Розділ 6. Мистецтво як об’єкт естетичного аналізу

§ 1. Історичний процес формування художньо-образного мислення

§ 2. Мистецтво як специфічне соціальне явище. Поліфункціональність мистецтва

§ 3. Художній образ — кардинальна категорія естетики

§ 4. Мистецтво як художній твір. Зміст і форма художнього твору

 

§ 1. Історичний процес формування художньо-образного мислення

Поза всякими сумнівами, можна стверджувати, що здатність об­разно мислити не дарована людині природою. Справа в тім, що художньо-образне сприйняття не є простим зоровим або слуховим відчуттям, а є результатом складного процесу переробки відчуттів людською свідомістю. У цьому легко переконатися, якщо уважно роз­глянути найбільш ранні з відомих нам творів первісного мистецтва, які відносять до доби верхнього палеоліту (40-20 тис. до н. е.).

У цих малюнках і скульптурах був втілений не індивідуально- неповторний вигляд даного звіра або людини, а узагальнене уявлення про сутнісні для цілого виду ознаки бізона, оленя, мамонта. Таке узагаль­нення могло бути більш-менш широким: у зображувальному орнаменті воно ставало схематичним, а у монументальних розписах залишалося гранично конкретним, у жіночих скульптурах воно відходило від оди­ничного значно далі, ніж в образах звірів. Однак у всіх випадках ство­рення зображення не було простою фіксацією зорових відчуттів.

Щоб зробити зображення, первісний художник повинен був здій­снити аналіз багатьох вражень, повинен був вибрати спільні й найбільш суттєві особливості об’єктів, що зображувалися, повинен був синтезу­вати, поєднати в одному образі те, що він відкрив у різних тварин і людей, повинен був відтворити у своїй уяві перероблені його свідо­містю конкретні життєві враження. Поза всіх цих операцій не міг би виникнути хоча б найбільш простий малюнок на глині, що окреслив силует кам’яного барана у печері Хорнос де ла Пенья або ж силует коня у печері Монтеспан, так само як і пантомімний танок первісного мисливця, що віддзеркалює його боротьбу зі звіром, або найбільш архаїчні й примітивні міфи, які оповідали у казково-поетичній формі про походження тварин і рослин, тобто про те, чого первісна людина взагалі не могла бачити і чути, а могла лише придумати, скласти, ство­рити силою свого уявлення.

Глибоко закономірно, що найстаріші твори такого роду виявлені археологами у спадщині верхнього палеоліту, у залишках ориньяко- солютрейської культури. Багато тисячоліть пройшло людство до цього, але у самих віддалених наших пращурів, які тільки починали прилу­чатися до трудової діяльності і які жили в умовах людського стада, не було ще ані мистецтва, ані релігії, тому що ні у пітекантропа, ні у синантропа, ні навіть у неандертальця ще не сформувалися складні психічні механізми, які необхідні для того, щоб із простих чуттєвих образів-відчуттів виростали художньо-образні уявлення.

Ми зрозуміємо, як і чому формувалося у первісної людини художньо-образне мислення, якщо візьмемо до уваги, що найстаріший синкретичний тип суспільної свідомості на перших етапах свого функ­ціонування ще не відривався від безпосереднього, чуттєвого сприй­няття реальності і мав у цілому ціннісно-орієнтаційний характер, хоча з елементами пізнання життєвої реальності.

Художньо-образне мислення сформувалося значно раніше, ніж мислення абстрактно-логічне, тому що йому, мисленню в образах, не потрібним було самовідхилення суб’єкта в акті пізнання. Проте із самого початку таке самовідхилення було недоступним людині з тієї простої причини, що вона взагалі ще не усвідомлювала своєї відмін­ності від зовнішнього світу, від природи. Тому предметом духовного освоєння виявлялося спочатку не об’єктивне буття оточуючого люди­ну світу, а ще нерозірвана свідомістю єдність об’єкта і суб’єкта, без­посередня взаємодія природи і суспільства, світу і людини.

Саме на цій основі склалася міфологія, у якій дуже рельєфно втілилося таке невиділення людиною себе з природи. Художнє пі­знання первісної людини було спрямоване на об’єктивний світ, але в ньому людина знаходила саму себе, тому що «вигнати» з об’єкта, який художньо пізнається, своє до нього ставлення вона не могла. Саме тому художньо-образне пізнання й виявляється не абстрактно- логічним, а метафоричним: воно викриває в природі людські здіб­ності — здатність відчувати, думати, розмовляти, свідомо діяти. І якщо зображення тварин вражають нас сьогодні своїм високим реалізмом, а зображення жінок не менш вражають порушенням про­порцій, то справа тут у тім, що ставлення людини до звіра було ра­дикально іншим, ніж її ставлення до жінки. Соціальна цінність тва­рини визначалася її роллю мисливської здобичі, від оволодіння якою залежало життя племені. Тому звір повинен був зображатися таким, яким бачив його мисливець, від чого й залежав успіх у цій справі.

І в жінці виокремлювалося і вільно гіперболізувалося те, що в ній було суспільно важливим, але у даному випадку цінність мали не риси обличчя і не форма рук і ніг, а груди, живіт, стегна, тобто час­тини тіла, що втілювали у свідомості первісної людини плодоносну функцію жінки, її життєтворчу здатність.

Таким чином, будь-який об’єкт, на який падав промінь художнього пізнання, виступав у його світлі не як «річ у собі», а як річ олюднена, одухотворена, соціально значуща, тобто як цінність. Саме цінність буття виявлялася предметом художнього пізнання, а тому ставлення людини до дійсності не було винесеним за її межі, а знаходилося у пред­меті художнього осмислення як сторона, що щільно зрослася з його об’єктивним змістом.

Так втілювався у найстарішому типі художньо-творчої діяльності ціннісно-пізнавальний синкретизм первісної суспільної свідомості. Мистецтво народжувалося як засіб пізнання об’єктивно побудова­ної в суспільстві системи цінностей, бо укріплення соціальних відносин та їхнє цілеспрямоване формування вимагали створення таких предметів, у яких закріплювалася б, зберігалася б і передава­лася від людини до людини та від покоління до покоління ця єдино доступна первісним людям духовна інформація — інформація про соціально організовані їхні зв’язки зі світом, про суспільну цінність природи і буття самої людини.

Мистецтву із самого початку була властива принципова поліфунк- ціональність: воно виступало як основне знаряддя пізнання світу та розповсюдження цих знань поміж людьми; воно вирішувало одночас­но завдання, які можна було б умовно назвати «ідеологічними», — воно затверджувало виникаючу в суспільстві систему ціннісних орієнтацій та упроваджувало її у свідомість кожного члена первісного колективу. Тим самим воно формувало його моральні і релігійні почуття, уявлен­ня, настанови, позиції. Мистецтво входило у трудовий процес, допо­магаючи його готувати, організовувати і осмислювати; воно звертало­ся до естетичного почуття людини, задовольняло її потребу в радісно­му самоствердженні й активно її стимулювало. Мистецтво розвивало людину не тільки духовно, але й фізично; воно слугувало головним та універсальним засобом спілкування людей, каналом зв’язку, котрий міг передавати різноманітну інформацію — виробничу, моральну, культову, військову тощо. Але при такій множині соціальних функцій мистецтво зберігало цілісність, міцну внутрішню єдність, яка визна­чається єдиним поняттям «художня творчість». Мистецтво виявлялося відтворюванням життєво-практичного досвіду людей, доповнюванням цього досвіду новим, штучно створеним, причому створеним за про­грамою, яка відповідає корінним інтересам суспільства і виключає всі випадковості, що є неминучими у стихійно побудованому життєвому досвіді людини. Але як би художня діяльність не ідеалізувала практич­ну діяльність, вона повинна була бути близькою останній за найго­ловнішими своїми параметрами, повинна була бути ізоморфною ре­альному життю, інакше вона не змогла б втягнути в себе людину емо­ційно, збудити її переживання, сприйматися нею як саме життя.

Так, виходячи за межі реального у світ уявлення, мистецтво збе­рігало вірність реальності, бо воно організовувало поведінку людини за її законами. А перший із цих законів — різнобічність реальної жит­тєдіяльності, яка пов’язує в єдину систему працю, спілкування, пі­знання і ціннісну орієнтацію людини. Відповідно і мистецтво повинно було з перших кроків моделювати цю систему, тобто виступати водно­час як особлива форма практичної дії, як особлива форма спілкуван­ня людей, як особлива форма пізнання і як особлива форма ціннісної орієнтації. Саме цю єдність ми й називаємо художністю.