§ 2. Основні течії раннього протестантизму

Ранній протестантизм був представлений трьома го­ловними течіями: лютеранством, англіканством, каль­вінізмом.

Лютеранство. Першою чітко оформленою і теоретич­но обґрунтованою протестантською конфесією було люте­ранство. Назва цієї течії походить від імені німецького ре­форматора християнства Мартіна Лютера (1483—1546), професора богослов’я з Віттенберзького університету.

31 жовтня 1517 р. Лютер прибив на дверях віттен- берзької церкви 95 тез, де були піддані критиці папство та католицька церква і сформульовані головні положення реформованого віровчення. Згідно з цими тезами та по­дальшими теоретичними роботами Лютера, Біблія прого­лошується єдиним джерелом християнського віровчен­ня, а Священний Переказ (рішення Вселенських Со­борів, судження римських пап з церковних та світських проблем) повинен використовуватися лише в тому разі, якщо відповідає духу Писання (лат. sola fide — тільки віра). Віра в спокутну жертву Ісуса Христа визнається го­ловним чинником віри, що виправдовує гріховне життя християнина. Віра є незалежною від справ закону —тоб­то формальних культових дій та церковних настанов. Лютер посилався на текст Біблії: «Бо ми визнаємо, що людина виправдовується вірою, незалежно від справ За­кону» ( Рим.3:28).

Віра, що виправдовує, — це безумовна впевненість у можливості подолання гріховної людської сутності та відпущення гріхів визнанням жертовної місії Христа . Це твердження в лютеранстві підсилюється тезою solus Christus (лат. — тільки Христос). Одночасно були визнані несуттєвими такі традиційні засоби досягнення спасін­ня, як дотримання правил церковного життя, аскетизм, участь у релігійних обрядах тощо. Це ставило під сумнів авторитет церкви, яка традиційно вважалася вмістили­щем скарбів милосердя, отриманих діяннями Ісуса, му­чеників та святих, частку яких у разі необхідності вона могла передати грішнику, що покаявся. В цьому вченні католицтва наголошено на можливості заспокоєння лю­дини, оскільки церква звільняла того, хто причастився Святим Дарам, від докорів сумління. Одна з тез Лютера (62-а) проголошує: «Дійсно правдивим скарбом церкви є святе Євангеліє Божої слави й благодаті»( лат. solo gratia — тільки благодать). Таким чином, спасіння християнина розглядається як результат божественного втручання «даром даної благодаті», а не як підсумок накопичення заслуг перед Богом, церквою та людьми. Лютер наполя­гає на необхідності внутрішнього покаяння, яким повин­не стати все життя християнина. До другого Пришестя Христа людина визнається духовно вільною від влади зем­ного світу, хоча й повинна підкорятися його законам, і цю свободу віруючому дає саме віра.

Основна ідея роботи Лютера 1520 р. «Про добрі спра­ви» полягає в такому: все, що випливає з віри, є джере­лом добрих справ, все, що здійснюється без віри, — не має ніякого сенсу для спасіння, навіть якщо воно зовні відповідає тому, що заповідано Богом. Лютер постійно підкреслює думку: якщо ти віриш — ти маєш спасіння; якщо є сумніви — ти загинув. Лютеранство акцентує ува­гу на особистій відповідальності людини за своє життя перед Богом. Саме тягар цієї відповідальності повинен спонукати людину творити добро і кожну хвилину сво­го життя приймати рішення на користь Бога. Замість традиційного трикутника людина-церква-Бог у стосунках між людьми та Богом утворюється вертикаль, де христи­янин залишається сам на сам з Богом. Тому лютеранст­во характеризують ще як релігію самотньої людини, бо акт віри має завжди індивідуальний характер.

Послідовно втілюючи ці принципи, Лютер відкидає особливий статус Папи Римського і папської влади, особ­ливу благодать священства, піддає критиці вчення про чистилище, значущість молитов за померлих, практику індульгенцій, купуючи які християнин начебто позбав­лявся як гріхів минулих, так і майбутніх.

Протестантизм означав і значне спрощення обряд­ності. В 1519 р. Лютер остаточно відмовився вважати християнськими таїнствами шлюб, конфірмацію, посвя­чення в сан, соборування, а надалі й сповідь, оскільки вважав, що вони створені самими людьми. Свою зна­чущість в лютеранстві зберігають лише два з семи хрис­тиянських таїнств: хрещення та причащання. Але, за Лютером, і ці таїнства не повинні бути в компетенції свя­щеника; їх мають право здійснювати усі віруючи, оскіль­ки кожна людина стає священиком після хрещення, приймаючи Євангеліє і християнську віру. Священик не має також сили перетворювати хліб та вино на тіло та кров Христову під час причащання, бо, за Лютером, ця сила присутня в причащанні сама по собі.

У результаті радикально змінюється розуміння церк­ви як інституту, в якому священик відав таїнствами, а з ним реформується і все канонічне право, структура норм і регулювання священицької ієрархії. Кожен христия­нин, оскільки пройшов крізь хрещення, визнається рів­ним за благодаттю з усіма хрещеними по вірі. Тому всі мають право обирати керівників протестантських громад та бути ними обраними. Обирають спеціальних служи­телів — дияконів, пресвітерів, пасторів, єпископів.

Основою богослужіння є читання Біблії та проповідь, що відбувається не латиною, а національною мовою. Супроводжується богослужіння органною музикою, співами; запалюються свічки, вшановується хрест. У лю­теранських церквах немає ікон, але зберігаються розп’ят­тя, використовуються богослужбове вбрання. Окрім Біблії, як Святого Письма, лютерани традиційно вшано­вують «Книгу Згоди», куди увійшли великий та малий катехізиси Лютера, а також інші богословські твори.

В сучасному світі серед приблизно 408 млн. протес­тантів представниками лютеранства вважають себе близь­ко 75 млн. віруючих . Переважна більшість з них мешкає у ФРН, США, Швеції, Данії, Норвегії, Фінляндії. З 1947 р. діє Всесвітній лютеранський союз, що поєднує більшість лютеранських громад.

Англіканство. На відміну від Німеччини та Швей­царії, в Англії реформаційний рух було розпочато звер­ху. Формальним приводом реформування апостольської церкви стала ситуація з особистого життя англійського монарха Генріха VIII, якого ще 1520 р. Папа Римський нагороджує за протистояння реформам Лютера почес­ним титулом defensor fidei (захисник віри). Оскільки від шлюбу з Катериною Арагонською король не мав нащад­ка чоловічої статі, а його фаворитка Анна Болейн напо­лягала на шлюбі з нею, Генріх VIII звернувся до Папи Римського з проханням дозволити розлучення в інтере­сах англійської корони. Після обґрунтованої відмови Ватикану король звинуватив католицьке священство Англії у державній зраді та підкоренні владі Риму.

Англіканство як течія протестантизму було законо­давчо оформлене в офіційну церкву 7 постановами англій­ського парламенту 1532—1534 рр., за якими розривалися офіційні стосунки християнської церкви Англії з Римом. Англійському церковному суду було заборонено апелюва­ти до іноземного, тобто папського суду.

Після розриву стосунків з Римом спеціальним «Ак­том про верховенство» за королем було закріплено ти­тул глави церкви Англії з правом «інспектувати церкви ... відновлювати, реформувати, наказувати, виправля­ти всілякого роду помилки, єресі ... неповагу до влади». «Акт церковних призначень» додатково надавав коро­лю право призначення єпископів. Надалі було припи­нене шанування святих, ікон та статуй, зачинено мона­стирі, відбулася секуляризація церковних володінь, з’я­вився офіційний переклад Біблії на англійську мову. В 1549 р. було введено англійську літургію, а за правлін­ня королеви Єлізавети (1591) р. затверджено «Символ віри» англіканської церкви — так звані «39 статей». Та­ким чином відбулося остаточне оформлення віровчен­ня та літургійних особливостей, а Церква Англії стала централізованою державною релігійною організацією.

В англіканській (єпископальній) церкві збережені ієрар­хія, єпископат, урочистість богослужінь. Англіканцями визнаються лише два християнських таїнства — хре­щення та причащання.

Святе Письмо в англіканстві визнається єдиним дже­релом віровчення, декларується принцип спасіння од­нією лише вірою, але зберігаються характерні для като­лицизму ідеї про рятівну силу церкви та ієрархію. Єпис­копи церкви Англії призначаються короною, а в інших англіканських церквах обираються синодами. Життя церков в цілому підпорядковується синодам, які утворю­ються єпископатом і священиками. Священослужителі можуть брати шлюб, а останнім часом до священства до­пущені й жінки.

Зараз у світі до англіканства належать близько 68 млн. людей. Воно найбільш поширене в Англії, Шот­ландії, Ірландії, США, Канаді, Новій Зеландії. Усі анг­ліканські церкви об’єднуються в Англіканський союз церков. Консультативним органом з середини Х1Х ст. є Ламбетські конференції.

Кальвінізм. Ще однією течією протестантизму став кальвінізм, догматичні основи якого були сформульо­вані швейцарським реформатором Жаном Кальвіном (1509—1564).

В 1536 р. вийшла книга Кальвіна «Настанови в хрис­тиянській вірі», центральною ідеєю якої стало не стіль­ки виправдання вірою (це притаманне всьому протес­тантизмові), а принципово нове розуміння покликання і обраності людини Богом. Вважається, що Бог наперед визначає долю та можливий життєвий шлях кожної лю­дини. Завдяки дару віри одні люди є обраними задля спасіння у вічному блаженстві, інші ж приречені на страждання за життя та загибель душі після смерті. Згідно з цим положенням ні вірою, ні своїми справами людина не в змозі нічого змінити в своїй долі, бо обраність чи прокляття, доля людської душі після смерті — то є велична таємниця Бога.

Підкреслюється, що за кожну хвилину свого життя, за кожен вчинок людина відповідає перед Богом і перш за все це стосується великих дарів Отця Небесного: часу, здоров’я та власності. Ознаками обраності до спасіння, за Кальвіном, є спроможність християнина влаштовува­ти свої життєві справи, проявляти енергію та докладати зусиль задля здійснення мети; реалізувати себе в про­фесійній діяльності, підприємництві; зосереджувати­ся на повсякденних справах, роботі та досягненні ус­піху. Життя в цілому розуміється як виконання обо­в’язку щодо родини, суспільства, людства. Але любов до ближнього в кальвінізмі розуміється своєрідно— як служіння Богові, а не його творінню. Сутність цього на­прямку в протестантизмі багато в чому пояснюють вис­лови: «Бог допомагає тому, хто допомагає собі сам», а також «Працювати — значить молитися». В цій кон­фесії відкинуті майже всі зовнішні атрибути культу: ікони, свічки, хрест. Підкреслюється, що ніякі магіко- сакральні засоби, ніякі релігійні церемонії не мають значення для особистого індивідуального спілкування з Богом. Навіть хрещення та причащання розглядають­ся лише як символічні обряди.

Єдиним джерелом віровчення визнається лише Біблія. Відсутній загальнообов’язковий «Символ віри», а книги самого Кальвіна та інших авторитетних тео­логів сприймаються як свідоцтва слова Божого в кон­кретній історичній ситуації. Центральним елементом спрощеного богослужіння є проповідь, характерними ознаками виступають також співання псалмів та мо­литви.

В сучасному світі послідовники кальвінизму мешка­ють переважно у Швейцарії, Голландії, ФРН, США, Англії, Шотландії, Канаді та Австралії.