Розділ 10 Соціальне управління

 

§ 1. Поняття, функції і принципи соціального управління

Під соціальним управлінням розуміють цілеспрямований вплив на соціальні відносини, структури і процеси. Об ’єктом соціального управ­ління є соціальні групи, що взаємодіють між собою з приводу реаліза­ції загальних і специфічних інтересів. З точки зору елементно- структурної групи — це люди, організації, поселенські, соціально- класові, демографічні, етнічні спільноти тощо, в яких, по-перше, ви­являються соціальні відносини — відносини між соціальними суб’єктами з приводу їх рівності й соціальної справедливості у розпо­рядженні життєвими благами й умовами становлення і розвитку осо­бистості, задоволення матеріальних, соціальних, духовних потреб.

Соціальні проблеми у вирішенні багатьох заходів мають неабия­ке значення: соціальні чинники, ціннісні орієнтації і настанови, симпатії і антипатії впливають на темпи і якість багатьох несоціаль- них, а часто технологічних, економічних, правових та інших процесів. Таким чином, прихід соціології в загальну науку управління знаме­нував пошук глибинних резервів, багато з яких прямо залежать від суспільної свідомості й поведінки людей. Соціальні резерви — це соціальні можливості індивідів і колективів, які у цей час не реалізу­ються для підвищення їх активності й ефективності певних видів соціальної діяльності. Такими резервами виступають здібності, ква­ліфікація, компетентність, трудова й управлінська культура тощо.

В основі соціального управління лежить необхідність навчитися ви­являти вторинні, більш віддалені суспільні наслідки виробничої діяльнос­ті, серед яких значне місце посідають соціальні наслідки, тобто результа­ти, плановані або несподівані, стихійні, передбачувані або непередбачу- вані тощо, перетворень у суспільстві, які позначаються на соціальних відносинах груп, спільнот, індивідів, що супроводжується змінами в їх становищі. Тому очевидно, що крім суто соціального напряму розвитку суспільства, соціальні наслідки виявляються й в управлінні соціально- економічними, соціально-політичними і духовними процесами.

В усіх напрямах суспільного розвитку виявляються соціальні відно­сини з приводу нерівності й справедливості в розпорядженні матеріаль­ними благами, що відображаються в соціальних індикаторах — якісних і кількісних характеристиках окремих властивостей і станів соціальних об’єктів (систем, організацій) і процесів, сукупність яких відбиває їх осо­бливості в статиці і динаміці. До таких індикаторів належать: рівень життя, якість життя, рівень зайнятості й безробіття, прожитковий мінімум, показники смертності й народжуваності, рівень конфліктності у суспіль­стві (у трудовому колективі, сім’ї, між етносами або конфесіями) тощо.

Виділення й розуміння суті й специфіки соціального управління як певної підсистеми в управлінській діяльності, яке має відмінності від інших її систем (технологічної, економічної), має достатнє прак­тичне значення. Наприклад, на виробництві, в організації може бути ідеально існуюча в організаційному і функціональному відношенні система управління виробничими процесами (тобто технологічна), добре налагоджена економіка, втім, процеси, що відображають дина­міку взаємовідносин між людьми, їх соціальне самопочуття, задово­лення трудовим осередком й інші соціальні показники, через недо­статню увагу до них починають деградувати. Це неминуче негативно вплине й на суто виробничі, економічні показники, результати діяль­ності організацій і матиме негативні соціальні наслідки.

Цілі соціального управління — це удосконалення умов життя лю­дей, їх взаємовідносин і соціальних якостей особистості. Зважаючи на те, що іманентною рисою нашого суспільства є його соціальна орієн­тованість (смисл якої полягає в тому, що економічна, політична влада й інші структури та інститути повинні як головна ціль свого функціо­нування бути орієнтованими на забезпечення й задоволення потреб населення), то зрозумілою стає проблема пізнання законів соціального управління соціумом взагалі.

Зміст будь-якого виду і спрямування управлінської діяльності зна­ходить свій конкретний вияв у функціях управління. Якщо виходити з того, що функціями називають певну діяльність, обов’ язок, роботу, призначення, то функціями управління можуть бути певні види управ­лінської діяльності, сутність яких полягає у цілеспрямованому впливі на об’єкт управління. Функції управління забезпечують вияв і обґрун­тування сукупності характеристик цілі й шляхів розвитку об’єкта управ­ління, також відповідних способів досягнення цілей розвитку об’єкта, яким управляють, і реалізації призначення системи в цілому. Якщо цілі й завдання відбивають зміст діяльності суб’єктів управління, то функції управління — форми й методи управлінської діяльності.

Управління взагалі можна уявити як безперервну серію взаємопов’я­заних управлінських функцій, як процес, це не будь-яка одноразова дія, а серія безперервних дій.

Анрі Файоль, який здійснив початкову розробку функцій управлін­ня, вважав, що існує п’ ять вихідних функцій. За його словами, управ­ляти означає прогнозувати, планувати, організовувати, розпоряджати­ся, координувати, контролювати. Деякі науковці потім розробили інший перелік функцій — планування, організація, командування, мотивація, керівництво, координація, контроль, комунікація, дослідження, оцінка, прийняття рішень.

Соціальне управління як регулювання процесів розвитку систем, що створюють соціальну сферу суспільного життя в будь-яких масштабах і на всіх рівнях, складається зі своїх, притаманних саме даному виду діяльності, функцій. Їх набір і система визначаються сукупністю про­цесів, які створюють різновиди соціальної управлінської діяльності.

Згідно з ними назвемо два підходи до визначення функцій — пер­ший — з точки зору призначення, спрямування впливу; другий — ха­рактеристики самого процесу управління.

Стосовно першого підходу виділяють три групи конкретних функ­цій соціального управління;

1) зміни в умовах якості і способу життя людей;

2) формування й розвиток соціальних якостей особистостей;

3) формування, функціонування й розвиток соціальних систем як ці­лісних утворень.

Стосовно другого підходу, процесного, виділяють діагностичну, організаційну, регулятивну, обліково-контрольну функції, які у поєднанні утворюють управлінський цикл. Розглянемо обидва підходи докладніше.

Функції призначення, напрямів вияву включають зміни в зовнішніх умовах життєдіяльності людей і спрямовані перш за все на створення сприятливих умов життя людей і поступове їх поліпшення. Важливо за­значити, що створення сприятливих умов життєдіяльності залежить пе­редусім від самої людини, і вона повинна в межах закону використати цю можливість, маючи на увазі, що повної рівності у суспільстві бути не може, тому управління має за мету пом’якшити наслідки природної і со­ціальної нерівності людей за рахунок соціальної політики. Шляхами управління тут може бути вилучення частини доходів у багатих людей для допомоги бідним, надання останнім деяких пільг для здобуття освіти, працевлаштування тощо. Але розміри такої допомоги не мають бути ве­ликими, інакше цим неминуче буде завдано значної шкоди нормальному суспільному життю: втрата стимулів праці, зростання безробіття тощо, у результаті чого може настати деградація і руйнування суспільства.

Саме тому в першій групі функцій виділяють і таку, як забезпечен­ня соціальних умов безпеки громадян. Багатостороння й складна ді­яльність багатьох соціальних інститутів, і перш за все держави, щодо попередження й припинення замаху на життя, здоров’я, честь, влас­ність громадян, а також на основи громадського правопорядку, не може в цілому розглядатись як соціальне управління. І все ж у ній є соціально-управлінські аспекти — діяльність з поліпшення органі­зації правоохоронної, судової роботи, що веде до змін у роботі цих органів, а через ці зміни забезпечується удосконалення умов життя населення, які стосуються його безпеки.

Функціями соціального управління першої групи є також створен­ня умов, які гарантують права і свободи громадян через підтримку і удосконалення умов забезпечення їх захисту; створення й удоскона­лення умов участі громадян в управлінні соціальними процесами.

Функції першої групи охоплюють процеси внутрішніх змін — у са­мому змісті цієї життєдіяльності, тобто в самому способі життя людей (а не їх умовах), а також у їх соціальних якостях (а не умовах для їх формування). До цієї групи відносять такі функції: формування, під­тримання, розвиток творчої енергії людини, надання їй можливості виявляти ініціативу, самостійність, заповзятливість; формування у лю­дей сприйнятливості до інновацій і забезпечення зростання освітньо­го і культурного рівня тощо.

Соціальне управління охоплює цілеспрямований вплив на процеси формування, функціонування й розвитку соціальних систем як цілісних утворень, змін їх соціальної організації й структури. Будучи результа­том природного розвитку суспільних змін, соціальні системи (класи, етноси, сім’ ї, демографічні групи тощо) відчувають на собі в ході сво­го формування й розвитку різноманітні управлінські впливи, які мо­жуть радикально їх змінити.

Другий підхід до аналізу функцій соціального управління ми ви­значили як процесний. Термін «другий» не означає, що можна вико­ристовувати той або інший. Вони використовуються одночасно і один без одного не здійснюються, формула їх застосування є такою: певні суспільні призначення знаходять певні форми і методи здійснення. Особливості функцій процесного підходу полягають у тому, що вони формулюються не довільно, а являють собою певну систему.

Ми зазначили, що послідовно використовувані в діалектичній єд­ності функції створюють управлінський цикл. Управлінський цикл являє собою одночасне існування функцій і етапів: збір інформації, прийняття управлінського рішення, організація, регулювання, облік і контроль.

Під принципами управління розуміють, по-перше, узагальнені основні правила, які визначають відбір стратегічних цілей управління, побудову організаційних структур, функціонування й розвиток керівної системи, прийняття рішень за відповідних умов і на відповідних рівнях; по-друге — найважливіші вимоги, дотримання яких забезпечить ефективність управ­лінських рішень, управлінської діяльності, управління в цілому.

Принципи соціального управління можна розподілити на загальні, окремі та організаційні. Усі вони є взаємопов’язаними, і тільки цілісне їх застосування спроможне забезпечити успіх в управлінні соціальни­ми процесами.

Загальними принципами соціального управління є такі.

Принцип соціальної орієнтації. Він означає, що згідно з ієрархією факторів у системі управління на першому місці стоять люди, за ни­ми — фінанси і техніка. Людський капітал є наріжним каменем кон­курентоспроможності й ефективності, тому затрати на людину — це не витрати, а внесок, який необхідно грамотно використовувати. Со­ціальні фактори, тобто врахування потреб людини, значно підвищують ефективність економіки і результати будь-яких дій.

Основний зміст принципу наукової обґрунтованості полягає у ви­мозі застосування наукових методів при підготовці і реалізації управ­лінських дій. Це означає, що цілеспрямований вплив на соціальні системи здійснюється на основі пізнання і використання об’єктивних закономірностей розвитку суспільства, враховуючи і випадковості.

Принцип системності визначається як упорядкування системи. Управління покликане забезпечувати й удосконалювати структурну і функціональну єдність системи, викривати та переборювати перепо­ни на шляху до здійснення мети, нейтралізовувати дисфункції. Одно­часно цей принцип означає всебічну підготовку управлінського рішен­ня, аналіз безлічі варіантів їх реалізації, координацію зусиль на деяких напрямах. У соціальних системах цей принцип передбачає тісний зв’язок рішень, економічних, політичних, культурних проблем у ході підготовки та реалізації управлінських завдань.

Сутність принципу ефективності полягає у досягненні поставленої мети в якомога коротший термін і за найменших витрат матеріальних коштів і людської енергії.

Принцип конкуренції означає суперництво у будь-якій царині діяль­ності в організації, системі між людьми, спільнотами, зацікавленими в досягненні однакової мети. Роль конкуренції полягає у вияві найбільш результативних ефективних шляхів соціального розвитку, що виявля­ється у порівнянні, відборі й перетворенні в національне надбання най­кращих способів управління будь-якою сферою у соціумі.

Принцип стимулювання виходить з положення, що неможливо управляти соціальними процесами, відносинами, структурою, не на­вчившись управляти мотивами людської поведінки. Виявом цього принципу є сполучення матеріальних і моральних стимулів.

Другу групу принципів соціального управління, як ми зазначили, складають окремі принципи. Сфера їх дій є обмеженою, локальною. Це конкретні принципи, що застосовуються у певній, окремій, специ­фічній соціальній системі. Виділяють принципи соціального партнер­ства, управління кадрами, правової соціалізації тощо.

Принцип соціального партнерства: 1) тристоронність на основі трипартизма — представництва уряду, профсоюзів, підприємців;2)   рівність сторін на переговорах; 3) пріоритетність таких, що прими- рюють, методів і процедур у переговорах; 4) поліпшення умов договорів і угод з кожним наступним рівнем; 5) обов’язковість виконання догово­рів; 6) довіра у відносинах; 7) регулярність проведення консультацій у ході співробітництва; 8) відповідальність за прийняття зобов’язання.

Принципи співробітництва між народами: 1) взаємне визнання прав і поваги цих прав; 2) неприпустимість геноциду і етноциду, тобто ви­нищування в будь-якій формі будь-якого народу і його культури; 3) само- ідентифікація, тобто визначення самими громадянами своєї національної належності; 4) суверенітет, самовизначення, самоуправління; 5) збере­ження культурної самобутності, включаючи сфери мови і освіти, куль­турної специфіки і народних традицій; 6) контроль за використанням природних багатств і ресурсів на території їх проживання; 7) доступ до досягнень світової цивілізації і їх рівноправне використання.

Принцип участі. Згідно з цим принципом кожна особистість, яка залучена до того або іншого соціального процесу, має бути його рівно­правним учасником, діяльність якого є необхідною ланкою цього про­цесу і визнається всіма учасниками. Участь є моментом реальної ді­яльності і соціальною формою вияву статусу цієї діяльності. Із цього випливає, що без участі не існує реального входження в діяльнісно- правову систему, а значить, немає правової соціалізації, принаймні позитивної. Важливу роль у реалізації цього принципу відіграють від­повідні цінності і установки професіоналів, що організовують, про­водять у життя і контролюють ті або інші правові акції.

Принцип правового пріоритету. Неодмінною вимогою будь-якого аспекту правової діяльності, в якій би сфері вона не здійснювалася, є аб­солютний пріоритет закону, його безроздільне панування. Не може бути політичних, ідеологічних, психологічних і інших факторів, що могли б ініціювати найменше відхилення від закону. Причому не тільки того закону, що дає оцінку соціальному явищу, але й того, який визначає процес тієї або іншої правової дії. Відхилення від цієї вимоги на практиці означає руйнування соціальної системи через правовий аспект діяльності.

Принцип гарантії. Він полягає в тому, що забезпечується активність будь-якої особистості в тому правовому процесі, де йде мова про її долю чи інтереси. Таке забезпечення має бути гарантоване законом, причому гарантії повинні мати такий характер, що жодна гілка влади чи посадова особа не можуть її ігнорувати або послабити. Наприклад, зразком гарантії демократичних прагнень, незважаючи на порівняно невеликий обсяг, може бути Конституція США. Мабуть, це можна по­яснити тим, що її автори і ті, хто приймав Конституцію, справді, а не про людське око, прагнули торжества демократичних принципів.

Принцип компенсації. У реальному житті часто трапляються ситуації, коли порушується те чи інше право особистості, передбачене законом. У разі таких порушень закон повинен передбачати матеріальну і мораль­ну компенсацію, а правоохоронні органи — гарантувати її отримання. З точки зору правової соціалізації, важливість цього принципу полягає в тому, що він може захистити від соціальної апатії та правового нігіліз­му, які завжди виникають або принаймні мають тенденцію виникнення під впливом порушень закону, що допущені некомпетентними або не­сумлінними діячами правової сфери. Цей принцип може стати одним з основоположних принципів соціального розвитку взагалі та правової соціалізації зокрема лише у разі, якщо вимоги компенсації, про кого б не йшлося, стали б нормою правової свідомості і практичної поведінки. Реалізація цього принципу має особливу важливість ще й тому, що він сприяє корекції правової соціалізації не тільки пересічних громадян, але й посадових осіб у всіх соціальних системах і структурах, тобто на ви­щих щаблях управлінської діяльності.

Третю групу становлять організаційні принципи. Організаційно- технологічний аспект управління — це перш за все організаційно- розпорядча, адміністративно-виконавча діяльність. Вона була дослі­джена ще Анрі Файолем і залишилася майже незмінною. До таких принципів він відносив: розподіл праці, повноваження й відповідаль­ність, дисципліну, єдиноначальність, підпорядкування особистих інте­ресів загальним, винагороду персоналу, порядок, справедливість, іні­ціативу та корпоративний дух.