§ 2. Основні ідеї російських філософів права

Історія України нерозривно пов’ язана з історією Росії, крім того, коли йдеться про сферу духу, то просторові кордони перестають мати визначальне значення. Тому, говорячи про вітчизняну філософію пра­ва, не можна не зупинитися на поглядах видатних російських філо­софів, які вплинули на збагачення світоглядно-методологічного по­тенціалу філософсько-правової думки в Україні.

Володимир Соловйов (1853-1900) народився в сім’ї видатного російського історика Сергія Соловйова. За материнською лінією був нащадком Г. Сковороди.

Релігійна філософія В. Соловйова заснована на ідеях всеєдності і «цільного знання». Етика і вся практична філософія В. Соловйова ґрунтуються на метафізичній концепції людини як потенційно божої істоти, здатної зрозуміти ідею досконалості і самій здатній до нескін­ченного самовдосконалення і наближення до образу Божого. Про­гресивний розвиток моралі, що становить зміст історичного розвитку, полягає в розвитку божих рис людини, реалізації ідеї Боголюдства. Останнє, у свою чергу, залежить від ступеня зрілості людини, що є результатом тривалого виховного процесу. Розвиток моральної авто­номії особистості потребує певних умов, однією з яких виступає пра­во як момент «об’єктивної етики», що забезпечує зовнішні умови («безпека для всіх») для розвитку «суб’єктивної етики», внутрішньо­го вдосконалювання людини.

Ідея права має у В. Соловйова моральне обґрунтування. Право, на його думку, посідає проміжне становище між ідеальним добром і злою дійсністю. Шлях до загального блага лежить через примусову органі­зацію суспільного життя. Без права і держави моральність залишаєть­ся благим і неспроможним побажанням, а право без моральності втра­тило б свою безумовну підставу і не відрізнялося б від свавілля.

У співвідношенні права і моралі В. Соловйов виділяв такі моменти:

1)   між правом і моральністю немає суперечності; суперечності можуть виникати між формальною правомірністю і сутністю права, тобто в самому праві, а також між ззовні моральною дією і сутністю моральності, тобто в самій моралі;

2)   право і мораль взаємно передбачають одне одного, тобто мо­ральність є безумовною підставою права, без якої воно — свавілля.

Право ж є тим необхідним примусом, без якого моральна норма стає марнослів’ ям;

3)  єдність права і моралі забезпечується справедливістю, що міс­титься в них, тому будь-якому моральному відношенню може бути надана правова форма;

4)  право є мінімумом моральності чи нижчим її рівнем. Його за­вдання полягає не в тому, щоб світ перетворити на Царство Боже, а в тім, аби не дати світу перетворитися на пекло;

5)  якщо право наказує чи забороняє якісь конкретні, визначені дії, то моральна норма не є таким твердим розпорядженням;

6)  якщо в праві примус обов’язковий, то у сфері моральності він неможливий.

На підставі концепції єдності права і моралі В. Соловйов робить практичний висновок: закон, що суперечить моральності, суперечи- тиме і сутності права і, отже, має бути скасований.

«Мінімальним добром» В. Соловйов називав недопущення зов­нішніх проявів злої волі, тобто охорону життя і власності. Але не тільки. Нормальний стан припускає ще і гідне існування людини, то­му в необхідний правом мінімум добра В. Соловйов включав вимогу забезпечення всім людям зовнішніх умов для гідного існування і вдо­сконалювання. До таких умов він відносив: а) забезпечення засобів існування (їжа, одяг, житло); б) гідний фізичний відпочинок; в) мож­ливість користатися дозвіллям для свого духовного вдосконалювання. Сукупність цих умов становить, за В. Соловйовим, формулу «права на гідне існування».

Сутність права В. Соловйов вбачав у рівновазі двох моральних засад: особистої волі і загального блага. Формула рівноваги особистої волі і загального блага є формулою єдності природного і позитивно­го права.

Природне право, за В. Соловйовим, не є чимось, що передує пра­ву позитивному, як у метафізичних концепціях природного права, і не є моральним критерієм позитивного права, як у неокантіанських кон - цепціях. Природне право — це чистий феномен, ідея права; позитив­не ж — його об’єктивація. Природне і позитивне право суть дві точ­ки зору на один предмет, де природне право втілює «раціональний зміст права», а позитивне — історичне втілення права. Загальний же зміст права — здійснення справедливості.

Ідея права В. Соловйова на гідне існування одержала розвиток у вченні про право Павла Новгородцева (1866-1924). Він відстоював ідею морального ідеалізму в філософії права, вважаючи, що основу природного права становить етика абсолютних цінностей. П. Новго- родцев додержувався позиції «відродження природного права» як морального критерію та ідеалу. На його думку, право укорінене в гли­бинах духовного життя. Духовні основи російської філософії права він вбачав у таких положеннях: 1) вищий суспільний ідеал — вну­трішня вільна єдність усіх людей; 2) шлях до ідеалу лежить через вільне внутрішнє відновлення людей; 3) право і держава — лише до­поміжні ступені такого розвитку; 4) право і держава повинні черпати свій дух з вищої заповіді — закону любові; 5) визнання нерозв’язності соціальних суперечностей у межах земного життя; 6) неможливість абсолютної раціоналізації соціальних відносин (розум і наука віді­грають другорядну роль у суспільстві); 7) визнання кінцевості існу­вання людської цивілізації (есхатологічна позиція).

За оцінкою П. Новгородцева, уся російська думка просякнута прагненням до вищого, ніж право і держава, істини, чим є істина Бо­га, абсолютна правда. В цьому виявляється національна своєрідність російської філософсько-правової ідеї. Пошуки ж правди, характерні для російського характеру, мають поки не вищу істину, а лише три омани: есхатологізм, анархію і державний абсолютизм.

Право на гідне людське існування П. Новгородцев уявляє не тіль­ки як моральне право, а й як юридичне. Юридичний характер цього права, на його думку, полягає в тому, що тут мається на увазі «не по­зитивний зміст людського ідеалу, а тільки заперечення тих умов, що зовсім виключають можливість гідного людського життя», тобто зов­нішніх стиснень для духу. Це право не суперечить завданню і сут­ності права, оскільки здійснюється в ім’я охорони основних правових цінностей — волі і гідності особистості. Суб’єктом же права виступає особистість, наділена розумом і вільною волею в її зв’язках із сус­пільством. Це положення і становить основний принцип його соці­альної філософії.

Великий внесок у реабілітацію і захист права здійснив сучасник П. Новгородцева Лев Петражицький (1867-1931). Оригінальне тлу­мачення феномену права сам автор називав «психологічним», але таким, яке за своєю сутністю є «феноменологічним». Сутність права він вбачав у психічному переживанні, що міститься в праві, емоції, що уявлялася як субстанція юридичного. Психічне і юридичне у пра­ві співвідносяться як ірраціонально-несвідоме і раціонально- формальне. Право, вважав Л. Петражицький, — це емоційне пере­живання і осмислення емоцій-мотивацій імперативно-атрибутивного характеру, де «імперативність» — переживання свого боргу перед іншими, а «атрибутивність» — усвідомлення свого права. Мораль же є однобічним переживанням, що обмежене імперативним характером. Усвідомлення свого права становить основу правосвідомості, слабкий розвиток якої є недоліком російського менталітету. Процес же фор­мування права, на думку Л. Петражицького, містить у собі емоційне переживання, осмислення емоцій-мотивацій і наступну формалізацію (закріплення в законі) цих станів.

Останній етап формування права — офіційне, догматизоване пра­во, яке у спробі виразити за допомогою раціонального (формул, ка­тегорій) ірраціональне (переживання) спотворює останні. Співвідно­шення інтуїтивного і офіційного права являє собою варіант тлумачен­ня співвідношення природного права (правосвідомості) і позитивно­го права (закону). Офіційне право неадекватно виражає інтуїтивне, що стає причиною соціальних потрясінь. Середовищем формування правової норми Л. Петражицький вважав психіку індивіда, тому ін­туїтивне право більш гнучко реагує на запити життя. Соціальні ж ін­ститути не визначають поведінку індивідів, а лише створюють умови і ситуації для неї.

Як і усі видатні російські філософи права, Л. Петражицький під­тримував ідею «права на гідне існування», обґрунтовуючи її з позиції прав чи природних домагань індивідів.

Незважаючи на те що в обґрунтуванні права Л. Петражицький не звертався до релігійної свідомості, його тлумачення соціального іде­алу як «загальної любові» виявляє в його поглядах характерні для російського правового світогляду риси саме релігійної свідомості.

У першій половині XX ст. у російській (переважно емігрантській) філософсько-правовій думці відзначається зсув акценту у бік теоретич­ного захисту ідеї правового порядку як стану більш важливого, ніж хаос і свавілля. Цю тенденцію відображено у тому, що починається спроба з’єднати «російську ідею» з «ідеєю прав людини» не шляхом зневаги правом в ім’я моралі, а в діалозі з кращими досягненнями за­хідної філософської думки, насамперед феноменологічною.

Специфічне тлумачення феноменологічного методу ми знаходимо у видатного російського філософа права, учня П. Новгородцева — Ми­коли Алексєєва (1880-1964). На його думку, завдання філософії права полягає у подоланні правового релятивізму, притаманного позитивізму, і виявленні тих стійких основ, що роблять право необхідним.

Розв’язання проблеми чинників права М. Алексєєв бачив у ви­явленні правової ідеї (ейдосу), деякої ідеальної структури, притаман­ній будь-якій правовій системі, яка відрізняє право від інших соці­альних регуляторів. Ідея права не виводиться теоретично, вона «схоплюється» в особливому акті зацікавленості — «визнанні». Пра­во М. Алексєєв розглядав як багатомірне явище, що розкривається шляхом феноменологічного опису правової структури. Ця структура містить такі елементи: 1) суб’єкт права як носій правового змісту актів визнання; 2) реалізовані правові цінності; 3) основні визначен­ня права чи його модусів — прав і обов’язків.

Суб’єктом права, діяльною особою у праві може бути тільки лю­дина (дієздатна фізична особа). Людина як суб’єкт права розглядаєть­ся як онтологічна основа права — носій змісту права, здатного роби­ти акти визнання.

Система реалізованих у праві цінностей може бути розглянута як змістовний аспект правової ідеї. Основною правовою цінністю М. Алексєєв вважав не особистість, а справедливість, що розумієть­ся як такий порядок, в якому кожному належить «своє». Основу ідеї справедливості становить ієрархічне відношення цінностей як ідеаль­ного цілого. «Співіснування реалізованих цінностей на ґрунті загаль­ного взаємного визнання і є порядок суспільної справедливості, що служить основою для ідеї права» — така підсумкова формула спра­ведливості за М. Алексєєвим.

Правова структура, чи «логос» права, як деяка ідеальна цілісність правових явищ виступає для М. Алексєєва основою права. Норма права стає такою тільки тому, що в ній виявляється правова структу­ра. Завдяки наявності правової структури право як соціальний регу­лятор має власне обличчя і відрізняється від інших явищ. Правова структура є необхідним моментом будь-якого права, його ідеальним, ейдетичним моментом, тим, що дає підставу називати його правом.

Іншим видатним філософом права російського зарубіжжя, також учнем П. Новгородцева був Іван Ільїн (1883-1954), який свій творчий інтерес сконцентрував на проблемі правосвідомості. Вчення про пра­восвідомість і шляхи його дослідження є для нього відправною точ­кою філософського обґрунтування права, що має релігійно- екзистенційний характер. Сутність його зводиться до доведення того, що право є необхідною формою духовного буття людини. Без такого обґрунтування неможливо принципове визнання права людиною, а без визнання право не може бути діючим механізмом.

Підставою природного права, за І. Ільїним, є спосіб людського буття як безлічі самостійних індивідів, що прагнуть до духовної до­сконалості і об’єднані загальною основою зовнішнього життя. Право необхідне тоді, коли потрібно розмежувати домагання суб’єктів на земні блага для забезпечення духовно гідного життя. Тому право на духовно гідне життя в І. Ільїна стає основним природним і невідчу- жуваним правом людини.

Позитивне ж право засноване на незрілості людських душ, тому воно відрізняється примусовим характером. Призначення його по­лягає в підтримці і охороні природного права від тих, хто його по­рушує і не визнає індивідуально.

Правосвідомість І. Ільїн розглядав як складне цілісне явище, що включає не тільки знання і думку, а й уяву, волю, почуття. Основою правосвідомості служить несвідома здатність людини відрізняти краще від гіршого і прагнути до кращого (духовний інстинкт). Це особлива духовна настроєність інстинкту відносно себе й інших людей, у якому людина стверджує свою власну духовність і визнає духовність інших. Критерій права — повнота і точність виразу основних законів духовно­го життя та здатність виховати в душах автономну правосвідомість.

Правову і моральну свідомість І. Ільїн розглядав як автономні про­яви духовного життя людини, що у реальному житті взаємодіють. Підставою правосвідомості є воля до духу (духовної автономії), а мо­ральної свідомості — воля до добра, що в остаточному результаті прагне замінити собою право і зробити його непотрібним. Воля ж до духу затверджує право і правосвідомість як самостійну сутність.

Змістовно правосвідомість в І. Ільїна презентовано її аксіомами, а саме: законом духовної гідності (самоствердження), законом авто­номії (здатності до самозобов’язування і самоврядування) та законом взаємного визнання (взаємна повага і довіра людей один до одного). Ці аксіоми визначають ті способи духовного буття і установки свідо­мості, що роблять право можливим. Так, людина повинна сприймати себе як деяку цінність, що слід відстоювати в боротьбі за існування. Завдяки почуттю власної гідності вона усвідомлює свою відповідаль­ність у відстоюванні власних прав і в додержанні обов’язків. Автономія як здатність до самообмеження і врядування виражає духовну зрілість суб’єкта. Взаємне визнання вказує на спосіб буття права як духовного відношення між людьми, що припускають здатність до волі, розуму і почуттів. Акт визнання включає: а) визнання права кожним із суб’єктів відносин як основи відносин між ними та іншими суб’єктами; б) ви­знання кожним із суб’єктів своєї духовності, тобто гідності і автономії як правотворчої сили; в) визнання кожним із суб’єктів духовності ін­шого суб’єкта як сили, здатної до правотворчості.

І. Ільїн розглядав правопорядок як систему взаємного духовного визнання.

Сучасний етап філософсько-правових досліджень в Україні.

У перші післяреволюційні роки в Україні зберігався високий рівень філософсько-правової думки, особливо в рамках Української Академії наук. Тут доречно згадати такі імена, як Микола Тарановський, автор популярного підручника з енциклопедії права, Станіслав Дністрян­ський, академік Микола Палієнко, академік Олексій Гіляров, що пере­важно розділяли погляди Б. Кістяківського та П. Юркевича і вважали, що цілісне світорозуміння можна створити лише на основі діяльного за своєю природою духовного начала.

Однак поступово дослідження з філософії права вже в 20-х роках XX ст. звелося нанівець. У правовій науці міцно затвердився правовий позитивізм у марксистському варіанті, де пануючим принципом стає «абсолютний суверенітет держави», а право розуміється як «зведена в закон воля панівного класу». Функціональне призначення права обмежується лише контролем за поведінкою особистості, а не забез­печенням її свободи.

Лише в 70-ті роки XX ст. починається поступовий відхід від вузь­кого юридичного розуміння права. Xоча сам термін «природне право» не вживався, тенденція до природно-правового підходу виявляється в реабілітації проблематики правосвідомості. Тут можна відзначити роботи Петра Недбайла, Миколи Козюбри, Вадима Чефранова, Петра Рабіновича та ін. І тільки із середини 90-х років XX ст. можна гово­рити про відродження в Україні досліджень з філософії права у влас­ному сенсі.

 

Висновки

1. Філософія права в Україні є невід’ємною частиною її філософ­ської і загальної національної культури. Українська філософсько-правова думка, багато в чому співзвучна ідеям європейської філософсько-правової традиції, у той же час ха­рактеризується самобутністю і оригінальністю. Ця оригіналь­ність полягає у релігійно-екзистенційному характері ідеї «при­родного права» і «прав людини».

 

2. Для вітчизняної філософії права характерно ірраціональне об­ґрунтування права. Найбільш наочно це виявляється в «філо­софії серця» Г. Сковороди і П. Юркевича, коли «серце» ви­ступає не предметом філософського осмислення, а методоло­гічною підставою.

3. Найбільший внесок у розвиток української філософії права зробив видатний мислитель кінця XIX — початку XX ст. Б Кістяківський, який вперше звернувся до систематичного роз­роблення філософсько-методологічних передумов правознав­ства, ідеї якого актуальні і сьогодні.

 

4. Величезне значення вітчизняні мислителі приділяли проблемі співвідношення права і моралі, морального обґрунтування права і боротьбі з правовим нігілізмом — явищем, характер­ним не тільки для народної свідомості, а й для свідомості ін­телігенції.

 

Контрольні запитання

1. Які філософсько-правові ідеї сформульовані українськими мислителями Середньовіччя й Просвітництва?

2. У чому зміст «філософії серця»?

 

3. Яким чином ідею «спорідненої праці» використовував Г. Ско­ворода для виправдання права і держави?

4. Які антропологічні підстави філософії права виділяв П. Юркевич?

 

5. Як розв’язується проблема співвідношення особистості, нації і держави у працях М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського?

6. Назвіть основні положення синтетичної теорії права і вчення про правову державу Б. Кістяківського.

7. Як, на думку В. Соловйова, співвідносяться мораль і право?

8. У чому основні ідеї філософії права П. Новгородцева?

9. Що є підставою права з погляду Л. Петражицького?

10. Які елементи містить у собі правова структура у філософії права М. Алексєєва?

11. Як можна охарактеризувати сучасний стан філософсько- правової думки в Україні?