Розділ 2. Історія світової естетичної думки - § 2. Естетична складова у європейській філософії доби Середньовіччя PDF Печать
Рейтинг пользователей: / 3
ХудшийЛучший 
Учебные материалы - Естетика ( за ред. Л.В. Анучиної, О.В. Уманець )

 

§ 2. Естетична складова у європейській філософії доби Середньовіччя


Традиції античної естетики після розпаду античного світу були підхоплені мислителями Візантії (IV-XV ст.).

Християнство сформувало нові духовні ідеали, які знайшли відо­браження у видатному пам’ятнику філософської думки раннього Се­редньовіччя — «Ареопагітиках», представленому на Константино­польському соборі 532 р. як нібито твори св. Діонісія, напівміфічного діяча раннього християнства, сподвижника апостола Павла, якого частіше називають Псевдо-Діонісієм Ареопагітом. Ці твори мали знач­ний вплив на всю середньовічну філософію.

Концепція прекрасного, що розвивається в «Ареопагітиках», міс­тить у собі ідею про еманацію краси, вчення про світло та вчення про любов, запозичені з античної естетики. У цьому творі було досягнуте поєднання онтології, гносеології й естетики; естетика постає як вчен­ня про божественну красу і розуміння Бога.

На перший план висувається проблема образу, який розумівся пізньоантичною естетикою як носій особливого, недискурсивного знання. При цьому найбільша увага приділялась його функції імітації, вираження і позначення об’єкта.

Першим із християнських мислителів Климент Олександрійський (? — до 215) визначив вчення про образ як головний структурний принцип своєї світоглядної системи, що забезпечує її цілісність. Бог — вихідний пункт образної ієрархії, першообраз для наступних відображень. Його першою репрезентацією, максимально ізоморфною, подібною йому практично в усьому, є Логос — образ, що чуттєво ще не сприймається. У свою чергу, його образом виступає розум або душа людини. Сама лю­дина стає тільки третьою репрезентацією Бога — матеріалізованим, ві­зуально і тактильно відчутним образом, який слабо відбиває першообраз. І зовсім віддалений від істини четвертий щабель образів — витвори об­разотворчого мистецтва, зокрема статуї, зображення людей.

У період іконоборства (726-843) проблема образу обговорювалась як найважливіша проблема духовної культури. Іконоборці спиралися в основному на біблійні ідеї про те, що Бог є дух, і на вказівку «не роби собі кумира і ніякого зображення того, що на небі вгорі і що на землі насподі, і що у водах нижче землі» (Втор. 5, 8). Іконоборці відхиляли насамперед антропоморфні зображення Христа. Одним із прихильни­ків ікон був відомий візантійський богослов, філософ, поет Іоанн Да- маскін (675-753). У «Трьох захисних словах проти заперечуючих святі ікони» він довів: ікона як образ є відтворенням божественного архетипу. Коли люди вклоняються іконі, честь, яка віддається образу, переходить до першообразу.

Західна гілка християнства вирішувала те ж завдання засвоєння антич­ної спадщини. Першість належала Августину (Аврелію Августину Бла­женному) (354-430), який у автобіографічній «Сповіді» розповідав не тільки про свої філософсько-релігійні, але і про естетичні шукання.

Августинрозрізнює прекрасне і відповідне. У його розумінні пре­красне цінне саме по собі, у відповідному ж присутні моменти доціль­ності. Прекрасне, на думку Августина, є належним саме по собі, від­повідне — лише стосовно до будь-чого. Прекрасному протистоїть «ганебне і потворне», тоді як протилежністю відповідного є «недбале». Центральним пунктом естетичних поглядів Августина є поняття «єдність». Чим досконаліша річ, тим більше в ній єдності. Августин вважав, що єдність може подолати пристрасті за допомогою вчення про трагічну роздвоєність світу, про споконвічну боротьбу світла і тьми. Прекрасне єдине, тому що і саме буття єдине.

У пізньому Середньовіччі з’являються спеціальні естетичні трак­тати в складі великих філософсько-релігійних праць (так званих «сум»); підвищується інтерес до теоретичного осмислення естетичних про­блем, що особливо характерно для мислителів ХІІ-ХІІІ ст., які створи­ли так звану «монастирську естетику» з властивою їй простотою і поглибленим спогляданням внутрішньої краси. Так, наприклад, Альберт Великий (1193-1280) характеризує красу як злиття і просвічування «форми» (ідеї) речі в її матеріальному образі.

Найбільш яскравим представником середньовічної естетики був Фома Аквінський (1225/26-1274). На основі синтезу арістотелізму і християнства він обґрунтував принцип гармонії віри і розуму та розробив учення про форму і сутність. Усяке існуюче — як одиничне, так і божественний абсолют — складається із сутності й існування. У Бога сутність тотожна з існуванням. Навпаки, сутність усіх створених речей не узгоджується з існуванням, тому що не випливає з їхньої одиничної суті.

У розумінні сутності й існування Фома Аквінський використовує категорії Арістотеля — матерія і форма та кладе початок обговоренню проблем художньої форми.

Особливе місце в середньовічних естетичних поглядах починаючи з XIII ст. посідає осмислення тогочасної художньої практики і форму­вання відповідних норм художньої творчості.

Згодом ці питання привернули особливу увагу теоретиків і практиків мистецтва Відродження. Мистецтвознавчий напрям у середньовічній естетиці пов’язаний зі спеціальними трактатами з поетики (так званими «Поетріями»). Принципово новою була теорія контрапункту в музиці, що обґрунтувала принцип поліфонії в музичній практиці. У живописі мислителі цінують красу, змістовність, алегоризм; у скульптурі — жит- тєподібність; в архітектурі — домірність, пропорційні співвідношення. Геометрія і математика розглядаються як найважливіші основи архітек­тури, а почасти і живопису — теорія перспективи.

Елементи естетичного знання формувалися в Київській Русі. У до­християнські часи Київської Русі естетичне мислення розвивається на підґрунті язичницького світогляду, міфології та пантеїзму. З про­никненням у Київську Русь християнства найголовнішими проблема­ми стали усвідомлення сутності душі, а також взаємовідносин душі і тіла. Давньоруські мислителі знайомляться з естетичною думкою Античності, працями Арістотеля, Демокріта, Платона. Значна роль у поширенні естетичних понять у Київській Русі належить перекладе­ним працям Іоанна Дамаскіна («Діалектика»), Іоанна Екзарха Болгар­ського («Шестоднев»), Пилипа Пустинника («Діоптра») та ін.

Найбільш важливі оригінальні твори давньоруської філософсько- етичної та естетичної думки — «Слово про закон і благодать» митро­полита Іларіона (XI ст.), «Послання» Никифора до Володимира Мономаха, «Послання» митрополита Климента Смолятича, «Послання» і «Слова» Кирила Туровського, «Слово о полку Ігоревім» (XII ст.), «Моленіє» Данила Заточника тощо.

В епоху феодальної роздрібленості на землях Київської Русі до­мінує релігійна ідеологія, із якою у XV—XVI ст. дискутують численні єресі. У них, зокрема, обговорюються проблеми співвідношення об­разу і першообразу, актуальні для практики іконописання.

У XVI—XVII ст. на Україні з’являється ціла плеяда письменників- полемістів, що присвятили свою творчість боротьбі православ’я з като­лицизмом. Естетичний бік богослужіння становить важливий елемент їхньої полеміки. Серед найбільш цікавих полемічних творів цієї епохи — «Казанье святого Кирила» Стефана Зизанія, «Апокрисис» Христофора Філалета, «Пересторога» анонімного автора, «Тренос» Мелетія Смо- трицького, «Палінодія» Захарії Копистенського, «Писание до всіх обще, в Лядской земли живущих», «Писание к утекшим от православной вірьі епископом», «Загадка философом латинским», «Зачапка мудраго латьінника з глупьім русином» Івана Вишенського, «Протестація» Іова Борецького, «Нова міра старої віри», «Знаків п’ять», «Мечь Духовний», «Лютня Аполлонова» Лазаря Барановича і багато інших.

Помітний внесок у розвиток естетичної думки XVII ст. зробив Симеон Полоцький, який відстоював право людського розуму на пі­знання й обговорював роль чуттєвості в пізнанні.

Особливістю розвитку естетичних ідей другої половини XVII ст. була гостра боротьба, що розгорнулася навколо реформи церкви, розпочатої патріархом Никоном. Серед мислителів XVII ст., які спри­яли відокремленню філософії й естетики від богослов’я, були Юрій Крижанич, Єпіфаній Славинецький, Мелетій Смотрицький, який на­писав коментар «Велика і предивная наука» до твору давньоримського автора Луллія «Велике мистецтво».

Значний підйом української естетичной думки пов’язаний із від­криттям у 1632 р. Києво-Могилянської академії. У числі найбільш відо­мих професорів філософії в академії були Йосип Кононович- Горбатський, Інокентій Гізель, Іоасаф Кроковський, Лазар Баранович, Феофан Прокопович, Стефан Яворський.

У середньовічній художній культурі земний світ є символом світу позачуттєвого, на пізнанні якого і зосередилася середньовічна естетика. Теорія двох реальностей, властива середньовічній свідо­мості, лежить в основі як художнього світовідчуття, так і в ці­лому середньовічного мистецтва.