Печать
PDF

Тема 7 Вітчизняна філософсько-правова думка: традиції, світоглядно-методологічні засади, ідеї

Posted in Учебные материалы - Філософія права ( О.Г. Данильян )

Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Тема 7 Вітчизняна філософсько-правова думка: традиції, світоглядно-методологічні засади, ідеї

Ідея права є фундаментальною ціннісною основою сучасної цивілі­зації. Однак сучасний світ є культурно неоднорідним. Тому закономірно виникає запитання: якою мірою універсальна ідея права може бути за­стосована в рамках тієї чи іншої окремої культури? Особливої актуаль­ності це питання набуває для країн, які здійснюють модернізацію сус­пільства і зіштовхнулися з необхідністю реформування своїх правових систем на засадах прав і свобод людини. До їх числа належить й Україна. Це питання має не тільки теоретичне, а й величезне практичне значення, оскільки правова система, яка реформується, повинна, з одного боку, ґрунтуватися на універсальних засадах права, а з другого — має орієн­туватися на національну традицію правосвідомості.

Основною метою цієї теми є виявлення особливостей українсько­го національного філософського світогляду та зумовленого ним об­ґрунтування права.


§ 1. Філософія права в Україні: виникнення, світоглядно-методологічні витоки, основні ідеї

Філософсько-правова думка в Україні пройшла у своєму розвитку такі етапи:

1)  докласичний (ІХ-ХУІІ ст. ст.);

2)  класичний (XVIII — перша половина XIX ст.);

3)  ліберально-романтичний (друга половина XIX — початок XX ст.)

4)  сучасний етап (з середини 80-х років ХХ ст.)

Зародження філософсько-правової думки в Україні. Виникнен­ня філософської, у тому числі філософсько-правової, думки в Украї­ні історично належить до періоду формування першої держави схід­них слов’ян — Київської Русі і ґрунтується на наступних чинниках:

а) виникнення і поширення писемності; б) християнізація Київської Русі; в) формування державності. Саме в цей період виникають пер­ші філософсько-правові ідеї, що спочатку мали релігійно-міфологічний, а потім (у зв’язку з прийняттям і поширенням християнства) теоло­гічний характер.

Слід зазначити, що власне філософсько-правові концепції почали формуватися в епоху Просвітництва (у класичний період). Для першого ж періоду становлення філософсько-правового знання (IХ-ХVII ст. ст.) характерним є виникнення окремих ідей, що стали прообразом філо­софії права. До них можна віднести:

-    ідею рівноцінності і рівноправності народів, сформульовану митрополитом Іларіоном у «Слові про закон і благодать»;

-   ідею демократизації церкви і свободи совісті як майбутню під­ставу принципу автономії особистості;

-   ідею права України на самовизначення і суверенітет, яку обґрун­товано в першій «Конституції України» Пилипа Орлика (1672-1742).

Філософське Просвітництво в Україні (кінець ХVII — друга по­ловина ХVШ ст.) було безпосередньо пов’язане з діяльністю профе­сорів Києво-Могилянської академії: Феофана Прокоповича, Стефана Яворського, Яна Козельського, Семена Десницького та ін. У цей час найважливішою була проблема універсального обґрунтування ідеї права, що спиралося на європейські ідеї «природного права» і «сус­пільного договору». До інших характерних рис філософсько-правової думки епохи Просвітництва в Україні можна віднести: а) зародження класичної національної філософії права; б) поширення і подальший розвиток в українській філософсько-правовій думці «філософії сер­ця»; в) появу професійних філософів, які розробляли в тому числі філософсько-правові питання.

«Філософія серця» як світоглядно-методологічний фундамент національної філософії права. Методологічну основу класичної на­ціональної філософії права становить «філософія серця» (кардіоцен- тризм). Цей філософський напрям припускає, що сутність людини визначається не тільки і не стільки свідомими психічними пережи­ваннями (розумністю), а «серцем», яке є джерелом думок і пізнання. Національному характеру українського народу притаманні такі риси, як емоційність, індивідуалізм і прагнення волі, визнання цінності миру між людьми і гармонії людини з Богом. Тому найбільш адекват­ною національному характеру є кардіоцентрично-екзистенційна ре­лігійна філософія, чи «філософія серця». З позиції «філософії серця» акцент в обґрунтуванні права робиться на внутрішній духовній сут­ності права. Ідея права с позиції кардіоцентризму полягає не у фор­мально зовнішньому примусі, а в регулюванні життя з урахуванням внутрішнього світу і свободи людини. Право при цьому розглядаєть­ся як умова, можливість творчої самореалізації особистості, її інди­відуального розвитку.

Одним із прихильників кардіоцентризму в українській філософ­ській думці був Григорій Сковорода (1722-1794) — мандрівний фі­лософ, засновник класичної філософії в Україні. Він народився на Полтавщині, навчався в Києво-Могилянській академії, викладав у Харківському колегіумі.

Своєрідним аналогом ідеї права у Г. Сковороди є концепція «спо­рідненої праці», тобто такої, що органічно відповідає природним здіб­ностям, покликанню людини. Саме «споріднена праця» забезпечує людині самореалізацію, задоволення і радість. «Спорідненість» — це універсальний Божий закон, який полягає у тому, що має бути орга­нічна відповідність між внутрішньою та зовнішньою натурами в лю­дині, природі, суспільстві. Якщо цей закон виконується, то у світі встановлюється мир, а в індивідуальному плані — щастя.

«Спорідненість», за Г. Сковородою, пізнається через розуміння символічної мови Біблії. Кожна людина повинна відкрити у собі самій світ цінностей і змістів, що містяться в Біблії. Це робить її вільною, оскільки життя стає усвідомленим, таким, що не потребує примусу. «Спорідненість» як відповідність своїй ідеї повинна мати місце і між природним правом і правом чинним, тобто «громадянськими закона­ми», які мусять захищати право людини на її власний моральний шлях, на її самореалізацію. Критерієм же обрання людиною мораль­ного життєвого шляху є «спорідненість» (органічна відповідність) її з визначеним типом поведінки. Отже, ідея «спорідненої праці» ви­ступає у Г. Сковороди як моральна підстава права і механізм забез­печення соціальної справедливості

Істотний внесок у розвиток вітчизняного екзистенційно- романтичного світогляду зробили також Микола Гоголь, члени Кирило-Мефодіївського товариства — Микола Костомаров, Панте­леймон Куліш, Тарас Шевченко. Останні з позиції «філософії серця» обґрунтували українську національну ідею.

Подальший розвиток кардіоцентризм в Україні одержав у твор­чості Памфіла Юркевича (1827-1874), у якого «філософія серця» набуває характеру загальнофілософської концепції. Він народився на Полтавщині, закінчив Полтавську семінарію і Київську духовну ака­демію, де й викладав.

В обґрунтуванні права П. Юркевич, як і Г. Сковорода, додержу­вався позиції інтуїтивізму, вважаючи, що світ, передусім, індивідуально- особистісний світ, недоступний для розуму. Джерелом морального і правового законодавства, на думку П. Юркевича, є не розум, а серце, любов, тобто вільно прийнята система цінностей. «Глибина серця» — це первісна основа людської душі, що дозволяє людині відрізнити справедливе від несправедливого, добре від дурного. Морально зріла людина, вважав П. Юркевич, не тільки керується досягненнями ро­зуму, а й кориться заповіді любові, що вимагає жертвувати своєю осо­бистою користю задля блага інших, блага загального. У справедли­вості і любові полягають найміцніші умови для встановлення миру і братерства між людьми. П. Юркевич виступав проти обґрунтування права в рамках моральних систем евдемонізму і утилітаризму, за яки­ми корисність вчинку є критерієм моральності. Правило морального утилітаризму вимагає визнавати корисним тільки те, що гармонізує діяльність індивіда з загальним благом. Недоліком морального ути­літаризму, на думку П. Юркевича, є зневага гідністю людської осо­бистості, що при досягненні мети одержує не тільки задоволення, а й досконалість.

Розглядаючи питання про предмет філософії права, П. Юркевич відзначав, що філософія права методично досліджує постійні та іс­тотні підстави права позитивного. Філософія права стосовно чинно­го (позитивного) права — це аналітика його засад. Вона не повинна розглядатися як неухильний закон. Людина може судити про те, що є право, на підставі не тільки позитивного права, а й ідеї права, ство­реної внутрішньо.

П. Юркевич виділяв такі антропологічні засади філософії права:

1)  людина може визначатися не тільки зовнішніми, емпіричними чин­никами, а й усвідомленням ідей; 2) людина має певні правила, звичаї, коритися яким є справою доброю і святою; 3) підкоряючись цим пра­вилам і звичаям, людина має здатність судити про їх гідність

Отже, «філософія серця» у класичній українській філософії пра­ва виступає як методологічний фундамент морального обґрунтування права.

Філософсько-правові погляди Михайла Драгоманова, Івана Франка, Михайла Грушевського. Ліберальна ідея в Україні. На­ступний етап розвитку філософсько-правової думки в Україні (XIX — початок XX ст.) пов’язаний з поширенням ідей лібералізму. У цей період посилюються позитивістські погляди на право, і акцент змі­щується з питання про обґрунтування права на питання про його функції. Найбільш яскравими українськими політичними мислите­лями цього часу були М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський. У центрі їх інтересів знаходилася проблема прав українського народу. Вони були прихильниками федералізму, який можна розглядати як принцип побудови громадянського суспільства і визнання цінності особистості та її прав. Основна філософсько-правова проблема сфор­мульована ними у вигляді співвідношення прав особистості і прав нації, а також прав держави.

Так, Михайло Драгоманов (1841-1895), розглядаючи питання про співвідношення особистості і держави, додержувався індивідуа­лістичної позиції (примат особистості над державою), був прихиль­ником теорії природного права. Він вважав, що людина від народжен­ня має природні права, найважливішим з яких є право на життя, осо­бисту недоторканність. Головне призначення позитивного права він вбачав у закріпленні прав людини і громадянина.

М. Драгоманов стояв на позиціях космополітизму, що припускав пошук всесвітньої правди, загальної для всіх національностей. Не заперечуючи цінності нації, він бачив її не в «національному дусі і характері», а в тому, що нація є формою духовної солідарності між людьми, формою певної культурної індивідуальності, формою, що повинна бути заповнена інтернаціональним змістом. Ідеал «бездер­жавності» робив його байдужим до питань національно-політичної самостійності України.

У філософсько-правовій творчості Івана Франка (1856-1916) основний акцент зроблено на співвідношенні «особистість — колек­тив» (вождь — маса; герой — натовп). У своїх політичних поглядах І. Франко — соціаліст, що визначило його бачення суспільного ідеа­лу як федерації громад на основі самоврядування, солідарності інте­ресів і культур. З цих самих позицій він тлумачив і право, критерієм якого є забезпечення соціальної справедливості, захист людини пра­ці. У питанні співвідношення «особистість — нація» І. Франко був прихильником пріоритету нації. Тому національну самостійність він розглядав як соціально-політичний ідеал, як повне, нічим не зв’язане і не обмежене життя і розвиток націй.

У творчості Михайла Грушевського (1866-1936) переважав по­зитивістський підхід, помітний також вплив поглядів М. Драгомано- ва, теорії солідарності. Дюркгейма, психологічної концепції Вундта, філософії Канта.

Історію суспільства М. Грушевський тлумачив як історію розвитку людського духу, насамперед національного духу народу. Він відсто­ював ідеї національної державності, пріоритету прав людини щодо права держави, пріоритету прав нації перед правами особистості, ви­знання людини самостійною цінністю, обґрунтовував примат інте­ресів трудового народу в Україні.

Філософію права в Україні у рамках ліберального світогляду роз­вивали ліберальні юристи. Сутність їхніх поглядів полягала у вису­ванні на перший план ідеї абсолютної гідності особистості, її прав і свобод, відстоюванні пріоритету права над політикою. Першим віт­чизняним професійним професором права, що додержувався лібе­ральних позицій, був Костянтин Неволін. В усякому законодавстві він розрізняв дві частини: закони природні і закони позитивні. Перші утворюють ідею законодавства, другі служать її проявам. Таким чи­ном, він розрізняв поняття «право» і «закон». Ідею, аналогічну по­зиції К. Неволіна, висував Петро Редькин. Наприкінці ХГХ — на початку ХХ ст. курси теорії права, філософії права та історії права в Харківському університеті читали такі відомі вчені, як К. Ярош, М. Фатєєв та М. Палієнко. З Київським університетом був пов’язаний початок професійної діяльності Л. Петражицького, Є. Трубецького, Е. Спекторського — філософів права, що справили значний вплив на інтелектуальне життя України і Росії.

Богдан Кістяківський як методолог права і автор соціокультурної філософсько-правової концепції. Значний внесок у розвиток філософії права в Україні зробив Богдан Кістяківський (1868-1920), один з найвидатніших українських теоретиків лібералізму. Він на­родився у сім’ї професора карного права Київського університету, вчився на історико-філологічному факультеті цього університету, іс­торичному факультеті Харківського університету, юридичному фа­культеті Дерптського університету, з яких був виключений за полі­тичними мотивами. Пізніше продовжив освіту за кордоном. Викладав право і філософію права в Москві і Ярославлі, займався публіцистич­ною і видавничою діяльністю. Б. Кістяківський у 1917 р. захистив у Харківському університеті дисертацію і одержав ступінь доктора права. Останні роки його життя були пов’язані з Україною. З 1917 р. він — професор юридичного факультету Київського університету, з 1919 р. — академік Української академії наук.

Загальна світоглядна позиція Б. Кістяківського була сформована під впливом ідей М. Драгоманова. Оригінальний підхід Б. Кістяків- ського до розв’язання філософсько-методологічних проблем можна визначити як соціокультурний. Він передбачає, з одного боку, визнан­ня права як найбільш значного виразника культури, а з другого — розгляд культури як найважливішого способу реального буття права. Тому історично сформований рівень правосвідомості і правової куль­тури є визначальними чинниками побудови правової держави.

До розуміння права Б. Кістяківський підходив і як соціолог, і як прихильник неокантіанської філософії цінностей. У першому випад­ку він розглядав право як соціальне явище, засіб контролю суспільства над індивідом; в другому — як соціальне втілення надісторичних цінностей, завдяки яким право посідає центральне місце у сфері куль­тури. Тому загальна теорія права, вважав Б. Кістяківський, має ґрун­туватися на загальній філософії культури.

У питанні про визначення права Б. Кістяківський займав позицію методологічного плюралізму. При цьому він визнавав цінність різних філософських і окремих наукових підходів до визначення права, але вважав їх обмеженими і відносними.

У розумінні права Б. Кістяківський виділяв чотири підходи:

1) аналітичний — відповідно до позитивістської концепції права;

2)  соціологічний, де право — форма соціальних відносин;

3)  психологічний, що відповідає психологічному поняттю права;

4)  нормативний, що відповідає аксіологічному поняттю права.

З позиції його синтетичної загальної теорії права слід відкинути кожну з концепцій як однобічну і неадекватну і одночасно визнати їх методологічними підходами, що відповідають чотирьом граням пра­ва як сукупності культурних феноменів. Розглядаючи позитивні сто­рони і недоліки кожного з цих підходів, Б. Кістяківський вважав, що необхідно розробити синтетичну теорію права, засновану на філосо­фії культури.

У теорії правової держави Б. Кістяківського можна виділити три аспекти: 1) методологічні основи вчення про правову державу; 2) те­орію прав людини як ядро концепції правової держави; 3) концепцію «правового соціалізму», в центрі якої «право на гідне існування». Для нього «правова держава» — соціально-політичний ідеал, що рідко коли досяжний в емпіричній реальності. Але у той же час це й реаль­на історична форма державності, найвища з практично існуючих. У ній поступово втілюється цей ідеал. Правовою держава стає тоді, коли, використовуючи право як інструмент упорядкування соціаль­ного життя, вона сама стає підпорядкованою праву.

«Природні», споконвічно притаманні людям права, на думку Б. Кістяківського, обмежують державну владу, виступають осно­вою і доповненням підзаконної влади та становлять основу фун­даментальних принципів правової держави. Вони повинні бути визнані і охоронятися за допомогою не тільки приватного, а й пу­блічного права. Звідси концепція про суб’єктивні публічні права, основним з яких є «право на гідне існування», що включає право на прожитковий мінімум і освіту як основу домагань особистості. Концепція суб’єктивних публічних прав дала можливість Б. Кіс- тяківському розглядати соціалістичну державу як цілком сумісну з індивідуальною волею, що надає нову, більш розвинену форму правової держави.

Значним внеском Б. Кістяківського у вчення про право було розроблення проблеми російського «правового нігілізму». Він від­штовхувався від того очевидного соціального факту, що в Росії протягом століть був відсутній цивілізований правопорядок. Як наслідок цього — відсутність у російської інтелігенції серйозного інтересу до правових ідей. У той же час, аби увійти до культури народу, ідеї свободи і прав людини (правові цінності) повинні бу­ти не просто запозичені, а пережиті. Відсутність поваги до право­порядку, на думку Б. Кістяківського, призвела до того, що право­свідомість навіть інтелігенції відповідає рівню поліцейської дер­жави, коли право сприймається не як правове переконання, а як примусове правило. Б. Кістяківський закликав інтелігенцію визна­ти свою моральну відповідальність і не виправдовуватися зовніш­німи причинами.

Філософсько-правова спадщина Б. Кістяківського має цінність не тільки тим, що є першою вітчизняною систематизованою концепцією права, а й актуальністю ідей, що містяться в ній.