Печать
PDF

Розділ 8 Соціологія соціальних відхилень (девіантної поведінки) - § 4. Основні підходи до пояснення причин девіантної поведінки

Posted in Учебные материалы - Соціологія ( за ред. М.П. Требіна )

Рейтинг пользователей: / 2
ХудшийЛучший 

§ 4. Основні підходи до пояснення причин девіантної поведінки

Антропологічний підхід був розроблений відомим італійським судовим психіатром і криміналістом Чезаре Ломброзо. У результаті багаторічного спостереження за ув’язненими в Туринській в’язниці Ломброзо висунув теорію так званого «природженого злочинця». У психології злочинця спостерігається вияв якостей, властивих пер­вісній людині. Під цими якостями він мав на увазі порушення рівно­ваги між інтелектом і інстинктами, домінування агресивних дій, низь­кий ступінь розвитку особистості. На підставі закону спадковості схильність до злочинної поведінки передається з покоління в поколін­ня. Багато які з індивідів від народження мають кримінальні похили. Злочинні схильності виявляються часто і у зовнішньому вигляді лю­дини. Ломброзо перелічив ряд зовнішніх ознак, характерних для зло­чинців — низьке, похиле, зрізане чоло; вилицюватість; опуклі над­брівні дуги; сильно розвинена нижня і висунута вперед верхня щелепа; бугри на черепній коробці; довгі руки; низьке і мускулясте тіло тощо. Італійський психіатр відзначав, що рівень освіти і добробут впливають на види злочинів. Серед неписьменних найбільш поширені крадіжки, грабежі і дітовбивства, серед малограмотних — шантажі, грабежі і на­несення побоїв, серед осіб із середньою освітою — хабарництва, по­грози і підробки. Розкрадання грошей і документів, підробки і полі­тичні злочини найбільш поширені серед людей з вищою освітою. Що стосується матеріального становища, то злочини часто вчиняють не тільки злидарі і люмпени, але і представники інших прошарків сус­пільства, зокрема, заможні. Ломброзо зробив чималий внесок у справу вивчення кримінальної особистості, хоча багато вчених і критикують його за перебільшення ролі спадкоємних факторів.

Психологічний підхід. Австрійський лікар і психолог Зигмунд Фрейд бачив причину злочинної поведінки у властивих людині інстинктах руйнування й агресії. Його учень Альфред Адлер на перше місце по­ставив «комплекс переваги» і «комплекс неповноцінності». Почуття власної неповноцінності штовхає багатьох людей на шлях злочину. При цьому настанови особистості змінюються і комплекс неповноцінності зміняє комплекс переваги, що полягає у прагненні піднестися в очах інших. Американський психолог Джон Доллард причиною злочинної поведінки вважав агресію, що виникає на ґрунті фрустрації. Фрустра­ція — це реакція індивіда на неможливість реалізації своїх цілей, неза­доволеність бажань. Фрустрація може дістати розрядки в будь-який момент. Такою розрядкою може стати безґлузда агресія у ставленні до інших людей. Але фрустрація може призвести і до депресії, заглиблення в себе, до вживання наркотиків і алкоголю, а також до самогубства. Таким чином, стає зрозумілою природа жорстоких і невмотивованих злочинів, наприклад безладної стрілянини у перехожих.

Як і в антропологічному підході, у психологічній концепції є свої недоліки. Це насамперед зменшення ролі соціальних факторів у появі кримінальної особистості, недооцінка потреб і соціальних орієнтацій особи. Проте внесок психологічної концепції у дослідження антисоці­альної і злочинної особистості є значним і допомагає детальному аналізу причин злочинної та агресивної поведінки.

Соціологічний підхід знайшов вияв у теоріях аномії, культурного перенесення, диференціальної асоціації, конфлікту та стигматизації (навішування ярликів).

Теорія аномії. Французький соціолог Е. Дюркгейм стверджував, що девіантна поведінка відіграє функціональну роль у суспільстві, оскільки покарання девіанта сприяє усвідомленню меж того, що вважається при­пустимою поведінкою, і виконує роль факторів, що спонукають людей довести свою прихильність моральному порядку суспільства. Е. Дюрк- гейму належить поняття «аномії» — суспільного стану, що характери­зується занепадом системи цінностей, обумовленим кризою всього суспільства, його соціальних інститутів, суперечністю між проголоше­ними цілями і неможливістю їх реалізації для більшості. Коли суспіль­ство перебуває в стані аномії, люди визначають, що їм важко координу­вати свою поведінку відповідно до норм. У періоди швидких суспільних змін люди перестають розуміти, чого чекає від них суспільство, і випро­бовують труднощі в узгодженні своїх вчинків з діючими нормами. Ко­лишні норми вже не здаються відповідними, а нові норми, що зароджу­ються, ще нечітко сформульовані, щоб служити ефективними і значу­щими орієнтирами в поведінці. У такі періоди можна чекати різкого зростання кількості випадків девіантної поведінки.

Американський соціолог Роберт К. Мертон спробував застосувати дюркгеймівські поняття «аномія» і «соціальна солідарність» при ана­лізі соціальної дійсності США. Для більшості американців життєвий успіх, особливо той, що виражений у матеріальних благах, перетво­рився в культурно визнану мету. При цьому тільки певні фактори, наприклад, добра освіта і високооплачувана робота, набувають схва­лення як засоби досягнення успіху. Ніякої проблеми не було б, якби всі американські громадяни мали однаковий доступ до припустимих за­собів досягнення матеріального успіху в житті. Але насправді це не так. Бідні люди і представники національних меншостей часто від­чувають себе загнаними в кут, оскільки їм доступні лише низький рі­вень освіти і нікчемні економічні ресурси.

Якщо ж вони інтерналізовали як мету матеріальний успіх — а це стосується всіх індивідів — обмеженість у засобах може штовхнути їх до неконформності і здійснення асоціальних вчинків, коли вони зро­зуміють, що не в змозі досягти культурно визнаних цілей культурно визнаними засобами. Тоді одним з можливих рішень стане зняття мо­ральних обмежень — готовність домагатися високого статусу, соціаль­ного і матеріального успіху будь-якими доступними засобами, вклю­чаючи хибні і злочинні.

Однак «відсутності можливостей» і нестримного прагнення до матеріального благополуччя недостатньо для того, щоб підштовхнути людину в бік девіації. Суспільство з жорсткою класовою або кастовою структурою може не давати усім своїм громадянам рівних шансів ви­сунутися й водночас високо цінувати багатство: прикладом такого суспільства може служити феодальна система Середньовіччя. Лише тоді, коли суспільством проголошуються загальні символи успіху для всього населення, і при цьому для безлічі людей обмежується реальний доступ до соціально визнаних засобів досягнення таких символів, створюються умови для антигромадського поводження. Мертон виді­лив п’ять типових реакцій на дилему мети — засобу, чотири з яких являють собою девіантні адаптації до умов аномії (табл. 4).

 

 

Конформність має місце, коли члени суспільства приймають і ме­ту — досягнення матеріального успіху, і соціально затверджені засоби для її досягнення. Подібна поведінка становить опору стабільного суспільства.

Інновація спостерігається, коли індивіди твердо дотримують куль­турно встановлені цілі, але відкидають схвалені суспільством засоби їх досягнення. Такі люди здатні торгувати наркотиками, підробляти чеки, шахраювати, привласнювати чуже майно, красти, брати участь у крадіжках зі зломом і в розбійних пограбуваннях або займатися про­ституцією, вимаганням і купувати символи успіху.

Ритуалізм має місце, коли члени суспільства відкидають культур­ні цілі або принижують їхню значущість, але при цьому механічно використовують схвалені суспільством засоби досягнення таких цілей. Наприклад, цілі організації перестають бути важливими для багатьох ревних бюрократів, однак останні культивують засоби як самоціль, фетишизуючи інструкції і паперову тяганину.

Ретритизм полягає в тому, що індивіди відкидають як культурні цілі, так і визнані засоби їхнього досягнення, нічого не пропонуючи навзамін. Наприклад, алкоголіки, наркомани, бродяги стають ізгоями у власному суспільстві; «вони живуть у суспільстві, але не належать до нього».

Бунт полягає в тому, що бунтарі відкидають і культурні цілі сус­пільства, і засоби їхнього досягнення, але при цьому висувають на їхнє місце нові норми. Такі індивіди поривають зі своїм соціальним оточенням і включаються в нові групи з новими ідеологіями, наприклад поповнюють радикальні громадські рухи.

Типи індивідуальної адаптації Мертона характеризують рольову поведінку, а не типи особистості. Людина може змінювати свою по­зицію і переходити від одного типу адаптації до іншого.

Теорія культурного перенесення. Ряд соціологів підкреслює схо­жість між способом здійснення девіантної поведінки і способом здій­снення будь-якого іншого стилю поведінки. Одним з перших такого висновку дійшов французький соціолог і соціальний психолог Габри- ель Тард, який ще наприкінці XIX століття сформулював теорію со­ціального наслідування для пояснення девіантної поведінки. Тард стверджував, що злочинці, як і «порядні» люди, наслідують поведінку тих індивідів, з якими вони зустрічалися в житті, яких знали або про яких чули. Але на відміну від законослухняних громадян вони наслі­дують поведінку злочинців. Інакше кажучи, молоді люди стають право­порушниками, тому що спілкуються і товаришують з тими підлітками, у яких кримінальні моделі поведінки вже укоренилися.

Теорію диференціальної асоціації розробив Едвін Г. Сазерленд. Вона базується на ідеях символічного інтеракціонізму і підкреслює роль соціальної взаємодії в процесі формування поглядів і вчинків людей. Згідно з поглядами Сазерленда, індивіди стають правопоруш­никами, тому що опиняються в оточенні, яке додержується девіантних моделей, мотивів і методів. Такі індивіди можуть навчитися вживати і діставати заборонені наркотичні засоби або красти, а потім збувати крадене. Чим раніше почнуться контакти індивіда з криміногенним оточенням, чим частішими, інтенсивнішими і тривалішими будуть ці контакти, тим вище імовірність того, що такий індивід теж стане пра­вопорушником. Але в цьому процесі задіяне не одне просте насліду­вання. Девіантна поведінка формується на основі не тільки насліду­вання, але і навчання; дуже багато залежить від того, чому саме і від кого вчаться індивіди.

Теорія конфлікту. Прихильники теорії культурного перенесення підкреслюють, що для індивідів, які належать до різних субкультур, характерні моделі поведінки, що трохи розрізняються, оскільки процес їхньої соціалізації базується на різних традиціях. Прихильники теорії конфлікту згодні з цим положенням, але намагаються відповісти на запитання: яка соціальна група зуміє виразити свої принципи в законах суспільства і змусити членів суспільства підкорятися цим законам? Оскільки інституціональний порядок викликає зіткнення інтересів основних груп — класів, статей, расових і етнічних груп, організацій бізнесу, профспілок і т. п., — виникає ще одне запитання: хто одержує левову частку переваг від конкретної соціальної системи? Або, інакше кажучи, чому структура суспільства дає переваги одним соціальним групам, а інші групи залишаються в невигідному становищі і навіть клеймуються як такі, що переступають закон?

Хоча останніми десятиліттями з’явилося багато нових напрямів конфліктологічного підходу до проблеми девіації, його походження ве­деться від марксистської традиції. Відповідно до ортодоксальної марк­систської теорії, правлячий клас капіталістів експлуатує і грабує народ­ні маси і при цьому йому вдається уникнути відплати за свої злочини. Трудящі — жертви капіталістичного гноблення — у своїй боротьбі за виживання змушені робити вчинки, що правлячий клас таврує як зло­чинні. Інші типи девіантної поведінки — алкоголізм, зловживання нар­котиками, насильство в родині, сексуальна розбещеність і проституція є продуктами моральної деградації, заснованої на безпринципній гонит­ві за наживою і гнобленні бідняків, жінок, представників етнічних мен­шостей. Психологічні й емоційні проблеми обумовлюються відчуженням людей від засобів виробництва, за допомогою яких вони здобувають собі засоби до життя, тобто від самого базису свого існування.

Сучасний марксистський підхід до проблеми девіації сформулював американський соціолог Ричард Квінні. Згідно з поглядами Квінні. правова система США відбиває інтереси й ідеологію керівного капі­талістичного класу. Закон оголошує нелегальними деякі вчинки, що ображають мораль можновладців і становлять загрозу їхнім привілеям і власності. Закон — це інструмент керівного класу. Кримінальне пра­во, зокрема, являє собою засіб, який створений і використовується правлячим класом для збереження існуючого порядку. У Сполучених Штатах держава і її правова система існують для захисту і підтримки капіталістичних інтересів правлячого класу. Для того щоб зрозуміти природу злочину, необхідно розуміти розвиток політичної економії в капіталістичному суспільстві. Але якщо держава служить інтересам капіталістичного класу, то і злочин у кінцевому підсумку являє собою класово обумовлений політичний акт, закладений у структурі капіта­лістичної соціальної системи. У цілому, за Квінні, злочин властивий капіталістичній системі. Коли суспільство створює соціальні проблеми і не може справитися з ними природно, воно вигадує і вводить політи­ку контролю за населенням. Отже, злочин і кримінальне правосуддя становлять невід’ ємну частину більш великих проблем історичного розвитку капіталізму.

Теорія конфлікту спонукала соціологів до вивчення впливу інтересів правлячого класу на створення і виконання законів. Багато соціологів відзначають, що злочин визначається в основному з погляду шкоди, за­вданої власності (крадіжка зі зломом, грабіж, викрадення автомобілів, вандалізм), у той час як корпоративні злочини немов лишаються в тіні. Більше того, покарання за злочини проти власності — тюремне ув’язнення, а найбільш загальноприйнятою формою покарання за правопорушення у сфері бізнесу є грошове стягнення.

У теорії конфлікту є багато чого справедливого. Є очевидним, що укладають закони і забезпечують їх виконання наділені владою інди­віди і соціальні групи. Унаслідок цього закони не є нейтральними, вони служать інтересам певної соціальної групи і виражають основні її цінності.

Теорія стигматизації (теорія навішування ярликів). Прихильники цієї теорії (від гр. stigmo — тавро) взяли за основу головну ідею кон- фліктології, відповідно до якої індивіди часто не можуть порозумітися один з одним, тому що мають різні інтереси і погляди на життя; при цьому ті, хто перебувають у владі, мають можливість виражати свої погляди і принципи в нормах, які керують інституціональним життям, і з успіхом навішують негативні ярлики на порушників цих норм. Їх цікавить процес, у результаті якого окремі індивіди дістають клейма девіантів і починають розглядати свою поведінку як девіантну.

Прихильники теорії стигматизації, зокрема американський соціолог Говард Беккер, стверджують, що, по-перше, жоден вчинок сам по собі не є кримінальним або некримінальним. «Заперечність» вчинку обу­мовлена не його внутрішнім змістом, а тим, як оточуючі оцінюють такий вчинок і реагують на нього. Відхилення завжди є предметом соціального визначення.

По-друге, усім людям властива девіантна поведінка, пов’язана з по­рушенням якихось норм. Прихильники даної теорії заперечують по­пулярну ідею про те, що людей можна розділити на нормальних і тих, хто має якісь вади. Наприклад, деякі перевищують швидкість їзди, вчиняють крадіжки в магазинах, приховують доходи від податкової інспекції, пиячать, беруть участь в актах погромів, наприклад на честь перемоги улюбленої футбольної команди, порушують права приватної власності або без дозволу використовують транспортні засоби своїх знайомих тощо. Прихильники теорії стигматизації називають такі дії первинною девіацією, визначаючи її як поведінку, що порушує соці­альні норми, але звичайно випадають з поля зору правоохоронних органів.

По-третє, чи будуть конкретні вчинки людей розглядатися як деві- антні, залежить від того, що вчиняють ці люди, і від того, як реагують на це інші люди, тобто ця оцінка залежить від того, яким правилам зволіє суворо дотримуватися суспільство, у яких ситуаціях і стосовно яких людей. Не всіх осіб, що перевищують швидкість, вчиняють кра­діжки, приховують доходи, порушують права приватної власності і т. ін., засуджують.

По-четверте, «навішування ярликів» на людей має для них певні наслідки. Воно створює умови, які ведуть до вторинної девіації — де- віантної поведінки, що виробляється в індивіда у відповідь на санкції з боку інших. Прихильники теорії стигматизації стверджують, що таке нове відхилення від норми ініціюється недоброзичливими реакціями з боку законодавчих органів і законослухняних громадян. Індивід діс­тає публічне визнання, що зводиться до стереотипу, і оголошується правопорушником, «чокнутим», фальшивомонетником, ґвалтівником, наркоманом, ледарем, збоченцем або злочинцем. Ярлик сприяє закрі­пленню індивіда в статусі аутсайдера («людини не нашого кола»). Подібний «головний» статус применшує всі інші статуси індивіда у формуванні його соціального досвіду й у результаті відіграє роль пророцтва, що самореалізується. Порушники норм починають сприй­мати свій статус як конкретний тип девіантності і формувати на осно­ві цього статусу власне життя.

По-п’яте, ті, хто дістав клейма правопорушників, звичайно вияв­ляють, що законослухняні громадяни засуджують їх і не хочуть мати з ними справи; від них можуть відвернутися друзі і рідні; у деяких випадках їх можуть ув’язнити або помістити в лікарню для душевно­хворих. Загальний осуд і ізоляція підштовхнуть стигматизованих ін­дивідів до девіантних груп, що складаються з людей, доля яких схожа на їхню. Участь у девіантній субкультурі — це спосіб справитися з критичною ситуацією, знайти емоційну підтримку й оточення, де тебе сприймають таким, який ти є. У свою чергу вступ до подібної девіантної групи зміцнює в індивіда уявлення про себе як про право­порушника, сприяє виробленню девіантного життєвого стилю і по­слабляє зв’язки із законослухняним оточенням.

Отже, згідно з теорією стигматизації, девіація визначається не самою поведінкою, а реакцією суспільства на таку поведінку. Коли поведінка людей розглядається як така, що відхиляється від прийнятих норм, це дає поштовх ряду соціальних реакцій. Інші визначають, оцінюють по­водження і навішують на нього певний ярлик. Порушник норм починає погоджувати свої подальші вчинки з такими ярликами. У багатьох ви­падках в індивіда виробляється самоуявлення, що збігається з цим яр­ликом, у результаті чого він здатний стати на шлях девіації.

Теорія стигматизації, не концентруючи уваги на причинах здійснен­ня девіантних вчинків, допомагає зрозуміти, чому той самий вчинок може розглядатися як девіантний чи навпаки залежно від ситуації і характеристик індивіда, про якого йде мова. Багато прихильників теорії стигматизації звернулися до положень теорії конфлікту, в першу чергу до існуючої в суспільстві нерівності, щоб зрозуміти, що є осно­вою структури соціальних інститутів, як складаються і запроваджу­ються в життя закони.

Отже, жодна теорія не здатна дати повного пояснення девіантній поведінці. Кожна висвічує якесь одне важливе джерело відхилення поведінки від норми. А девіантна поведінка може набувати безлічі форм. Тому варто ретельно аналізувати кожну форму девіації для ви­значення задіяних у ній специфічних факторів.