§ 6. Норми кримінально-процесуального права

Закріплені державою та формально-визначені в законі загально­обов'язкові правила поведінки суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності, виконання яких забезпечується державною владою, являють собою норми кримінально-процесуального права. Ці норми формулю­ються у відповідних статтях законів про кримінальне судочинство, але не завжди містяться в одній конкретній статті закону.

Структура кримінально-процесуальної норми не в усіх випадках очевидна, але, як і норми інших галузей права, вона складається з гі­потези, диспозиції і санкції. Гіпотеза вказує умови, за яких діє право­ва норма, диспозиція — саме правило поведінки, а санкція — наслідки невиконання цього правила. Так, норма про таємницю наради суддів може бути виражена у такому вигляді: якщо судді постановляють вирок (гіпотеза); то вони повинні радитися в окремій нарадчій кімнаті, де не може перебувати ніхто, крім суддів, і не мають права розголошувати судження, які мають місце під час наради (диспозиція); перебування під час наради суддів у нарадчій кімнаті будь-кого, крім суддів, або розголошення суддею таємниці наради тягне за собою обов'язкове скасування вироку (санкція).

Гіпотези та диспозиції кримінально-процесуальних норм визнача­ють умови і правила поведінки учасників кримінально-процесуальної діяльності під час провадження процесуальних дій. Вони звичайно чітко виражені у відповідних статтях КПК (якщо слідчий проводить відтворення обстановки і обставин події, то йому забороняється здій­снювати дії, що принижують гідність осіб, що беруть участь у цій слідчій дії, і є небезпечними для їх здоров'я); якщо суд виправдав під­судного, який перебуває під вартою, то він зобов'язаний негайно звіль­нити його в залі судового засідання, тощо).

Що стосується санкцій кримінально-процесуальних норм, то за­звичай вони не вказуються у тій статті процесуального закону, де ви­кладена диспозиція. Проте вони обов'язково містяться в процесуальному законі. Специфіка кримінально-процесуальних норм обумовлює і характер встановлених ними санкцій. До їх числа належать: визнання недійсними результатів процесуальних дій, здійснених з порушенням процесуальних правил; застосування заходів процесуального примусу до осіб, що порушують процесуальні обов'язки (запобіжні заходи, при­води, видалення із залу судового засідання тощо); повернення кримі­нальної справи на відповідну стадію процесу для усунення порушень закону; винесення окремих ухвал щодо таких порушень та ін.

Суспільно небезпечні порушення кримінально-процесуальних норм тягнуть за собою поряд з процесуальними санкціями також відповідаль­ність і за кримінальним законом (завідомо незаконні затримання, привід, арешт або тримання під вартою; притягнення завідомо невинуватого до кримінальної відповідальності; примушування давати показання; по­рушення права на захист та інші злочини проти правосуддя).

Норми кримінально-процесуального права умовно можна поді­лити на охоронні та регулятивні. Охоронні норми спрямовані на регла­ментацію кримінально-процесуальної відповідальності.

До регулятивних кримінально-процесуальних норм слід віднести норми, які безпосередньо регулюють кримінально-процесуальні від­носини шляхом надання учасникам процесу прав та покладення на них обов'язків. Більшість регулятивних кримінально-процесуальних норм за характером сформульованих у них правил належить до числа зобов'язуючих, імперативних. Але кримінально-процесуальне законо­давство містить чимало норм, що надають учасникам судочинства права, використання яких залежить від їх бажання.

Отже, різновидами регулятивних кримінально-процесуальних норм є зобов'язуючі, забороняючі та уповноважуючі норми. Зобов'язуючі норми встановлюють обов'язки особи вчинити певні дії. Наприклад, слідчий, коли є досить доказів, які вказують на вчинення злочину пев­ною особою, зобов'язаний винести постанову про притягнення цієї особи як обвинуваченого. Забороняючі норми встановлюють обов'язки особи утриматися від певних дій. Так, забороняється домагатись по­казань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шля­хом насильства, погроз та інших незаконних заходів. Уповноважуючі норми встановлюють суб'єктивні права з позитивним змістом, тобто права на вчинення уповноваженим тих чи інших активних дій. Зокре­ма, захисник має право брати участь у судових засіданнях.

Норми, які на відміну від регулятивних та охоронних мають до­датковий характер, називаються спеціалізованими. Такі норми не є самостійною нормативною основою для виникнення кримінально-процесуальних відносин. До таких норм слід віднести дефінітивні, декларативні, колізійні. Наприклад, дефінітивними є норми, які роз'яснюють значення термінів «суд» (п. 1 ч. 1 ст. 32 КПК), «докази» (ч. 1 ст. 65 КПК), «явка з повинною» (ч. 1 ст. 96 КПК); декларативна — «призначенням КПК є визначення порядку провадження у криміналь­них справах» (ст. 1 КПК); колізійна — «спори про підсудність не до­пускаються; кримінальна справа, надіслана з одного суду до іншого в порядку, встановленому статтями 38-41 КПК, повинна бути прийнята цим судом до свого провадження, якщо при цьому не перевищується компетенція суду» (ст. 42 КПК).