбачає державний захист суддів, працівників суду і правоохоронних органів та осіб, які беруть участь у судочинстві». Так, у п. 4 цієї постанови Пленум зазначив, що відповідно до ст. 16 Закону «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» та ст. 22 Закону «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» у разі надходжен­ня письмової чи усної заяви особи, яка має право на державний захист, за наявності загрози життю, здоров'ю, житлу чи майну цієї особи або її близьких родичів голова суду або суд, у провадженні якого перебуває справа, зобов'язаний негайно прийняти постанову (ухвалу) про за­стосування заходів безпеки. У невідкладних випадках, коли згоду осо­би на її захист одержати неможливо, така постанова (ухвала) може бути винесена за ініціативою голови суду (суду) і за відсутності заяви з обов'язковим повідомленням про це особи, щодо якої прийнято рішен­ня про її захист. У разі відмови такої особи від захисту потрібно керу­ватися ст. 17 Закону «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві». Згідно з цим законом при відмові осо­би, яка бере участь у кримінальному судочинстві, від захисту засоби безпеки відносно такої особи не здійснюються. При наявності загрози настання тяжких наслідків із санкції прокурора або ухвали суду від­носно таких осіб можуть застосовуватися заходи щодо особистої охо­рони, охорони житла й майна, використовуватися технічні засоби контролю і прослуховування телефонних та інших переговорів. Про застосування цих засобів, а також про право їх оскарження повідом­ляється особа, яка відмовилася від захисту.

При перевірці приводів до забезпечення безпеки і при застосуванні заходів безпеки підлягає перевірці характер погроз — чи вони спрямо­вані на перешкоджання встановленню істини у справі, чи, можливо, мають інший характер (не виключено, що особа, яка заявляє клопотан­ня про забезпечення заходів безпеки, навмисно дає неправдиві показан­ня або добросовісно помиляється в оцінці деяких фактів тощо, а це, у свою чергу, викликає своєрідну реакцію обвинувачених (підозрюваних), їхніх родичів і близьких). Реальність загрози встановлюється в кожному окремому випадку виходячи з конкретних обставин з урахуванням як об'єктивного, так і суб'єктивного критеріїв (змісту, часу, способу, інтен­сивності погрози; даних, що характеризують особу, яка її висловлює; стосунків останньої з особою, яка бере участь у судочинстві, та ін.). При визначенні реальності зазначеної загрози слід брати до уваги як характер вчиненого злочину, так і характеристику особи (осіб) обвинуваченого (підозрюваного) та її оточення. Терміновість заходу безпеки означає негайне виконання постанови суду чи судді (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 червня 1999 року № 10 «Про застосу­вання законодавства, що передбачає державний захист суддів, праців­ників суду і правоохоронних органів та осіб, які беруть участь у су­дочинстві»)¹ . Якщо при перевірці факт загрози не підтвердиться, голова суду (суд) виносить постанову (ухвалу) про відмову в застосуванні за­ходів безпеки, яка може бути оскаржена до суду вищого рівня. Така скарга розглядається головою зазначеного суду невідкладно.

У разі наявності приводів для забезпечення безпеки слідчий або про­курор, а також орган дізнання зобов'язані здійснити відповідну перевірку в строк не більше ніж три доби, а у невідкладних випадках — негайно шляхом проведення необхідних процесуальних дій (допиту, обшуку, ви­їмки, огляду, витребування документів, направлення доручень органу дізнання тощо) і прийняти рішення про застосування або про відмову у застосуванні заходів безпеки. Про прийняте рішення виноситься мотиво­вана постанова із зазначенням конкретних заходів щодо забезпечення безпеки і строків їх здійснення, про що письмово повідомляється заявник. Якщо заходи безпеки застосовуються не на прохання особи, яка береться під захист, то на це має бути одержана її згода. У разі, коли є достатньо даних, що вказують на ознаки злочину, у порядку, передбаченому кримінально-процесуальним законодавством, приймається рішення про порушення чи відмову у порушенні кримінальної справи або про переда­чу заяви (повідомлення) про злочин за підслідністю чи підсудністю.

Рішення органів, які приймаються відповідно до закону, про вжит­тя спеціальних заходів щодо працівників суду, правоохоронних органів та їх близьких родичів є обов'язковими для виконання відповідними органами, підприємствами, установами, організаціями та їх посадови­ми особами.