§ 3. Форми соціального управління

Існують три форми соціального управління: соціальне прогнозу­вання, соціальне проектування і соціальне планування.

Соціальне прогнозування — це особливий різновид наукового передбачення, під яким розуміють ймовірне твердження про майбут­ній розвиток соціальних процесів з високим ступенем достовірності. Прогнозування можна визначити як процес здобуття наукової інфор­мації про тенденції розвитку і майбутній стан суспільства, соціальних процесів розвитку, відносин, явищ і подій у соціальній практиці.

Мета прогнозу: на основі аналізу стану і поведінки системи в ми­нулому і вивчення тенденцій зміни факторів, що впливають на систему, визначити кількісні та якісні параметри її розвитку в перспективі.

Виокремлюють прогнози двох видів — пошуковий та нормативний. Пошуковий прогноз — це визначення можливих станів досліджувано­го феномену в майбутньому (наприклад, інваріантні моделі вдоскона­лення держави, правової системи тощо). Він будується за визначеною шкалою можливостей, згідно з якою потім встановлюється ступінь ймовірності явища (процесу), що прогнозується. Нормативний про­гноз — це визначення шляхів, напрямів, засобів і термінів досягнення можливих станів явища, які прийняті як мета (наприклад, тенденції оптимізації певних моделей правового регулювання; або подолання криміногенності чи впорядкування, скажімо, судочинства тощо).

Соціальні прогнози будуються на таких принципах: системності, ва­ріативності, логічної узгодженості, безперервності та наступності, вери- фікованості та рентабельності. Зокрема, обґрунтування ступеня ймовір­ності, наприклад зростання активності громадян, неможливе без оцінки можливості попередньої перевірки надійності прогнозованих висновків у моделях чи варіаціях. Прогнозування має специфічні методи—складну екстраполяцію, моделювання, експеримент, експертні оцінки.

Соціальне проектування — це специфічна діяльність, що пов ’язана з науково обґрунтованим визначенням варіантів розвитку нових со­ціальних процесів і явищ і з цілеспрямованою докорінною зміною кон­кретних соціальних інститутів. Проектування — це форма випереджу­ваного відбиття дійсності, створення прообразу передбачуваного об’ єкта, явища чи процесу. Специфікою є те, що прогнозування може і не мати певних термінів, базуючись лише на приблизних підрахунках, без обмеження у часі.

Вимогами для підготовки проекту є орієнтація на досягнення конкрет­ного результату, не випускаючи головних питань, принцип мінімальних зобов’язань — концентрація уваги на основній меті; оригінальність.

Методи проектування: матриця ідей, вживання в роль, аналогія, асоціація, реорганізація, мозковий штурм. Розробка соціального про­екту часто починається в умовах певної невизначеності. Тому слід дотримуватися деякої послідовності. Тобто у процесі соціального про­ектування є своя логіка, свої етапи: аналіз суспільної проблеми (пошук, вияв її суті); визначення мети; збирання інформації; формулювання завдання; приймання рішення (складання конкретної програми дій).

Соціальне планування являє собою науково обґрунтоване визна­чення цілей, показників, завдань розвитку соціальних процесів і основ­них засобів їх запровадження в життя.

Методи соціального планування: аналітичний, який поєднує в собі аналіз і узагальнення; метод варіантів як визначення декількох шляхів, уточнення і вибір одного варіанта; економіко-математичний тощо.

Існують певні показники соціального розвитку як своєрідні кіль­кісні і якісні характеристики стану, тенденцій і напрямів соціального розвитку, що застосовуються у плануванні для оцінки відповідності реального стану науково обґрунтованим вимогам.