§ 3. Естетична складова у європейській культурі епохи Відродження

 

Якщо для середньовічної теології єдиним предметом, гідним ви­сокої думки, був Бог, то тепер у центр уваги мислителів потрапляє людина. Вона визнається прекрасною або такою, що тяжіє до краси, за зразок якої береться мистецтво і філософія Античності, наново від­криті, відроджені. Звідси і назва епохи — Відродження (Ренесанс), що вперше зустрічається в 1550 р. у «Життєписах» художників, скла­дених італійцем Дж. Вазарі (1511-1574). Відродження означало спро­бу створити нову світську культуру, на відміну від культури Середньо­віччя.

Гуманісти — Ф. Петрарка (1304-1374), Дж. Піко делла Мірандола (1463-1494) та ін. — розуміли свою діяльність як синтез світової дум­ки і спадщини християнської культури. Вони сформували нову кон­цепцію людини, в якій славили людську особистість, виражали віру в її безмежні можливості і творчий потенціал. Ця концепція зна­йшла відтворення в ренесансній ліриці з її культом любові, дружби у творчості Данте Аліг’єрі (1265-1321) і Ф. Петрарки, П. де Ронсара (1524-1584) і В. Шекспіра (1564-1616).

Дуже потужним в епоху Відродження був вплив народної культури, зокрема сміхової. Народний сміх у різноманітній за жанрами сатирич­ній літературі мав двоїсту природу — він не тільки розкривав вади, але й підтверджував цінність самого життя, право людини насолоджува­тися ним. Цей сміх звучить у книзі Дж. Боккаччо (1313-1375) «Дека- мерон» (1350-1353), яка розпочинає багату новелістичну традицію. Відкриттям у живописі стала перспектива, забута з часів Античності. Ідеї гуманізму сформували передумови для нового розквіту мистецтва, що відродило античні традиції художнього утвердження живої, по­чуттєвої, вільної людини.

У першу чергу це стосується мистецтва поезії. Першу поетику в епоху Відродження створив італієць М.-І. Вида (1485-1566). Його поетика, написана латиною як імітація Горація, має нормативний ха­рактер і не стільки перейнята турботою про створення правил поетич­ної творчості, скільки прагненням виробити канони правильного ви­ховання поета, смак якого потрібно формувати на вищих зразках по­езії, якими є Вергілій і Гомер.

Винайдення друкарства додало міжнаціональному культурному спілкуванню небаченого розмаху. Значущості набув «принцип імітації антиків», що затвердився в теоріях і в поетичній практиці Відродження. Утім орієнтація на образи Античності сполучалася у письменників Відродження з твердженнями, що щирий майстер «на­слідує тільки самого себе».

Однією з найважливіших особливостей естетики Відродження є тісний зв ’язок із художньою практикою та орієнтованість на ви­рішення конкретних питань мистецтва.

Так, наприклад, Леонардо да Вінчі (1452-1519) розробив складну систему правил і законів, якою повинен користуватися художник при створенні картин. Головним видом мистецтва для нього був саме живо­пис, котрий він вважав одним із засобів пізнання дійсності. Перевагу живопису перед іншими мистецтвами Леонардо виводив із тієї ролі, яку відіграє в пізнанні зір. Краса для нього — у першу чергу зорова краса: колір, форма, композиція, співвідношення частин. Живопис є головним видом мистецтва й тому, що на відміну від літератури він не потребує перекладів іншою мовою. Мова живопису більш масова, більш «міжнародна», аніж мова літератури. Художник, на погляд Ле- онардо, втілює у вигляді пропорцій закономірності природи і в такий спосіб відбиває якість предметів і явищ, тобто «красу природи». Від­мінність живопису від науки, за Леонардо, полягає також і в тому, що живопис відтворює видимий світ: колір і фігури всіх предметів, у той час як наука проникає «усередину тіл», ігноруючи «якість форм» і зо­середившись, як це робить, наприклад, геометрія, лише на кількісній характеристиці речей. Від ученого тому зникає краса витворів при­роди. У цьому полягає виправдання і необхідність мистецтва.

Естетична доктрина Відродження пронизана життєствердними, оптимістичними, позитивними мотивами. Не випадково в центрі ува­ги гуманістів перебуває проблема прекрасного. Дослідницький пафос зосереджений на красі, гармонії, пропорційності, домірності, оскіль­ки в людині закладене непереборне прагнення до споглядання краси.

На думку Л. Б. Альберті (1404-1472), судити про красу дозволяє «знання, що є вродженим для душі», тому дати визначення краси складно. Він вважає, що її ми «краще зрозуміємо почуттями», ніж ви­словлюємо. Наслідуючи античну традицію, він шукає об’єктивні осно­ви прекрасного. Краса зовсім не є чимось потойбічним, вона не від­биток божества, а якість речей, що чуттєво сприймається, «щось влас­тиве і від природи тілу, розлита по всьому тілу в тій мірі, у якій воно прекрасне». Але незважаючи на заяву, що красу легше відчути, ніж висловити, Альберті все ж прагне дати визначення прекрасного. «Краса, — пише він, — є якась згода і співзвуччя частин у тому, частинами чого вони є». Краса корениться в природі самих речей. Тому завдання художників полягає в імітації природи — «кращого майстра форм». Світ за своєю глибокою сутністю прекрасний, і краса лежить у його основі. Мистецтво повинно відкрити об’єктивні закони краси і керу­ватися ними. Говорячи про архітектуру, Альберті заявляє, що будинок «є нібито жива істота, створюючи яку варто наслідувати природу».

Відповідно до концепції об’єктивності прекрасного й об’єктивності законів мистецтва гуманістами вирішується питання про відношення мистецтва до дійсності. Головна теза естетики Відродження — мистецтво є відображенням дійсності. У зв’язку з таким розумінням сутності художньої творчості гуманісти особливо наполегливо під­креслюють пізнавальне значення мистецтва.

Естетика епохи Відродження ще не бачить специфіки естетичних і етичних понять і їхньої відмінності. Прекрасне ототожнюється з мо­ральним і справедливим. Т. Кампанелла (1568-1639) підкреслює, що прекрасне є символом, знаком добра, а неподобство — люті. Він зазна­чає, що саме поезія дає приклади, що спонукають душу до добра.

Краса розлита в окремих предметах, і твір мистецтва повинен зі­брати її в одне ціле, не порушуючи, проте, вірності природі. Таку думку висловлює німецький художник А. Дюрер (1471-1528).

Естетика Відродження — це насамперед естетика ідеалу. Проте для гуманістів ідеал не є протилежністю дійсності, оскільки ним по­значалася не нездійсненна мрія, а така ідеальна дійсність, де можлива реалізація всіх фундаментальних світоглядних концепцій гуманістів. Кінець ренесансної мрії про безмежне вдосконалення людини осмис­люється як трагедія індивідуалізму. Розчарування, яким завершується епоха Відродження, не торкнулося самої сутності високих ренесансних відкриттів. Вони зберігаються, передаються всій подальшій культурі, набуваючи в ній значення великих ідей, вічних образів.

Розглядаючи проблему художньої правди, теоретики епохи Від­родження наштовхувалися на діалектику загального й одиничного стосовно художнього образу. Діалектичне трактування ними образу обумовлене тим, що процес пізнання тлумачиться гуманістами та­кож діалектично. Вони ще не протиставляють почуття і розум. І хоча вони ведуть боротьбу із середньовіччям під стягом розуму, він не осмислюється ними односторонньо, як протиставлення чуттєвості.

У добу Відродження принципово змінюється положення мистецтва в суспільстві. Мистецтво зблизилося з наукою, політикою, соціально філософською думкою. Зросла роль світських форм культури. Естети­ка Відродження містить не тільки ідею абсолютизації людського інди­віда на противагу абсолютизації позасвітової божественної особистос­ті в Середні віки, але і певне усвідомлення обмеженості такого інди­відуалізму, заснованого на абсолютному самоствердженні особистос­ті. У цьому проявилася суперечливість культури, що відійшла від антично-середньовічних абсолютів, але силою історичних обставин ще не знайшла нових надійних підвалин суспільного життя.