§ 2. Суб'єкти правовідносин у сфері державного захисту осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, їх права, обов'язки та відповідальність

Суб'єктів правовідносин у сфері державного захисту осіб, які бе­руть участь у кримінальному судочинстві, можна поділити на дві групи: 1) суб'єкти, які мають право на державний захист; та 2) суб'єкти, що забезпечують безпеку осіб, які підлягають захисту.

Залежно від виконуваних функцій та завдань, які покладені на учас­ників кримінального судочинства у процесі розслідування та розгляду справ, можна виділити таких суб'єктів права на державний захист.

1. Учасники кримінального судочинства, які мають право на забез­печення безпеки з підстав, визначених КПК України, перелік яких наведений у ст. 52¹ КПК України та включає такі категорії: 1) особа, яка заявила до правоохоронного органу про злочин або в іншій формі брала участь у виявленні, запобіганні, припиненні і розкритті злочину чи сприяла цьому; 2) потерпілий або його представник у кримінальній
справі; 3) підозрюваний, обвинувачений, захисники і законні пред­ставники; 4) цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представ­ники у справі про відшкодування шкоди, завданої злочином; 5) свідок; 6) експерт, спеціаліст, перекладач і понятий; 7) члени сімей та близькі
родичі вищевказаних осіб, якщо шляхом погроз або інших протиправ­них дій щодо них робляться спроби вплинути на учасників криміналь­ного судочинства.

До членів сім'ї, що підлягають захисту, належать чоловік (дружи­на), діти і батьки. Членами сім'ї можуть бути визнані й інші особи, якщо вони проживають разом з наймачем — учасником процесу і ве­дуть з ним спільне господарство (ч. 2 ст. 64 Житлового кодексу Укра­їни) або перебувають на його утриманні. Близькі родичі, що підлягають захисту, — це батьки, дружина (чоловік), діти, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки (п. 11 ст. 32 КПК України).

2. Працівники суду і правоохоронних органів (органів прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки, Військової служби правопорядку
у Збройних Силах України, митних органів, органів охорони держав­ного кордону, органів державної податкової служби, органів і установ виконання покарань, державної контрольно-ревізійної служби, рибо­охорони, державної лісової охорони, інших органів, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції), а також співробітники кадрового складу розвідувальних органів України, працівники Анти-
монопольного комітету України та уповноважені особи Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку України.

Забезпечення їх безпеки здійснюється відповідно до вимог Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 року.

З. Працівники, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, та їх близькі родичі, а також особи, що залучаються до виконання за­вдань оперативно-розшукової діяльності (статті 12, 13 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»).

Державними органами, які уповноважені забезпечувати безпеку осіб, які підлягають захисту, є: 1) державні органи, які приймають рі­шення про здійснення державного захисту; 2) державні органи, які здійснюють забезпечення заходів безпеки.

Рішення про здійснення державного захисту приймають: а) керів­ники органів внутрішніх справ — щодо захисту працівників відповід­ного органу внутрішніх справ, державної лісової охорони, рибоохоро­ни, митних органів, органів і установ виконання покарань та їх близь­ких родичів; б) керівники органів Служби безпеки — щодо захисту працівників Служби безпеки та органів системи Управління державної охорони, їх близьких родичів; в) керівники прокуратури — щодо за­хисту працівників прокуратури та їх близьких родичів; г) голова суду — щодо захисту працівників відповідного суду та інших органів, зазна­чених у ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», та їх близьких родичів; ґ) керівники органів охорони державного кордону України — щодо захисту працівників цих органів та їх близьких родичів; д) керівники розвідувальних органів України — щодо захисту співробітників цих органів та їх близьких родичів; е) керівники органів управління Військової служби право­порядку у Збройних Силах України — щодо захисту військовослуж­бовців і працівників цієї служби та їх близьких родичів.

Заходи безпеки осіб здійснюють: а) органи Служби безпеки Укра­їни щодо осіб, які заявили про злочин або в іншій формі сприяли чи брали участь у виявленні, попередженні, припиненні і розкритті зло­чинів; потерпілих та їхніх представників у кримінальній справі; підо­зрюваних, обвинувачених, захисників і законних представників; ци­вільних позивачів, цивільних відповідачів та їхніх представників у справі про відшкодування шкоди, завданої злочином; свідків; експертів, спеціалістів, перекладачів і понятих; членів сімей та близьких родичів зазначених осіб, що проходять у справах про злочини, розслідування яких віднесено до компетенції Служби безпеки України; б) органи Міністерства внутрішніх справ України стосовно вищезазначених осіб, що проходять у справах про злочини, розслідування яких віднесено до компетенції МВС України. Безпека осіб, які підлягають захисту, у випадках перебування кримінальних справ у провадженні прокуратури або суду забезпечується за їх рішенням органами Служби безпеки, органами внутрішніх справ чи органами та установами виконання по­карань.

Дізнавач, слідчий, прокурор та суддя, у провадженні яких пере­бувають справи, можуть не тільки приймати рішення про застосуван­ня заходів безпеки, але й самі здійснювати такі заходи, зокрема для забезпечення конфіденційності даних про особу (ст. 15 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», ст. 52³ КПК). Заходи безпеки щодо військовослужбовців здійснюються також командирами (начальниками) військових частин (з'єднань, за­кладів) (ст. 18 вищевказаного Закону).

Суб'єкти, які мають право на державний захист, та суб'єкти, що забезпечують безпеку осіб, що підлягають державному захисту, наді­лені певними правами і обов'язками, які спрямовані на забезпечення належної реалізації заходів безпеки.

Особливість процесуального статусу учасників кримінального судочинства, щодо яких здійснюються заходи безпеки, полягає перш за все в тому, що крім процесуальних прав та обов'язків, закріплених для кожного учасника процесу в певних нормах КПК України, з мо­менту прийняття рішення про застосування щодо них заходів безпеки всі ці особи, незалежно від їх основного процесуального статусу, отри­мують права та обов'язки, які за своєю суттю є додатковими до кон­кретного процесуального статусу певної особи як учасника криміналь­ного судочинства.

Так, особа, щодо якої прийнято рішення про застосування спеціаль­них заходів безпеки, має право: а) подавати клопотання про вжиття за­ходів безпеки або про їх скасування; б) знати про заходи безпеки, які застосовуються щодо неї; в) вимагати від органу, який забезпечує без­пеку, застосування додаткових заходів безпеки, передбачених Законом, або скасування яких-небудь зі здійснюваних заходів; г) оскаржити про­курору або до відповідного вищого органу, який забезпечує безпеку, незаконні рішення і дії посадових осіб, які забезпечують їх безпеку.

Особи, щодо яких не прийнято рішення про забезпечення безпеки, мають право оскаржити відмову в застосуванні заходів безпеки про­курору або до суду.

Водночас особа, взята під захист, зобов'язана: а) виконувати умови здійснення заходів безпеки і законні вимоги органів, які забезпечують безпеку. Такими умовами можуть бути будь-які обмеження у спілку­ванні (особистому, за допомогою Інтернету, телефону чи листуванням) з тими чи іншими особами, обмеження у вільному пересуванні осіб, взятих під захист, тощо. При цьому обмеження можуть стосуватися як самої особи, яку взято під захист, так і членів її сім'ї або близьких роди­чів. Разом з тим для здійснення заходів безпеки необхідно отримати обов'язкову згоду особи на застосування щодо неї заходів безпеки. У кожному конкретному випадку вжиття заходів безпеки особа, взята під захист, має бути письмово попереджена про обов'язок належно ви­конувати умови здійснення цих заходів і законні вимоги органів, які здійснюють заходи безпеки, а також про наслідки порушення цього обов'язку, які передбачені ч. 1 ст. 52⁴ КПК; б) негайно інформувати за­значені органи про кожний випадок погрози або протиправних дій щодо неї; в) дбайливо ставитися до майна, зброї і документів, виданих їй у тимчасове особисте користування для забезпечення безпеки; г) викорис­товувати видану зброю виключно в інтересах забезпечення свого за­хисту чи для виконання покладених на неї законом обов'язків.

Державні органи, що забезпечують безпеку зазначених осіб, у свою чергу, для здійснення належного захисту суб'єктів кримінального су­дочинства мають право: а) визначати заходи безпеки, засоби та методи їх застосування, в разі необхідності змінювати і доповнювати ці за­ходи; б) витребувати необхідні матеріали та одержувати пояснення без провадження слідчих дій за заявами і повідомленнями про загрозу безпеці осіб, щодо яких приймається рішення про застосування заходів безпеки; в) вимагати від органів, які здійснюють заходи безпеки, вжит­тя додаткових заходів; в) скасовувати здійснювані заходи повністю або частково; г) вимагати від осіб, взятих під захист, додержання умов здійснення заходів безпеки, а також виконання законних розпоряджень, пов'язаних із застосуванням цих заходів; ґ) звертатися до органу, який приймає рішення про застосування заходів безпеки, з клопотанням про вирішення питання щодо їх застосування стосовно осіб, взятих під захист, у процесі виконання ними своїх службових обов'язків або про скасування здійснюваних заходів;

Обов'язками цих органів є: а) негайне реагування на кожен випадок протиправних дій, що став їм відомим, щодо осіб, які мають право на державний захист; б) забезпечення захисту життя, здоров'я, гідності, житла та майна осіб, взятих під захист, відповідно до характеру за­грози; в) своєчасно повідомляти підзахисних осіб про зміну або скасування заходів щодо їх безпеки (ст. 18 Закону «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», ст. 6 Закону «Про забез­печення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочин­стві»).

При цьому слід зазначити, що органи, які забезпечують безпеку, повинні дотримуватись у своїй діяльності принципу законності та з повагою ставитися до прав і свобод осіб, взятих під захист.

Неприйняття, несвоєчасне прийняття або прийняття недостатньо обґрунтованих рішень, а також невжиття, несвоєчасне вжиття достат­ніх заходів щодо забезпечення безпеки учасників кримінального судо­чинства, працівників суду і правоохоронних органів, якщо це спричи­нило тяжкі наслідки, тягне за собою кримінальну відповідальність за ст. 380 КК України.

Відомості про заходи безпеки та осіб, взятих під захист, є інфор­мацією з обмеженим доступом. Тому провадження окремих слідчих дій та організація розслідування і судового розгляду кримінальної справи в цілому повинні виключати будь-який витік інформації щодо осіб, взятих під захист, та щодо здійснення конкретних заходів без­пеки. У зв'язку з цим відомості про заходи безпеки та осіб, взятих під захист, є інформацією з обмеженим доступом і не підлягають розголо­шенню. На документи, що містять таку інформацію, не поширюються правила, передбачені частинами 2 і 3 ст. 48 КПК, зокрема право за­хисника знайомитися з матеріалами кримінальної справи, брати участь у слідчих діях, збирати відомості про факти, які можуть бути доказами у кримінальній справі, тощо, статтями 217-219 і 255 КПК, тобто озна­йомлення потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача та їх законних представників, обвинуваченого і його захисника з мате­ріалами кримінальної справи по закінченні досудового слідства і в судовому розгляді справи. Матеріали про застосування заходів без­пеки щодо осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, для ознайомлення зазначеним особам не пред'являються і зберігаються окремо від кримінальної справи.

Розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист, тягне за собою адміністративну відповідальність за ст. 185¹¹ КУпАП. Якщо в разі розголошення таких відомостей спричинено шкоду здоров'ю особи, винні можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності. Розголошення таких відомостей утворює склад зло­чину, передбачений ч. 1 ст. 381 КК України, якщо була заподіяна шкода здоров'ю особи, взятої під захист. У разі заподіяння потерпілому смерті чи інших тяжких наслідків дії винних будуть кваліфікуватися за ч. 2 ст. 381 КК України.

Разом з тим розголошення таких відомостей особою, взятою під захист, у свою чергу, тягне за собою адміністративну відповідальність, а у випадках, коли розголошення відомостей про заходи безпеки спри­чинило тяжкі наслідки, — кримінальну відповідальність, передбачену чинним законодавством.

У випадках умисного невиконання або неналежного виконання законних вимог органу, який здійснює заходи державного захисту, осо­ба, взята під захист, зобов'язана відшкодувати відповідно до законо­давства завдану шкоду. Продаж, застава чи передача іншим особам майна, виданого в особисте користування особі, взятій під захист, для забезпечення її безпеки, а також втрата чи пошкодження цього май­на тягне за собою відповідальність, передбачену чинним законодав­ством.