§ 2. Мистецтво як специфічне соціальне явище. Поліфункціональність мистецтва

Мистецтву, на відміну від усіх інших продуктів людської діяльнос­ті (науки, техніки, мови тощо), є об’єктивно властивою поліфункціо­нальність, здатність вирішувати різні соціальні завдання. Однак важ­ливо визначити:

а) які саме соціальні ролі створюють дану поліфункціональну систему;

б) яка логіка їхнього зв’язку в структурі цієї сис­теми і

в) чому ця система має саме таку, а не якусь іншу структуру.

Уже відмічалося, що мистецтво було створене людством як деяке подвоєння його реальної життєдіяльності. Цей чудовий винахід виявив­ся настільки соціально корисним, що був збережений при будь-яких перипетіях розвитку культури. Мистецтво виявилося дивним «дуб­лером» будь-яких форм діяльності: подібно науці і поряд з нею воно слугувало цілям пізнання життя; подібно ідеології і поряд зі всіма її різновидами воно брало участь у розробці системи ціннісних орієнта­цій; подібно мові і поряд з нею воно слугувало засобом спілкування людей, пропонуючи для цього цілу низку власних художніх «мов» музичну, живописну, поетичну, хореографічну тощо; разом з працею і поряд з нею мистецтво перетворювало природну даність, беручи участь у створенні «другої природи» і разом з педагогікою перетво­рювало саму людину, активно входячи у процес її суспільного вихован­ня; разом з грою і поряд з нею воно заповнювало дозвілля, наповнюва­ло людське життя радістю самодіяльності. Смисл функціонального універсалізму мистецтва полягав у тому, щоб відтворити життя у його цілісності, щоб продовжити, розширити, поглибити реальний життєвий досвід людини, надавши їй можливість «додаткового життя» в уяв­ному світі художніх образів. Мистецтво виступало як образна модель людської життєдіяльності, як могутній і неповторний засіб вдоскона­лення людини.

Людська життєдіяльність як структура складається з чотирьох на­прямів: практично перевтілююча діяльність, пізнання, ціннісна орієн­тація і спілкування. А з цієї точки зору стає зрозумілою і функціональ­на структура мистецтва. Для того щоб бути дійсною моделлю людсько­го життя, воно повинно сполучити ці ж функціональні напрями, віді­граючи водночас роль засобу спілкування, засобу ціннісної орієнтації, інструмента пізнання і знаряддя практично-духовного перетворення об’єктивного світу.

Звернемося ж до більш детального аналізу кожної з основних функцій мистецтва в їхній особливості та відносній самостійності.

а)  Комунікативна функція мистецтва

Функціональну спорідненість мистецтва та мови, що була поміче­на естетикою ще у XVIII ст. (Д. Віко, Г Е. Лессінг, І. Г Гердер), і осо­бливо активно, хоча й різним чином, обґрунтовувалася у XIX-XX ст. (Л. М. Толстой, О. А. Потебня, Б. Кроче), у наш час можна вважати абсолютно доведеною завдяки розвитку семіотики. Ця наука встано­вила належність і мови, і мистецтва до розряду знакових систем, які слугують закріпленню, зберіганню і передаванню різного роду інфор­мації. За своїми сутнісними ознаками мистецтво, звісно, відрізняється від мови та від усіх штучних знакових систем («кодів»). Багаторазово відмічалося, що його не можна розглядати тільки як систему знаків, оскільки семіотичні якості мистецтва пов’язані в ньому з іншими — аксіологічними (за Ч. Моррісом) або модельними (за Ю. М. Лотманом). Але попри все комунікативна функція мистецтва є першим і найбільш очевидним проявом його суспільної діяльності. Мистецтво функціонує як специфічний «канал зв’язку», за яким відбувається обмін думками,почуттями, прагненнями людей, узагальнення індивідуального духов­ного життя. Для окремої особистості мистецтво є цінним тому, що приєднує її до духовної діяльності іншої людини, яка здатна засвою­вати світ з особливою витонченістю, чутливістю і поетичною прони­кливістю. Інакше кажучи, мистецтво дозволяє кожному отримати те, що здобув геній В. Шекспіра, Х. Рембрандта, Л. ван Бетховена, і стати за їхньою допомогою розумніше, чуйніше, душевно повніше. А тим самим мистецтво набуває й величезної соціальної цінності, бо пере­творення у всезагальне надбання досвіду кожного індивідуума відпо­відає інтересам прогресивного розвитку всього суспільства. І вже звідси випливає, що суспільна цінність мистецтва залежить не тільки від його ролі як засобу спілкування людей, але й від цінності тієї спе­цифічної інформації, яку воно передає. Отже, комунікативна функція мистецтва обертається його просвітницькою і виховною функціями.

б) Просвітницька функція мистецтва

Мова йде перш за все про те, що мистецтво несе у собі певний рід знання про життя і тим самим відіграє роль важливого засобу просвіт­ництва й освічення людей. Даючи таку характеристику мистецтву, не можна не показати сутнісного неспівпадіння цієї його функції з про­світницькою функцією науки. Найбільш опукло воно проявляється через здійснення мистецтвом даної функції. Це було помічено вже стародавніми греками, які говорили, що мистецтво «повчає розважа­ючи». Попри всю наївність такого визначення воно зберігалося в есте­тиці майже до XVIII ст. Цю ж особливість мистецтва мав на увазі М. Г. Чернишевський, коли стверджував, що мистецтво — це такий «підручник життя», котрий із задоволенням «читають» навіть ті, хто не полюбляє інших підручників. І дійсно, властиві образній мові кон­кретність і емоційно-вражальна сила роблять самий процес набуття знання порівняно легким і загальнодоступним. До того ж у спілкуванні з мистецтвом людина отримує знання про світ непомітно і невимушено в той самий час, коли вона насолоджується твором мистецтва. Тому здо­бувати таку освіту, яка подається таким чином, завжди приємніше і є більш бажаним, ніж «ламати голову» над науковими працями.

Справа, однак, не тільки у цьому зовнішньому розрізненні. Значно більш суттєвою, але й менш очевидною є своєрідність самої пізна­вальної інформації, котру мистецтво несе людям. Мистецтво є здатним здобувати і розповсюджувати інформацію про найсклад­ніші процеси, що відбуваються у людській психіці, у потаємних місцях духовного світу індивідуума. Саме мистецтву людство зобов’язане глибоким і тонким розумінням психології особистості, взаємозв’язку її почуттів, думок і волі, складної діалектики душі людини. А тому мистецтво стає для кожної особистості не тільки засобом пізнання інших людей, але й інструментом самопізнання. Розкриваючи для нас найінтимніші рухи, котрі відбуваються у свідомості героїв, мистецтво дає можливість пізнати наші власні душевні рухи, зрозуміти у собі те, що поза цією художньою допомогою було б неможливим. Мистецтво є магічним дзеркалом, у котрому кожен бачить не тільки вигаданого іншого, але в іншому зустрічає найреальнішого самого себе і узнає про себе багато глибокого й важливого.

Існує ще одна особливість художнього пізнання. Вона пов’язана з можливістю мистецтва розкривати природу з такого боку, який за­лишається закритим для природничих наук. Якщо фізика і хімія, бота­ніка і геологія надають людям знання законів об’єктивного існування і розвитку матеріального світу, то твори Ф. І. Тютчева і С. О. Єсеніна, І. О. Буніна і Т. Г. Шевченка, М. В. Гоголя і М. М. Коцюбинського, І. І. Левітана і С. І. Васильківського тощо надають нам знання значень, котрі природа несе людині, розуміння її ставлення до людини і ставлення людини до неї. Так просвітницька функція мистецтва переростає в його виховну функцію.

в) Виховна функція мистецтва

Цю функцію іноді тлумачать однобічно і спрощено. Спрощено — коли виховний вплив мистецтва інтерпретується як дидактичний, тобто як повчання; однобічно — коли дія мистецтва зводиться до естетичного виховання або до евристичного процесу «тренування» і розвитку здатності уявлення, культури почуттів, творчої могутнос­ті фантазії.

Безумовно, час від часу мистецтво звертається до дидактики — на­приклад у байці, притчі, риториці, але безумовним є й те, що такий шлях не може бути для нього ані головним, ані єдиним. Саме в тій мірі, у якій мистецтво надає нам не знання фактів і об’єктивних закономір­ностей, а знання значень, знання цінності буття, знання реальних зв’язків світу і людини, воно примушує нас, хочемо ми цього чи ні, дивитися на світ і на самих себе під певним кутом зору, тобто орієнтує наше ціннісне ставлення до світу — і естетичне, і моральне, і полі­тичне. Читач, глядач, слухач починають бачити світ очима художника і ставитися до життя так, як ставився до нього художник.

Цікаво і тут порівняти вплив на людину науки та мистецтва. Справа в тому, що наукові праці втілюють підсумок пізнавальної ді­яльності думки вченого, отже, і звертаються до думки того, хто їх вивчає. Що ж стосується художнього твору, то він звертається водно­час і до нашої думки, і до нашого почуття, він потребує від нас спільної роботи розуміння і переживання, як це відбувається у реаль­ному житті. Кінець кінцем і емоційне, і інтелектуальне ставлення людини до дійсності, і його світосприйняття, і його світобачення по­трапляють під вплив мистецтва, активно та цілеспрямовано ним формуються.

Виховна сила мистецтва полягає саме в тому, що воно примушує людей переживати. Справа в тім, що пережити щось — значить пов’язати дану подію, явище зі своїм особистим життям, зробити його, як кажуть психологи, фактом своєї біографії. Отже, мистецтво виявляється здатним будувати і перебудовувати людську свідомість у її цілісності — у поєднанні поглядів і психології, світосприйняття і сві­тобачення, переконань і характеру, тому що воно не тільки слугує за­собом спілкування і знаряддям просвітництва, але й виступає як засіб розширення і збагачення життєвого досвіду людини у напрямку, що задають суспільні інтереси.

Щодо архітектури і прикладних мистецтв, вони здатні ідейно- емоційно організовувати життя людей, випромінюючи на них той по­етичний зміст, який є «вкладеним» у художньо сконструйовані спо­руди і речі. Отримавши від своїх творців конкретний «поетичний за­ряд», предмети збуджують у «користувачів» відповідний душевний стан, «налаштовують» їхню психіку на певний лад, бо кожний «жанр» людської життєдіяльності потребує особливого душевного настрою його учасників: у себе вдома, у державній установі, у театрі, на заводі, у палаці культури або у нічному клубі люди повинні почувати себе по-різному. Тому в кожному випадку все речове оточення, починаючи з архітектури будівлі та інтер’єру з меблями, декоративними тканина­ми, посудом тощо і закінчуючи одягом і прикрасами людини, що тут перебуває, — повинно збуджувати у неї таку низку почуттів і думок, яка б допомогла їй органічно відчувати і природно поводити себе в да­ному середовищі.

г) Гедоністична функція мистецтва

У всіх своїх творіннях мистецтво несе людям красу, прикрашає їхнє життя і слугує джерелом глибоких естетичних радощів. Гедоністична (від грец. hedone — приємне, самопочуття, насолода) функція є тим «магнітом», що тягне людину до мистецтва і без якого останнє просто їй непотрібне, незважаючи на його пізнавальні та ідейні достойності. Однак значення гедоністичної функції мистецтва не вичерпується цими її суто службовими якостями. Мистецтво дає нам насолоду остільки, оскільки форма художнього твору має високий ступінь впорядкованос­ті, досконалу організованість згідно з особливостями змісту, що ви­ражає дана форма. Краса мистецтва є, таким чином, прямим резуль­татом дії «виробничої», «трудової», тобто творчо-активної, енергії художньої діяльності, яка веде до «конструювання» з матеріалу дій­сності певних нових «речей», схожих і несхожих водночас на реаль­но існуючі речі. Ці художні твори відіграють, як ми знаємо, і комуні­кативну, і пізнавальну, і виховну роль, але той спосіб, за допомогою якого вони створюються, надає їм естетичну цінність і тим самим породжує відповідну функцію — функцію «генератора» естетич­ного почуття людини.

У реальному житті головна цінність трудової діяльності пов’язана, ясна річ, не зі ступенем духовної насолоди, а з її практичною корис­ністю. А оскільки художнє моделювання життя виявляється звільненим від цих утилітарних цілей і створює уявні, а не реальні предмети, остільки прямою функцією художньо-творчого будівництва і постає збудження естетичного почуття, радості духовного доторку до творчої могутності людини.

Отже, гедоністична функція мистецтва обумовлена тим, що воно містить у собі і несе назовні не тільки художню, а й специфічно есте­тичну інформацію про творчий дар та майстерність людини, яка ство­рила цю високоорганізовану художню форму. Тому радість пізнання такого твору є своєрідним емоційним усвідомленням причетності глядача, читача, слухача до самого творчого акту, здатності залучитися в уявленні до великої таїни творчості. Відносна самостійність та ви­сока суспільна цінність гедоністичної функції мистецтва пов’язані з тим, що останнє не тільки приваблює людей своїми естетичними якостями, але й формує їхній творчий потенціал, вдосконалюючи тим самим людину.

Ось чому велике мистецтво має право на безсмертя. Хай між нами та поемами Гомера, київськими церквами, картинами Рафаеля вели­чезна історична дистанція, але ж творча міць цих творів продовжує захоплювати нас і сьогодні, прилучаючи кожного до образного мис­лення й майстерності геніальних художників, розвиваючи в кожній людині саме людські творчі сили.

Ще раз підкреслимо, що мистецтву притаманна поліфункціо- нальність. Різні дослідники нараховують таких функцій понад два десятки. На наш погляд, саме проаналізовані функції відповідають за збіг загальнотеоретичної закономірності — збіг функціональної структури мистецтва та функціональної структури людської життє­діяльності. На кшталт того, що реальне життя кожної людини роз­гортається тією чи іншою мірою і в трудовому, і в пізнавальному, і в ціннісно-орієнтаційному, і в комунікативному напрямах, худож­ній твір та кожний образ відіграють певним чином і гедоністичну, і просвітницьку, і виховну, і комунікативну ролі, забезпечуючи людині можливість «знаходити» у мистецтві «друге життя», життя «ілюзорне», однак у такій же мірі цілісно-різнопланове, як і її ре­альне життя. Тому, скажімо, «евристична» функція, що передбачає розвиток за допомогою мистецтва творчих здібностей, виявляється окремим звуженим, частковим проявом гедоністичної функції. Те саме можна сказати і про «катартичну» функцію, що виконує релак­саційну (зняття напруги) місію. Називають у літературі і «прогнос­тичну», тобто завбачувальну, функцію, «компенсаторну» (що озна­чає доповнення життєвого досвіду), «мнемоністичну» (мистецтво як пам’ять), «культуротворчу» тощо. Але можна побачити, що всі ці функції проявляють себе як уточнення або окремі випадки основ­них, про які вже йшлося.

Важливо відмітити, що поліфункціональність мистецтва виступає як цілісна органічна система, яка має динамічний характер. Справа в тому, що конкретне співвідношення різних функцій мистецтва не є постійним. Навпаки, воно морфологічно й історично змінюється. Так, в одних видах і жанрах мистецтва на перший план виступає гедо­ністична функція, у других — просвітницька тощо. Відповідно і спіл­кування з художнім твором іноді буває для нас перш за все розвагою, а іноді — перш за все душевним потрясінням, і ми наперед знаємо, чого хочемо від мистецтва, коли йдемо у філармонію або в цирк. З дру­гого боку, система функцій мистецтва є достатньо гнучкою, щоб змі­нювати свій стан залежно від програмних настанов різних художніх напрямів. Так, виховна орієнтація класицизму змінилася відверто ге­доністичною орієнтацією рококо; так розрізняється вага пізнавально- просвітницьких спрямувань мистецтва в романтизмі та критичному реалізмі тощо.