§ 2. Поняття кримінального процесу

Термін «кримінальний процес» походить від латинських сrіmіnаlіs — злочинний тарrосеssus — проходження, просування вперед. Ці слова у сполученні набувають іншого, дещо відмінного від бук­вального змісту: провадження з притягнення до кримінальної відпо­відальності та покарання за вчинений злочин. У цьому аспекті як синонім вживається «кримінальне судочинство».

Поняття «кримінальний процес» використовується у кількох значен­нях. Перше значення пов'язано з розумінням кримінального процесу як особливого виду державної діяльності. Друге значення обумовлено тим, що кримінально-процесуальна діяльність, будучи врегульованою правом, має своєю правовою основою кримінально-процесуальне право або галузь права як сукупність правових норм, що регулюють вказану діяльність. Третє значення терміна—наука кримінального процесу або одна з галузей юридичної науки, яка становить систему понять, уявлень, поглядів та ідей, що розкривають сутність кримінального процесу, закономірності його виникнення та розвитку.

Необхідно розрізняти кримінальний процес як науку і як навчальну дисципліну, що вивчається у закладах юридичного профілю. Наука кримінального процесу теоретично узагальнює досвід кримінально-процесуальної діяльності, аналізує актуальні питання застосування кримінально-процесуального законодавства, що мають місце у практиці правоохоронних органів та суду, розробляє науково-практичні рекомендації, спрямовані на підвищення ефективності кримінально-процесуальної діяльності всіх суб'єктів кримінального процесу.

Наука кримінального процесу вивчає суть і принципи кримінально­го процесу, розвиток і основні риси кримінально-процесуального права, правове становище суб'єктів процесу, проблеми теорії доказів, кримінально-процесуального пізнання істини. Детально досліджується порядок кримінально-процесуальної діяльності від її початку до за­вершення, правила діяльності органів розслідування, прокуратури і суду при провадженні у кримінальних справах.

Наука кримінального процесу в Україні має багату і цікаву історію. В її створенні і розвитку беруть участь вчені, що представляють різноманітні наукові напрями, але мають загальні цілі, об'єднані загальною турботою про зміцнення законності.

Об'єктивні закономірності виникнення, розвитку і функціонування одних і тих же юридичних об'єктів у сфері кримінального судочинства можуть бути предметом вивчення не лише кримінально-процесуальної науки, але й інших, пов'язаних з нею галузевих юридичних наук. Наука кримінального процесу має тісний зв'язок з наукою кримінального права, криміналістикою, науками цивільного права, цивільного процесу, адміністративного права і процесу, теорії оперативно-розшукової діяльності, їй притаманні риси загальної теорії держави і права, а також формальної логіки і діалектико-матеріалістичної гносеології. Ця обставина свідчить про системність кримінально-процесуальної науки, зв'язок її положень з положеннями інших наук, об'єднаних єдиною діалектико-матеріалістичною методологією.

Предмет кримінально-процесуальної науки визначає специфіку застосування в ній загальнонаукових, окремих наукових і спеціальних методів пізнання, зумовлених загальним діалектико-матеріалістичним методом, що зобов'язує розглядати всі явища і процеси в розвитку та протиріччях.

Кримінальний процес є засобом захисту від злочинних посягань на державний та суспільний лад, правопорядок, права та інтереси громадян.

Кримінальний процес — це врегульована нормами кримінально-процесуального законодавства діяльність органів дізнання, слідчого, начальника слідчого відділу, прокурора, судді та суду по виявленню ознак складу злочину, порушенню, досудовому розслідуванню, судовому розгляду та вирішенню кримінальних справ, спрямована на захист прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, по­терпілих від злочинів, швидке та повне розкриття злочинів, викриття винного та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був підданий справедливому покаранню і ніхто з невинуватих не був притягнутий до кримінальної відповідальності та засуджений. У цій діяльності беруть участь інші особи, які реалізують свої права та виконують обов'язки. Виконанню цих завдань служить весь порядок провадження у кримінальній справі, який визначається КПК та іншими нормативними актами.

Важливо підкреслити, що кримінальний процес — це вид держав­ної діяльності. Саме держава через спеціально створені нею органи здійснює боротьбу зі злочинністю, охороняє від злочинних посягань конституційний лад, соціально-економічні, політичні й особисті права та свободи громадян, права та законні інтереси юридичних осіб. Кримінально-процесуальну діяльність можуть здійснювати лише ті державні органи, які на це уповноважені законом: суд, суддя, прокурор, начальник слідчого відділу, слідчий, орган дізнання, дізнавач. Вони наділені необхідною владою та при наявності законних підстав можуть застосовувати заходи державного примусу. Рішення, прийняті ними в межах своїх повноважень, обов'язкові для виконання всіма установами, організаціями, посадовими особами та громадянами. Так, наприклад, вирок суду проголошується іменем України і є обов'язковим для виконання на всій території України (ст. 124 Конституції України).

Порядок провадження у кримінальній справі називають ще процесуальною формою діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду, а також усіх осіб, які беруть участь у справі. Кримінально-процесуальна форма являє собою правовий режим кримінально-процесуальної діяльності, що включає виконання певних процесуальних умов, дотримання юридичних процедур та забезпечен­ня гарантій при провадженні у кримінальній справі. Загальність кримінально-процесуальної форми полягає в тому, що під час розслідування та розгляду кримінальних справ застосовуються єдині для певної категорії справ правила судочинства. Єдність названої форми обумовлена віднесенням питань регулювання кримінального судочинства до виключної компетенції Верховної Ради України.

Обов'язковість кримінально-процесуальної форми міститься у вимозі точного і неухильного виконання її приписів.

Процесуальна форма визначає провадження слідчих, судових та інших процесуальних дій, а також порядок кримінального судочинства в цілому. Процесуальна форма гарантує права та законні інтереси всіх осіб, які беруть участь у справі, у тому числі підозрюваного, об­винуваченого, підсудного, засудженого, потерпілого, цивільного по­зивача, цивільного відповідача, свідків, експертів та інших учасників процесу, додержання вимог повноти, всебічності та об'єктивності розслідування справ про злочини, постановлення законного, об­ґрунтованого та справедливого вироку.

Додержання процесуальної форми забезпечує виховний вплив судових процесів.

Процесуальна форма гарантує додержання вимог повноти, всебічності та об'єктивності розслідування справ про злочини, постановлення законного, обґрунтованого та справедливого вироку. Зокрема, лише відкритий, прилюдний розгляд та вирішення кримі­нальних справ за участю підсудних, а у необхідних випадках і пред­ставників громадськості, шляхом безпосереднього розгляду судом усіх необхідних доказів, публічного обговорення учасниками процесу результатів проведеного дослідження та оголошення вироку, а також виконання всіх інших вимог процесуального закону можуть забезпечити успішне здійснення виховних та превентивних функцій суду.

Успішна реалізація передбачених процесуальним законом прав усіх цих осіб та сумлінне виконання ними покладених на них обов'язків є найважливішими гарантіями здійснення завдань кримінального су­дочинства, а отже, і завдань правосуддя в цілому.

Кримінально-процесуальному порядку притаманні послідовний демократизм і гуманізм, характерні для правової держави.

Специфічні завдання кримінального процесу відрізняють його від інших видів державної діяльності. Кримінально-процесуальна діяльність виникає та здійснюється лише у зв'язку зі злочином, який відбувся або готується, при виявленні ознак злочину. Лише тоді, коли постає питання про можливість кримінальної відповідальності за діяння, що заборонене кримінальним законом, може мати місце кримінально-процесуальна діяльність, а органи розслідування, прокуратури та суду одержують право реалізовувати свої криміналь­но-процесуальні повноваження, здійснювати процесуальні дії.

Використання особами, які беруть участь у справі, наданих їм прав у процесі, додержання цих прав особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором і судом, наслідки, передбачені законом у разі порушення цих прав та невиконання зобов'язань, утворюють систему процесуальних гарантій. Так, одним з найважливіших суб'єктів процесуальної діяльності є обвинувачений. З метою досягнення завдань правосуддя він наділений широкими правами, що утворюють у сукупності право обвинуваченого на захист. Для його реалізації закон наділяє обвинуваченого реальними можливостями захищатися від висунутого обвинувачення і в той же час гарантує дійсне втілення в життя цих можливостей у кожній конкретній справі. Гарантіями цього є, зокрема, вимоги закону про обов'язкове роз'яснення слідчим суті пред'явленого обвинувачення (ст. 140 КПК), обов'язок слідчого допитати обвинуваченого негайно після його явки або приводу і в усякому разі не пізніше доби після пред'явлення йому обвинувачення (ст. 143 КПК), ознайомлення обвинуваченого з усіма матеріалами справи після закінчення досудового слідства як особисто, так і з допомогою захисника (ст. 218 КПК), вручення підсудному під розписку копії обвинувального висновку не пізніше як за три доби до дня розгляду справи в суді (статті 254,286 КПК), обов'язок суду допустити обраного підсудним захисника або призначити захисника, якщо того вимагає підсудний (ст. 45 КПК), тощо. Система процесуальних гарантій забезпечує реальне втілення у життя прав і законних інтересів усіх учасників кримінального процесу та всіх осіб, що беруть участь у справі, і тим самим є загальною гарантією правосуддя з кримінальних справ.

Таким чином, найважливішими елементами, які утворюють поняття кримінального процесу, є: 1) діяльність органів, що ведуть боротьбу зі злочинністю, — органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду, яка полягає у розслідуванні, розгляді та вирішенні криміналь­них справ; 2) демократичні принципи, які повинні лежати в основі організації та діяльності вказаних органів; 3) процесуальна форма їх діяльності; 4) завдання, що вирішуються ними; 5) система відповідних процесуальних гарантій.

Крім органів, що ведуть боротьбу зі злочинністю, тобто основних суб'єктів процесу, у кримінальному судочинстві беруть участь й інші особи. До них належать обвинувачений та його захисник, потерпілий, цивільний позивач та цивільний відповідач, представники їх інтересів та інші особи. Однак в основі кримінального процесу лежить діяльність органів, на які законом покладено обов'язок боротьби зі злочинністю, органів, що ведуть кримінальний процес. Ця діяльність є найважливішим обов'язковим елементом кримінального судочинства в цілому. Саме у зв'язку з нею учасники кримінального процесу та інші особи, що беруть участь у справі, реалізують свої права та виконують покладені на них обов'язки. Вирішальне значення діяльності органів роз­слідування, прокуратури та суду в кримінальному судочинстві служить підставою для включення її як елементу у визначення поняття кримінального процесу.

При здійсненні покладених на них обов'язків і реалізації прав з розслідування, розгляду та вирішення кримінальних справ вказані державні органи вступають між собою та з іншими суб'єктами процесуальної діяльності у певні, передбачені процесуальним законом відносини — процесуальні правовідносини. Зокрема, між органом і особою, що проводить дізнання, та слідчим виникають відповідні процесуальні відносини не лише в ході провадження оперативно-розшукових, слідчих та інших процесуальних дій у справі, але й після передачі цієї справи слідчому.

Іншого характеру процесуальні відносини виникають між органом дізнання і прокурором, слідчим і прокурором у ході здійснення нагляду за додержанням законів при розслідуванні кримінальних справ. Певні процесуальні відносини виникають також між вказаними органами і судом. Кожний із цих суб'єктів кримінально-процесуальних відносин має передбачені законом обов'язки, яким відповідають конкретні права іншого суб'єкта цих правовідносин.

Суб'єкти процесуальних відносин, що розглядаються, здійснюють певні владні повноваження стосовно інших осіб, які беруть участь у справі: обвинуваченого, свідків, експертів, перекладачів та ін. Ці повноваження включають застосування у разі необхідності заходів процесуального примусу щодо вказаних осіб. Так, при наявності достатніх доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою, слідчий виносить мотивовану постанову про притягнення цієї особи як обвинуваченого і може застосувати до неї один з передбачених законом заходів кримінально-процесуального примусу. Головуючий у судовому засіданні керує судовим засіданням, спрямовуючи судове слідство на забезпечення здійснення сторонами своїх прав, усуває із судового слідства все те, що не стосується розглядуваної справи, і забезпечує належний високий рівень судового процесу, а також вживає заходів до підтримання належного порядку в залі судового засідання.

Усі владні повноваження суб'єктів, що ведуть процес, регулюють­ся кримінально-процесуальним законодавством. Особи ж, щодо яких застосовуються заходи, що випливають з цих повноважень, кори­стуються відповідними правами. Так, обвинувачений вправі знати суть пред'явленого йому обвинувачення, давати свідчення з приводу цього обвинувачення та заявляти клопотання про витребування та приєднан­ня до справи необхідних доказів, подавати скарги на дії слідчого й особи, яка проводить дізнання, та заявляти відводи. З цього випливає, що між органами, які ведуть процес, та іншими суб'єктами процесу­альної діяльності також виникають процесуальні відносини. Вони пов'язані з багатогранною діяльністю органів по боротьбі зі злочин­ністю та виникають лише в результаті цієї діяльності. Ось чому саме діяльність вказаних органів і становить основний зміст кримінального процесу.

З прийняттям 28 червня 1996 року Конституції склалися нові пра­вові умови реформування правоохоронної функції держави та її клю­чової ланки — судової влади, здійснення правосуддя.

Кримінально-процесуальне законодавство в останні роки зазнало змін, що були спрямовані на реалізацію вимог Конвенції про захист прав лю­дини і основоположних свобод, усьому тексту якої притаманний пошук справедливого балансу між інтересами суспільства та вимогами захисту індивідуальних основоположних прав (рішення Європейського суду з прав людини «Н проти Сполученого Королівства» від 27.05.2008 р.).

У 2001 році було проведено «малу судову реформу», яка позна­чилася численними змінами, внесеними у процесуальне законодавство. Основні напрями подальшого реформування кримінального судочин­ства викладені в затверджених указами Президента України Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів (2006 р.)¹ та Концепції реформування кримінальної юстиції України (2008 р.)².

Реформування кримінальної юстиції повинно бути спрямовано на підвищення її ефективності для забезпечення прав і свобод людини та будуватися на принципах верховенства права; гуманізації законодав­ства; поєднання захисту прав особи і забезпечення публічних інтересів; невідворотності відповідальності та покарання за кримінально карані діяння; цілісності та закінченості (функціональної завершеності); ре­гламентації діяльності суб'єктів кримінального процесу; гарантування права на судовий захист; забезпечення рівності всіх перед законом та процесуальної рівності сторін; відповідності нормативних актів ви­могам міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Завданням реформування кримінального процесу є гуманізація кримінального законодавства; удосконалення кримінальних процесу­альних норм і суміжного законодавства, у тому числі з урахуванням світового досвіду; перебудова організаційно-функціональної структу­ри процесу відповідно до норм реформованого законодавства; рефор­мування процедури досудового розслідування; реорганізація системи органів досудового розслідування, функціональне відмежування їхньої діяльності від діяльності розвідувальних і контррозвідувальних орга­нів; посилення захисту прав та інтересів потерпілих, гарантоване від­шкодування завданої злочином шкоди; створення умов для гуманізації сфери виконання кримінальних покарань; розвиток інституту пробації та розширення застосування відновних процедур і примирення.

На сучасному етапі подальший розвиток кримінального судочин­ства має бути спрямований на утвердження верховенства права через забезпечення: доступності правосуддя; справедливої судової процеду­ри; незалежності, безсторонності та професіоналізму суддів; юридич­ної визначеності, однаковості судової практики і відкритості судових рішень; ефективності судового захисту.