Печать
PDF

Глава 26 Німеччина - § 5. Листопадова революція 1918 року. Веймарська конституція 1919 року

Posted in История государства и права - Історія держави і права зар. країн (Маймескулов)


§ 5. Листопадова революція 1918 року. Веймарська конституція 1919 року

Військово-монархічна диктатура, що сформувалася в Німеччині у роки Першої світової війни, порушувала принципи Конституції 1871 року. До тих пір, доки воєнні дії розгорталися успішно для Німецької імперії, суспільство терпляче ставилося до встановлення військового режиму. Але через усвідомлення неминучості поразки німецького мілі­таризму та його союзників у країні зміцнювалась опозиція правлячому режиму. Цьому значно сприяла економічна криза, що поглиблювалася. Це позначалося в гіперінфляції, товарному дефіциті, розгулі спекуляції та численних соціальних протестах. Весна 1917 року ознаменувалася активізацією пацифістського руху, який поширювався по всій Європі. Наростанню опозиційних настроїв сприяли революційні події в Росії. Неминучість ліберальних перетворень була настільки явною, що навіть уряд Пруссії, який вважався осередком консерватизму, був змушений піти на реформу виборчого права. Але поразка Німеччини у війні при­звела до політичної та соціальної ізоляції влади, коли часткові перетво­рення у сфері державності вже не могли призвести до відновлення со­ціальної стабільності і громадянського миру.

Важливим чинником, який визначав політичний розвиток країни в цей період, стало посилення впливу лівих партій, серед яких особ­ливим радикалізмом відзначалася незалежна соціал-демократична партія Німеччини, яка відкололася від соціал-демократичної партії. Крайні ліві соціал-демократи утворили групу «Спартак», члени якої виступали за реалізацію в Німеччині більшовицької моделі державно- політичного розвитку. Вони підтримували тісні зв’язки з радянською Росією, зазнаючи значного ідеологічного впливу більшовиків, які при­йшли там до влади. У Німеччині починають створюватися перші ради. Вони разом з іншими силами виступали з вимогами встановлення у країні республіканської форми правління. Республіка в цей період розглядалася як єдиний ефективний механізм, здатний протидіяти мілітаризму. Революційні події в Німеччині було спровоковано спробою імперського уряду вивести з міста Кіля німецький флот і дати флоту Англії генеральну морську битву. Таке рішення виявилося провокацією, мета якої - потопити в Північній Атлантиці 100 тис. революційно налаштованих моряків. 3 листопада 1917 р. моряки загасили топки кораблів і вивісили червоні прапори. Їхній виступ підтримали робіт­ники всієї Німеччини.

Ці події стали приводом до початку революції. 9-10 листопада 1918 року спалахнуло повстання в Берліні, внаслідок чого влада пере­йшла до Ради народних уповноважених. Будучи за характером буржу- азно-демокартичою, революція призвела до руйнування загальноні- мецької монархії і 22 місцевих монархій, які існували в окремих ні­мецьких землях. На місцях утворилися нові соціально-демократичні уряди. Незабаром було підписано перемир’я з країнами Антанти, яке фактично поклало кінець світовій війні й ознаменувало початок по­літичного переустрою Німеччини.

З 16 по 21 грудня 1918 року пройшов Загальнонімецький з’їзд рад. Керований соціал-демократичою партією Німеччини (Еберт, Носкі, Шейдеман), з’їзд відмовився брати владу у свої руки і передав її Раді народних уповноважених. Розрахунок німецьких (і російських) кому­ністів на встановлення «диктатури пролетаріату» не виправдався. Лі­дерів комуністів Карла Лібкнехта і Розу Люксембург було вбито, ви­ступи робітників придушено за допомогою відізваних з фронту військ. Веймарські національні збори, які засідали з лютого 1918 по травень 1920 року у Веймарі, встановили державну владу перехідного часу і утвердили нову Конституцію. До перших виборів повноваження рейхстагу передавалися Національним зборам.

Веймарська конституція 1919 року визначила Німеччину як феде­ративну республіку з президентсько-парламентським правлінням. Але в тексті Конституції зберігся термін «імперія». У контексті цього до­кумента він був синонімом слова «держава» («Німецька імперія - рес­публіка»). Політичні реалії Німеччини 20-30-х років ХХ століття не сприяли реалізації закладених Конституцією принципів парламента­ризму. Значну роль у подальшій трансформації демократичної держав­ності відіграли суперечності, які мали місце в тексті документа. Вже на початку 20-х років позначилася тенденція до посилення виконавчої влади, перш за все президентської. У травні 1920 року було ухвалено закон щодо виборів президента, які не були проведені, оскільки соціал- демократи наполягли на легалізації статусу тимчасового президента Німеччини Еберта. Конституція закріпляла перевагу загальноімпер- ського права над правом окремих земель. На відміну від Конституції 1871 року, яка встанавлювала гегемонію Пруссії, всі землі тепер мали рівні права й рівні уряди в загальнонімецьких органах влади. Влада на місцях мала будуватися на республіканських принципах. Передбача­лося обов’язкове існування представницького органу влади, який мусив формуватися на основі всезагального, рівного, таємного та прямого голосування.

Основним принципом організації влади став її поділ. Законодавчи­ми повнооваженнями володів парламент, який складався з двох палат: Рейхстагу, депутати якого обиралися на підставах пропорційного пред­ставництва і на основі всезагального виборчого права (Веймарська конституція вперше в Європі надала виборчі права жінкам), і Рейхсрату, який формувався з представників обласних урядів. Кожна земля в рейхс- раті мусила була мати у крайньому разі один голос, більш великі області одержували по одному голосу на 700 тис. мешканців. На від­міну від Конституції Бісмарка 1871 року Веймарська конституція об­межувала представництво земель 2/5 усіх голосів.

Головою виконавчої влади проголошувався президент, якого оби­рали на сім років з правом переобрання. Він мав широкі повноважен­ня: міг укладати зовнішні союзи і договори, здійснював верховне ко­мандування армією і флотом, призначав і звільняв чиновників, а також членів уряду, вкючаючи канцлера. У виняткових випадках він міг ви­давати власні укази. Конституція передбачала цікаву систему обмежень і противаг. Так, відповідно до статті 43 президент міг бути достроково зміщений зі своєї посади народним голосуванням. Рішення щодо ре­ферендуму ухвалювалося 2/3 голосів Рейхстагу. Але якщо народним голосуванням відхилялася пропозиція стосовно зміщення президента, він вважався переобраним, а Рейхстаг розпускався.

У Конституції взагалі багато уваги надавалося референдуму. По­казовою є стаття 48 (нею в майбутньому скористалися фашисти), яка була аналогічною статті 19 Конституції 1871 року і надавала президен­тові можливість примушувати окремі землі до виконання Конституції та імперських законів за допомогою збройної сили і тимчасово при­зупиняти там дію конституційних прав і свобод, але такі заходи могло бути скасовано Рейхстагом.

Імперський уряд складався з рейхсканцлера та імперських міні­стрів. Рейхсканцлер головував в імперському уряді і керував його справами за наказом, прийнятим урядом і схваленим президентом імперії. Усі розпорядження були дійсними лише після утвердження їх рейхсканцлером і відповідним імперським міністром. Це означало прийняття відповідальності. Рейхсканцлер визначав керівні линії по­літики і за це відповідав перед Рейхстагом. Міністри відповідали перед Рейхстагом за свою сферу діяльності. Рейхсканцлер та міністри по­требували для «виконання» своїх повноважень довіри з боку Рейхста­гу. Якщо вони позбавлялися такої довіри, то зобов’язувалися піти у відставку.

Конституція проголошувала незалежність судової влади, яка реа­лізовувалася в межах системи незалежних і самостійних обласних та імперських судів. Вищою судовою інстанцією був Верховний держав­ний суд Німецької імперії. Для захисту окремих осіб від розпоряджень і вимог адміністративних установ установлювалися адміністративні суди.

Другу частину Конституції було присвячено основним правилам і обов’язкам німців. Тут підкреслювалося, що чоловіки і жінки мають «у принципі» однакові громадянські права і несуть однакові громадян­ські обов’язки. Кожен німець у кожній області імперії мав ті самі права і обов’язки, що і громадяни цієї області. Конституція передба­чала свободу пересування, недоторканність житла, таємницю листу­вання, свободу віросповідання, особи, друку, слова, мітингів, зборів, спілок та громадського самоврядувань. Вона вводила всезагальне обов’язкове і безкоштовне шкільне навчання.

У цілому Веймарська конституція 1919 року для свого часу була найдемократичнішою конституцією Європи, але вона не відіграла ви­рішальної ролі в долі Німеччини. За умов економічної кризи і Версаль- ської повоєнної системи конституція не утримала Німеччину в межах права. Протиборство різноманітних політичних сил країни підірвало Конституцію. На зміну Веймарській республіці прийшла фашистська диктатура.